 |
Читати онлайн скорочено повість-поему Осипа Турянського «Поза межами болю» |
«Поза межами болю» Осип Турянський (скорочено)
Картина з безодні
Присвячую моїй дружині
й моєму синові
Переднє слово
Я й мої товариші впали жертвою жахливого злочину.
Це був злочин, якого люди і природа допустилися на нас і який і нас приневолив стати злочинцями супроти духа людства.
І судилося нам пройти за життя пекло, яке кинуло нас поза межі людського болю – у країну божевілля і смерті.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Тіні моїх товаришів являються мені у сні й на яві.
Бачу їхні обличчя живих трупів.
Бачу, як біль і розпука кладе їм на очі й мозок сонячний серпанок привидів і божевілля і як вони з радісними окликами, з усміхом щастя западаються у безодню небуття.
І я лечу з ними у прірву.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Я чудом остався між живими.
Та все здається мені, що я наче з-поза могили дивлюся на вир життя, на дикий танок людських пристрастей і душевного озвіріння.
І чую голос із того світу.
І почуваю себе чужим, самітним, сиротою між людьми, з якими довелось мені жити тепер – на вигнанню.
Моя душа відривається від життя, як осінній пожовклий листок від дерева, й лине далеко-далеко до моїх товаришів.
І з тихим шелестом-зітханням стелиться по землі й шукає їхньої могили.
Бо їм ніхто навіть могили не висипав.
Тяжкі спільні терпіння з'єднали нерозривно наші душі, зробили нас братами.
І в моїм серці плаче жаль і туга за ними. (…)
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
(…) Ні, я не можу, я не смію мовчати.
І коли я мав силу бодай у мільйонній частині зобразити людським словом їхні страждання і збудити в душі людини одну теплу сльозу спочуття до них, то я сповнив супроти них обов'язок їхнього брата і свідка їхнього болю і смерті.
І скинув з душі тяжкий камінь, який мене давив.
Хай моє скромне оповідання покладеться жалобним вінком квітів на їхню нікому не знану, богом і людьми забуту могилу!
Хай наші спільні муки падуть прокльоном на старий світ, який ще досі тоне в морі крові й нікчемності.
Хай ясна ідея, що в цім оповіданні промінням блискає з цвинтарища й хаосу стихій і з безмежного болю й божевілля людей, розгориться полум'ям у душі молодого українського покоління й веде його все вище й вище на сонячний шлях волі і щастя великого українського народу й до вселюдського братерства й любові.
І коли наша боротьба за волю така важка і кривава, то не падаймо ні на хвилю в темряву розпуки, бо
Через сльози і терпіння
Шлях веде до просвітління:
Хто боровся, скутий тьмою,
Тому сонце – мрія мрій.
Відень. У вересні 1920.
Осип Турянський
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
(…) Під ударом німецько-австрійського війська покинули серби свій край і забрали всіх бранців, 60 000 душ, із собою та погнали їх на албанський "шлях смерті".
В албанських горах, нетрях, з голоду, холоду й душевного болю загинуло 45 000 бранців.
По високому хребті албанських гір, завіяних снігом і морозом окутих, ідуть прочі тепер на стрічу долі.
Ідуть живі трупи людей по трупі природи.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
(…) Вже довго вони блукають по албанських безвістях.
Два невідступні товариші: голод і мороз ведуть їх на стрічу смерті.
В останніх днях загніздився в їх душі третій і найтяжчий ворог: безнадійність.
Від десятьох днів вони вже нічого не мали в устах.
Нема вже диких овочів, ні трави, ні хопти, ні кори з дерева.
Тіло з них майже зникло. (…)
(…) Замість щік дві ями, мов дві глибоко розкопані могили.
Лице покрите, здається, не шкірою, лиш якоюсь чорно-сірою, землистою поволокою, що схожа на пліснь у грибів.
На лиці кожної людини довга борода, розкуйовджена, помервлена, як помарнілий, розтоптаний бур'ян на розораній скибі.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Очі сховалися глибоко в лобі.
Шукають душі, щоб разом із нею покинути останки тіла, нужденну, розвалену тюрму.
Одні очі погасли, другі блищать гарячковим огнем і виразом недалекого божевілля.
Коли одна людина гляне в лице другій, здригається.
Відвертається з жахом, а тремтячі уста шепчуть:
– Смерть... (…)
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І тоді остання життєва сила, остання туга розбиває кайдани дійсності.
Свідомість бунтується проти безтямного болю й нужденності буття й западає в сон.
Замучені голодом, морозом і безсонними ночами, вони попадають у сумерк півсвідомості, яка хвилями зникає, то знов деколи переходить у повну несвідомість.
І їх уяву огортає серпанок сонячних привидів і божевілля.
Їхня свідомість похожа тепер на сонце. (…)
(…) І, захоплені тим промінням, вони бачать життя, яке кинуло на них уже присуд смерті.
Їм увижаються люди, які їм були близькі колись. Вони вітають, обнімають їх, говорять з ними.
Вони чують дивні звуки з далекої батьківщини, співають пісні, які ще дітьми чули. З малими винятками вони всі, здається, збожеволіли.
І з ясними видіннями вони вмирають з усміхом на устах.
Падають на шляху.
І тоді чути стріли сербських крісів. Це сербські вартівники вбивають немічних людей, які вже не можуть піднятися. (…)
(…) Ось недалеко паде одна людина.
Серб здіймає з плечей кріс і підходить до неї.
Людина витягає руки й розказує сербові:
– Мої діти ще оттакі маленькі. От тіцькі ще.
Показує рукою, як маленькі його діти, й роздираючим голосом благає:
– Брате сербе, не осирочуй моїх діточок!
Але ворог не знає милосердя.
Лунає гук вистрілу.
І тінь останніми краплями крові червонить білий сніг.
Так умирає багато людей з перестріленими або багнетом пробитими грудьми й головами. (…)
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
I
Штранцінгер, який ішов зі своїми шістьома товаришами на кінці довгого ряду, станув.
– Що тобі? – питав Добровський, котрий у цій хвилині вів його.
Штранцінгер мовчав і тільки притискав міцніше до себе скрипку, яку весь час ніс із собою.
Його скрипка – це було все, що воєнна доля йому лишила.
Куля забрала йому очі.
Його мати з болю вмерла, а його суджена скочила в ріку, й ніхто її більше не бачив.
Він дізнався про їх долю й від того часу онімів.
Замкнув увесь біль у темряві своїх очей і своєї душі і скам'янів.
А може, він у пісні скрипки бачив день, бачив бодай один промінчик сонця й вузеньку, синю смугу неба?
Але люди чули тільки один раз пісню його скрипки після смерті його матері і його дівчини.
І була це пісня, від котрої навіть ворог заплакав.
– Хто покине його? – застогнав Ніколич.
– Не йдім далі. І сили вже в нас немає. Вмираймо тут.
Шість товаришів стануло.
Злякалися, бо перший раз від довгого часу почули Штранцінгерів голос, який вийшов з його уст, як із нутра землі.
– Ідіть! Я тут останусь.
Добровський обізвався:
– Ми з тобою останемось. Товариші, так?
Кожний мовчки кивнув головою.
– Але вмремо не від сербської кулі,– воркнув Сабо й затиснув зуби та блиснув дико очима.
Старий сербський стражар приступив до них.
– Наперед!
– Мовчи! – крикнув Сабо.
Серб ізмірився до вистрілу, але Сабо вдарив його палкою по голові.
Серб упав.
Живий, мертвий?
Байдуже.
Сабо забрав від серба кріс з патронами.
Не найшов у його торбі ні зерна хліба.
Копнув його ногою, й серб покотився в дебру.
Сабо взяв сліпого Штранцінгера за одну руку. Ніколич за другу і всі сім відійшли набік від "шляху смерті". (…)
(…) – Не можу йти... не можу стояти... Ноги тремтять... тремтять... – шепче Бояні.
Сідає на сніг.
Важка втома тягне других живосилом додолу.
– Не сідаймо,– кличе Сабо,– це смерть!
Та дарма.
І він сідає разом із другими. (…)
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
(…) Всі тремтіли в лихоманці.
Бояні лебедів:
– Огонь... огонь... огонь!.. Згинемо без огню.
Недалеко найшли присипаний снігом корч.
З великим зусиллям одчімхали галузки та відтяли його при самім корінні.
Та як розпалити вогонь замерзлими, зеленими галузками?
– Виймайте Шекспіра, Гете, Канта! Вони нам тут придадуться,– глузував Добровський.
Але ще три дні тому вони мусили спалити їх.
Сабо глянув із презирством на скрипку Штранцінгера.
– Те тарахкало придалося б дуже на вогонь...– шепнув.
– Дай спокій,– відповів Добровський.
Оця скрипка – це його очі...
Кожний відтяв сухий шматок зі своєї одежі.
Однак огонь погас. (…)
Сабо рішуче сказав, що кілька онучок недостатньо для розпалювання вогнища, треба ціле вбрання. Його можна взяти у того, хто згине першим, і це повинно скоїтися найскоріше. Сказавши це, сам злякався своїм словам і, щоб злагодити їхнє враження, додав: «Для загального добра».
– Жити ми хочемо всі. Та кому в голові те, що ми хочемо? Ми мусимо! Хто хоче мусити?
Настала лячна мовчанка, серед якої вони старалися розібрати цю жахливу думку у своїй гарячкою виснаженій свідомості.
– Хто з нас пожертвується добровільно для других?– напирав Сабо, повторюючи все наново свою убивчу гадку.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
– Я,– перервав мовчанку сліпий.
– Я,– пронеслося глухо з уст Пшилуського.
Оба вони все мовчали.
Здавалося, що вони тепер на те тільки й відзискали мову, щоби попрощатися з життям.
Добровський сказав:
– Ти стань собі на боці, Штранцінгер. Ти святий. Нічия рука тебе не торкнеться.
– Але що з тобою... Пшилуський? – нагадував Сабо, котрий помітив, що другі, здається, годяться з його лячним наміром.
– Маєте кріс,– відповів глухо Пшилуський.
– О боже! Не дивімся на добровільну жертву наших товаришів! Пождім! Доля сама вирішить, кому з нас найскорше вмерти,– падькав Ніколич.
Всі зрозуміли.
– Хто з нас найслабший? – питав Сабо і глянув на Боянія.
Бояні затремтів, і його сині уста ще більше посиніли.
– Я даю ось яку раду,– сказав Сабо.– Не сміємо згинути з морозу, заки розпалимо вогонь. Наше тіло, те прокляте стерво, вже зовсім деревіє з морозу.
Будемо бігати і скакати довкола цього корча.
Біганням огріємося трохи, тоді – про мене – роздираймо наше дрантя на вогонь!
Але як я впаду й не матиму більше сили, тоді плюну на дальше нужденне життя. Тоді здеріть із мене убрання й жийте!..
Тут Сабо викривив уста з якимось дивним глумом і додав:
– Взагалі: хто з нас перший упаде і вже не встане, цей стане нам усім у пригоді.
Німий жах охопив їх.
І хоч безтямною грозою проймала їх оця думка, начеб коса смерті устряла їм у мозок, то все-таки всі вони чули, що незабаром один із них мусить перший згинути.
Так мусило бути!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
(…) Без найменшої тіні спротиву почали людські скелети, замерзлі з морозу, смертельно вичерпані голодом, бігати і скакати довкола корча.
Лиш одна думка вводила в рух їх закостенілі ноги:
"Скачи, скачи і витримай... а то, може, твої власні товариші тебе доб'ють!"
Штранцінгер стояв набоці, пізніше ходив чотири кроки вперед, чотири назад.
Спершу могли всі ледве рухатися, опісля вже ходили жвавіше.
Ніхто не хотів зоставитися позаду других, щоб не показати, що він найслабший.
І було видно крайню напругу їх останніх сил по дико заіскрених очах, по судорожно затиснених зубах, по напучнявілих жилах на чолі, на висках і на шиї, й по барві лиця, котре з землисто-темного і брудно-сірого ставало чимраз більше фіолетним.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
(…) І нараз якесь шалене бажання огорнуло мене:
Упасти, впасти, впасти трупом на місці або скочити у провалля!
Убити, розтоптати цього черва, що ім'я йому свідомість!..
Я станув над берегом обриву й дивлюся в глибину, повиту сірою мрякою.
Сто кроків під моїми ногами спить біла, скублена, застигла мла.
Біле ложе з великими, круглими, м'якими подушками...
Це біле ложе манить мене до себе, так манить...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Але ні.
Як зоветься та сила?
Залізним ланцом скувала мене ззаду й не пускає...
О ні, життя не має ціни для мене.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Кажеться в казці: вони за сімома горами, за сімома ріками...
Та вони десь так далеко, за таким океаном, що йому ні кінця, ні краю немає...
Там вони обоє.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Та проте я аж тут їх чую.
Чую маленьку ручку за собою на шиї.
Тепер ця ручка вже більша.
Я ж її два роки не видів!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ці дві істоти...
Ні, я мушу жити!
Відвертаюся від безодні і довкола корча скачу, скачу...
Га, га... я скачу... (…)
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
(…) Добровський скакав, як навіжений.
Пристанув на хвилину і глянув на чорне небо та в недру. На його обличчі боролися біль і гордість чоловіка, що кинений у прірву буття, почуває всю грозу своєї безсильності.
Засміявся глумно й закликав:
– Хотів би я розбити скам'яніле небо і скинути всіх богів у цю безодню. Хай би боги, царі і всі можновладці, що кинули людство у прірву світової війни, перейшли оце пекло мук, у якому люди караються! Хай би вони самі відчули й пізнали бездонну глибінь людського страждання!
Тоді боги стали б людьми, а люди братами.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Кожна тінь старалася наслідувати несамовиті скоки Добровського. Це було тяжко і вдавалось тільки Сабові, котрий після Добровського мав ще найбільшу силу. Але на короткий час інстинкт життя показався так могутнім, що всі скакали з однаковим розмахом.
Мов сонні марева, що душать сплячого й виривають із його грудей крик жаху, так виглядали їх обличчя під час танцю.
Серед тих облич, подібних до обличчя смерті, лиш очі мерехтіли дивним огнем і безмежним бажанням життя.
Слабий усміх тих очей і їх огонь із-за того, що танець збуджував надію до життя, становили тим яскравіше противенство до завмираючого лиця. (…)
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
(…) Що це?
Маленька іскра.
Вона росте й вибухає могутнім огнем, який обіймає всесвіт. Всесвітній огонь життя горить над всесвітньою безоднею нічогості.
Хто переможе? (…)
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
(…) Сину, мій сину маленький!
Молися, сину, молися за батька!
Може твоя молитва невинного ангела проб'є скам'яніле склепіння небес.
Бо тяжко твому батькові, ох, коб ти знав, сину, як йому тяжко вмирати, не побачивши тебе востаннє. (…)
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
(…) Серед виру танцю, крику й почувань тяжко ставало розібрати, де кінчився розум, а начиналось божевілля.
Бояні, смертельно вичерпаний, не міг далі скакати. (…)
(…) Бояні впав на землю.
Не міг уже встати.
Жах, розпука й божевілля кричали з його уст:
– Смерть!.. Смерть!.. Боже!.. Зглянься!..
Вони всі станули довкола нього, понурили, голови й мовчали.
Благальними очима дивився Бояні на кожного товариша.
А коли його погляд зустрівся з очима Саба, він прошиваючим голосом закликав:
– Мамо моя!.. Рятуй мене!.. Рятуй мене!.. Ця людина хоче вбити мене.
– Не думай так про мене, товаришу. І з мене людина,– сказав Сабо і глянув на Боянія очима, в яких замерехтіло сяйво співчуття.
Коли Бояні побачив іскру людяності в його очах і почув його теплі слова, велика ясність засяяла в його очах і на обличчі.
Він витягнув до Саба свою руку, що подобала на марний, брудний кусник льоду, й озвався до нього м'якими, лагідними словами:
– Любий Сабо, подай мені свою руку!
Тепер я не боюся смерті. (…)
(…) Синьою, опухлою рукою обтер очі.
Глянув на сірі хмари й закликав, здивований і розчарований:
– Нікого не бачу...
Невже я у сні бачив матір?..
Мамо, не пливи до мене!..
Бо як побачиш мене... то серце тобі з болю трісне...
Будь здорова, мамо... й не плач дуже... за мною...!
Товариші поклали його легенько на замерзлий сніг.
– Зимно мені... зимно... зимно...
Прошу вас, товариші... добийте мене... хай я... довго не мучуся...
Добровський потішав його:
– Не бійся, товаришу. Ти зараз заснеш, і весь твій біль мине.
Незабаром ми всі заснемо, і всім нам разом із тобою буде добре.
Незадовго Бояні заснув і – було йому добре.
Його мати таки прийшла до нього.
І у сні не чув він болю, не видів смерті, лиш усміхався радісно, бо його лице чуло биття серця в теплій матерній груді. (…)
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Вони стягнули з трупа товариша убрання й розпалили вогонь. А Добровський сказав наче до себе самого: «Прокляте те життя, у котрому слабший мусить згинути, щоб дужчий міг жити».
II
Вони сидять довкола вогню й чують, як нове, давно забуте життя починає струєю литися в їхні жили. (…)
(…) Пісня палахкотіючого вогню будить почування й думку. (…)
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
(…) – Ти зітхаєш, Ніколич, чи ти також покинув когось... там... далеко?..
– Батька й матір,– застогнав Ніколич, і по морщинах його молодого обличчя покотилися сльози.
– У мене немає нікого,– випередив Сабо з гірким усміхом моє питання.
– Ти щасливий,– сказав Ніколич.
– Так думаєш? Самітна людина ніколи не може бути щаслива,– відповів Сабо коротко й байдуже, наче без чуття.
– Ніхто не тужить за тобою... і ти не знаєш туги... будь задоволений,– зітхнув Ніколич.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
– Хто у тебе, Пшилуський?
– Діти.
– А дружина?
– Єсть і нема.
– Як це?
– Не питай.
Пшилуський застогнав, упер очі в огонь та понурив глибоко голову.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Я глянув на сліпого товариша й затремтів.
Навіщо я питав товаришів за рідню?
Я не смів питати...
Адже він усе чує...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Здається, що він уже переболів страшну долю своєї рідні і свою власну.
І сидить тепер, як живий, скам'янілий пам'ятник на гробі свого власного життя. (…)
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
(…) – Коли моє тіло замерзло,– казав Ніколич,– то мій дух тільки про те й думав, як урятувати життя. Тепер мені трошки тепло. Та що з того? Важкий камінь лягає на душу й давить, давить. І не знати, що більш болюче: чи мороз, чи біль і туга за людьми, котрих уже, здається, не побачу ніколи. (…)
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
(…) Який день сьогодні? Я вже не знаю.
Час перестав уже існувати для мене. (…)
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Та проте як дивно!
В самім куточку мого серця притаїлося щось.
Воно мале, марне, бліде.
Це надія.
Може, неприятель, який залляв мій край і вдерся в мою хату, пригадав собі, як я побачив мого сина на руках матері, що і йому довелося покинути жінку й дитину, й ця згадка спасла мою дружину з дитиною від ганьби і смерті. (…)
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
(…) – Я не тужу за ніким,– сказав Добровський.– Проклинаю цілий світ і серджусь навіть на своїх родичів. Навіщо вони привели мене на світ? Невже це нужденне життя варте того, щоб його цінити й за ним тужити? Не світить сонце нам ось тут, то взагалі не світить. Та найбільш болюче те, що в людській душі погасло світло ідеї. Сучасна війна обнизила людей до рівня найдикіших звірів. (…)
(…) Яка ідея цієї світової війни? Я вам скажу. Ми проломали сербський фронт і сунемо, як море, вперед. На сто кроків переді мною бачу ось яку картину: на землі лежить сербський жовнір, а мій капрал б'є його обома руками раз у раз у лице. Підходжу близько й виджу, що серб уже давно мертвий. Розлючений кричу до свого капрала:
– За що ти б'єш у лице трупа?
– За те,– каже він,– що ця сербська собака не має ні сотика в кишенях.
Ось вам ідеал всякої війни! Ось вам образ людської душі!..
Із-за великої втоми мені приходилось тяжко говорити. Та все-таки я мусив запитати:
– Добровський! Що ти зробив із тим капралом?
– Я пустив йому кульку в лоб.
– Отже, тебе аж надто обурило людське озвіріння. У твоїй душі, значить, і в душі багатьох людей живе ідея людяності й добра. Ця ідея – це поки що іскра під попелом людського самолюбства і звірячості. Та прийде час, і ця іскра вибухне могутнім огнем і спалить до тла попелище ладу, опертого на звірячій боротьбі людини з людиною й народів з народами.
– Якщо попіл не загасить перед тим цієї іскри,– сказав Добровський.
– Ось тут між нами,– озвався Ніколич,– заступлені австрійські народи, котрі так себе ненавидять і поборюють. А проте, ми, їх сини, співчуваємо собі тут, наче брати. Ми тут уже здійснили ідеал братньої прихильності й любові.
Добровський мовчав хвилину, опісля озвався з гіркою іронією:
– Яка ідея привела нас в албанські нетра? 45 000 трупів невинних батьків і синів на шляху смерті! Якій ідеї потрібні наші муки й наша смерть? Вона вже тут на нас чатує. І ще нині нас усіх задушить крайно трусливим і жорстоким способом!
І не умремо ми навіть так званою геройською смертю, тільки погибнемо тут, наче сліпі щенюки, кинені у стухлу, замерзаючу саджавку! (…)
(…) – Якби я був найвищим єством, яке сплодило світ і життя, то, дивлячись на діла своїх рук і на ваші муки, я запався би зі сорому на саме дно пекла.
Маю тільки одно бажання до життя: заки засну, хотів би наситити клятий шлунок невеличкою мискою якої-небудь теплої страви... І коли б я був Шекспіром, то сказав би тепер щось, похоже на оце: – Десять царів за один український пиріг…
III
Доки їх тіло, зціплене морозом, боролося при допомозі вогню зі смертю з зимна, доти всі інші болі наче сховалися в тіні й чатували на догідну хвилину.
Та тепер, коли тіло вчасти огрілось і слаба струя крові почала трошки правильно кружити по жилах, вони після останнього слова Добровського здригнулися.
Почули, як старий страшний гість, голод, став нагло з незвичайною силою стукати до їхньої свідомості.
Адже вони від десятьох днів не взяли нічого до уст!
Кожного, за винятком Штранцінгера й Добровського, вхопив корч шлунка, так що мусили з болю качатись по землі.
Коли перший приступ болю трошки успокоївся, вони почали вже тисячний раз наново нишпорити по карманах. Хотіли найти бодай одну порошинку хліба або чого-небудь не на втихомирення, а на хвилеве одурення убивчого почуття голоду. (…)
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
– Я вже найшов. Їжте,– сказав Сабо й показав кількадесят тисяч корон.
Він розказав, що відібрав ці гроші у одного ситого капітана, який грубо відмовився позичити кілька крон своїм голодним солдатам, щоб ті мали змогу купити собі в албанському селі трохи хліба.
Сабо «розкинув гроші по воздусі». Деякий час байдуже дивився на них, а потім оскаженіло почав їсти ті банкноти, що впали на поли його плаща. «Увесь вираз його обличчя уявляв собою жахливу картину нужди, скаженості і божевілля. Під час того, як Сабо кусав і жував завзято паперові гроші, він і гарчав несамовито, наче скажений пес, який даремно обгризає засохлу костомаху». Товариші позирали на нього зі співчуттям, то знову з переляком.
(…) Добровський дивився на Саба найперше з зачудуванням, відтак якийсь час із легкою іронією. Вкінці став говорити:
– Яка з тебе дитина, Сабо. Ти береш на себе неабияке завдання: дуже оригінальним способом ти хочеш розв'язати соціальне питання. Річ ніби проста: з'їж гроші і таким чином тобі вдасться знищити капіталізм і одночасно втихомирити голод. Це не зла думка... (…)
(…) За гроші буде юрба качатися перед тобою в поросі й болоті; грішми відбереш людині честь і життя; за гроші станеш Гібралтаром лицарськості й честі, хоч би ти був і найбруднішим плюгавцем; за гроші держава зробить тебе ексцеленцією. Невже це не гарно звучить: ексцеленція, Сабо! Та найкраще, найсолодше, ба короною творіння буде оце: за гроші найкращі, найбільш чудові женщини, мужатки, дівчата, молоді, католицькі, православні, протестантські, орієнтальні – всі будуть вішатись тобі на шию.
З роздертими шматками грошей в устах, із широко витріщеними очима, кричав Сабо, як навіжений:
– Виріжу, вимордую всі ті дурнуваті ексцеленції, всіх тих дипломатів, воєнних горлаїв, грошопасів, які напиваються, як опирі кров'ю здитинілої людськості!
При тім Сабо випльовував шматки, і здавалося, начеб він тепер трохи втихомирився. (…)
(…) З жахом позирали товариші на нього, й навіть сам Добровський, який мав охоту кепкувати, мовчав. (…)
(…) Сабо зібрав розсіяні гроші й кинув їх у вогонь.
Хвилину сидів мовчки, й було видно, що чорні думи зовсім насіли його. Нараз підняв стару, зім'яту, напівроздерту однокоронівку, що одинока зі всіх грошей осталась, дивився довго на неї і вкінці сказав з великим жалем і болем:
– Ти, безцінний, нужденний шматку паперу! Ти – це бідний, нужденний пес Сабо. Ти, Сабо, злий і глупий, з тебе негідний, безчесний обірванець, не ліпший від тих, яких ти засудив на смерть. З тої причини мусиш також кинути смертний присуд і на себе самого.
При тих словах Саба промінь найглибшого співчуття мигнув у серцях товаришів.
Несподівано всі затривожились, бо Сабо зірвався й побіг над безодню, щоб, мабуть, кинутись у глибину. Але Добровський скочив за ним і вхопив його за руку.
Хвилю боролись оба зі собою.
– Пусти мене,– кричав Сабо,– пусти мене! Я хочу бути справедливий також із самим собою!
З великим трудом удалося вкінці товаришам успокоїти Саба й посадити його на його місце коло вогню.
Він сидів, як бездушний.(…)
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
(…) Нагло сліпий товариш перебив хлипання Саба голосом, який прийшов, здається, з границі вічності, з-поза меж добра і зла. Як дивно великий, таємний, могутній дух, який високо піднявся понад усі блуди людства, понад увесь гнів богів, дух, який усе тямить, усе розуміє і все прощає, так сказав сліпий товариш:
– Люди не є злі... не є добрі. Люди тільки нещасливі і – щасливі.
Потрясені тими словами до самого дна душі, дивились нещасливі люди на свого найнещасливішого товариша, й по запалих, зимних обличчях покотилися великі, важкі, гарячі сльози.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Коли вкінці всі успокоїлися, сказав Добровський м'яким голосом:
– Товариші! Тепер ми вже не маємо грошей і також не потребуємо грошей. Тепер ми стали справжніми людьми. (…)
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
(…) Я перестав обшукувати свої обдерті лати. Мрія понесла мене далеко-далеко.
Святий вечір...
Моя дружина і мій маленький син у родичів...
В великій, теплій кімнаті ялинка...
На ній повно світла і всього, чого дитяча душа забажає...
Вся родина стоїть довкола ялинки… (…)
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
(…) Дитина дивиться матері довго в вічі й питає її:
– Мамо, чому тата тут нема? Я так хочу, щоб тато навчив мене колядувати:
"Христос родився..."
Щось мною струсонуло, як буря слабенькою висохлою билинкою на замерзлому степу...
– Сину мій!..
Хапаюсь руками віконниці, щоб не впасти...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Мряка з моїх очей розвівається...
Дружина й син дивляться в вікно, під котрим я стою...
Боже!..
Невже вони обоє побачили й пізнають мене?
Як мене тягне до них, як тягне...
Там моє життя, там моє сонце, там усе моє!.. (…)
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
(…) Мене осліплює світло, вбиває тепло, що йде від тих людей на мене...
Та ні...
Я сто разів умру, щоб вони були щасливі...
Та невже ж я, якась несамовита мара зі зледенілих печер, смію увійти несподівано між тих людей і розбити їх тихе щастя різдвяне?
Невже ж мені подоба вбити їм пісню "Христос родився" й видерти їм із грудей крик жаху?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ні, хай буде, що хоче...
Не можу, не смію увійти між них. (…)
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Дійсність: сліпі очі... огонь... чорне небо... голод...
Обтираю очі брудним рукавом і знов шукаю одробинки хліба.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Дивне диво!
В неприступних нетрах моїх обдертих лахів я найшов пучку пороху, що складався з одробинок хліба, з тютюну, поту і триння з одежі, а серед нього витерту, пожовклу кістку цукру.
Млість ударила на мене.
Спершу я в дикій жадобі хотів те все кинути відразу в уста, не зраджуючи нікому нічого.
Та коли я глянув па картину нужди й горя, яку уявляли зі себе мої товариші, мені стало їх жаль.
Я поділив цей кусник цукру й весь порох на шість частин, і ми з'їли цукор із такою божевільною жадобою, якої, мабуть, ні одна щасливіша від нас людина не почувала й не почуватиме ніколи.
(…) Опісля з пороху ми скрутили й закурили папіроси, а Добровський сказав:
Для творчої праці замало самого таланту. Поет мусить пройти найглибше пекло людського буття й найвищі небесні вершини людського щастя. Тоді його слово буде хвилювати, захоплювати, піднімати людську душу. (…)
(…) Перервав розмову, бо Сабо нараз почав тяжко стогнати, вхопився руками за живіт, клякнув і припав чолом до землі. Його біль подіяв, як зараза, на других, і, за винятком Штранцінгера й Добровського, незадовго голодовий корч у шлунку кидав усіми ними по землі.
Я вився разом із товаришами в судорогах.(…)
(…) О боже!
Який ти малий, який ти марний супроти людського страждання!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
А може, це справді не люди, що так судорожно в'ються з болю в поросі і в леді землі?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ні, це людські істоти.
Бо тільки людина так тяжко страждає.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Коли полегшало, Ніколич почав падькати:
– Я так хочу жити. Не для себе, а для родичів і для науки. Життя таке гарне.
Очі Саба блиснули дивно диким огнем. Він дивився на товаришів довгим, задуманим, питаючим поглядом.
Нараз він запитав Ніколича:
– Чи хочеш дійсно жити?
– Хочу.
– Чи всі хочете жити?
– Всі.
Ніколич кинув оком на Штранцінгер а й питав шепотом Добровського:
– Чи сліпий також хоче жити?
– Запитай радше, чи сліпий живе?..– відповів потихо Добровський.– Його дух не живе вже тут. Він ширяє вже далеко від нас... поза межами болю.
– Я не хочу жити,– сказав придушеним, понурим голосом Пшилуський.
Глянули на нього із зачудуванням:
– Чому?
Відповів лиш:
– Не питайте.– І знов заслонив свою душу глибокою мовчанкою.
– Чи хочете жити за всяку ціну? – спитав Сабо.
– За всяку ціну.
– Але як? – звучало невимовлене питання.
– Як так, то маємо спосіб... гляньте он там! – сказав Сабо й показав рукою на когось.
Очі ішли за пальцями Саба й зупинилися – на трупі Боянія. (…)
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
(…) Їм стало ясно, що, хотячи врятувати життя, мусять їсти тіло свого товариша.
Виникла жахлива боротьба між духом і тілом. З одного боку, стануло страшенне почуття, що вони мусять стати людоїдами, з другого боку, інстинкт життя, який у боротьбі не перебирає в засобах. Тут обридження, там розпучливий крик шлунка:
– Дай мені все можливе, а то буде смерть.
Чимраз більш і більше охоплювала їх оця думка, вверчувалася їм у мозок, розшарпувала їм душу.
Не було іншого рятунку. (…)
(…) – Чому ж ви ждете? – питав нетерпеливо Сабо.
– Бійтеся бога, люди, що ви замишляєте? – падькав Ніколич.– Невже у вас немає серця ні якого-небудь людяного почування?
– Он воно як! Дивіться, що за чутливий молодик! – сказав Добровський голосом, у котрому тремтіла життєва правда і якась несамовита іронія і глум над усім буттям: (…)
(…) А хто з'їв наше тіло?
Ну, скажи, небоже! Хто?
– Нужда,– відповів Ніколич.
– Звідкіля нужда? (…)
(…) Отже, я тобі скажу:
Наше тіло пожерли найбільші пани світу: царі і грошовладці, а нам оставили тільки шкуряний мішок із душею і кістьми всередині...
Але це наша власна вина.
Навіщо ми, люди, вбивали людей?
Хто смів нас вести на різню брата?
Чому ми слухали волі темних сил?
Ми здерли з себе людське обличчя і стали сліпим, бездушним, жорстоким оруддям убивства.
Де ж була наша душа й наша людська достойність?
Ми самі стоптали її власними ногами.
І це наш злочин.
І за цей злочин мусимо вмерти.
А хто з нас хоче жити, цей мусить їсти тіло з трупа свого товариша.
– Добровський, як ти можеш так говорити? – жалівся Ніколич.– Ти хочеш заговорити своє власне обридження, правда, що так? Чи це дійсно така твоя філософія?
Замість Добровського відповів Сабо:
– Ах, усяка філософія кінчається, скоро тільки шлунок поставить свої домагання. Я не розберу, навіщо тут стільки слів? Не розумію, яка різниця між мертвою людиною й, наприклад, між мертвим конем або ведмедем? Я, правда, волів би їсти мертвого ведмедя, ніж мертву людину, але не з чутливості, тільки із-за ліпшого смаку; мені жаль, що не можу служити вам чимось ліпшим, однак у біді й чорт навіть мухи їсть. Та ба! Тут і мух немає. (…)
(…) – Ах, ти говориш, як сатана,– затремтів Ніколич.
Добровський відповів:
– Ну не хочете ви йти по трупа, то й я не піду.
Сабо пішов сам.
Стало лячно дивитись на те, що робитиме Сабо.
Відвернули очі від трупа товариша.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
(…) Крик жаху розвіяв мої думи.
Сабо прийшов і приніс кавалок тіла з трупа товариша.
Поклав його коло вогню й обтирав полою свого подертого плаща кров на руках.
Сів і впер очі в огонь та сидів, наче скам'янілий. (…)
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ніколич устромив палицю в кусник тіла товариша, відкинув його далеко від огню і злебедів тремтячим голосом:
– Хай згину, а людського тіла не буду їсти, й ніхто з вас не їстиме!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Очима мар дивилися, як із-перед них щезала страшна пожива.
Згодом вони стали відчувати вчинок Ніколича, як освободження з якогось несамовито важкого гніту.
У їхнє глибоке мовчання вступила якась дивно святочна хвиля, наче промінь світла прошиб темні метри душі; як усе діється, коли дух переміг тіло.
Байдуже, чи ця побіда була овочем пересуду й забобону, чи ні.
Може, вона не була доцільна, може, була непотрібна.
Але вони чули, що була свята, божеська, бо дух людей, що вмирали з голоду, мав силу кинути в жертву й саме життя, щоби покопати, здушити і вбити божевільну пристрасть тіла.
Однак перемога духа коштувала дорого.
На їх тілесну силу, вичерпану до краю тяжкими муками, впав тепер останній удар.
Тільки з крайньою напругою всіх останніх сил вони ще успіли держатися сидячи.
Хоч і як білий сніг їх манив покластися на нього, то проте остання життєва іскра здержувала їх від лежання, бо це була би смерть... (…)
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
На понурому, чорному тлі хмар показалися непомітно дивні, ясні смуги.
Які це гарні слова: темрява несвідомості...
Щасливий цей, що його свідомість спить.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Хтось нараз тихесенько зітхнув.
Хто це?
Сліпий товариш.
Давно ніхто не чув його зітхання. (…)
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Висохлими пальцями обшукував замерзлий сніг довкола себе.
Шукав своїх очей – своєї скрипки.
Найшов її, і, здається, його обличчя проясніло.
Чи це чудо – чи смерть?
Його замучена душа наче вийшла крізь дві темні ями, звідки колись його очі дивились, і поклалася на струни.
Спершу руки сліпого тремтіли й закостенілі пальці не хотіли слухати голосу душі.
І замерзла скрипка хотіла все мовчати, як її власник.
І перші її звуки були уривані, захриплі, порожні, начеб вона сердилася за те, що їй не дають супокою.
Але згодом душа Штранцінгера перемогла всю неміч рук, весь опір скрипки.
І у тьму їхніх душ, і в мертву пустоту замогильну полинула пісня сліпої людини, як сон, що вже ніколи не присниться; як тепла кров, марно пролита; як мандрівка від колиски дитини через сонячні хвилі, через бурю життя людських тіней у незнану, темну вічність; як холодна смерть.
І на крилах пісні душі полетіли провертати гори й завертати весну і щастя, що вже не вернеться ніколи.
Здавалося, що скрипка сліпого співала пісню вічності і пісня прощалася з життям і словами промовляла та ридала:
У безкраїм темнім царстві
Зачарованої тиші
Дух таємний гомін чує:
Море вічності пливе. (…)
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Пісня втихла. (…)
(…) Вічність спить.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Людський біль не спить.
Сліпий товариш прокинувся. (…)
(…) Його сліпі очі довго дивилися на мене, і здавалося мені, що промінь світла впав на його обличчя.
Чого він так довго дивиться на мене?
Дивиться й мовчить.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Нараз він узяв мою руку у свою, стиснув її, нахилився до мене й голосом, як таємний гомін крил позасвітнього вістуна, як ніжно-мрійно радісне зітхання дитини у сні на досвітку – шепнув:
– Є сонце в житті.
Всі товариші глянули з зачудуванням, подивом і з пошаною на сліпого товариша.
Здається, що їхні німі погляди так і говорили до нього:
– Твоя душа, замучена таким страшним болем, як ніхто другий на світі, бачить сонце...
Твої очі, що видітимуть усе тільки чорну ніч перед собою, бачать сонце.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І їхній сліпий товариш, цей німий, у болю скам'янілий живий образ нужденності буття, перестав у цьому менті бути для них наймарнішою пилинкою між ними, найнужденнішим, долею розтоптаним хробаком.
Вони чули, що з темних ям його очей пливе щось таємне, могутнє.
Щось ясніше світла, дужче сліпої сили божевільних стихій, святіше всіх богів.
Якась невмируща сила людської душі.
Якийсь могутній дух людини, що крізь нужденність сьогоднішньої хвилі, крізь роки крові, крізь хрести на цвинтарях, крізь сонні простори позагробні, крізь темряву безконечних засвітів бачить сонце майбутніх поколінь… І людина, що в ній царить цей дивний, ясний і могутній дух, буде, вмираючи, радіти тому сонцю, що зійде колись...
І здавалося їм, що їхній сліпий товариш не чує тепер ні голоду, ні холоду, ні болю, ні туги... ні бажання розмовляти, бо його душа живе вже в цьому новому світі сонця, який його сліпі очі бачать, а якого вони, видючі, не видять, не чують...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Довго вони дивилися на нього мовчки з німою пошаною.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Нараз Добровський глянув на кожного товариша, опісля показав очима на сліпого й шепнув:
– Він щасливіший від нас...
І п'ять долею розтоптаних нуждарів дивилися у святому тремтінні на щастя свого сліпого товариша з заздрощами...
IV
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
(…) Але якийсь добрий дух не забуває Ніколича. Бере його свідомість, як дитину за руку, й направляє її на ясний шлях...
– Чуєте голос? – шепче Ніколич, і нагло бліді останки життя в його обличчі мертвіють. Тільки в очах мерехтить іскра заблуканого вогню.
І тремтячим, зломаним, таємним голосом Ніколич не то співає, не то повторює пісню, яка причулася йому:
Люлі, сину мій,
Люлі, квіте мій,
Спи моя надіє.
Лиш дитиночці
У колисочці
Щастя світ ясніє.
Не пройде весна –
Буря навісна
Потрясе світами.
Сину, сину мій,
Вдарить біль страшний
В бідне серце мами.
І даремно я,
Зірочко моя,
Млітиму з розпуки,
Як там... над дітьми –
Серед вихру й тьми –
Крякатимуть круки.
Після останнього слова пісні підніс очі до чорних хмар і здригнувся.
Глянув на всіх і голосом, повним жаху, лебедів:
– Товариші, моя мати правду сказала... Чуєте?.. Над нами круки крячуть...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Вони сидять, як мертві, і слухають, як понурий голос гострими, хижими дзьобами клює їм мозок. (…)
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
(…) Беру Добровського за руку й питаю його:
– Скажи мені: "Чому ця дитина не плаче?"
– Де дитина?.. Чия дитина?..– шепче він.
– Цієї матері... вона стоїть перед нами...
– Успокійся, товаришу. Це тобі так тільки здається...
Перед нами не стоїть мати з дитиною...
Перед нами немає нікого...
Тут до нас ніхто не прийде: ні дитина, ні жінка, ні батько, ні мати...
Я повторюю раз у раз останнє слово:
– Мати... мати...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І нараз душу всіх запалює бажання схилити голову на груди матері й почути на своєму волоссі пестощі її ніжної руки.
Тяжке пекло всіх терпінь зробило їх слабими, безпомічними, маленькими дітьми.
Вони самітні, всіми покинені, забуті богом і людьми. (…)
(…) Десь далеко чути глухо понурий шум.
Буря йде...
Буде боротьба між небом і горами.
Між життям і смертю. (…)
(…) Вони скулились довкола вогню.
Смертельне тремтіння проймає їх тіло.
Одна людина шукає в очах другої іскри спасення.
Та находить тільки жах і запалий, чорно-сірий, посинілий, труплячий образ смерті, а замість очей дві чорні ями, що ростуть, ростуть, ростуть... жахливо нахиляються над головами й ось-ось поглинуть усіх і все...
І замучена душа тратить владу над тілом.
Уста самі мимоволі відчиняються, і з горла пливе довгий, протяжний, безперестанний, жахливий звук:
– А-а-а-а-а-а.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
З кряканням гайвороння, з ревом громів і з зойкотом вихру змішався нараз якийсь несамовитий регіт.
Що це?
– Пшилуський, що тобі?
– Ха-ха-ха-ха!
Як я радію, що смерть іде!
– Ха-ха-ха-ха-ха!
Замовк, і було видно, як добував якийсь тяжкий камінь зі своєї душі.
– Товариші! Мені без упину страшенна змора ссе мозок... п'є мені кров.
Хочу висповідатися перед вами... легше умру.
Воєнне пекло все обернуло в руїну: високі змагання духа... людське достоїнство... честь... Людина стала звірем людині!..
Одначе я думав:
"Як верну по війні живий... буде найбільше щастя на світі... життя з любою дружиною... з дітьми".
Цілий рік я не бачив своєї жінки.
Я тужив за нею... любив її безмежно... шалено...
Дістав відпустку... приїхав до своєї дружини... до своїх дітей.
Через кілька днів... мій син... мале невинне ангелятко... щебече мені про все... що бачив... каже:
"Тату, до нас приходив один пан. Я дуже не люблю того пана, бо він цілував маму, і я дуже плакав, відпихав його від мами й казав: "То моя мама". А той пан сміявся й далі цілував маму й казав мені: "То моя мама".
Земля піді мною розступилася...
О, чому мене зараз тоді пекло не пожерло!
Я утратив ціль життя.
Всі мої мрії про родинне щастя... розвіяні... опльовані...
Моя остання надія... моя одинока, найвища ціль життя... і ту війна мені зруйнувала... божевільно жорстоким чином зруйнувала...
Найстрашніше це... ця жінка знищила життя моїх дітей...
Вона цілувалася з коханцем на їхніх очах...
Вона затроїла їх ангельські душі їддю брехні... гнилі...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Я все їй... прощаю перед смертю...
Її злочину матері супроти дітей не можу простити.
Замовк, і його очі блукали в мрачній далі й шукали когось. (…)
. . . . . . . . . . . . . . . .
(…) – Діти, діти,– говорив Добровський.– Ви хочете з розуму зійти.
Пшилуський, не вдавайся в тугу за тим, що вже не вернеться ніколи.
Потішся тим, що ти не перший і не останній.
І мене не минув подібний біль.
Але я не плачу. Пощо? Лиха жінка не достойна сліз і розпуки мужчини. (…)
(…) Одначе Пшилуський не чув тих слів.
Він думав тепер тільки про свої діти.
Притискав обі сині руки судорожно до чола й шептав:
– Дітоньки мої!
Чому я вас не бачу?
Чому не прийдете до свого батька?
Ангели, сирітки мої!
Хто вас увечері спати покладе?
Хто вам уранці кучерики розчеше?
Грім ударив і заглушив його останні слова.
Незабаром його тіло почало поволі холонути.
А на його обличчі застигали також два ясні струмочки...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
– Огонь гасне,– шепнув хтось наче у глибокому сні непевним, сонним, утомленим голосом.
Огонь уже слабо блимав.
І Пшилуський дивився на нього, але вже його не бачив.
Його душа вже вибиралася на шлях нового, незбагнутого тепла й сонця.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Нагло роздався якийсь дивний, жахливий стогін.
Це скрипка Штранцінгера конає...
Він держить її над огнем, а сам тремтить... тремтить...
Чотири ножі хтось їм устромляє в серце...
Чотири струни одна за одною тріскають...
У конанні скрипки чути голосіння людського розпачу.
Щезли вогняні язики і знов огонь слабо тліє...
Немає вже скрипки й немає вже спокою сліпому товаришеві.
Здається, тремтіння не покине вже його аж до кінця...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Божевілля і смерть Пшилуського, вид погасаючого вогню, горіння скрипки і тремтіння Штранцінгера збудили усіх із душевного отупіння. І остання туга за життя і за далекими єствами вибухає в їх засипляючій душі, як буря на замерзаючому морі. (…)
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Добровський побачив ще один корч для вогнища, але оповідач почав доводити, що це не корч, а жінка з дитиною – його дружина з сином на руках. Вона прийшла врятувати їх, несе білий хліб. Він так гаряче переконував товаришів, що не марить і дійсно бачить жінку там, де лежить корч, що вони повірили.
Разом з Добровським рушив назустріч примарі, але змогли пройти лише кілька кроків і впали в знемозі. Порачкували назад до вогнища, а вогонь уже згас.
(…) Перший раз показався на обличчі Добровського вираз розпуки.
Але це тривало лиш коротку хвилину.
Він стрепенувся і сказав:
– Щось мокре тиснеться мені до очей.
Тепер ось нам висновок із цілої життєвої філософії: погас огонь – треба спати йти.
Не чую вже охоти ні сили до нічого.
Хочу заснути й спокійно спати, спати.
Добраніч вам, товариші. (…)
(…) Я засну спокійно, при повній свідомості.
Чую вперше якесь таємне, навіть радісне вдоволення із-за цього, що в моїй душі горить тепер лиш одно-однісіньке бажання: вічний супокій.
Тут Добровський звернувся до мене і сказав:
– А ти, брате, також не журися.
Коли у тьмі і в хаосі, в якому ми мучимося, тліє іскра якої-небудь ідеї, то твоя огненна любов до життя й до його вищих цінностей переможе смерть.
Коли ж усе життя – це тільки безцільний сліпий вир припадку й божевілля, то ти супокійно засни.
А як прокинешся, то побачиш свою дружину з сином он там, – показав на небо і сказав лагідно:
– Добраніч.
Підібрав ноги під себе, сперся ліктями на коліна, схилив голову на руки та підпер її добре долонями й заплющив очі.
І сидів нерухомо й мовчав. (…)
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
(…) Я нічого не чую, нічого не розумію.
Вся остання сила моєї свідомості, вся моя душа при моїй дружині з сином.
Вони обоє так близько коло мене й так далеко!
Небо й землю порушу огнем моєї душі, моїм благанням, моїм болем і сльозами!
Я спасу, я мушу спасти від смерті дружину й сина.
О, боже!
Іскри співчуття до твоїх дітей на землі!..
Зглянься наді мною!...
Не благаю у тебе чуда... ні ласки.
Дай мені тільки трошки сили... хай я зайду до них... (…)
(…) Глянь на мою дружину з дитиною!..
Глянь на круків... на мене... змилосердися наді мною!..
При моєму останньому слові нагло якийсь чорний звір появився коло моєї дружини й дико блискає очима.
– Боже, й ви, пекельні сили!
Не дайте цьому звірові убити мені жінку й сина!
Смертельна тривога додає мені сили.
Я прилізаю до Саба, вириваю йому з рук кріс, мірю і стріляю.
Чорний звір щез.
Але божа сило... що це?..
Замість жінки з дитиною я бачу перед собою... чорний... сухий... безлистий... корч!...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Грохіт громів, стогін безодень, крякання круків і виття вовків пришибає мій небо й землю роздираючий розпач:
– Я вбив свою дружину і свого сина!
Товариші, убийте мене!
Я не достойний жити на світі.
Я вбив дружину й сина!
Любі мої приятелі!
Обізвіться бодай одним словом до мене.
Всі мої товариші сидять, мов кам'яні статуї, й мовчать.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Я прилізаю до кожного з них окремо й буджу, термошу їх.
Але вони мовчать. (…)
(…) Обертаю кріс, прикладаю кінець дула до свого горла та кладу замерзлий палець на язичок.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
(…) Нараз наче не з цього світу озивається слабий, сонно-мрійний голос Штранцінгера:
– Далеко... там... сонце...
Кріс випадає мені з рук.
Я гляджу на очі Штранцінгера.
Хочу разом із ним шукати сонця.
Ох, його сліпі очі!
Боже, верни йому очі!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Востаннє я гляджу у мрячну даль, і моя душа шукає іскри спасення.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Нагло якесь солодке тепло починає огортати ціле моє єство.
І так любо, так розкішно стає мені на душі.
Замикаю очі, а проте бачу якийсь новий світ.
Який чудовий світ!
Боже! Цей світ знакомий мені!
Біла хата...
Сонце малює віттями ясеня дивні квіти на стінах...
Дим в'ється мирно під синє небо...
Маленькі діти граються під хатою на сонці...
Я хочу йти до дітей...
Мати держить мене, маленького, на руках й мене пестить...
А я сміюся, сміюся...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Потім десь я вже великий...
Сиджу в зеленому садку і слухаю, як верховіття старезної груші шепоче казку віків.
Приходить до мене мій маленький син і веде за руку матір.
Мати стає за мною й затулює мені очі руками, а дитина так сердечно при цьому сміється!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Я беру сина на руки...
Не можу вийти з дива, для чого його ручки такі малі...?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Та найбільш мене одно дивує:
Життя дружини й сина видається мені незбагнутою загадкою... що зв'язана з якоюсь таємною подією...
Ця подія живе на дні моєї свідомості... одначе спогад про неї не в силі виринути ясно наверх...
Я дивлюся довго на них обох й питаю:
– Невже ви обоє дійсно живі, чи це лиш ваші тіні?...
– Що тобі, любий?
Звідкіля таке дивне питання?..
Обоє хочуть обняти мене.
– Не цілуйте мене... мої любі... мої уста замерзли... на них сидить смерть...
Обоє плачуть.
Я беру їх за руки, і йдемо на сонце...
Наша дорога вже травою заросла...
Кругом нас пшеничні лани хвилюють...
Золоте колосся кланяється нам на привітання...
А над нами – чи це чудо?
Синє небо любо і приязно сміється...
Здається, увесь світ тоне в розкішному морі світла й тепла...
Сонце заглядає у всі закутки моєї душі і проганяє всі хмари з неї...
І я пригортаю дружину й сина до своєї груді й цілую їх... (…)
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
V
Сон чи ява?..
Мов крізь імлу ввижається мені: лід... якісь зимні руки... вода... я в воді...
Це сон...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Якийсь голос кличе..
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Чую рідне слово:
– Друже... химерний козарлюга... поважився... купіль... голий... зимно... пізнаєш мене?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Українське слово поволі приводить мене щораз більше до притомності.
Пізнаю свого товариша неволі Василя Романишина.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Він розказує:
– Знаєш: я впав хворий позаду.
На щастя, їхали на конях сербські лікарі з полоненими австрійськими лікарями й посадили мене на коня.
Край дороги бачимо шестеро людських тіней, які сидять похилені довкола огнища й напівприсипані снігом.
Зі зловіщим почуттям я приблизився до них і пізнав тебе.
Зліз із коня, подивився ближче і зі страху мало не впав.
На щастя, твоє серце якимось невияснимим чудом іще билося.
Сейчас я закликав усіх лікарів, і ми відтирали тебе снігом і рятували різними ліками, та все-таки ти далі був непритомний.
Ми зважилися на крайню спробу врятувати тебе і привезли тебе до того потока.
Тепер іще тільки трошки витримай у воді і, богу дякувати, будеш здоров.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
– Де мої товариші?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Остались на горі й сидять довкола огнища.
– Огонь горить?
– Ні, погас.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
– Вони мертві?
– Не думай тепер про них...
Важке мовчання.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
– Де вони... обоє?..
– Вони живуть і ждуть тебе.
Довге мовчання.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Нараз із моїх очей продерлися дві великі, важкі сльози, гарячі, наче кров. І покотились по знуждованім обличчі, мов два камені по висохлій, бурею битій, громами розритій землі.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І тихо щезли під ледом.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Екранізація твору – повнометражний фільм «Поза межами болю».
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.
Освіта.ua
10.08.2022