З історії написання твору
Микола Вінграновський вибрав ім’я для головного героя своєї повісті – вовка Сіроманця, не випадково. Воно «прийшло» письменнику з українських народних казок. Згадайте, наприклад, казки «Про жар-птицю та вовка», «Лисичка-сестричка та вовк-панібрат», «Сірко», «Вовк та вовчиця» та інші. Вовцюга, вовчик-братик, сіроманець – яких тільки епітетів не заслужив вовк в українському фольклорі! У символічному значенні ця тварина – один із найсильніших звірів, стрункий, могутній, спритний, розумний, сміливий, відданий.
Більшість людей поважає цього звіра. Від його імені утворювалися людські прізвиська і прізвища, топоніми – назви географічних об'єктів (селища, річки, озера, урочища тощо). У повісті «Сіроманець» письменник говорить про вічну єдність живого світу і настільки глибоко відтворює вияви людської доброти у Сашка, що вовк теж відповідає хлопцеві добром, не відповідає злом на зло і оминає його.
Тема: дружба Сашка зі сліпим вовком Сіроманцем; протистояння добра злу.
Ідея: уславлення дружби хлопчика і вовка як приклад життя людини в гармонії з природою, світом тварин, засудження жорстокості у будь-яких її проявах.
Персонажі твору:
Головні герої:
- Сіроманець. «… був найстарішим вовком в світі»; «Все своє Сіроманчине життя водив зграю, молоді вовки мріяли пройти в нього бойову стратегію і тактику, він снився молодим вовчицям»; «Тепер, на старість, вовк осліп. Бурхлива темнота зацарювала в його очах. Один лише нюх водив його посвіту, і кашляти вже почав»; «Йому часто снилися срібні очі постріляних вовченят, постріляні вовчиці з білими зубами у землю, і снився він собі сам»; «Сіроманець проводжав його (Сашка) лісом до школи, зустрічав його на узліссі»; «Сіроманець плакав (коли знову зустрівся з Сашком після довгої розлуки). Великі срібні сльози котилися по його морді і падали на пісок під лапи».
- Сашко. «До школи була і дорога, нею ходили всі, хто хотів, а Сашко ходив стежиною, лісом»; «Я з тобою (Сіроманцем), я тебе не покину і не віддам нікому»; «Та він живий, мамо, і йому треба жити»; «Тоді хто з них вовк – Сіроманець чи дядько Побігайло, що на своїх іменинах ту вівцю з'їв?»; «Аби я був вовком, я б тоді все розказав Сіроманцю і про Чепіжного, як він ночами краде… І ніхто не ганяється за Чепіжним на вертольоті! Ніхто! Ні за ним і ні за такими, як Побігайло!»; «Так от ти який лизунчик, а ще Сіроманець»; «Де він є, отой Сіроманець. Взяв би та й утік десь в інші краї чи гори, де вовків люблять»; «Будеш жити у нас. Не треба, Сіроманцю, лише падати духом»; «Надія Петрівна каже, що треба оберігати не тільки воду, повітря і ліс, але й звірів. А вовка я, може, люблю, тату!»; «Ти знаєш, ким я буду? Лісником!»; «Ти головне, не бійся… Прощай, вовчику. Як будеш живий, не забувай мене, я тебе ніколи не забуду»; «Це Сіроманець. Він мій друг. Він сліпий. Сіроманця треба вилікувати, аби він прозрів»; «Аби Сіроманець був зрячим, то він пішов би у краї, де вовків люблять. А сліпим він не знає, куди йти»; «Сашко пооббирав з Сіроманця реп'яхи, .. розчесав боки… Собі ж пов'язав галстук: «От ми з тобою й на людей стали схожі»; «Сашко кинувся в бузок, вискочив на вулицю, .. покликав Сіроманця – сів і заплакав»; «Сашко зліз з автобуса і полем побіг до лісу. В лісі Сашко ходив до вечора, кликав Сіроманця у глинищах».
Другорядні персонажі: Василь Чепіжний, Галя Грушецька, дядько Побігайло, хлопчик Андрійко, батьки Сашка, батьки Андрійка, вчителька, селяни, мисливці, військові тощо.
Стислий переказ
Сіроманець був найстарішим вовком. Замолоду водив зграю, його завжди слухали молоді вовки, а молоді вовчиці мріяли про нього. Та давно він уже втратив і зграю, і сім’ю, яких убили люди. Сіроманець залишився один на цьому світі, та ще й осліп. Через це полювати хижакові було складно.
Сіроманець не був злим, але у нього були вороги – це Василь Чепіжний з мисливцями. Чепіжний вбивав вовків, бо думав, що вони з’їли його козу. З того часу вбивство вовків стало метою його життя, і саме він знищив вовчицю, що була дружиною Сіроманця, та його вовченят. За це він навіть отримав премію і придбав мотоцикла.
Якось Чепіжний з конем пішов до лісу, щоб зловити Сіроманця – останнього вовка в лісі. Той відчув запах коня, він був голодним, кілька днів нічого не їв, крім мишей. Сіроманець став переслідувати Чепіжного і коня. Мисливець втікав, викидаючи із сумки всі свої припаси. Сіроманець загнав його в озеро і не відходив від берега до світанку, примушуючи мисливця сидіти в холодній воді. Після цього випадку Чепіжний ще більше зненавидів вовка і організував справжнє полювання на хижака. Для цього йому навіть прислали з області вертоліт.
Хлопчик Сашко вважав, що Сіроманець – справедлива тварина, яка не зробила нікому нічого поганого. Навіть коли Чепіжний вбив його вовченят, Вовк не мстився людям. Сашко стає на захист вовка перед батьком та іншими мешканцями. Але люди не розуміють хлопця, бо для них вовк – хижак, якого треба спіймати.
Сашко вирішив діяти самостійно, щоб допомогти вовкові. До школи він ходив через ліс, сподіваючись зустріти хижака. І коли це сталося, спочатку злякався, «задерев’янів». «Сіроманець тим часом обнюхав його з ніг до голови, лизнув по куртці ґудзика і ліг на листя. Сашко потроху відторопів, прийшов до тями і сам сів навпочіпки біля Сіроманця». Хлопчик ласкаво заговорив до нього, погладив по голові й пригостив пиріжками з печінкою. Між ними встановилась довіра і міцна дружба. Сашко допомагав вовку ховатися від Чепіжного, відвів Сіроманця на глинище і викопав йому нору-укриття.
Хлопець надіявся, що батьки дозволять вовкові жити у них і навіть планував почати працювати на тракторі, щоб дістати гроші на харчі для тварини.
«Сіроманець проводжав його лісом до школи, зустрічав його на узліссі. Одного дня Сашко відкрив, що Сіроманець сліпий. Він показав вовкові кольорові малюнки різних звірів у журналі «Натураліст»: Сіроманець дивився кудись у просторінь, в одну точку. Сашко заводив журналом перед його очима: ніякої уваги».
Настала зима… Сашко боявся, що Сіроманця можуть вистежити й спіймати по слідах на снігу, бо Чепіжний продовжував пошуки вовка, рив вовчі ями – пастки, купив величезну собаку «Вовкодавиху», яка б могла знищила вовка.
І одного дня Сіроманець таки провалився у вовчу яму. Його зв’язали і замкнули в кузні.Новина про те, що вовка впіймали, стала для Сашка ударом. Він вирішив будь-що врятувати друга.
Вночі, незважаючи на заметіль, він потайки йде з дому до кузні. Через дах, бо двері замкнені, потрапляє в приміщення, звільняє Сіроманця від пут і говорить йому: «Ти, головне, не бійся. Як завтра відчинять двері – кидайся прожогом, напролом. Бо витягти тебе у діру в стелі я не можу… Найголовніше – кидайся і лети щодуху до лісу… Прощай, вовчику… Як будеш живий, не забувай мене, я тебе ніколи не забуду. Прощай! – Сашко обійняв Сіроманця, той лизнув Сашкові руки, щоку…»
А Чепіжний радів, давав інтерв’ю журналістам, що понаїхали. Він говорив, що вовк багато років тероризував їх село, але мешканці знали, що той бреше – Сіроманець не займав свійських тварин. Вовка мали відвезти до зоопарку, але коли відкрили кузню, він втік. Чепіжний дуже розлютився ще через те, що журналісти опублікували статтю про втечу Сіроманця і фотографію, на якій вовк, тікаючи, збиває з ніг Чепіжного.
Вовк переховувався тепер не в лісі, а в степу – на військовому навчальному полігоні. Там йому жилося важко, адже там час від часу льотчики навчались стріляти з літаків у ціль. Та скоро Сіроманець вже знав графік польотів і ховався у воронку від вибухів бомб, коли літаки були ще далеко.
Одного дня снаряд вибухнув близько біля вовка, і той на декілька днів оглух. А з настанням зими Сіроманцю було вже дуже важко вижити, бо навіть миші поховались під снігом. Щоб спіймати хоча б ворону, він прикидався мертвим. Скоро від голоду вовк зовсім ослаб.
Якось, після хуртовини, льотчики побачили його замерзлого, напівживого. Капітан Петро Лях з сином Андрійком принесли Сіроманця до гаража, відігріли, дали йому води і м’яса.
Сіроманець незабаром одужав, потоваришував з Андрійком та його сім’єю. «Льотчики видовбали ломами у мерзлій землі Сіроманцеві яму під лісосмугою, вкрили її соняшничинням, і він став там жити, аби не нюхати бензину в гаражі, їсти йому було що, та він тепер і сам добував дещо в полях, щоб не засиджуватись». Як колись Сашка, він завжди зустрічав хлопчика зі школи.
Одного разу вовка з Андрійком у застала у степу сильна хуртовина. Батьки хвилювались та шукали їх. Сіроманець вирив яму, щоб сховатися з хлопчиком від снігу та вітру і голосно вив, щоб привернути увагу людей.
Коли вони пішли на його голос і знайшли Андрійка, той лежав у вовка спині. Так Сіроманець врятував Андрійка, а його батьки, щоб віддячити тварині, принесли до його нори вечерю.
Настала весна… Сіроманець все частіше сумував, згадуючи Сашка. Той теж не забував Сіроманця. Коли з газети він довідався, що Сіроманець живе у льотчиків на полігоні, був щасливий – з його другом все добре. А мстивий Чепіжний, прознавши, що Сіроманець на полігоні, поїхав на його пошуки. Повернувся він ні з чим, бо вовка там уже не було.
Сашко, дізнавшись про це, зрозумів, що Сіроманець повернувся до лісу. Через два місяці хлопець побачив свого друга, коли, склавши черговий екзамен, йшов зі школи. Це була дуже емоційна зустріч. «Сіроманець плакав. Великі срібні сльози котилися по його морді і падали на пісок під лапи. Сашко обійняв його за шию…».
Сашко розповів однокласниці Галі про вовка, сподіваючись, що її батько-ветеринар зможе вилікувати вовку очі. Але Галя сказала, що якось до батька привели сліпе теля, і батько нічим зарадити не зміг. Від вчительки Сашко узнав, що в Одесі є лікарня лікаря Філатова, де багатьом людям повертають зір. Хлопчик вирішив відвести вовка до цієї лікарні. Разом з Галею він зробив для Сіроманця намордник, дівчинка зібрала для подорожніх харчів і рано-вранці вони вирушили пішки до Одеси, залишивши батькам записку.
У місті перехожі навіть не помічали, що Сашко йде з вовком, думали, що поряд з хлопцем йде великий, гарний собака. Коли дісталися до лікарні Філатова, Сашко залишив вовка у дворі, наказавши йому чекати, а сам пішов дізнатися про можливість лікування.
Аж тут вовка відчули міські собаки, оточили його й здійняли страшний лемент. Сіроманець був змушений тікати, не попрощавшись з Сашком. Він повернувся в село, обійшов хати мисливців, а наостанок постояв біля хати Чепіжного. Але нікого з них на той час дома не було…
Сашко шукав Сіроманця в місті і плакав, а потім, повернувшись в село автобусом, відразу побіг в ліс, сподіваючись знайти друга… але вовка ніде не було.
Він пішов у степ, «ліг на спину, підняв лапи, і на його лапи западав дощ, за дощем – сніг, аж до тих пір, коли на кожній його лапі не звили собі гнізда сорокопуди... Бігла біла вода, відцвітав пізній глід, пищали сорокопуденята, і сине небо продовжувалось в небеса. З води сходило сіре сонце, на ньому скидалась риба, і Сашко обнімав Сіроманця за шию: – А ти думав, вовчику, як? Ти думав, що це нам уже і кінець з тобою? – Сашко обнімав Сіроманця за шию».
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.