З історії написання твору
Сюжетом для оповідання «Вірність Хатіко» Марія Морозенко обрала бувальщину. Так звали собаку породи акіта, який у 1932 році прославився на всю Японію своєю вірністю й любов’ю до господаря. Кожного дня він ішов з ним на залізничну станцію міста Одате, проводжаючи господаря на роботу, а потім зустрічав його на пероні.
Коли одного разу господар не повернувся, раптово помер на роботі від серцевого нападу, Хатіко продовжував потягом 9 років, поки сам не помер (вік собаки короткий), приходити на станцію зустрічати потяг, яким зазвичай господар повертався додому.
На привокзальній площі міста Одате Хатіко встановлено пам’ятник, другий – біля будинку, де він жив разом з господарем. Пам’ятник вірному Хатіко, що встановлений біля станції Сібуя, став місцем зустрічей закоханих. Про Хатіко знято кілька кінофільмів.
Тема: дружба людини і тварини, «історія собачої вірності, нескінченної надії та безмежної любові».
Ідея: возвеличення таких гуманістичних цінностей, як любов, вірність, дбайливе ставлення до тваринного світу.
Персонажі твору:
- Професор – господар Хатіко. «… мав світлий погляд і неймовірно теплі лагідні руки, які вміли ніжно гладити собачу шерстку»; «Він (господар) сподобався йому (Хатіко) вже тієї миті, коли той узяв його на руки. Почуття безпорадності, яке невідступно супроводжувало малого песика від рідної ферми, відразу ж зникло, щойно той заговорив лагідно до нього».
- Хатіко – пес породи акіта. «Його не цікавила слава. Єдине, чого він хотів, аби його господар усе-таки повернувся. За десять років розлуки він так і не забув його. До останнього дня чекав з надією».
Це особлива історія собачої вірності, нескінченної надії та безмежної любові. Професору, у якого нещодавно від старості помер пес, подарували маленького цуцика на ім’я Хатіко.
Песик полюбив господаря і ні на мить не хотів розлучатися з ним. Коли трохи підріс, став супроводжувати його всюди: вдома, на відпочинку, на риболовлі. Якось непомітно пішов за ним на залізничну станцію, бо професор їздив на роботу поїздом. Той це помітив не відразу і був змушений взяти Хатко з собою. Але іншим разом після ранкового супроводу наказав чекати його на пероні і пообіцяв обов’язково повертатися.
Хатко був розумний і слухняний. Тож надалі, слідуючи за професором, коли той їхав у місто в університет, проводжав його тільки до входу на станцію Сібуя і не далі, а потім повертався додому, щоб рівно о третій годині дня знову поквапитися на станцію зустрічати господаря з роботи. Так тривало півтора року.
Але одного дня той не повернувся з Токіо. До Хатіко підійшов черговий по станції і сказав, що він чекає марно, професор раптово помер від серцевого нападу і більше не повернеться.
Але Хатіко не міг і не хотів у це повірити. Кожного дня він приходив на станцію, розумними очима вдивлявся у натовп людей, що юрмилися на пероні, пізно ввечері повертався в осиротілий дім і вкладався, сумуючи, на ганку. А ранком з надією, що господар повернеться, знову йшов на станцію. Добрі люди підгодовували Хатіко, а залізничники, захоплені вірністю песика, стежили, щоб його ніхто не ображав.
Минали роки. Про Хатіко написали в газетах, і скоро про нього вже знали не тільки в Японії, а й в інших країнах. На станцію Сібуя почали приїжджати туристи, щоб своїми очима побачити вірного пса, який за стільки років розлуки не забуває свого господаря. Він так і стоїть на пероні дотепер, вірний пес Хатіко . Здається, що, вдивляючись у далечінь, усе ще сподівається угледіти наближення рідної людини.
Цитата з твору
- Собачий вік короткий – це не наша провина. Проте життя наших улюбленців триває доти, доки ми пам’ятаємо їх. І та любов, яку ви не встигли дати своєму втраченому песику, може зігріти того, хто так потребує вашого тепла у житті. Ось, погляньте, вчителю, яке це неймовірне цуценя! Ви можете подарувати йому свою турботу і чуйність, натомість отримаєте щось значно ліпше – безмежну відданість і любов. Він утішить вас, цей чудовий песик.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.