Тільки вчитель увійшов у клас, зараз побачив, що там робиться щось непевне. Школярки та школярі юрмою оточили когось і про щось палко й голосно гомоніли. Гомін був неласкавий, сердитий. Зрозуміти поки нічого не можна було. Чуть тільки було, що на когось діти сердились, комусь докоряли. (…)
(…) Учитель підійшов і спитавсь:
– Що тут у вас діється?
Усі мовчали, стоячи навкруг одної парти. На тій парті сиділа Олександра.
Олександра була школярка першого року, дочка сільського писарчука-п'янички. Вона сиділа, низько похнюпивши голову і втупивши очі у свій стіл. її біляве, усе у веснянках, обличчя було біле як крейда. Вона вхопилася руками за стіл, мов боялася, що її тягтимуть кудись силоміць. (…)
(…) Озвалась Пріська – подруга й товаришка Олек-сандрина. Батько її був у економії за прикажчика. Пріська була дівчина сита, добре годована – вона завсігди приносила з дому гарну їжу: пиріжки, перепічки, коржі тощо. Вона погано вчилася, але була дуже весела і не могла говорити не сміючися. (…)
(…) – Украла в мене хліб! – доказала Пріська і зовсім зареготалася, і її нерозумні сіро-сині очі з сміху аж сховалися за ситими щоками.
Ця звістка дуже вразила й здивувала вчителя. Такого в школі ще не було. Учитель знав, що деякі з дітей ще дома, перш ніж у школу почали ходити, були де в чому грішні, але в школі поки ніхто в гріх не вскакував. На Олександру він теж ніколи нічого не думав. Вона була просто дівчина боязка – мабуть, налякав її батько-п'яниця.
Учитель спитав Олександру, чи се правда, і, глянувши на дівчинку, що сиділа мов кам’яна, зрозумів – Пріська казала правду.
А Пріська вже не мовчала й торохтіла:
– Вона не вперше це краде. Вона кілька разів у мене тягала. Тільки кинеш торбу з пирогами – так і потягне. Та я все мовчала. А оце вже сьогодні... Бачу, вхопила хліб та й побігла з школи у двір, та зайшла за дерево, та й їсть. Я прибігла до неї, а вона злякалась. "Не кажи,– каже,– вчителеві, я тобі малюнок дам..." (…)
(…) Один великий школяр, не зовсім розумний і не дуже жалісливий, загомонів:
– Та що там її питаться? Хіба й так не видко, що правда. Бач, що вигадала,– красти! її треба прогнати з школи!
У класі знявся гамір. Учні жваво почали обговорювати пропозицію Великого школяра й погоджувалися з нею. Учитель припинив галас і сказав:
– Ось що, дівчата й хлопці. Ви он уже налагодились вигонити Олександру з школи, а ще не знаєте до пуття діла. А може, воно й не так було? Треба послухати спершу, що Олександра скаже. Той-таки великий школяр почав був знову:
– Та що там слухати, хіба й так не видко?.. Але його зараз же спинено:
– Цить! Василь Митрович правду кажуть. Вже ж треба знати, що вона скаже.
Усі обличчя повернулися до Олександри, усі очі втупилися в неї. Всі дожидали від неї слова. Але вона й тепер сиділа, мов скам'янівши. Вона сховала голову межи плечі й прищулилась, неначе сподівалась, що її ось-ось ударять, хоча знала, що в школі не б'ються.
Учитель спитався:
– Ну, Олександре? Кажи,– ми ждемо.
Мовчить. Учитель знову:
– Не думай, що ми всі хочемо нападатися на тебе. Нам треба тільки знати правду. Може, це ще й не так, як кажуть, та я й думаю, що не так.
Бліде обличчя в Олександри зробилося відразу як жар червоне. Але ж вона мовчала. А вчитель казав далі:
– Еге, я думаю, що це не так. Мені здається, що Пріська якось помилилася і що ти не винна. (…)
(…) Голосне гірке ридання розітнулося у школі. Це плакала Олександра, припавши головою до столу. Школярі відразу притихли. Очі їм якось широко порозплющувалися, і вони мовчки, затаївши духа, дивилися на Олександру. А вчитель казав:
– Не плач! Коли цьому неправда...
– Правда!.. Правда!..– скрикнула Олександра.– Я вкрала!
І вона заридала ще дужче. У великій класовій світлиці стояло шістдесят школярів мовчки, не ворушачись, а серед їх, припавши головою до столу, гірко плакала маленька білява дівчина.
Учитель сів біля неї, запитав, чому так сталось. Він бачив, що Олександрі було важко говорити про причину свого вчинку. Але дівчинка перемогла себе і призналась, що хотіла їсти. Учитель м’яко розпитував далі, чому дівчинка була голодною. І дівчинка зовсім несподівано уп'ять заридала.
– У нас... у нас... нема чого їсти... Батько нічого... не приносять з волості... усе пропивають... Ми їмо су... су... сухарі вже другий тиждень.
І більше вона нічого не могла сказати за слізьми. Давно був час починати вчиття. Учитель тихо взяв Олександру за руку і, сказавши їй кілька ласкавих слів, повів у свою хату, щоб вона там заспокоїлась. Як повернувся він у клас, то з десяток рук простяглося до його, і в кожній руці була якась їжа.
– Нате! дайте їй! хай попоїсть!
Учитель глянув на дітей. Хлопці були ні в сих ні в тих, дівчата деякі плакали. Він забрав усе, що діти надавали, і поніс Олександрі. Але вона нічого не хотіла їсти і все плакала. Він, скільки міг, розважив її, а сам пішов у клас і звелів співати молитву перед початком науки.
Як заспівали молитву, він непомітно ввів у клас Олександру.
* * *
Олександра після цього довго соромилась глянути учителеві в вічі. Але ні він, ні школярі ніколи не нагадали їй про те, що було. Та й не треба було їй нагадувати. З того часу вже ніщо не могло спокусити її. Дівчата-товаришки її люблять і часто дають їй чого їсти – такого, що з дому приносять. Але вона зрідка бере, хоч і часто сидить на сухому хлібові. Цього року вона здасть останнього екзамена і вийде з школи розумною, правдивою і чесною дівчиною.
Словничок до твору
- Юрма – юрба.
- Писарчук – писар, (переписувач), людина, робота якої пов'язана з веденням записів.
- Похнюпитися – опускати голову, очі вниз, додолу.
- Економія – велике поміщицьке господарство, в якому використовували найману працю і сільськогосподарські машини.
- Прикажчик – людина, яка служить в маєтку і керує господарством свого пана.
- Завсіди – завжди.
- Перепічка – поколотий ножем корж, що робиться із кислого хлібного тіста і печеться на сковороді, намащеній маслом або салом.
- Реготати – гучно, нестримно сміятися.
- Не знати до пуття діла – не знати подробиць діла, не знати причини чогось.
- Прищулитися – щільно притулитися до чого-небудь, намагаючись стати непомітним.
- Уп’ять – знову.
- Волость – адміністративна територія, що входить до складу повіту (складової губернії).
- Починати вчиття – починати навчання, урок.
- Бути ні в сих ні в тих – бути у стані нерішучості, розгубленості, у скрутному становищі.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.