Впустили голови бояре. Не сміють на князя Володимира очей піднести. Розумом-бо бажають, щоб княжий біді-горю кінець покласти. Та серце каже:
– Як бажати, щоб батько власну доньку на смерть виправив?
А Володимир схилився чолом на руку. Вуса кусає. На скроні жила б’ється, кров’ю чорною наливається.
Мовчання вагою невидимою навалилось на світлицю княжу. Тінню-сумом вщерть її наповнило. Тільки іскрами з півпітьми кидають алмази-діаманти, що ними Панагія на княжих бармах прикрашена. Немов на княжих шатах сльози горять, не очима виронені, а з серця самого ніби вони вирвались.
– Най же станеться!.. Амінь! – перехрестився князь. І підписав грамоту. З крісла встав – як мерлець з гробу, – білий весь. Рука не чує, як сувой згортає. (…)
(…) Припечатана доля князівни Горислави-Людмили, доньки Володимирової; завтра, чим світ, піде офірою – за Київ стольний, за люд хрещений, за край київський, – на поталу стане змієві лютому. Загніздився, окаянний, в Дніпрі ясному. Чорториї хвостом поганим крутить-скаламучує. Пустошить край довколишній. На Київ стольний отрую дихання свого кидає, пошесть-мор на хрещений люд напускаючи.
– Дай доньку – відступлюсь! – дев’ятю пащами своїми озивається.
Воювати ж з ними – як з долею! – несила. За скелю й залізо твердіша шкіра луската. Ломлеться зброя об ню. Дев’ять голів вогонь мечуть. Слиною-отруєю кидають.
Виходив вже й Ілля Муромець. Та нічого з Цмоком не вдіяв він: як вихором листя осіннє, відмів подих потвори славного витязя.
– Доньку дай – відступлюсь! – і нічого не слухає Зміїще. (…)
(…) Очі виплакала Анна, княгиня Володимирова. Світу Божого не бачить – пітьмою чорною став. Таж не сміє словом благальним за доньку заступитися.
– За долю-бо люду київського іде!..
Тільки Людмила-князівна не плаче, не ридає, не журиться. Няню Євпраксію словом ласкавим підбадьорює:
– Чи ж гадаєш, няню-голубко, що Змій за милосердя Боже дужчий?..
І, як до свята шлюбного, шати-оздоби приправляє:
– За друзі душу кладу! Не дівкою-чорнавкою же мені іти…
Намисто смарагдове з коробиць, самоцвітами прикрашених, витягає…
Ой не хмара чорна облягла Київ-стольний громовицею-югою, бурею небо радісне затягаючи! Не печеніжин – ворог лютий, не орда половецька погана зі степів на
Володимирове місто насунула…
Біда щира на Київ прийшла, ще й на князя на Володимира.
Раннім ранком заплакали дзвони Десятинні. Лаврські їм риданням відгукнулися. А з княжих палат, пишних, мармурових, провід вирушив урочистий, та не малий…
Не на свято-празник провід той ішов… Ох! не на свято, не на радісне…
Попереду хор співає жалібно. За ним – в ризах чорних, – духовенство погребіння творить, димом-ладаном аж сонце Боже притьмарюючи… (…)
(…) Молоду Гориславу-Людмилу ведуть, як ніч зоряну, в чорних шатах, перлами низаних. Біла личком князівна-красуня молодесенька. Як та лілея-снігоцвіт, що в руці Людмилиній коливається. (…)
(…) А за княжим двором, за боярами – люду ж, люду хрещеного! Всі князівну в останню путь відпроваджують, за любов її щиру пошаною дякуючи. Тільки няні Євпраксії серед люду нема. Немає старенької і серед бояринь.
Стрімким спуском, що за княжим двором від хреста Апостола Андрія починається, квапиться Євпраксія на Боричів взвіз, до хатини малої добивається. Відчиняє двері старчоловік.
– Не турбуй, жінко, сина стуком-грюкотом: працю пильну кінчає він, та ще й квапиться… Дванадцять (шкір) враз виминає їх: на сириці-ремені – Цмочище ними в’язати.
А з світлиці – голова розкуйовджена виглянула, працею квапною розрум’янена. Дитячим усміхом обличчя освітилося. (…)
(…) … до няні озивається, – На змія час!
Та й з хати вибіг вже. Біжить-летить, на ногах міцних коливаючись. Жмут з сириці ремнів на рамено закинувши. Навперейми бере – не до проводу.
А з дніпрових хвиль – голова підводиться. Немов кінська велика, а зелена – як жаб’яча. Чорні губи язиком роздвоєним облизує. Та ще дві голови за першою виставила.
Кинув ремні Кирило на березі. Підтяг очкур, на руки плюнув, ногами вперся в пісок.
– Миритися чи битись? – змій глузливо озивається. Сам не ворушиться. Лише кінець хвоста, як кіт сердитий, звиває-скручує.
– Де вже з тобою, з поганцем, миритись? Битись іду!
Але Змій аж сичить від сміху.
– Лінощі розморили мене. Бач, день ясний який… Тільки лежати та грітися!
– Я тебе підведу! – до Змія Кирило наблизився.
– Чи ж подужаєш? Ліпші за тебе були…
І вигідніше на піску вкладається. Таж не витягся ще, як вхопив Кирило за шкіру лускату. Мне в руках, як ті шкіри волові. Скочив Змій. Спінив хвилі хвостом. Високим стовпом вгору воду метнув. Всі дев’ять голів на Кирила намірює, вогнем дихає, отрутою кидає.
Таж дмухнув Кирило, напружився. Дмухнув вдруге – й відхилив вогонь. Отруя Змієві на лапи когтисті дощем падає. Реве гад, як сто турів ранених. Не від болю реве – з гніву-ганьби пекучої.
А з гори співи на діл вже стеляться, ладаном повіяло, близько провід!
Кирило сирицю вхопив, "у три ремені" міцно скручену.
Розмахнувся вільною рукою. І накинув на всі на дев’ять голів. Та й затяг петлю. Аж гад очі вирячив. І впав у воду. Немов гора обвалилася. Захропів, захарчав – і по гадові!..
Вихопив ніж Кожум’яка, що ним шкіри від міздри обчищує. Розпоров Змієві черево. Шкіру стягає міцну, лускату (…):
(…) Та вже люд хрещений Кирила обступає. Володимир наперед викрочив. Словом ласкавим до Кожум’яки озивається:
– Не знаю наймення твого, ні роду-племені. Але кличу тебе, богатирю, до столування. Людмилу ж, князівну-доньку, за дружину, переможець Цмока, дістанеш…
Низенько Кирило князеві вклоняється.
– Не карай, ясний князю, за слово зухвале! Не богатир я – смерд простий, неотесаний… За ласку володарську твою – спасибі тобі. Але ж князівну ніяково мені за жінку мати!
Показує руки мозолисті:
– Де ж князівні таку руку подати! (…)
(…) Коли ж княжою ласкою слугу свого обдаруєш– прошу милості цієї: щоб оселя моя – доки Київ Києвом – Кожум’яками прозивалася. Щоб рід мій про те пам’ятав, з якого кореня вийшов… й чим лишиться навік – хоч би й як ласка княжа його обдаровувала.
Словничок до твору
- Впустили – опустили.
- Панагія – невеликий, багато прикрашений образ Богоматері, найчастіше округлої форми, що носиться на ланцюжку на своїх грудях.
- Барма – частина парадного княжого одягу; широкий комір з нашитими на нього зображеннями релігійного характеру і дорогоцінним камінням, що надягається поверх парадної сукні.
- Мерлець – мрець.
- Сувой – сувій, стародавній рукопис на папірусі чи пергаменті, згорнутий у трубку.
- Припечатана – скріплена печаткою.
- Офіра – жертва.
- На поталу – на наругу, знищення.
- Чорторій – великий вир; глибока яма, в якій утворюється вир.
- Ню – тут об неї.
- Дівка-чернавка – служниця.
- Юга – імла.
- Провід – похоронна процесія за труною з попом і корогвами.
- Ромено – плече.
- Очкур – пояс.
- Тур – бик.
- Сириця – недублена шкіра.
- Смерд – селянин.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.