З історії написання та публікації оповідання
Перші свої твори Григір Тютюнник написав російською мовою.
Старший брат – на той час уже відомий письменник Григорій Тютюнник, відгукнувся на це так: «От ти пишеш по-російськи. Ну, що ж, як так склалося, пиши. Тільки знай, братику, мова – душа народу. Як же ти писатимеш про українців не їхньою мовою, як виразиш їхню душу не через їхню мову, сиріч душу? Ти обов’язково зайдеш у цей тупик і потупцяєш назад, шкодуючи, що змарнував стільки часу...».
1 жовтня 1963 року у газеті «Літературна Україна» було надруковано перший твір молодого письменника українською мовою – оповідання «Дивак».
Григір Тютюнник писав і для дітей, і для дорослих. Майже всі твори письменника про дітей – біографічні: багато йому довелося пережити самому, спостерігати у своїх однолітків, друзів. Йому належать такі слова: «Найвища наука життя – мудрість, а найвища мудрість – бути добрим. Найдорожчою темою, а отже, й ідеалом для мене завжди були й залишаються доброта, самовідданість і милосердя людської душі в найрізноманітніших їх виявах». Так народилися такі твори, як «Климко», «Вогник в степу», «Дивак» та інші.
Тема: розповідь про чуйне ставлення до всього живого, до краси природи, тонке відчування добра і зла на прикладі хлопчика Олеся і його діда Прокопа.
Ідея: оспівування духовної краси особистості з її чуйним ставлення до природи.
Персонажі твору:
- Олесь (головний герой). «Олесь смирно стоїть біля порога, слухає. Він ще малий, головою ледь до клямки дістає. Очі в нього чорні, глибокі, як вода в затінку, дивляться широко, немов одразу хочуть збагнути увесь світ»; «Олесь любить зиму. Йому подобається робити перші протопти в заметах, знімати снігові очіпки з кілків у тинах…»; «Іще любить Олесь малювати на снігу всяку всячину. Присяде навпочіпки й водить пальцем сюди, туди… пхає закляклого пальця в рот і, гримаючи чобітком об чобіток, милується своїм творінням»; «Олесеві не хотілось пирога, але він зрадів примиренню і, щоб віддарувати товариша, хутенько занишпорив по кишенях, дістаючи звідти духмяні верчики хмелю…»; «Олесь ще дужче захвилювався, ледве не заплакав від щирості і солодкого почуття братерства. Він ухопив ремезяче гніздо й обома руками подав його Федькові»; «Олесь біжить підтюпцем і раптом помічає, що дерева теж біжать, кружляють, ховаються одне за одного, немов у жмурки грають. Олесь зупиняється – і дерева завмирають»; «Олесь непомітно для себе заснув. А вночі крізь сон благав матір розповісти казку про Івасика-Телесика…».
- Федько Тойкало. «А Федько розбишакувато вишкірив зуби і, вказуючи рукавом на Олеся, заволав так, що шия одразу зробилась тоненькою:– Бий зрадника! – підскочив, тицьнув Олеся ліктем під скроню і зник поміж палями»; «На попоїж,– сказав ніяковіючи і втиснув Олесеві в руку подавлений теплий пиріг»; «…заховав подарунок під полу, пом’явся… Потім ударив себе книжками по гузенцю, крикнув: «Гат-тя-вйо!» – і подався до річки трусити ятері». «Забейкався ти», – сказав Федько і почав обминати Олесеві пальтечко.
- Дід Прокоп. «Змерз, онучку? А ти ножки – на черінь, а зверху кухваєчкою…»; «Та отак побіля них, отак… Того – ліктем, того – почо-том… Гульк – уперед вийшов»; «Тут, на землі, не бити не можна. Тут не ти, так тебе одрепають ще й плакать не дадуть»; «Це як путнє щось побачиш – дощечку, скажімо, або гвіздочок – тоді бери»; «А хіба я що? – мимрив Прокіп. – А йому нічого такого й не казав… Він їв швидко, винувато витріщав очі, плямкав тихіше, ніж завжди, і губив крихти в бороду».
- Матильда Петрівна – старенька вчителька. «Олесю, адже я наказувала всім малювати горщечок», – суворо сказала Матильда Петрівна. Їй сподобався дятел, але вона добре знала, що таке вчительська принциповість»; «Матильда Петрівна думала про долю свого авторитету».
- Наталка – мати Олеся. (до діда) «Геть, не займайте його, – сумно обізвалася мати з хатини»
- школярі, селяни (другорядні персонажі).
Стислий переказ
На початку зими Олесь міг ходити до школи двома стежками: одна бором, друга – річкою. Через річку було зручніше ходити, але часто лід на річці був тоненький, тому мати забороняла ходити в школу по льоду.
Олесь був ще малим, головою ледь до клямки діставав. Очі в нього були чорні, глибокі, як вода в затінку, та дивилися так широко, немов одразу хотіли збагнути увесь світ. Олесь любив зиму, любив пальцем щось малювати на снігу. У такі моменти він забував про все.
Того дня він ішов бором у школу. Його зустрів гурт школярів. Вони запропонували хлопчику приєднатися до розваги – подушки гнути. Олесь відмовився, сказав, що не гоже псувати молодий лід. Діти засміялись: «Дивак!» А однокласник Федько Тойкало вдарив його ліктем у скроню. Біля Олесевого ока відразу набрякла гуля. Він ліг долілиць, притиснув скроню до льоду і почав розглядати дно. Раптом побачив щуку з пліточкою в зубах.
Олесь спробував врятувати рибку і ляпнув долонею по льоду. Та щука й не поворухнулась. А плітка зникла. Він підхопився на ноги і став гатить підбором в те місце, де стояла щука, аж доки під чоботом не хрокнула вода.
Біля школи теленькнув дзвоник. А Олесь сидів посеред річки і плакав. Врешті підвівся, запхав книжки в пазуху і поплентався до школи.
На уроці малювання старенька вчителька Матильда Петрівна задала малювати перегнійний горщечок, а Олесь намалював дятла. Учительці малюнок сподобався, але ж завдання було зовсім іншим, тож вона сказала, що поставить йому двійку.
Олесь образився, зібрав книжки, вийшов з класу і побіг у верболози. Там він блукав до самого вечора, аж поки шкільний дзвоник не сповістив про закінчення уроків, і учні почали розходитися по домівках. Під тинами сиділи дядьки, смалили цигарки й гомоніли, обговорюючи завзяття малих школяриків. Олесь почув, що про нього теж говорили, назвали дивакуватим. Хлопчику було незрозуміло – добре це чи погано.
На мосту Олеся дожидав Федько Тойкало. Ніяковіючи, він втиснув Олесеві в руку подавлений теплий пиріг. Тому не хотілось пирога, але він так зрадів примиренню, що мало не заплакав, і подарував товаришу ремезяче гніздо.
Олеся побачив дід Прокіп і покликав їхати по солому. Хлопець вмостився на санях і розказав діду, що дядьки назвали диваком. Що це значить? Дід пояснив: «Завзяття в тебе обмаль. Все чогось у землі порпаєшся. А треба – в людях. Та отак побіля них, отак… Того – ліктем, того – почотом… Гульк – уперед вийшов. А першого не перечепиш, бо не доженеш. О!»
Під’їхали до скирти. Дід став накладати солому на сани і притоптувати, щоб помістилося побільше. Олесь розхвилювався: «Навіщо стільки, коням буде важко». Дід на це відповів: «Нічого. Зате нам легко. Натопив – і вилежуйся собі на печі». Коли їхали додому, дід хльоскав батогом і лаявся.
А Олесь благав не бити коней і підбивав дідові руку. Замахнеться той гарненько, цьвох – і мимо. Тоді дід обернувся до Олеся і каже: «Ось послухай, дурнику, що я тобі скажу. Слухай і на вус мотай. Тут, на землі, не бити не можна. Тут не ти, так тебе одрепають, ще й плакать не дадуть». Олесеві зробилося сумно
Вдома він швиденько роздягся, поліз на піч, зарився в подушку і тихенько заскімлив. Чув, як дід казав матері, що її син – дивак, що таким бути не можна, бо «затопчуть його, бо воно ж як деревце в пагоні». А мати зітхала й просила не зачіпати хлопчика.
Вночі Олесь крізь сон благав матір розповісти казку про Івасика-Телесика, злякано зойкав, коли відьма гризла дуба, і радо сміявся, коли гусиня взяла Івасика на свої крилята. Вдосвіта знов загули на морозі сосни і закричали півні на горищах. Народжувався новий день.
Словничок до твору
- Клямка – пристрій, яким піднімають защіпку на дверях.
- Подушки гнути – ковзатися на льоду.
- Пліточка – маленька рибка.
- Ремез – невеличкий птах, схожий на синицю.
- Скімлити – тихо, жалібно плакати.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.