З історії написання «Повісті минулих літ»
«Повість минулих літ» («Повість врем'яних літ») – найдавніший відомий руський літопис, є історичною та літературною пам’яткою України-Русі, у якій історія держави показана на широкому тлі світових подій.
«Повість минулих літ» висвітлює історію східних слов'ян та князівської влади, утвердження християнства на Русі, містить оповіді про виникнення слов'янської писемності, відбиває настрої різних суспільних верств. Записи, складені на основі сучасних автору подій і архівних літописів, народних переказів, легенд та оповідань, подаються порічно. Оригінал твору до нашого часу не зберігся, є лише пізніші списки, тобто його варіанти, переписані з інших джерел.
Автором (за іншою версією – упорядником) «Повісті минулих літ» вважається чернець Києво-Печерського монастиря Нестор Літописець (близько 1056 – близько 1114). Окрім богословських знань, він мав виняткові здібності до історії та літератури, досконало володів грецькою мовою. Збереглися його життєписи святих князів Бориса і Гліба, преподобного Феодосія, перших преподобних Печерських. Найвизначніший твір Нестора Літописця – «Повість минулих літ».
Професор Василь Яременко – один із найкращих знавців давніх рукописів, стверджує, що «Повість минулих літ», написана церковнослов’янською мовою, яка була тоді також і літературною, містить величезну кількість слів із української розмовної мови тисячолітньої України-Русі. Тому саме з «Повістю минулих літ» пов’язують початок історії української літератури.
З 1997 року щорічно 9 листопада вшановується пам’ять Преподобного Нестора Літописця і святкується День української писемності та мови. Переказ літопису сучасною українською мовою здійснив письменник Віктор Близнець.
Тема: оповідь про заснування Києва, опис слов’янських племен, що жили на землях княжої України, та їхніх звичаїв.
Ідея: уславлення легендарних засновників Києва, осіб, які зробили великий внесок у становлення та розквіт української держави.
Стислий переказ
Поляни жили родами. Три брати – Кий, Щек, Хорив та сестра їхня – Либідь, збудували місто і назвали його Київ на честь старшого брата. Навкруги був великий ліс, у якому водилося багато звірів. Поляни полювали на них, були мужні, мудрі й тямущі.
Дехто каже, що Кий був перевізником коло Києва, тому-то й говорили: «На перевіз на Київ». Але якби Кий був перевізником, не ходив би він до грецького царя, не приймав би той його з почестями. Коли Кий повертався від греків, то зайшов на Дунай, поставив там містечко і хотів у ньому жити своїм родом, але навколишні племена не дали. Донині те городище звуть Києвець. А Кий повернувся в Київ і там помер.
Рід братів став князювати у полян, а в древлян було своє княжіння, а в дреговичів своє, а в словен у Новгороді своє. Князівство полочан було на річці Полоті. Від них пішли кривичі, які сидять у верхів’ї Волги, Двіни і Дніпра, їхнє місто – Смоленськ. Від них походять і сіверяни. Радимичі ж і в’ятичі – від роду ляхів. Дуліби жили понад Бугом, де зараз волиняни, а уличі й тіверці сиділи на Дністрі по сусідству з Дунаєм.
Ось хто тільки говорить на Русі: поляни, древляни, новгородці, полочани, дреговичі, сіверяни, бужани, волиняни. Інші народи: чудь, меря, весь, мурома, черемиси, мордва, перм, печора, ям, литва, корс говорять своїми мовами, живуть у краях північних і платять данину Русі.
І поляни, і древляни, і сіверяни, і радимичі, і в’ятичі, і хорвати жили в мирі. Слов’янських племен була велика сила – від Дністра до самого моря, і міста їхні стоять до сьогодні. За те й назвали їх греки «Велика Скіф», або «Велика Скуф».
Усі ці племена мали свої звичаї і закони своїх батьків, свій норов і побут. Поляни мали звичай батьків своїх, лагідний і тихий; шанували своїх матерів, невісток та сестер. Древляни викрадали собі жінок коло води. А радимичі, в’ятичі та сіверяни мали спільний звичай: жили в лісі, шлюбів не мали й ставали на ігрища між селами. Коли хто вмирав, вирубували колоду, клали на неї мерця і спалювали. Потім кістки клали в малу посудину й ставили на стовпах при дорозі.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.