 |
Читати онлайн дуже стислий переказ оповідання Остапа Вишні «Перший диктант» |
«Перший диктант» Остап Вишня (дуже стислий переказ)
Про Остапа Вишню
Остап Вишня (справжнє ім’я – Павло Михайлович Губенко) народився 13 листопада 1889 року на хуторі Чечва біля містечка Грунь на Полтавщині (тепер Сумська область).
Заявив про себе як письменник-гуморист під псевдонімом Остап Вишня у 1921 році і досить скоро став відомий усій Україні.
Він започаткував у літературі новий жанр – усмішку (різновид гумористичного оповідання, у якому оповідь про події була короткою, точною, дотепною і доброю). Остап Вишня писав: «Мені нове життя усміхається, і я йому усміхаюся! Через те й усмішки!»
Провідна тема всієї творчості письменника – розвінчання вад людини і суспільства. Літературна спадщина Вишні – тисячі гуморесок у щоденній пресі на всі теми дня – усмішки, або «реп’яшки», як назвав їх сам автор.
До початку 1930 р. тираж книжок Вишні доходив до 2 мільйонів примірників, нечуваної тоді цифри. Поет Максим Рильський так згадував про Остапа Вишню: «Він світив, як сонце, до нього люди тяглися, як до сонця. Він умів гриміти, як грім, і того грому боялись усі плазуни й негідники». А сам письменник у своєму щоденнику якось зазначив: «Просто не любив я печальних лиць, бо любив сміятися. Не переносив я людського горя… Пошли мені, доле, сили, уміння, талану, чого хочеш, тільки щоб я хоч що-небудь зробив таке, щоб народ мій у своїм титанічнім труді, у своїх печалях, горестях, роздумах, ваганнях, щоб народ усміхнувся!.. щоб хоч одна зморшка його трудового, задумливого лиця, щоб хоч одна зморшка ота розгладилася!»
Герої оповідання:
- Діти – брати та сестри письменника. «Було нас у батьків п'ятірко. Це на той час, про який розповідаю. Пізніше приносили нам братиків та сестричок і лелеки, і в капусті їх знаходили, і з колодязя витягали. Найменшу сестричку Орисю баба Секлета під калиною знайшла»; «Парася тільки дві зими походила, і на тому закінчилася її освіта, бо в нас ще прибавилось троє братиків та сестричок і матері самій годі було впоратись з такою оравою. Тепер ми чергувались чобітьми з братиком Івасиком»; «А тепер сестричка Орися – лікар, завідує в районі родильним домом, діточок вона лікує, щоб здорові були і не скиглили».
- Батько й мати: «– А чоботи?! Де ж тих чобіт насправлятися?! – бідкалися мати, бо батька ми вдома бачили коли-не-коли, – він наймитував у панській економії, був біля панських коней за конюха».
- Вчителька, Марія Андріївна: «…була старенька, маленька й згорблена роками бабуся, що весь час закутувалась у теплу хустку й кахикала. А добра-добра була, ласкава та лагідна. Як закрутить хуртовина, вона ніколи не одпустить хутірських дітей додому, залишить у школі ночувати, нагодує, чайком напоїть. Як мокрі в нас ноженята, пороззуває, онучі на лежанці порозгортає, чобітки під грубку поставить. Покладе нас спати, а сама все читає, все читає та кахикає. А вранці побудить нас і поснідати дасть. І коли вже вона спала, хто зна! Любили всі стареньку вчительку і слухали її…»; «…мати було і Парасі, і мені завжди наказували: – Слухайтеся Марії Андріївни і не дратуйте її! Такій учительці, як наша, низенько вклонятися треба!»; «… а й досі в нас старі люди . згадують чудесної душі людину, народну вчительку Марію Андріївну, і її могила влітку завжди квітами уквітчана: колишні учні пам'ятають про неї».
Було нас у батьків п'ятірко. Пізніше нам ще приносили братиків та сестричок лелеки, а то в капусті їх знаходили, і з колодязя витягали. Найменшу сестричку Орисю баба Секлета під калиною знайшла. І тому була вона плаксива, та все кривилась, мов калинову ягоду розкусила…
На хуторі, де ми жили, лише десяток хат, навкруги ліс, а до села, у якому була школа і церква, кілометрів три з гаком. Тож хуторяни зростали неписьменні. А батькам дуже хотілось, щоб діти вчилися читати й писати. Що далеко пішки йти – це півлиха, найбільше лихо для більшості батьків відсутність чобіт! Найстаршій сестричці Парасі чоботи таки справили. А наступної зими, коли і мені теж випало йти до школи, вирішили, що ми з нею по черзі будемо до школи ходить.
Вчителька, Марія Андріївна, була старенька, маленька й згорблена роками. Добра-добра була, ласкава та лагідна. Як закрутить хуртовина, вона хутірських дітей залишала ночувати у школі. Нагодує нас і покладе спати. А вранці побудить і поснідати дасть. Всі любили стареньку вчительку.
Парася тільки дві зими походила в школу, бо в нас ще прибавилось троє братиків та сестричок, і треба було допомагати матері. А я чергувався чобітьми з братиком Івасиком.
Якось Марія Андріївна сказала, що ми будемо писати диктант. Диктувала вона на російській мові, бо за царя шкіл на рідній мові на Україні не було.
Пам'ятаю з диктанту фразу: «По полю ехала с господами коляска, запряженная четвериком великолепных лошадей. За коляской бежала и лаяла собачка испанской породы». Майже всі учні понаписували: «За коляской бежала и лаялася собачка из панской породы»...
Марія Андріївна сміялась: «Де це ми чули, щоб собаки були панської породи і щоб вони лаялися? Собаки не лаються, а «лают», по-нашому «гавкають», а порода «испанская», бо є таке государство – Іспанія». А я зрозумів так: у панів й собака панської породи. Батько казав, що бариня та барин їх лають. То коли пани лаються, то й собаки в них теж лаються.
Помилок у мене в диктанті було багато, і вчителька поставила мені двійку. Я ледве не заплакав: здохла б та собачка, разом із панами!
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.
Освіта.ua
15.11.2022