 |
Читати онлайн скорочено фрагмент «Вечір на святого Андрія» з повісті Богдана Лепкого «Казка мого життя» |
«Вечір на святого Андрія» Богдан Лепкий (cкорочено)
Не було ані одного мужчини, порозходилися.
В хаті тільки я, а на подвір'ї пастух, Федь. Але я не мужчина, лиш дитина, а пастух Федь подобав більше на медведя, ніж на мужчину: сутулуватий, з малими очима й великою губою, на плечах заяложений кожух, на голові вилиняла шапка. До нього належали корови і страшний пес, Неро, до котрого, крім Василя, ніхто на десять кроків не мав права підійти.
Поза Нером і коровами, та ще поза їжаком у стайні Федь нічим не цікавився, нинішнім вечором святого Андрея також ні. Він приніс із возівні довгий низький ослін, а як стануть ворожити, то мав припровадити до балабухів Нера, але на ланцюгу, безумовно, лиш на ланцюгу, бо Нерові вірити не можна.
Балабухи пекла стара кухарка Марта, а пекла їх з приговорами за старосвітськими звичаями. Як були готові і вистуджені, бо псові гарячого не вільно давати їсти, то покладено їх на ослін посередині кімнати й почались наради, як їх значити, азбучно чи хронологічно, цебто по іменах панночок чи по їх віку. А панночок тих було п'ять: три домашні, а дві сусідські. Та ще була тета Олеся з Лісник, що мала нині ночувати, бо під вечір звіялася завіруха, а вона некріпкого здоров'я. Тета Олеся й рішила, що балабухи не будуть значені ані по літах панночок, ані по їх іменах, а лише всуміш. Тільки треба собі добре затямити, що перший Дзюні, другий Адзі і т. д.
Затямили: Марта з порога гукнула на Федя, і за хвилину влетів страшний пес Неро, видзвонюючи грубезним ланцюгом, таким, як гальмується вози зі снопами. За Нером вкотився Федь. Він ледве тримався на ногах, бо Неро тягнув його з непереможною силою за собою. Жінота, як побачила Нера, зчинила нестяменний крик, вискакуючи на стіл та на креденс.
Неро, що ніколи не бачив кімнат і не чув такого дівочого крику, на хвилину здурнів. Стояв з виваленим язиком і вертів хвостом, на знак свого вдоволення, а тоді кинувся до балабухів, але так напрасно й безцеремонно, що перевернув ослін і балабухи поскидав на підлогу, а що лиш із підлоги поз'їдав їх скоро-скоро, всі до одного.
Котрій перший попався у його пащу, годі було вгадати. Ворожба, значить, не вдалася, і невдоволений Федь відпровадив зараз-таки нечемного Нера до його буди.
Не можна сказати, щоб і друга ворожба випала блискуче. Панночки виливали розтоплений віск з пательні. У мосяжну мидницю на зимну воду, але ні одній нічого певного не вилилося. (…)
(…) І з калатанням ложками по паркані та з наслухування, звідкіля пси відізвуться, нічого певного не вийшло. Пси, схвильовані появою смачних балабухів, виявляли по всіх сторонах світа свою радість, а трахкіт ложок глушив сильний вітер.
Ще найкраще вдалося з "ціжемками", себто з п'ятьма черевиками з лівих ніг п'ятьох панночок. Їх укладали від печі до порога, а потім переставляли так, що врешті один опинився за порогом.
"Ах! Адзя – Адзя!" – залунало в кімнаті, і засоромлена панночка Адзя ледве вихопилась цілою з обіймів товаришок, бо вона то перша мала "вийти замуж".
Марта принесла чай і свіжі пампушки, начинювані рожею, рум'яні, з біленькими обручками. Розкіш, а не пампушки. Чай був також знаменитий… (…)
(…) Тета Олеся зітхнула.
– Все йде, все минає, і краю немає. Але в дійсності нинішні вечорниці ще не скінчені.
– Як то ні? – пролунало питання із кількох рум'яних уст.
– А так, бо ще опівночі з дзеркала ворожать, але це вже, так сказати, ворожба грішна.
– Чому?
– А пригадайте собі, як воно є в Шевченковій "Тополі": "Не питайте свою долю, само серце знає, кого любить..." Я нікому не раджу ворожити з дзеркала опівночі, поміж двома горючими свічками. Знаю один такий примір, що дуже прикро скінчився.
– Розкажіть нам, тітусю, розкажіть!
– А не будете цього пробувати?
– Не будемо.
– Слово?
– Слово, тітусю. (…)
(…) П'ять дівочих голівок тулилося до себе. Тітка розказувала.
– Мали ми сусіда, великого багача, що мав доньку Олю, одиначку, гарну, багату, але не мудру.
– Чому б то не мудру?
-– А тому, бо опівночі перед святим Андреем засвітила свічки, поставила дзеркало, взяла ножиці в праву руку, дивилася в дзеркало й чекала.
– І що?
– І нараз побачила в дзеркалі хлопця. Гарний був, як вилитий. Мав на собі гранатовий сурдут і ясні в паски панталони віденської моди, так, як тоді в нас одягалися. Глипнула – подобався їй, шарнула ножицями – і малесенький шматочок гранатового сукна з лівої поли, як цвіт з дерева, опав на килим. (…)
(…) Загорнула в тонкий папір із мільових свічок та сховала на сам спід до своєї касети, де тримала листи, засушені квітки, стяжечки тощо.
Минув рік. І знову наближався вечір святого Андрея. Ніч була така темна й бурлива, як нині, і так само снігом мело. (…)
Хтось застукав до дверей. Увійшов старший священик і молодий незнайомий чоловік. (…)
(…) Оля глянула й остовпіла. Цей красунь у гранатовім сурдуті і в ясних панталонах, він – той самий, що бачила його в дзеркалі... (…)
(…) Побралися й зажили собі так щасливо як у казці. Чого забажали, те й мали, тільки дітей Бог не вдавав.
Одного разу сиділа моя Оля в своїй кімнатці й переглядала свої листи, стяжки засушені, китички, спомини з дівочих літ. На те увійшов її муж. Сів біля неї, балакали й жартували безжурно. Нараз побачив він оцей малесенький шматочок гранатового сукна. "А це що?" – не спитався, а скрикнув. Оля спаленіла. – "Це якраз той шматочок, що хтось мені його відтяв з лівої поли мого герока. Звідки ти його взяла? Кажи!"
Не давав жінці спокою, поки не призналася, як воно було... (…)
(…) – Відтоді ніби якась зимна стіна виросла поміж ними.
– Розійшлися?
– Ні, бо не хотіли прикрости своїм батькам робити, вони ж нічого не знали. Але ні щирості, ні давнішого тепла вже між ними не було. Вони побралися не по-Божому, а в несамовитий спосіб. Тому-то я кажу, що така ворожба, це гріх. І най Бог боронить, щоби з вас котра важилася на таке діло.
– А правда, воно, тітусю?
– А невже ми знаємо, діти, що правда, а що ні?
Шафковий годинник тікав, поліна в печі тріщали, вітер за вікнами шумів, гудів, реготався.
Словничок
- Балабушки – невеличкі круглі українські булки з кислого тіста.
- Ослін – коротка переносна кімнатна лава для сидіння.
- Креденс – шафа для посуду.
- Мосяжна мідниця – велика латунна або мідна миска.
- Сурдут – сюртук.
- В паски – у смужки.
- Касета – коробка для зберігання чогось.
- Китички – прикраси у вигляді жмутка ниток, шнурків тощо.
- Герок – одяг.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.
Освіта.ua
15.11.2022