Тук-тук!.. – застукотіло в гнізді, в двох малесеньких яєчках, і почула цей стук лише мати-пташка.
– Тук-тук! – знову повторилося в першому і в другому яєчку. Але вже трошки голосніше. Так, ніби роса падала на світанку з пелюсток лісових дзвіночків. Це вже почули інші пташки. Вони висували голівки із своїх гнізд і з цікавістю прислухалися.
– Тук-тук! – почулося втретє. І це було цілком виразно – так, як стиглі кислички падають на стежку.
І раптом – трах! – розкололися яєчка, і звідти висунулися дві малесенькі кумедні голівки з великими ротами.
– Цві! – цвікнуло перше пташеня.
– Рінь! – закінчило друге.
– Цві-рінь! – сказали вони разом і так широко розкрили роти, що здавалося, от-от роздеруться.
– Цві-та-рінь! Цвітарінь! – підняли всі пташки враз галас, заспівали, засміялися, бо пташки були взагалі найпривітніші і найвеселіші в лісі, а тут же – в їхньої товаришки вилупилися пташенята.
І пташенят тих назвали Цві та Рінь. (…)
(…) Цілий день Цві та Рінь літали над лісом. З височини їм усе здавалося маленьким і ласкавим, а коли вони спускалися вниз – все було велике-велике: і дерева, і кущі, і звірі. Далеко приємніше було літати високо!
Щоб не загубити одна одну, вони весь час переспівувалися:
– Цві! Цві! Цві! – кликала Рінь з річки.
– Рінь! Рінь! Рінь! – відповідала Цві з ліщини.
А ви знаєте, чому пташки ввечері здіймали такий галас, у лісі? То клопітлива мати скликала їх на весь ліс:
– Цві та Рінь! Цві та Рінь! Цвітарінь!
А пташки, її подруги, допомагали всі хором:
– Цві та Рінь! Цві та Рінь! Цвітарінь!
Цві та Рінь повертали до свого гнізда, і тут починалися такі співи, що кожному листочку в лісі хотілося усміхнутись, а то просто пташки розповідали матері сьогоднішні новини. (…)
(…) Одного сухого, але вже не теплого ранку в лісі почулася незнайома пісня:
Чіт-чіт-перечіт!
Чи почули мій привіт?
(…) Це була північна гостя – чечіточка.
– Як, ви й досі не полетіли? – дивувалася чечітка. – А в нас уже випав сніг, і я швидше подалася сюди. Тут буде не так холодно, і я перезимую у вас. (…)
(…) Літні пташки ще перецвірінькувалися про різні дрібні справи, коли зненацька згори каменюкою упав шуліка з гачкуватим дзьобом.
Всі пташки кинулися врозтіч. Але він встиг схопити в свої колючі пазури маленьку пташку.
– Ббах-бах! – пролунало раптом. Постріл?
Всі пташки враз примружили очі, бо перед ними постелився туман. А коли відкрили – туман розійшовся – ні шуліки, ні маленької пташки ніхто вже не бачив.
Уночі всі пташки зібралися летіти.
– Цві! Цві! Цві! – кликала сестричка, але не чути було звичайної відповіді.
– Де ж Цві? Де ж Цві? – хвилювалася мати.
Цві ніде не було.
– Ой мамо! – заплакала Рінь. – То, мабуть, її потяг шуліка.
Та сумувати було ніколи. Співаючи прощальних пісень, пташки знялися вгору.
Замрячив дрібний дощик, і здавалося, весь ліс плаче за пташками, бо з усіх гілочок, листків, хвоїнок стікали дрібні краплини.
Випав сніг, і почалася справжня зима.
Було темно й тихо. Тільки чулись якісь дивні звуки, зовсім не схожі на пташине цвірінькання.
– Хрр-хрр,– хропів хтось.
«Де ж це я?» – подумала Цві перелякано.
На ній згори і з боків було сухе листя. Це вона зрозуміла. Але це було не в лісі, ні. Вона випросталася, підстрибнула на лапках, і враз її носик ткнувся в щось густе, волохате, дуже тепле й м’яке.
– Тут хоч тепло, як під маминими крилами, але де ж це? – міркувала вона. – Може, це той шуліка, що схопив мене, відніс до себе на гору? Але ні, він би з’їв мене давно. І потім, він же випустив мене, і я упала.
Цві спробувала розправити свої крильця і тихенько сказала:
– Цвірі-цвірі-цвір- цвірінь!
І раптом щось заворушилося у темряві.
– Мамо! Мамо! – почулися рикаючі голоси десь тут поблизу.– Прокидайся, вже, напевне, весна – вже пташки співають!
І Цві відчула, що те, в чому вона сиділа, заворушилось, і було воно дуже-дуже велике. Воно, це велике, потяглося, позіхнуло так, що вітром війнуло, і сказало басом, просто як грім загуркотів:
– Що, весна? Пташки співають? Ну, я гляну!
Волохате, велике одгорнуло лапою листя й гілки, і в темряву ринуло світло. Спочатку аж очі засліпило,– а потім вона побачила, що сидить на спині великої ведмедихи! А поруч лежали двоє маленьких ведмежаток.
Холодом-морозом війнуло у теплий ведмежий барліг. І всі – і великі, і малі, і навіть непомітна нікому Цві – подивилися – і не впізнали рідного лісу. (…)
(…) Вила хуртовина, танцювала метелиця, а вітрові підспівували десь здалеку голодні вовки.
– Де там весна! – гримнула сердито ведмедиха.– Тільки розбуркали мене даремно! Пустуни!
– Але ж ми чули, як пташка заспівала,– винувато сказали ведмежата.
– Чули, чули! – буркотіла ведмедиха.– От вижену вас усіх з барлога, коли, по-вашому, вже весна, тоді й знатимете!
Цві злякалася, що всіх виженуть через неї на мороз.
– Не сердьтеся. Це я! – тихенько сказала вона.
Всі підвели морди наскільки могли і побачили над вухом у своєї мами (тільки вона, звичайно, не могла побачити) маленьку-маленьку пташку.
– Ану йди сюди, щоб і я подивилася,– вже лагідно сказала ведмедиха, що ти за звір.
– Я не звір, я птичка,– сказала Цві,– я не знаю, як я опинилась у вас. Справді, я сама не залітала сюди. Я зараз полечу у вирій,– додала вона, але згадала метелицю і аж затремтіла
– Куди ти там полетиш! – пробурмотіла ведмедиха. – Ти замерзнеш через хвилину. Лягай і спи вже тут за моїм вухом. Можеш поклювати наших грушок.
Цві насмілилась і сказала:
– Спати я вже зовсім не хочу, а я дуже хочу поспівати.
І вона заспівала:
Цві-цвірінь,
Весна, прилинь,
І з нею Рінь!
У барлозі стало весело-весело. Ведмедиха задоволено посміхнулася й сказала:
– Просто наче літо! Аж меду захотілося!
Того ж дня косий заєць, що завжди гасав по всьому лісі і все бачив і чув найперший, бо в нього ж такі довгі вуха і ще довші ноги,– розніс цікаву новину: у ведмежому барлозі живе Цві, яку восени схопив шуліка.
– Як же вона там опинилася? – міркували всі.
А знав про те тільки старий дуб. Він чув, як вистрілив мисливець, що полював на диких качок, і зачепив крило шуліки. Він бачив, як Цві упала непритомна під дерево. Ведмедиха, лаштуючи собі барліг на зиму, загрібала сухе листя. Загребла і Цві: її не помітно було між червоним і жовтим листям. У барлозі вона зігрілася, крильця загоїлися, вона й прокинулась.
Ясними днями в лісі бувало тепер весело. (…)
(…) З дупла дуба, де був ведмежий барліг, лунали веселі пісні Цві. Усі ж співочі пташки відлетіли, а Цві нагадувала всім весну.
Прилетіли горобці, чечітки, снігурі, що зимували тут. Вони раділи, що Цві жива, і кликали її з собою.
Але ведмедиха висунула з своєї хати морду і сказала:
– Хай живе у мене, он ви самі гасаєте, холодні й голодні, та ви вже звикли, а вона замерзне!
Струмочок хотів подалі втекти від снігу і побіг швидко-швидко. А тому що він не знав ще дороги, бо це ж був перший весняний струмок, він і плутав то праворуч, то ліворуч.
По дорозі праворуч почув його і виткнувся зелений гострячок якоїсь рослинки – два листки разом. Сонце припікало, і струмок бавився і сміявся, пробиваючи собі дорогу. Два листки розкрилися, як повіки вранці, і звідти визирнула блакитна квітка:
– Так це справді починається весна?
По дорозі ліворуч з-під кори осики вилізла мушка. Вона розправила крильця, кілька разів змахнула ними – це була її ранкова зарядка – і спитала:
– Так це справді починається весна?
А струмок біг далі по лісі і будив усіх і праворуч, і ліворуч. Витикалися з землі трави, проліски; прокидалася комашня, потягалися дерева занімілими за зиму вітами.
Першою серед дерев прокинулася молоденька верба над рікою. Вона була тоненька-тоненька. їй легко було і потягтися до сонця, і нахилитися до води. Зараз вона потяглася до сонця – треба ж було погрітися після зими. І на гілочках у неї виступили бруньки, як білі зайчики побігли. (…)
(…) Вилізли ведмежата з барлога, борюкались і бавились. Вилетіла весела Цві і сіла на вершечку дуба, мружачи очі на сонці.
– Що це? Що це?
По блакитному небу наче розсипано чорні намистинки. От намистинки більші. От вони вже як кольорові квіти. Але то не пелюстки квітів – то крила.То пташки махають крилами і летять сюди.
А найперша невеличка пташка, така самісінька, як і Цві. Ця пташка радісно вітає ліс.
– Цві! Цві! Цві!
– Рінь! Рінь! Рінь! – закричала дзвінко Цві.
Рінь зупинилася. Це ж Цві! Її сестричка Цві! Вона сидить жива й весела на рідному дубі.
– Цві-та-Рінь! Цві-та-Рінь! – зацвірінчали, загомоніли всі пташки. І це вже була справжня весна.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.