Я вхопився за роботу. Добре, що гуртик кудлатих ялиць ріс зовсім поруч. І скоро над входом у дупло навис щільний дашок. Тоді я кинувся збирати хмиз. Коли цубрив п'яту в'язанку, у плечі вдарили перші краплі. Холодні й тверді, як градини. Тріщання дощу об листя заглушило гримоти. Наче справді урвалася хмара, ціле небо. До криївки добіг я весь мокрий. Зате моє сухе паліччя жадібно облизували язички вогню. В лице війнуло теплим димом обжиту. Коли він устиг повернутися, що я не почув, і запалити багаття? Ще й колода з'явилася для сидіння. Старий підпалив жмут папороті і обніс ним вийму. Смолоскип пострілював іскрами, гірчаво димів.
– Ведмежий дух вижене, – пояснив дід.
Лише тепер я помітив на підсвічених стінах дупла зваляну шерсть. Пломінець хапався її, і шерсть синювато спалахувала.
– Це ведмежий барліг? – зойкнув я.
– А чий же ще?!
– Як же ви вгадали, що він тут?
– Ну як… Ведмідь чує мене, я чую його. Себто покинуте його житловище. Нюхом почув, а очі потвердили. Ведмеді люблять опоряджати собі лігва під старими тополями. М'яко і тепло. Поскрипує стовбур, заколисує, солодить сон. Сеї ночі й ти скусиш, як то спати в череві дерева. Але перед тим належиться скусити щось зубами. Хаща нам пожертвувала мнясце, – кивнув на землю.
На папороті розпластано лежав заєць і дивився на мене здивованим мертвим оком. На хутрі не було ні краплини крові. Правда, тушку перехоплювало сильце з лика.
– Як ви добули його? – вирвалося в мене.
– Та просто. Якби ти був рибарем, то знав би, що перед дощем найлегше здурити рибу. Так само із звірами. Від грому декотрих ледве не параліч хапає. Тоді їх можна взяти майже голіруч… Я напав слід за свіжими бобальками. Дійшов до його нори і приладив на виході ловинку. А виманити зайчука – не штука, як знаєш чим… Сю вечерю ми з тобою заслужили.
Може й так, думав я, але що він буде робити з дичиною, коли навіть ножа не має. Та старий, схоже, нічим не журився. Підв'язав сіряка за дві ноги до жердини. Тоді видобув із капелюха товсту, як шевська дратва, голку. Дряпнув нею довкола лапок, потім уздовж до животика. Під його вправними пальцями оголилася ніжна рожева плоть. Далі продовжував без голки. Я незчувся, як шкура була здерта. Гостряком кістки надрізав шию і зламав карк, голову відкинув убік – «муравлям, щоб нас не їли». А шкуру на розсішці підвісив під дашком. Тоді зробив на тушці розрізи і наповнив їх травами, що пахли часником і кропом. З кишені дістав пригорщу сріблястого лишайника, потовк на колоді і став обмащувати ним тушку.
– Се моховиння, – пояснив, – тягне собі з каменя сіль. Посічене, пускає зелену ропу. Так м'ясо на смак не буде прісним.
Дичину він прохромив рожном, а кінці його запхав у вузлики ликових ужовок, які перекинув через жердини даху. Притлумив відкрите полум'я. Тоді тією ж кісткою обшкрябав кореневища просвирника і загріб їх у жар.
– А ось і днешній наш хліб.
Я захоплено стежив за його зграбними, вивіреними рухами, втрачаючи відчуття реальності. Ніби це відбувалося не зі мною. То була не стільки робота, як звичний ритуал, молитва рук. Я не міг відірвати очей. І не міг, щоб не запитати його:
– Хто вас цьому навчив, Кукумир?
– Ні, самотугом дійшов до всього, коли мусів звікувати свою молодість у хащах. Попервах гадав, що пропаду, сам, як перст. А потім обвикся і врозумів, що я не сам – із Лісом і його насельниками. І то, може, й ліпша компанія, ніж люди. Добріша, чесніша. Я їм відкрився, вони мені… (…)
(…) Жар від багаття прогрів наше дупло, підсушив одяг. Ми сиділи без сорочок, вбираючи шкірою благодатну, аж ворухку, теплінь. Старий мав жилаве і досить ще збите тіло. Зате немилосердно понівечене рубцями, шрамами від опіків, віспинами затягнутих колотих ран. Слідами злобного чи то тваринного, чи то людського світу. А може, й одного, й другого. Тіло мисливця, воїна, борця. Це ніяк не асоціювалося з його приязною, безмежно мирною натурою. І я, здивований і зворушений побаченим, несподівано запитав його:
– Хто ви?
Його не здивувало моє запитання. Він узагалі рідко дивувався. Замислившись на хвильку, відповів:
– Я зачарований бродник світу. Світован.
Десь я вже чув, що його так називали. Тому перепитав:
– А що означає Світован?
– Той, що перейшов світ. І далі йде.
– І куди веде ваша дорога?
– Я в дорозі до самого себе.
– А в чому ваша зачарованість?
– У смуткові за недосяжним.
Я дивився на вогонь і розчовпував сказане. Наче язики полум'я могли договорити мені те, що залишилося прихованим у тих дивних словах. Паличкою він вигріб із приску спечене коріння алтея і поклав на дірчасту серветку папороті. Відломив заячу ногу й простягнув мені. З полотняного мішка наскубав різної зелені. І я накинувся на їжу. Поки він раз куснув, я – тричі. Такої смачної печені мені ще не доводилося їсти. М'ясо було ніжне й пахуче. Мабуть, від лісових приправ, якими він натер дичину. А коренеплід смаком був схожий на печений каштан. (…)
(…) Я подумав, що дві години тому ще не знав, де ми будемо спати і що їсти… Втім, спати не хотілося. Шкода було втрачати ці магічні, урочі, як сказав би він, години єднання з нічним Лісом. Приналежності до нього. Дорогою ми не встигли набрати води, бо «черпати з криниці не гідно після заходу сонця». Старий скрутив лопушину і запхав її під дашок – у дерев'яну коновочку зацямкотіла дощовиця.
– А ти? – обернувся до мене.
– Що я?
– За кого маєш себе ти?
Не запитав «хто ти є?», а – «за кого себе маєш?» Мабуть, це далеко не одне й те ж: бути кимось і здаватися кимось. І я без найменшого затаєння розповів йому все про себе. (…) (…) Я завершив розповідь і влегшено зітхнув. Потім ми мовчали. Кожен мовчав по-своєму. (…)
(…) – Мені тут краще, ніж дома, – промимрив я, бадьорячи сам себе.
– Де б ти не був, ти дома. Тому, що світ сей – для тебе. Якщо прийматимеш його в себе таким, яким він є, світ ніколи не буде до тебе ворожим. Бо хіба чоловік хоче бути ворогом сам собі?! Знаю: душа твоя в сум'ятті. Я видів, як ти спиш. Як дитинча в утробі – кождою частиною тіла шукаєш притульности, опори. Спляча людина – приявна людина. Тіло спить, а клопіт душі відпечатаний на лиці… Нічого, прочиститься…
– Що прочиститься? – не зрозумів я.
– То я так… Аби душа чиста, а постоли почистимо. Люди ломляться кудись і за чимось. Де б загріти місце. Глядають себе і Бога для себе деінде. Гадають, що добре там, де їх немає. Обминаючи добра в родимих сторонах. Нехтуючи великим законом – законом присутности, який дає повсюдно добре місце і добрий час.
– Що це за закон?
– Бути там, де знаходишся тепер. Не в минулому і не в будучности. Бути – значить не ділити цільність душі і повноту дня. Се істинне твоє благо. І воно завжди з тобою… А те, що тобі здається, ніби ти втратив… Воно не було твоїм. Бо своє не можна втратити, хоч би й хотів… Учися жити в бджоли. Вона радіє кожній квітці і несе солодкий збір до громадської комори. І не гризеться тим, хто ласуватиме її медом і чи завтра буде взяток, аби наїстися. Вона перше годує матку і трутнів, закладає золоті щільники, а тоді вже їсть сама. Мудра в радісному й некорисливому труді комашина. Можна людині весь розум з'їсти, а того, що знає мізерна комаха, й не доп'ясти… І не збагнути другого важного закону – закону потрібности. Себто – бути цінним для іншого. Роби найменше діло совісно. Бо його тобі доручив світ. І помагай досягти сього іншим. Лише тоді утверджується твоя цінність. І відкривається цінність для тебе іншого…
– Але ж якраз це я і втратив, – скрушно вимовив я. – За один день усе втратив. (…)
(…) Головне, що ти живий. І ти в дорозі, дерешся вгору. Чоловік живе доти, доки дереться вгору. Напругою тіла, а головно – мислю, вірою…Тепер найсмішніше з того, що звершує гіркоту твоїх мнимих утрат, – казенний куток у людському муравлиську, де ти спав на чужому залізному ліжку, під чужою ковдрою, серед чужих запахів. Що ж ти маєш натомість?! Тебе гріє своїм тілом дерево, укриває зоряне небо, а голову ніжитиме заяче хутро… (…)
(…) – Лягай і спи ведмежим сном. Ведмеді не мають снів, бо нічого не бояться. І ти не бійся. Все загораздиться. Просіка скоро затягується. Бог намочив – Бог і висушить. Дякуймо Йому за те, що маємо, і Він дасть нам те, чого бракує.
Я слухав його, і мій гороб'їний мозочок завмирав. Дощ примовк, дим від ватерки хитнувся й завмер. Солодко потяглася в землі корінням тополя. Здавалося, що Бог і справді зовсім близько.
– Се прийде несподівано, те, чого ти навіть не смів сподіватися, – говорив він майже пошепки, примружившись до вогню, наче зчитував письмо безгомінного полум'я. – Чого й вимріяти було лячно. Прийде, і ти навіть не здивуєшся, наскільки воно буде природним, заслуженим. Се буде сама оновлена твоя природа. Новий відлік душевної путі… Лише не зневірюйся того прагнути, не втомлюйся просити й наближати його. Долю не чекають. Долю вибирають. Долю створюють.
– Я не знаю, з чого почати, – щиро зізнався я.
– А я знаю, – несподівано весело, аж збитошно, заявив він. – Починати треба з води. З плавання.
– З якого плавання? – силкувався я доснувати бесіду, але це вже промовляв не я, а хтось інший ворушив моїми губами. І слова переплелися з квітчастим мереживом, із луговими пахощами, музикою комашні, молитовним шептанням ватри.
Сон обережно прийняв мене у свої обійми. Ведмежий сон – без картинок, без тривожних змагань зі світом і самим собою. Спав у мене за пазухою і синій зошит, до якого я встиг, поки старий годував невидимого звіра, занотувати: «Не прив'язуйся до людей усім серцем, а тим більше – не віддавай їм свого серця. Їх много, а серце в тебе одне».
Дерево м'якої сили стояло над нами в нічній варті.
Словничок дло твору
- Цубрити – тягнути.
- Заглушило гримоти – заглушило гуркіт грому.
- Криївка – схованка, захисток.
- Гірчаво димів – димів з гіркуватим духом.
- Бобальки – послід звірини.
- Карк – хребет.
- Муравля – мурашки.
- Ужовки – мотузки.
- Притлумив – пригасив.
- Насельники – мешканці.
- Бродник – мандрівник.
- Розчовпувати – роздумувати.
- Приск – попіл..
- Коновочка – дерев’яне відерце.
- Приявна людина – відкрита людина.
- Доп’ясти – додуматися.
- Збитошно – пустотливо.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.