З історії написання твору
Сюжетом для оповідання «Вірність Хатіко» Марія Морозенко обрала бувальщину. Так звали собаку породи акіта, який у 1932 році прославився на всю Японію своєю вірністю й любов’ю до господаря. Кожного дня він ішов з ним на залізничну станцію міста Одате, проводжаючи господаря на роботу, а потім зустрічав його на пероні.
Коли одного разу господар не повернувся, раптово помер на роботі від серцевого нападу, Хатіко продовжував потягом 9 років, поки сам не помер (вік собаки короткий), приходити на станцію зустрічати потяг, яким зазвичай господар повертався додому.
На привокзальній площі міста Одате Хатіко встановлено пам’ятник, другий – біля будинку, де він жив разом з господарем. Пам’ятник вірному Хатіко, що встановлений біля станції Сібуя, став місцем зустрічей закоханих. Про Хатіко знято кілька кінофільмів.
Тема: дружба людини і тварини, «історія собачої вірності, нескінченної надії та безмежної любові».
Ідея: возвеличення таких гуманістичних цінностей, як любов, вірність, дбайливе ставлення до тваринного світу.
Персонажі твору:
- Професор – господар Хатіко. «… мав світлий погляд і неймовірно теплі лагідні руки, які вміли ніжно гладити собачу шерстку»; «Він (господар) сподобався йому (Хатіко) вже тієї миті, коли той узяв його на руки. Почуття безпорадності, яке невідступно супроводжувало малого песика від рідної ферми, відразу ж зникло, щойно той заговорив лагідно до нього».
- Хатіко – пес породи акіта. «Його не цікавила слава. Єдине, чого він хотів, аби його господар усе-таки повернувся. За десять років розлуки він так і не забув його. До останнього дня чекав з надією».
Це особлива історія собачої вірності, нескінченної надії та безмежної любові. Професору, у якого нещодавно від старості помер пес, подарували маленького цуцика. Він дав йому ім’я Хатіко.
Песику професор відразу сподобався. Це сталося ще тієї миті, коли той вперше узяв його на руки. Почуття страху та безпорадності зникло, як тільки він лагідно заговорив до нього. Песик полюбив професора, бо той дуже добре піклувався про нього, мав світлий погляд і неймовірно теплі лагідні руки, які вміли ніжно гладити собачу шерстку. Хатіко ні на мить не хотів розлучатися з ним. Коли трохи підріс, став супроводжувати господаря всюди: вдома, на відпочинку, на риболовлі.
Якось непомітно пішов за ним на залізничну станцію, бо професор їздив на роботу поїздом. Той це помітив не відразу і був змушений взяти Хатіко з собою. Але іншим разом після ранкового супроводу наказав чекати його на пероні і пообіцяв обов’язково повертатися.
Хатіко був розумний і слухняний. Тож надалі, слідуючи за професором, коли той їхав у місто в університет, проводжав його тільки до входу на станцію Сібуя і не далі, а потім повертався додому, щоб рівно о третій годині дня знову поквапитися на станцію зустрічати господаря з роботи. Так тривало півтора року. Він завжди знав про наближення господаря, відчував його настрій і стан…
Але одного дня професор не повернувся з Токіо. Хатіко просидів на пероні до пізньої ночі. До нього підійшов черговий по станції і сказав, що його господар більше не повернеться, що він раптово помер від серцевого нападу.
Але Хатіко не міг і не хотів у це повірити. Він знав своє – рано чи пізно його господар мусить-таки повернутися на станцію. Бо він сказав: «Чекай мене на пероні» і завжди дотримувався свого слова.
Кожного дня пес приходив на станцію, розумними очима вдивлявся у натовп людей, що юрмилися на пероні, а пізно ввечері повертався в осиротілий дім і вкладався, сумуючи, на ганку. Ранком у нього знову з’являлася надія, що господар повернеться, і він знову йшов на станцію. Добрі люди підгодовували Хатіко, а залізничники, захоплені вірністю песика, стежили, щоб його ніхто не ображав.
Минали роки. Про Хатіко написали в газетах, і скоро про нього вже знали не тільки в Японії, а й в інших країнах. На станцію Сібуя почали приїжджати туристи, щоб своїми очима побачити вірного пса, що за стільки років розлуки не забуває свого господаря.
Він так і стоїть на пероні дотепер, вірний пес Хатіко . Здається, що, вдивляючись у далечінь, усе ще сподівається угледіти наближення рідної людини.
Цитата з твору
- Собачий вік короткий – це не наша провина. Проте життя наших улюбленців триває доти, доки ми пам’ятаємо їх. І та любов, яку ви не встигли дати своєму втраченому песику, може зігріти того, хто так потребує вашого тепла у житті. Ось, погляньте, вчителю, яке це неймовірне цуценя! Ви можете подарувати йому свою турботу і чуйність, натомість отримаєте щось значно ліпше – безмежну відданість і любов. Він утішить вас, цей чудовий песик.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.