 |
Читати онлайн стислий переказ п’єси Миколи Куліша «Патетична соната» |
«Патетична соната» Микола Куліш (стислий переказ)
З історії написання
У Миколи Куліша був давній намір написати «кінороман з доби війни і революції», і він навіть склав його детальний план – про це в одному з листів письменник сповіщав свого друга І. Дніпровського ще 1924 році.
У результаті творчого експериментального пошуку у 1929 році була створена п’єса «Патетична соната» – органічне поєднання слова й музики – написана від першої особи, що нетипово для драматургії. Матеріалом для п’єси послужили бурхливі події 1917–1919 років. Сам автор, виступаючи на диспуті 1931 року, підкреслював, що «Патетична» – це експериментальна робота, це спроба сконденсованого драматичного образу, стислої сцени, стислого слова, це спроба запровадження в драматичний твір музики як органічної складової частини, а не як супроводу, це спроба ритмічної будови п’єси од початку до кінця, це спроба збудувати твір на органічному пов’язанні слова, ритму, руху, світла, музики, це боротьба, шукання … нової драматичної техніки».
Драматург любив музику з дитинства, мав гарний співочий голос і музикальний слух. За спогадами дружини, коли він працював над рукописом твору, то вимагав від родини цілковитої тиші за винятком гри на фортепіано його доньки Ольги. Працюючи над певними розділами п’єси, Микола Куліш просив дочку виконувати ті чи інші фрагменти «Сонати для фортепіано № 8, до мінор, op. 13» Бетховена, відомою під назвою «Патетична».
Вистава «Патетичної сонати» була запланована Лесем Курбасом на 1930 р., однак задуму не випало здійснитися. Прем’єру драми здійснив московський Камерний театр О. Таїрова (20 грудня 1932 року). Згодом за вказівкою урядовців її зняли з репертуару із забороною грати сцені будь-яких театрів.
Тема: болісний пошук України своєї долі на роздоріжжі історії на прикладі вчинків героїв п’єси, трагедія гуманізму в обставинах соціально-політичних потрясінь і національного розбрату.
Ідея: засудження суспільства, заснованого на крові, з пріоритетом класових цінностей над загальнолюдськими, та ідейного фанатизму будь-якого ґатунку.
Головні дійові особи:
- Ілько Юга – бідний студент, романтичний поет і мрійник, який «вірить у Петрарку і вічну любов», безтямно закоханий у свою сусідку по будинку Марину.
- Марина – талановита піаністка, керівник підпільної організації «Золота булава» з псевдонімом «Чайка» і «бунтарним духом»; всю себе підпорядковує ідеї самостійної України, бо у неї є «програма», у якій кохання підпорядковане ідеї вільної України.
- Ступай-Ступаненко – батько Марини, щирий і трохи смішний у своєму захопленні всім українським учитель, який ніяк не може визначитись, до якого табору пристати: самостійників, соціалістів чи більшовиків.
- Генерал Пероцький – царський генерал, російський шовініст.
- Корнет Андре Пероцький – син генерала.
- Жоржик – підліток, молодший син генерала.
- Лука – робітник, товариш Ілька Юги, більшовик.
- Зоська – безробітна модистка, повія.
- Оврам – робітник, який повернувся з війни без ніг.
- Настя – праля, дружина Оврама.
Стислий переказ
Дія п’єси відбувається у бурхливі 1917–1919 роки. Персонажі твору живуть у будинку, сценічна конструкція якого нагадує «вертепну коробку» з ієрархію мешканців відповідно до їхнього соціального статусу.
На першому поверсі мешкає сім’я інтелігентів – шляхетний учитель Ступай-Ступаненко з дочкою Мариною – талановитою піаністкою.
Другий поверх заселяє власник будинку – генерал Пероцький із синами Андре, Жоржиком і служницею Анет. Верхню частину, “напівгорище”, займають бідний студент Ілько Юга та безробітна модистка, колишня прислуга Перецького, а тепер проститутка – Зінька.
«У темному підвальному закуті» мешкає безногий Оврам (ноги він загубив на фронті, за що отримав георгіївський хрест), з дружиною Настею, найбідніші й найбезправніші люди.
Романтичний та сором’язливий Ілько Юга закоханий у свою сусідку по будинку Марину, він вважає її своєю недосяжною мрією. Більшовик Лука, якого Ілько називає своїм «неромантичним другом», намагається залучити його до революційних справ. Але той ні про що, крім коханої, думати не може, систематично пише їй листи, проте не надсилає їх.
Дівчина часто грає «Патетичну сонату» Бетховена. Цю трагедійно-величну музику чує Ілько, і вона викликає в його свідомості романтичні образи «юнака, що мчить конем степами, шукає країни вічного кохання», а в душі «здіймається вгору з м’ятежних глибин до зоряних просторів хвиля світлоярливого пафосу». Нарешті Ілько все ж таки насмілився підкинути свого сто тридцять першого листа у двері квартири коханої.
Дівчина читає його і навіть сідає писати «теплу відповідь». Вона теж вірить у кохання, жадає його, але Ілька називає «мрійливим поетом» і «коміком», бо у неї є вища «програма», у якій кохання підпорядковане ідеї вільної України. Вона пише: «Жде вас, поете милий. Самітна дівчина. В країні, де на дверях два замки іржаві висять, московський і польський, жде і мріє, що тому оддасть і душу, й тіло, хто замки ті позбиває…». Однак повністю вона не відкриває Ількові своїх переконань.
Того листа вона так і не донесла до дверей хлопця, в останню мить повернулася сходами назад, пояснюючи сама собі таке рішення: «Поет, можливо, завоює твою душу, цілий світ, але жодного кілометра території, моя Жанно Д’Арк…» Адже ліричний, романтичний поет Ілько – саме таким сприймає юнака воїтелька за національну ідею, не зможе стати її лицарем, борцем за вільну Україну. Свої істинні думки вона висловлює в розмовах зі своїм інтелігентним та сентиментальним батьком, який витає у минулому, марить козаччиною, мріє про «українського Бога, який не зрадить» та наївно ворожить на «Євангелії» й «Кобзарі», і присягається відбудувати Україну, розуміючи необхідність реальних дій: «Гармат би нам та кулеметів замість мрій!»
Корнет Андре Пероцький, який щойно повернувся з «окопів» до батьківського дому, теж закоханий у Марину. Його вона вважає людиною дії, тому приймає залицяння молодого білогвардійця, і, сподіваючись, що офіцер стане її спільником у боротьбі за вільну Україну, говорить, що найкраща програма для України – «гетьманська булава замість трикутного капелюха… Ви заздалегідь формуєте загони вільного козацтва, я – організацію. Це практичний шлях».
Ілько бачить, як вони розмовляють, як Андре, ставши навколішки, цілує кінчик сукні Марини, чує його слова: "Лицар прийшов. Він просить посвяти. Маrіпоп! Мила!" – і, непомітний, повертається до себе на горище. Для нього все змінилося, померкло, посіріло. «Навіть сонце на небі вже не сонце, а якийсь жовтогарячий пластир на рані»…
Корнета Пероцького захопили більшовики. Марина просить Ілька посприяти звільненню спільника, пояснюючи, що смерть Андре завадить її коханню до поета. Під час допиту Пероцького Ілько дає неправдиві свідчення, що той був агентом більшовиків у їх підпільній роботі. Андре звільняють.
У місті стався білогвардійський заколот. Від кулі помирає батько Марини. Судять безногого Оврама за участь в ЧК, піддають катуванню Зіньку…
Ілько повернувся з фронту, коли заколот в місті був придушений. Він зустрічається з Лукою. Той розповідає, що заколот в місті організував Андре Пероцький.Для доказу показав листа-інструкцію з підписом «член комітету Чайка», якого знайшли у вбитого гайдамаки. А потім Лука додав: «Зрозуміло, чому стільки жертв. Між іншим, сусідку твою, Зіньку, закатовано. Оврама вивезли за город і в глинищах – розстріляли, де падло і різний непотріб, а Настя збожеволіла…».
Ількові здалося, що «голос Лучин десь далеко ніби смертний мені, напівмертвому, присуд вичитує». Він іде до Марини й говорить їй, або вона сама признається у своїй контрреволюційній діяльності, або він її приведе до Луки і признається, що він зрадник, що це він по умовлянню Марини звільнив тоді Андре з-під арешту. Дівчина не хоче зізнаватися, тоді Ілько бере її за руку, приводить до Луки, представляє її, як «Чайку» і розповідає про свою вину. Марину відправляють в підвал, де колись мешкали Оврам з Настею. Її мають розстріляти.
Лука прощає Ількову зраду, розуміючи її причини і враховуючи стан побратима. Той просить дозволу побачитися з Мариною і поговорити з нею, а потім здійснити вирок. Відтепер він переконаний у необхідності класової боротьби.
Ілько приходить у підвал. Сподіваючись на порятунок, Марина намагається нагадати юнаку про «країну кохання», говорить: «Увійдіть же до саду мого кохання. Дивіться – він цвіте. Для вас».
Відбувається розмова про ідеї, якими вони обоє зараз керуються. Марина питає Ілька: «Скажіть, хто ви тепер? Якої нації? Де ваша нація?» Ілько відповідає: «Моя нація тепер там, де клас. Де клас пригноблених, там і буде моя нація».
В о н а. Ми не жили, зрозумійте ж ви, національним життям, ми ще не дихали, ми не творили, ми ще не знаємо, хто ми і де наш власний шлях в історії, а ви пропонуєте зректися себе заради соціалістичних експериментів і бути матеріалом для лабораторії. Яка трагедія!
І л ь к о. Ви чудово граєте у цій трагедії роль нації, але ви не нація. Ви лише частка її, що вечірніми тінями заходить на захід. Ви граєте, але Україна сьогодні не сцена, а плацдарм...
В о н а. Що ж вона? Московський бівуак!..
І л ь к о. Плацдарм великого змагу ідей...
В о н а. Тюрма, в якій ви – кат національної ідеї...
Я. В якій моїм катом була національна ідея.
В о н а. А я вірю в неї...
І л ь к о. В інтернаціональну...
В о н а....як у Бога!
І л ь к о. ...як в соціальну аксіому!
В о н а. Вона моя душа!
І л ь к о. Моя свідомість!
Ілько стріляє. У нього дзвенить у вухах, а вона мертва сповзає по сходах униз. Ілько йде на горище, і йому «вчувається, що весь світ починає грати спочатку на геліконах, баритонах, тромбонах Патетичної симфонії, що згодом переходить на кларнети, флейти, скрипки».
Цитати з твору:
- «Думаю, чи потрібен тепер Україні Бог? Думаю, що коли й потрібен, то тільки свій, український. Інакший зрадить або обдурить».
- «… українець мусить, лягаючи, в голови класти клунок думок про Україну, вкриватися мусить думками про Україну і вставати разом з сонцем з клопотами про Україну».
- «Всі дороги в світі – це лише орбіти: якою б не ішов, все одно повернешся туди, звідки вийшов, – в яму».
- «Кожен з нас живе в віках, бо ми, перш за все, – ідеї».
- «Тільки тоді, як Петраркою стане той, хто сьогодні б'є жінку, наступить всесвітня соціальна весна».
- «Того лише ідеї переможуть, хто з ними вийде на ешафот».
- «Україна сьогодні не сцена, а плацдарм… Плацдарм великого змагу ідей…».
- «Холодному й голодному не до школи».
- «Хоч ярмо й червоним стане, а ярмом не перестане!»
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.
Освіта.ua
10.08.2022