З історії написання твору
Оповідання Володимира Винниченка «Федько-халамидник» вперше було опубліковано 1912 року в «Літературно-науковому віснику» і на сторінках київської газети «Рада». Винниченкові на той час було тридцять два роки, і жив він тоді у Франції.
Оповідання «Федько-халамидник» у багатьох деталях є твором автобіографічним. Федька – свого головного героя, письменник наділив багатьма рисами, що були притаманні йому самому в дитинстві. Про це збереглися записані дружиною Винниченка спогади його матері.
Наприклад, згадки про те, що малий Володимир був шибайголовою, верховодив серед сусідських дітей і тримав їх «трохи в терорі». Його старший брат працював у друкарні, як і батько Федька, довкілля місцевості, змальоване письменником в оповіданні, дуже нагадує Єлисаветград часів його дитинства. Весь авторський гонорар за одне з видань «Федька-халамидника», здійсненого на початку 20-х років, письменник віддав на користь дитячих притулків.
Тема: протиставлення шляхетного внутрішнього світу Федька-халамидника – хлопчика-шибайголови з бідної родини й підлості та егоїзму «добре вихованого», «смирного та делікатного» панича Толі; жорстокість дорослих і потворність суспільства, від яких залежать долі дітей.
Ідея: возвеличення шляхетної, сміливої та винахідливої особистості і засудження егоїзму, брехливості, заздрісності, пихатості, підлості.
Персонажі твору:
Головні герої:
- Федько – бешкетливий хлопець з бідної родини. «Було й дня, щоб хтось не жалівся на Федька: там вікно розбив, там синяка набив другові, там перекинув діжку з водою. Наче біс який сидів у хлопцеві! Усі діти як діти,– граються, бавляться тихо, лагідно. Федькові ж, неодмінно, щоб битися, щоб що-небудь перевернути догори ногами»; «Спокій був його ворогом, з яким він боровся на кожному місці»; «Федько сидить у себе на воротях, як Соловей-розбійник на дереві»; «Перший по силі на всю вулицю»; «Міг би підійти тихенько так, щоб не почув би ніхто, але він того не любив»; «Не плаче, не проситься, не обіцяє, що більше не буде; насупиться і мовчить»; «Камінь, а не дитина! Сибіряка якийсь»; «Якби схотів, то міг би одбрехатися, але брехати він не любить»; «… не любить Федько й товаришів видавати»; «Ловкий хлопчак, що й говорити!»; «… стриба, як кішка»; «… там десь дивитися страшно, а він полізе туди»; «Вибивши «сибіряку», батько виймає з кишені дві або три копійки й дає йому: «То тобі за те, а це за те, що правду говориш...»; «якби зачепили його тата, зразу б грубості почав говорити, а то й битись поліз би»; батько Толі до Федька: «Федьку, я вірю тобі, я знаю, що ти ніколи не брешеш».
- Толя – панич, син хазяїна, у якого винаймали житло батьки Федька. «… чистенький, ніжний, з щічками, як проскура»; «Це була дитина ніжна, делікатна, смирна. Він завжди виходив надвір трошки боязко, жмурився від сонця й соромливо посміхався своїми невинними синіми очима. Чистенький, чепурненький, він зовсім не мав нахилу до Федькових забав. Але цей халамидник неодмінно спокушав його, і бідненький Толя приходив додому задрипаний, подраний, з розбитим носом…»; «… йому строго заборонено було гратись з вуличними хлопцями»; «терпіти не міг, як йому (Федько) говорить «Толька», наче він йому товариш»; «… коли труна сховалась за рогом вулиці й не було вже нікого видно, він перекрутився на одній нозі й побіг гратися з чижиком».
Другорядні персонажі:
-
- Стьопка, Льонька, Спірка, Гаврик – товариші Федька.
- Іван – батько Федька.
- Іваниха – мати Федька.
- Батько та мати Толі.
Стислий переказ
Федько був відчайдушним хлопцем, часто робив шкоду. Він міг розбити з рогатки шибку, перевернути діжку з дощовою водою, побитися з однолітками – «спокій був його ворогом». Через це його часто лаяли й називали шибеником або халамидником.
Проте товариші й дорослі поважали його за те, що він був «перший по силі на всю вулицю», не любив брехати, «товаришів видавати» або робити щось нишком, був щирим, сміливим, здатним на добрі, благородні вчинки. Майже щовечора Федько одержував від батька прочуханки за свої витівки, але за те, що чесно зізнавався у скоєному, тато нагороджував копійкою.
Толя – син хазяїна, у якого наймали житло батьки Федька, тендітний і слабкодухий панич, заздрив авторитету халамидника, хотів теж бути веселим, сміливим, сильним, як Федько.
Але коли він наважувався пристати до забав хлопців на вулиці, то потім «приходив додому задрипаний, подраний, з розбитим носом…», і жалівся матері, що Федько спокусив його до нерозважливих вчинків. Федька за це лаяли, били й забороняли товаришувати з «благородним» Толею, бо він «не рівня», «не кумпанія» «мужиченят».
Навесні, під час криголаму на річці, Толя спровокував Федька перейти по крижинах з одного берега на інший. Федько побився об заклад з паничем на ножик з костяною ручкою, а сам у разі невдачі пообіцяв віддати Толі чижика. Незважаючи на смертельну небезпеку, Федько щасливо перебрався по крижинах з одного берега на інший, а потім повернувся назад.
Побачивши, як захоплюються його спритністю та сміливістю люди, що стояли на березі, Толі теж закортіло стати в очах хлопців і дорослих «героєм». Він сказав хлопцям, що теж перейде на той бік річки, як Федько. Той відмовляв Толю, але він не послухав, стрибнув на одну крижину, потім на другу.
Те, що з берега йому здавалося легким і веселим, обернулося смертельною небезпекою. Насунула ціла купа льоду й одрізала хлопця від берега. Толя опинився сам серед страшних, холодних крижин, які ворушились, лізли одна на одну і тріщали.
Толя розгубився, перелякався, безпорадно стояв і плакав. Поки люди бігали, кричали і не знали, як врятувати панича, Федько віднайшов дуже довжелезну палицю і, перестрибуючи з крижини на крижину, що нестримно рухались, через п’ять хвилин був уже на тій, де застиг Толя.
Відштовхучись палицею від сусідніх криг, направив її до берега. Коли до нього було зовсім близько, лід під Федьком тріснув і хлопець опинився у крижаній воді. Федько крикнув, щоб Толя подав йому палицю, але панич стрілою вискочив на берег, бо крижину в цю мить прибило до нього.
Рятувати Федька кинулись Стьопка, Спірка та інші хлопці, але його руки від холоду вже заклякли, і він не міг триматися за палицю. Тоді Стьопка кинув Федькові шворку із зв’язаних поясів. Федько схопив цю шворку зубами і міцно їх затиснув. Мокрого і аж синього від холоду хлопця витягли на берег. Тут прибігли батьки Толі і мати Федька.
Толя плакав, бо дуже боявся гніву батька за те, що він встряв у небезпечну забаву, тулився до матері і брехав, що не винний, що то Федько штовхнув його на крижину. Федько, почувши це, аж труситися перестав. Але коли побачив звернені до нього «повні страху й тоски» очі Толі, пожалів панича і взяв його провину на себе… Батько Толі зажадав, щоб Федька вдома добряче покарали, інакше він вижене родину з квартири. Ввечері у хлопця був сильний жар і кашель, але батько, незважаючи на це, сильно побив його за скоєне. Через три дні Федько помер.
На його похорон прийшли друзі і хлопці з сусідніх вулиць. Всі гірко плакали. А Толя визирав з вікна – йому було цікаво, як ховатимуть халамидника – і грався з чижиком, якого забрав у матері Федька, бо вважав, що він його виграв.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.