З історії написання твору
Оповідання «У череві дерева» є фрагментом з роману «Світован. Штудії під небесним шатром».
У творі зображена мандрівка, пригоди та спілкування молодого журналіста з народним мудрецем-старожилом Світованом, з яким він опиняється у дикому світі природи гірської глибинки Карпат й збирає цілющі трави.
Сам письменник про свій твір, який називав «романом-намистом», сказав так: «Моя книжка – про головне і навіть про те, що йде попереду головного. Про речі глибинного плану, про речі, які ми самі перед собою намагаємося зрозуміти. Це книга про потребу любові, про служіння, про потребу самоідентифікації, про нас як частину великої природи, яка втрачає нас, а ми дедалі більше її… Я не тримаюся тем, сюжетів, ідей, як нас звикли вчити у студентські чи шкільні роки. Книжка набагато глибша, загадковіша річ, щоб її розчленувати на теоретичні речі».
Тема: спілкування молодого журналіста з мудрим старцем Світованом під час його перебування у гірській глибинці Карпат.
Ідея: возвеличення краси, неповторності, цінності, життєдайної сили природи, єднання та пізнання власної сили людини у взаємодії з нею.
Дуже стислий переказ
Журналіст, від імені якого йде оповідь, вхопився в роботу і зробив з гілля кудлатих ялиць, що росли поруч, дах над входом в дупло, а потім ще встиг до дощу натягати хмизу для вогнища. Коли він ускочив у схованку з останнім оберемком гілляк, раніше принесене сухе паліччя вже горіло.
Старий підпалив жмут папороті і обніс ним стіни дупла, пояснивши, що так з нього вийде ведмежий дух.
Журналіст здивувався: дупло є покинутим лігвом ведмедя? Старий підтвердив: «Ведмеді люблять опоряджати собі лігва під старими тополями. М'яко і тепло. Поскрипує стовбур, заколисує, солодить сон. Сеї ночі й ти скусиш1, як то спати в череві дерева».
Старий заходився готувати на вечерю зайця, якого перед грозою виманив з нори, а журналіст захоплено стежив за його зграбними рухами.
То була не стільки робота, як звичний ритуал. Не маючи ножа, старий товстою шевською голкою, а потім гострою кісткою освіжував зайчука, натер тушку пахучими травами й підвісив смажитися, пригасивши відкрите полум’я.
На запитання журналіста, хто його навчив так уміло обходитися з дичиною, старий відповів: «Самотугом дійшов до всього, коли мусив звікувати свою молодість у хащах. Попервах гадав, що пропаду, сам, як перст. А потім обвикся і врозумів, що я не сам – із Лісом і його насельниками2. І то, може, й ліпша компанія, ніж люди. Добріша, чесніша. Я їм відкрився, вони мені…».
Жар від багаття прогрів дупло, обоє скинули вогкі сорочки, щоб просушилися. У старого було тіло мисливця, воїна, борця – жилаве, все ще міцне, але понівечене шрамами. Це ніяк не асоціювалося з його приязною, безмежно мирною натурою. І у здивованого журналіста вирвалося запитання: «Хто ви?»
Ненадовго замислившись, старий відповів:
– Я зачарований бродник світу. Світован.
– А що означає Світован?
– Той, що перейшов світ. І далі йде.
– І куди веде ваша дорога?
– Я в дорозі до самого себе.
– А в чому ваша зачарованість?
– У смуткові за недосяжним.
Такої смачної, ніжної та пахучої печені журналісту раніше не доводилося їсти. Ще дві години тому він не знав, де буде спати і що їсти. Утім, йому не хотілося спати – шкода було втрачати ці урочисті години єднання з нічним Лісом.
Старий націдив у відерце дощової води і запитав: «За кого маєш ти себе?» Він не запитав: «Хто ти є?», а саме: «За кого маєш ти себе?» Мабуть, це далеко не одне й те ж: бути кимось і здаватися кимось. І журналіст без приховування розповів йому про себе все. Помовчали. Кожен по-своєму.
А потім старий говорив йому про важливі речі: «Де б ти не був, ти дома. Тому, що світ сей – для тебе. Якщо прийматимеш його в себе таким, яким він є, світ ніколи не буде до тебе ворожим… Люди ломляться кудись і за чимось… Гадають, що добре там, де їх немає. Обминаючи добра в родимих сторонах».
І порадив учитися в бджоли – мудрої в радісному й некорисливому труді комашині, щоб збагнути важливий закон потрібності: бути цінним для іншого і робити найменше діло совісно, бо лише тоді утверджується цінність людини і відкривається для неї самої цінність інших людей.
На скрушні слова журналіста, що він втратив цінність, відповів так: «Головне, що ти живий, ти в дорозі, дерешся вгору. Чоловік живе доти, доки дереться вгору… Лише не зневірюйся того прагнути… Долю не чекають. Долю вибирають. Долю створюють».
Журналіст слухав старого, а сон обережно приймав його у свої обійми. Це був ведмежий сон у череві дерева без тривожних змагань зі світом і самим собою.
Спав у нього за пазухою і синій зошит, до якого були занотовані мудрі слова Світована: «Не прив'язуйся до людей усім серцем, а тим більше – не віддавай їм свого серця. Їх много, а серце в тебе одне».
Цитати з твору:
- «Долю не чекають. Долю вибирають. Долю створюють».
- «Не прив'язуйся до людей усім серцем, а тим більше – не віддавай їм свого серця. Їх много, а серце в тебе одне».
- «І ти не бійся. Все загораздиться. Просіка скоро затягується. Бог намочив – Бог і висушить. Дякуймо Йому за те, що маємо, і Він дасть нам те, чого бракує».
- «Чоловік живе доти, доки дереться вгору. Напругою тіла, а головно – мислю, вірою…».
- «Роби найменше діло совісно. Бо його тобі доручив світ. І помагай досягти сього іншим. Лише тоді утверджується твоя цінність. І відкривається цінність для тебе іншого…».
- «Де б ти не був, ти дома. Тому, що світ сей – для тебе. Якщо прийматимеш його в себе таким, яким він є, світ ніколи не буде до тебе ворожим. Бо хіба чоловік хоче бути ворогом сам собі?!».
- «– А що означає Світован?
- – Той, що перейшов світ. І далі йде.
- – І куди веде ваша дорога?
- – Я в дорозі до самого себе.
- – А в чому ваша зачарованість?
- – У смуткові за недосяжним».
- «… я не сам – із Лісом і його насельниками. І то, може, й ліпша компанія, ніж люди. Добріша, чесніша. Я їм відкрився, вони мені…».
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.