З історії написання твору
Лауреат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка Валерій Шевчук є автором цікавих романів, повістей, оповідань, наукових і публіцистичних статей з питань історії літератури, дослідником і перекладачем сучасною українською мовою творів давньоукраїнської літератури.
З 1967 по 2015 рік ним було опубліковано близько 500 літературознавчих праць, побачили світ понад 50 книжок з художніми прозовими творами.
Серед них – збірка «Панна квітів» (казки моїх дочок, 1990 р.), куди увійшов твір «Чотири сестри» та інші казкові історії. Про історію їх написання сам Валерій Шевчук розповідає так: «Ця книжка, що лежить перед тобою, читачу, писалася давненько, коли мої дочки були ще малі. Історія складання її цікава, і я хочу її розповісти, щоб і тобі був зрозумілий підзаголовок: «Казки моїх дочок».
Якось підійшла до мене тоді шестирічна дочка Юліана і каже:
– Тату, ось ти письменник, а ми не знаємо, який!
– Звісно, не знаєте, – відповів я, – бо я дорослий письменник, тобто пишу для дорослих. Виростеш і прочитаєш мої книги.
– А чому б тобі не написати книги для нас, – сказала й старша моя дочка Мирослава. – А то всі знають, який ти письменник, а ми, твої діти, й не знаємо.
Я задумався: а може, й справді узяти й написати книгу казок, адже ми, дорослі й діти, потайки тягнемося до казки: мріємо – і це казка, сподіваємося – і це також казка. Але щось мене й стримувало.
– Боюся, – сказав своїм дочкам, – Дорослим писати легше, як дітям. Дітям треба писати по-особливому.
– Хочеш, ми тобі допоможемо? – сказала Юліана. – Он у мене в зошиті вже написано кілька казок, але так – по-дитячому. Візьми й перепиши, як це письменники роблять, по-дорослому.
– І я тобі хочу допомагати, – сказала Мирослава.
Юліанин зошит зберігається в мене й досі. Його не можу перегортати без зворушення. Вона писала великими друкованими літерами, бо інакше не вміла, а ще малювала малюнки. Я уважно перечитав оті плоди дитячої фантазії, передивився малюнки, і мені подумалося: щось тут є. Отак разом вигадувати з дітьми, – може, й справді напишеться книжка?
І ми почали. Разом вигадували героїв (імена придумували дівчатка, і всі мої спроби щось і собі тут докинути відміталися категорично), разом обмірковували, як героям поводитись у тій чи іншій історії.
Поступово в моїй уяві почали вимальовуватися Бігунець та Котило, Панна квітів (до речі, цей персонаж близький до міфологічної Жінки з цвіту) із жовтим тюльпановим полем, «Чотири сестри», дивне «Місто, де не ростуть квіти», «Дівчинка, яка шукала маму».
Я захопився, і за літо, бо пишу передусім улітку в маленькій батьківській хаті в Житомирі, на околиці, де річка Кам’янка впадає в річку Тетерів, написав оцю книгу, яку дівчатка вирішили назвати «Панна квітів» (бо це так урочисто звучить!) і до якої я додав підзаголовок: «Казки моїх дочок».
Потім ми читали ті казки: дещо дівчаткам подобалося, а дещо ні, адже я таки справді не дитячий, а дорослий письменник, дечим вони захоплювалися, а дещо критикували. І я подумав: все-таки страшенно важко бути дитячим письменником, значно важче, аніж дорослим… Згодом і дочки мої повиростали, в них інтереси стали інші, та й книжки інакші почали читати, і я про свої казки забув; зрештою, зайнявся іншими справами і, звісна річ, справами дорослими.
І ось тепер, переглядаючи свої рукописи, я перечитав цю книгу. Мені здалося, що все-таки вона могла б бути цікава дітям, саме тим, котрі люблять фантазувати, вигадувати, котрі бачать перед собою зелений світ не просто так, а населений найдивовижнішими істотами і найнезвичайнішими людьми.
Ще тоді, коли писав оці казки, не хотів складати їх надто просто, щоб усе було розжоване і розкладене по однакових, гладко витесаних поличках. Завжди вважав і тепер уважаю: діти мудрі і часом сприймають твори глибше і тонше за дорослих. Вони мудрі, бо перед їхніми очима просторіше лягає широкий світ, вони йдуть у нього з широко розплющеними очима і з відкритими серцями. Отож, може, мені вдасться увійти в ті розкриті серця і зі своїм словом, може, вони послухають дорослого чоловіка, який захотів оповісти ще нерозказані казки, витворені далекого літа, здається, не тільки для своїх дочок, але й для Тебе, мій читачу».
Тема: філософська казка про зміни пір року.
Ідея: утвердження, що перемога добра над злом стає можливою лише за умови щирої любові та прагнення добра.
Персонажі казки:
- Весна – Зеленокоса сестра. Над головою пишні зелені коси у вінок складалися, чоло було біле і чисте, очі – величезні, і в них мінилося-променилося зелене сяйво, носик тоненький і прямий, а вуста повні й червоні. І цвіло на кожній щоці по яскравому серпику, начебто місяці зійшли з одного й другого боку»; «… прегарна дівчина. Зелені шати маяли в неї за плечима, зелене волосся гралось із теплим вітерцем, зелений з голубими квітами вінок лежав над її рівним, погідним чолом, довкола її осяйної постаті літали птахи, а вона розсипала навкруг насіння квітів. Воно одразу ж проростало, пробиваючи сніг, і цвіло білим та синім квітом».
- Зима – Білокоса сестра. «… молоде, гарне обличчя Білокосої потемніло від думок»; «… живе, немов спросоння. Вона глуха й німа, нічого не бачить і не зна. А все тому, що на плечі у неї Чорний Птах сидить і щось їй на вухо шепотить»; «… що з нею, бідолахою, відбулося! Волосся посивіло, голова їй пострупіла, лице позморшкуватіло, аж брунатне стало від старості, а це тому, що сестричка не має до них жалості»; «… вже аж зовсім на красуню не подобала. Була це похила баба, зморшкувата, незугарна й нечупарна».
- Літо – Синьокоса сестра. «Літо ступало в яскравих шатах, і там, де проходило воно, зацвітала земля».
- Осінь – Золотокоса сестра. «… дорогою йшла сама Осінь. Яскраве світло виточувалося від неї, ніби горіла в ній велика лампа, і Зима аж очі прикрила рукавом, намагаючись вгадати, що там сяє»; «Я люблю свою сестру (Білокосу), бо вона ніжна й гарна. Вона приходить мене змінити, коли я втому відчуваю. Ласку мені чинить, змінюючи мене, бо не дає мені постаріти».
- Чорний вітер. «Чорний Вітер, зареготав, засвистів і випустив з руки Чорного Птаха».
- Чорний птах. «… темні думки прийшли в голову Білокосій сестрі, а може, нашептав їх Зимі Чорний Птах, який, тікаючи од бурі, потрапив не куди-небудь, а на плече Білокосій»; «Махнув Чорний Птах крильми – і збудилися хлопці Холодні Вітри з крижаними трубами. Заграли й заголосили, а над землею чорна віхола пронеслася. Завили вітри, заметали вихорами снігу, задвигтіли довкола крижані гори й рушили, пересипаючись, снігові тороси».
- Безстрашний войовник жучок-черв'ячок, який Бабине Літо на землю приводить.
- Хлопці холодні вітри з крижаними трубами. «Хлопці Холодні Вітри у труби грали, і все ціпеніло навколо й крижаніло».
- Золоті хлопці з золотими трубами. «Золоті хлопці приклали до вуст труби – і розкололася темрява, розбилася, як розбивається глек, розлетілася на тисячі, мільйони клаптів».
- Сни. «… вже почали стрибати, вигинатися, пританцьовуючи, худі високі Тіні, мали вони довгі руки, а пальці у них – як патички. Називалися ці Тіні Снами, і розстеляли вони покоєм прозорі полотниська, щоб забрати її (сестру) в країну своїх казок».
Стислий переказ
Колись давно жили на землі у великій злагоді схожі одна на одну чотири сестри – дівчини-красуні. Тільки одна мала біле волосся, друга – зелене, третя – синє, а четверта – золоте. Звали їх Зима, Весна, Літо і Осінь.
Царювали вони по черзі. Правителька сиділа на троні, дві інші спали, а та, котра мусила змінити сестру, чепурила себе. Коли приходила її пора царювати, вона йшла до трону, де Цариця вже чекала на неї і любо приймала, поступаючись місцем. Так тривало мільйон років.
Одного разу, коли царювала Білокоса сестра – Зима, сталася подія. Захотілося їй трохи прогулятись. Раптом налетів Чорний вітер і випустив з руки Чорного птаха. Той птах вдарив Білокосу в лице своїми крилами. Вона вийняла люстерко, щоб подивитися, чи не поранив птах її гарне обличчя. Але той вибив люстерко з рук, воно і розбилося.
Чорний птах звив чорне гніздо на її плечі і почав наговорювати, що сестри заздрісні, вважають її не гарною, хочуть зі світу звести. Темні думки прийшли в голову Білокосій сестрі. І впала на землю снігова буря. Хлопці Холодні Вітри у труби грали, і все ціпеніло навколо й крижаніло, хоч уже час надходив передвесінній.
Зима сказала Птаху, що сестри дотримуються трьох законів: під кінець царювання правителька починає втрачати свою красу від втоми. Тоді вона йде у Блакитний палац, засинає, і її краса повертається до неї.
Птах на це відповів, що закони сестер погані, «красивий той, хто сильний у світі, а сильний той, хто має владу». Тому треба прогнати сестер, забрати їхню красу собі і стати в чотири рази красивішою.
Повірила Зима словам Чорного птаха, і коли прийшла до неї Весна, вона прогнала її. Тричі приходила Зеленокоса сестра до Білокосої, але та не поступилася їй троном. Зима не знала, що обличчя її покривається зморшками, і вона перетворюється на стару бабу. Коли ж Весна спробувала їй дати своє люстерко, Чорний птах розбив його.
А вже настала пора царювати Синьокосій сестрі. Пішли вони вдвох до Білокосої. Але та не слухала їхніх вмовлянь, слухала лише Чорного птаха. Ні з чим повернулися сестри у Блакитний палац. Зеленокоса заснула, а перед цим сказала Синьокосій: «Продовжуй любити нашу Білокосу сестричку, може, вона отямиться. Вчини так, щоб вона на себе змогла подивитися, тоді, можливо, пошкодує…».
Синьокоса ходила до Білокосої і в червні, і в липні і у серпні. Уже й четверта сестра прокинулася – Золотокоса. Літо зі сльозами на очах їй оповіло, що Зима прогнала Весну, гонить і її, не знає, що скоро стане старою бабою і загине. А все тому, що Чорний Птах її серце полонив, сидить у неї на плечі і щось на вухо шепотить. Зітхнула Синьокоса сестра, заплющила очі, бо Сон уже оповив її, але встигла сказати Золотокосій: «Не втрачай до Білокосої любові… Хай вона гляне в люстерко… Хай сама себе не впізнає…».
Одягнула Осінь сукню, ткану із золотих ниток, на голову вдягла вінка, сплетеного з барвистого листя, у руку взяла золотий пірнач – палицю із металевим оперенням, гукнула на Хлопців із золотими трубами і пішла до Білокосої. Яскраве світло виточувалося від неї, ніби горіла в ній велика лампа. Ішла, і дзвеніли, співали-заливалися золоті труби, аж очі Білокосої засльозилися.
А Золотокоса голосно сказала, що царицею світу має бути її молода й гожа рідна сестра, а замість неї на троні сидить стара відьмуга. Чорний Птах зарепетував: «Вона гарна, гарна!» і хотів кинутися на Золотокосу, а натомість натрапив на зведений золотий пірнач і закричав, поранившись.
Золоті хлопці знову приклали до вуст труби, а біля вуха Зими повис на павутинці безстрашний войовник жучок-черв'ячок, який Бабине Літо на землю приводить.
Чорний Птах кричав Білокосій: «Прожени її, прожени її!» Жбурляв в Золотокосу крижані стріли, але вони танули на її одязі. Зима спитала у Чорного птаха: «Чому ти не можеш її перемогти?» А відповіла Золотокоса сестра: «Бо я люблю свою сестру, вона ніжна й гарна. Вона приходить мене змінити, коли я втому відчуваю. Ласку мені чинить, змінюючи мене, не дає мені постаріти, бо я прийшла з добром, мушу звільнити свою любу сестру і добрий лад на землі встановити».
І покотились з очей Зими каламутні сльози, а Чорний Птах змахнув крилами і щез. Золотокоса сестра вийняла дзеркальце і подала Білокосій. Та глянула в нього і зойкнула з переляку, бо побачила, що стала старою бабою.
Осінь допомогла Зимі встати зі трону і повела відпочивати у Блакитний палац. Стежкою назустріч їм ішла і співала прегарна дівчина – Весна. Зелені шати маяли в неї за плечима, зелене волосся гралось із теплим вітерцем, зелений з голубими квітами вінок лежав над її рівним, погідним чолом, довкола її осяйної постаті літали птахи, а вона розсипала навкруг насіння квітів. Воно одразу ж проростало, пробиваючи сніг, і цвіло білим та синім квітом.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.