 |
Читати онлайн дуже стислий переказ повісті-поеми Осипа Турянського «Поза межами болю» |
«Поза межами болю» Осип Турянський (дуже стислий переказ)
З історії написання
Твір «Поза межами болю» – автобіографічний. Восени 1914 року молодого вчителя Осипа Турянського мобілізували й відправили на австро-сербський фронт – ішла Перша світова війна. Йому довелося стати її безпосереднім свідком, зазнати страшного сербського полону. Узимку 1915 року серби, відступаючи, повели з собою в мороз, у хуртовину, через албанські гори «дорогою смерті» 60 тисяч полонених. Вони гинули від голоду й холоду, вкрай знеможених вбивали на шляху… Живими залишилося 15 тисяч. Разом із бранцями гинули також і сербські конвоїри.
Турянський дивом вижив. Його, майже мертвого, знайшов і врятував Василь Романишин – лікар-земляк, теж полонений, який у складі групи сербських лікарів, що йшла «шляхом смерті», помітив купку замерзлих людей біля згаслого вогнища. З того часу згадки про пережите, про товаришів, що загинули, не полишали Турянського, «давили на його свідомість».
Твір «Поза межами болю» був створений у 1917 р. на Ельбі, де Турянський перебував у таборі для військовополонених. У передмові письменник написав: «...Судилося нам пройти за життя пекло, яке кинуло нас поза межі людського болю – у країну божевілля й смерті… Ні, я не можу, не смію мовчати». Повість вперше була опублікована 1921 року у Відні німецькою мовою й відразу принесла Турянському світове визнання.
Тематика: антигуманна злочинність, жорстокість та жахи війни як такої; ненависть до світу імперіалістичного здичавіння; падіння й возвеличення духовності людини; влада грошей; неміч людської плоті й людська гідність; велич загальнолюдських цінностей.
Ідея: перемога духа над матерією; протест проти війни; любов до життя спроможна перемогти смерть.
Персонажі:
- Добровський – українець, іронічний інтелектуал, колишній балетмейстер. «…я не тужу ні за ким, найбільше боляче, що в людській душі погасло світло»; «… я не хочу вертатися назад в озвірілий світ»; «Коли з тебе мужчина, чоловіче, то ніколи не плач».
- Оглядівський – українець, колишній учитель, гуманіст. «Дуже вразливий на тепло жіночого серця, особливо в сьогоднішніх зимних часах. Але шукає того тепла тільки у своєму родинному гнізді».
- Сабо – мадяр. «… дикий син угорської пусти. Великий і небезпечний заведія...».
- Ніколич – серб, світла людина. «Життя таке гарне…» «Я так хочу жити не для себе, а для родичів і для науки»; «…хай згину, а людського тіла не буду їсти, і ніхто з вас не їстиме».
- Бояні – серб, фізично і морально найслабший серед друзів. «…заплакав і став кликати маму»; «… дивна людина, що наслідком різних неприємностей в Албанії забула своє ім'я».
- Пшилуський – поляк-шляхтич, здатний пожертвувати собою заради інших. «Ця жінка знищила життя моїх дітей… вона цілувалася з коханцем на їх очах… вона затроїла ангельські душі їддю брехні… Я все прощаю їй… її злочину проти дітей не можу простити».
- Штранцінгер – австрієць, сліпий через поранення. «Ти святий, нічия рука до тебе не торкнеться» (товариші про Штранцінгера); «Хоча цій людині було доперва двадцять чотири роки, то її сліпі очі, її зеленаво-землисте, глибокими ямами й морщинами пооране лице, посивіле буйне волосся зробили її старцем. Його скрипка – це було все, що воєнна доля йому лишила. Куля забрала йому очі. Його мати з болю вмерла, а його суджена скочила в ріку, й ніхто її більше не бачив. Він дізнався про їх долю й від того часу онімів. Замкнув увесь біль у темряві своїх очей і своєї душі і скам'янів»; А може, він у пісні скрипки бачив день, бачив бодай один промінчик сонця й вузеньку, синю смугу неба? Але люди чули тільки один раз пісню його скрипки після смерті його матері і його дівчини. І була це пісня, від котрої навіть ворог заплакав»; «Колись у його великих і гарних, мрійних очах ясніли іскри молодості й запалу до високих поривів і змагань»; «А його очі – о, не забуду ніколи його очей! Вони дивляться так лагідно й любо кругом, наче хочуть несвідомо зворушити скам'яніле небо безмежною добротою і красою людського серця. І хочуть показати темряві всесвіту й лукавості богів невмируще сонце й надію людського духа».
- Романишин – лікар, земляк і друг по полону Оглядівського, врятував його від смерті.
Символічні образи:
- Син, дружина – символи життя.
- Різдвяні свята – родинне тепло, щастя.
- Вогонь – життя, родина, добробут.
- Сонце – символ буття, мрії.
- Круки – символи смерті.
- Зимова природа – караюча, ворожа сила.
- Образ матері з дитиною – символи Божого промислу, нового життя, чистоти, надії на щастя.
Картина з безодні
Присвячую моїй дружині
й моєму синові
Переднє слово
Розповідь ведеться від імені одного з героїв повісті – Оглядівського, який є прототипом письменника Турянського. Події розгортаються під час Першої світової війни у 1915 році. Серби, відступаючі під натиском австрійців, повели з собою взимку через албанські гори 60 тисяч полонених. Живими залишилося 15 тисяч.
Серед них був і сам автор. У передмові письменник говорить, що «пекло», яке кинуло його з друзями «поза межі людського болю – у країну божевілля й смерті», назавжди залишилося в його свідомості і він «не може, не сміє про це мовчати». Сподівається, що «ясна ідея» його оповідання «розгориться полум'ям у душі молодого українського покоління й поведе його все вище й вище на сонячний шлях волі і щастя великого українського народу й до вселюдського братерства й любові».
Розділ 1
Сербських полонених ведуть «шляхом смерті» через зимові албанські гори. Конвоїри розстрілюють тих, хто впав і не може йти далі. Серед потерпаючих від голоду та холоду бранців йдуть семеро товаришів: українці Добровський та Оглядівський, угорець Сабо, австрієць Штранцінгер, поляк Пшилуський, Ніколич і Бояні – серби.
10 діб вони нічого не їли. Коли Штранцінгер зовсім знесилів, Сабо палкою вбиває конвоїра, і вони збочують зі шляху, сподіваючись знайти албанську хату і вижити. Однак після довгого блукання впевнюються, що є тільки один-однісінький шлях, той, яким йшли полонені, а «навкруги тільки стрімкі обриви, по котрих і дикі кози не були б в силі збігти в долину».
Знайшли напіввологий корч для вогнища, але розпалити його було нічим. Сабо пропонує використати для цього скрипку сліпого Штранцінгера. Добровський не дозволяє це зробити, бо скрипка єдине, що тримає австрійця на світі.
Пшилуський і Штранцінгер готові віддати на розпал свій одяг, а, значить, жертвувати своїм життям, щоб інші могли опиратися смерті від холоду. Ніколич призвав почекати: «Хай доля сама вирішить, кому з нас найскорше вмерти». Сабо запропонував бігати й стрибати навколо корча, поки хтось не впаде першим. Від скоків можна трохи зігрітися, а найслабіший скоро впаде. Всі мовчки погодились з пропозицією й почали скоки.
Оглядівському додавала сил у цьому змаганні за життя думка про те, що він не має права залишити сина без батька. Першим впав Бояні, заплакав, почав звати матір. Товариші втішали, співчували йому. І він заснув назавжди з щасливим усміхом на обличчі, бо, замерзаючи, бачив свою матір, відчував її тепло. З тіла Бояні зняли одяг, і корч запалав. Добровський промовив наче до себе: «Прокляте те життя, в котрому слабкий мусить згинути, щоб дужчий міг жити».
Розділ 2
Тепло вогнища пробудило згадки про рідну домівку, сім’ю… Сабо родичів не мав, тому товариші вважають його щасливим: смерть, яка колись прийде до нього, нікому не завдасть болю. Сабо не погоджується з такою думкою друзів, і говорить, що «самітна людина ніколи не може бути щаслива».
Добровський признається, що для нього «найбільш болюче те, що в людській душі погасло світло ідеї. Сучасна війна обнизила людей до рівня найдикіших звірів». Він розповідає, як ще до полону убив капрала-мародера, коли той озвіріло почав гамселити труп солдата. Він не знайшов в одязі полеглого грошей, і це його страшенно розлютило. Добровський вважає цей випадок ілюстрацією жорстокої ідеї світової війни.
Розділ 3
Полонених мучить ще один страшний ворог – голод. Вони нишпорять по кишенях, шукаючи хоч крихту чогось їстівного. Сабо радісно вигукує: «Знайшов, їжте!» І показує декілька тисяч крон. А потім оскаженіло сам починає їсти ті банкноти. Добровський з м’якою іронією намагається його зупинити, говорить, що таким чином капіталізм не знищиш, голод не втамуєш. Сабо розповідає, що ці гроші він силою відібрав у капітана, який привласнював кошти, за які мусив купувати в селах провіант для солдат.
Точиться розмова про цінність та владу грошей у суспільстві: «За гроші буде юрба качатися перед тобою в поросі й болоті; грішми відбереш людині честь і життя; за гроші станеш Гібралтаром лицарськості й честі, хоч би ти був і найбруднішим плюгавцем…» і про цілковиту безцінь грошей у їхній ситуації.
Голод запаморочує свідомість Сабо, він хоче кинутись у прірву, але Добровський встигає вхопити його за руку і трохи заспокоїти. Нараз всі почули голос сліпого Штранцінгера: ««Люди не є злі... не є добрі. Люди тільки нещасливі і – щасливі».
Оглядівський марить. Він бачить святкування Різдва в рідному домі. Коли марення спадає, починає знову шукати щось їстівне в кишенях. Знаходить грудочку цукру й тютюновий порох і ділиться знахідкою з товаришами.
Друзі корчаться від болючих судом у голодному шлунку. Раптом Сабо говорить, що є пожива – тіло Бояні. Товариші схиляються до думки, що війна сама по собі злочинна та аморальна, тому можна не перейматися моралізмами у їхній ситуації. Але Ніколич закликав всіх схаменутися і, відкинувши палицею від вогнища той кусень м’яса, що приніс Сабо, тремтячим голосом сказав: «…хай згину, а людського тіла не буду їсти, і ніхто з вас не їстиме». Вчинок Ніколича зняв з душі кожного якийсь страшенно важкий тягар. Це була перемога духа над матерією. Однак вона коштувала дорого. Лише «остання життєва іскра здержувала їх від лежання, бо це була би смерть»...
Почулося тихе зітхання Штранцінгера. Навпомацки він знайшов свою скрипку й почав грати «пісню вічності», пісню прощання з життям. А потім шепнув: «Є сонце в житті». І в цих словах товариші відчули «невмирущу силу людської душі», яка «бачить сонце майбутніх поколінь».
Розділ 4
Над людьми, що сидять біля згасаючого вогнища, кружляють круки. Ніколич наспівує колискову пісню, думає про свою дитину і любу дружину. А Пшилуцького переслідують думки про дружину-зрадницю й діточок, які осиротіють. Він починає реготати, вигукує, що не хоче жити в жорстокому, облудному світі. Хапає гвинтівку, цілиться в мару жінки, що постає в його уяві, стріляє. Добровський намагається втішити товариша, говорить, що «лиха жінка не достойна сліз і розпуки мужчини»… Але Пшилуцький вже не чує. Його тіло поступово холоне.
Хтось шепче, що вогонь ось-ось згасне. І тоді Штранцінгер кладе свою скрипку у вогнище. Звуки струн, що лопаються, нагадують зойки людини. Сліпий тремтить усім тілом.
Нараз Добровський говорить, що за сто кроків він бачить корч, який можна спалити. Але цьому противиться Оглядівський, бо йому ввижається, що то не корч, а жінка з дитиною, яка прийшла рятувати їх. Інші товариші починають бачити таке ж саме марево. Хочуть піти йому назустріч, але бракує сили піднятись.
Вогонь погас. Добрянський з розпукою говорить, що раз вогонь загас, значить, треба іти спати. І додає, що відчуває радісне задоволення від того, що «в душі горить одне-однісіньке бажання: вічний супокій». Затим, звернувшись до Оглядівського, промовив: «Коли у тьмі і в хаосі, в якому ми мучимося, тліє іскра якої-небудь ідеї, то твоя огненна любов до життя й до його вищих цінностей переможе смерть». Сказав усім «на добраніч» і заплющив очі.
Оглядівський намагається збудити товаришів, термосить їх, але його зусилля марні. Тоді бере рушницю, прикладає дулом до горла і кладе замерзлий палець на спусковий гачок. Нараз наче не з цього світу озивається Штранцінгер: «Далеко… там… сонце…». Рушниця випадає з рук Оглядівського. Його огортає хвиля тепла, і він поринає «у якийсь новий світ», де бачить сонце, білу хату і себе маленького у мами на руках… Бачить себе вже дорослим, бачить дружину з сином, цілує їх…Затим світло блідне, все огортає темрява.
Розділ 5
Мов крізь млу Оглядівський чує рідні українські слова. Вони повертають йому притомність, він пізнає голос друга – Василя Романішина. Той розповідає, що, їдучи дорогою разом з сербськими лікарями, побачив купку людей біля погаслого вогнища. Підійшов роздивитися і жахнувся, коли зрозумів, що то мерці. Серед них впізнав Оглядівського. Лише у нього одного серце ще билося… Василь сказав, що дружина і син друга живі й чекають на нього. І тоді з очей Оглядівського «продерлися дві великі, важкі сльози, гарячі, наче кров... І тихо щезли під ледом».
Цитати з твору:
- «Прокляте те життя, в котрому слабший мусить згинути, щоб дужчий міг жити».
- «Так жаль кожної людини, що тільки й на те думає, щоб терпіти».
- «Тільки душа може побачити, відчути й розуміти душу».
- «Навіть грудка землі, камінчик, пилинка, темна пустка безодні – вони мають якусь ціль і призначення».
- «Самітна людина ніколи не може бути щаслива».
- «Та найбільш болюче те, що в людській душі погасло світло ідеї. Сучасна війна обнизила людей до рівня найдикіших звірів. Найдикіше озвіріння обхопило тих мужчин, які ані разу не конали в огні боротьби. Та вже в найглибшу безодню душевної гнилі впала найбільша частина женщин, які своєю брехливістю, облудою, жорстокістю й безмежною жадобою гроша та своєю все свіжою різноманітністю статевої розпусти перейшли тисячу разів найдикішого мужчину – хама»
- «Тяжко конати серед грому гранат, серед голоду й холоду, а ще тяжче жити серед нікчемності й хамства сучасних людей».
- «Для творчої праці замало самого таланту. Поет мусить пройти найглибше пекло людського буття й найвищі небесні вершини людського щастя. Тоді його слово буде хвилювати, захоплювати, піднімати людську душу».
- «О боже! Який ти малий, який ти марний супроти людського страждання!»
- «Усяка філософія кінчається, скоро тільки шлунок поставить свої домагання».
- Через сльози і терпіння
- Шлях веде до просвітління:
- Хто боровся, скутий тьмою,
- Тому сонце – мрія мрій.
- «Не вдавайся в тугу за тим, що вже не вернеться ніколи.
- Потішся тим, що ти не перший і не останній».
- «Коли з тебе мужчина, чоловіче, то ніколи не плач».
- «Лиха жінка не достойна сліз і розпуки мужчини».
- «Коли у тьмі і в хаосі, в якому ми мучимося, тліє іскра якої-небудь ідеї, то твоя огненна любов до життя й до його вищих цінностей переможе смерть».
- «Товариші! Тепер ми вже не маємо грошей і також не потребуємо грошей. Тепер ми стали справжніми людьми».
- «Люди не є злі... не є добрі. Люди тільки нещасливі і – щасливі».
- «Отже, тебе аж надто обурило людське озвіріння. У твоїй душі, значить, і в душі багатьох людей живе ідея людяності й добра. Ця ідея – це поки що іскра під попелом людського самолюбства і звірячості».
- «Наше тіло пожерли найбільші пани світу: царі і грошовладці, а нам оставили тільки шкіряний мішок із душею і кістьми всередині... Але це наша власна вина».
- «Сонце любить людей. Сходить із неба й ховається в їхній душі».
Екранізація твору – повнометражний фільм «Поза межами болю».
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.
Освіта.ua
10.08.2022