Читати онлайн скорочено інтелектуальний роман Валер’яна Підмогильного «Невеличка драма»

«Невеличка драма» Валер'ян Підмогильний (скорочено)

Основні персонажі роману:

Юрій Олександрович Славенко – біохімік, 30 років;
Марта Висоцька – молода, гарна дівчина, діловодка статчастини махортресту, 22 роки;
Льова Роттер – давній знайомий Марти, безнадійно закоханий в неї, продавець ковбас;
Дмитро Стайничний – залицяльник Марти, інженер із Дніпропетровського;
Андрій Романович Безпалько – начальник Марти, завідувач матчастиною махортресту, 50 років;
Давид Семенович – безробітний кооператор, сусід Марти;
Тетяна Ничипорівна – дружина Давида Семеновича;
Ірен Маркевич – наречена Славенка, 29 років;
Степан Григорович Маркевич – батько Ірен, лікар;
Марія Миколаївна – мати Ірен.

Дія роману відбувається 1927 року в Києві, у часи НЕПу та українізації.

В чарах кохання моє дівування,
вільною пташкою хотіла б прожить,–
вільне кохання і вільне обрання,
серденьку воля, як хоче любить...
(З дуже сентиментального романсу)

...Прийде час, коли ця жінка буде відчувати себе
дівчиною, звичність і знання любовних утіх
залишаться в ній, як згадка про давно читану,
недозволену книгу. Вона відродиться для нового життя.

(З дуже гарного роману)

НА СВІТІ ІВА ЗОВСІМ САМА...

Під ранок Марті снився химерний сон, коли її збудив бридкий дзвінок будильника. У кімнаті було холодно, бо, пізно вернувшись з театру, їй було ліньки топити грубку.

Але заснула швидко – і це завжди їй було, що хвилинами смутку чи прикрості сон приходив до неї лагідно й охоче.

Льову вона не запросила навіть до хати. Але він не образиться. Взагалі їй обридло його дворічне нудне впадання, мовчазне служіння, безбарвна мова й покора, непорушна покора! Подумати тільки – вона вигонила його з хати, прилюдно дурнем узивала, забороняла місяцями на очі навертатись, і він терпів. Він ні разу не розгнівався! Один тільки раз, дуже давно, сказав, що любить її, і це неприпущенна помилка була з її боку, що вона дозволила йому говорити про це в пориві жалю й самотності. Неприпущена помилка.

Марта ставила свій будильник на пів до восьмої, хоч могла би вставати і пізніше, о восьмій – просто в цей час кухня, якою користувалися й інші мешканці будинку, буває порожня. «Дівчина була на вдачу моторна, і всі життєві дії робила на диво швидко – за хвилину прибиралась, їла ніби похапцем, ходила прудко, а капелюх і пальто мов самі на неї надягались, коли вона рушала з хати.

Така сама була й на посаді, так що безпосереднє начальство її, завідувач статчастиною махортресту, на що вже похмурий та неговіркий, а й то якось, щоправда, наодинці назвав її "добірною робітницею"». 1927 року вона закінчила Київську комерційну профшколу та влаштувалась завдяки своїм здібностям діловодкою в загальній канцелярії махортресту після двох місяців марудної праці реєстраторкою. Одержувала платню шістдесят карбованців щомісячно.Тепле й затишне помешкання на Жилянській вулиці вона знайшла вісім місяців тому за п’ять карбованців місячно завдяки кооператору Давиду Семеновичу Іванчуку – сусідові по квартирі. Він виговорив для неї цю ціну в орендаря.

Взагалі з Давидом Семеновичем у Марти встановились приятельські стосунки, і він часто заходив до неї ввечері на дозвіллі, коли, вклавши свою чотирирічну дочку спати, лишався самотній, бо дружина його працювала вечірньої зміни в нархарчі. Давид Семенович уважав за обов’язок свій завжди на це скаржитись, але й зарадити нічим не міг, бо няньки, щоб дитину вдень доглядала, вони не спроможні були найняти, а відмовитись від дружининої платні й поготів.

Річ у тім, що Давид Семенович хоч і був кооператор, але деградований. Півтора роки тому він підпав під скорочення штатів і відтоді ніяк не міг потрапити під їх поповнення. Спочатку він був поставився до своєї пригоди бадьоро, бо не міг припустити, що його безробіття буде довго тривати – це здавалось йому надто неприродним,– але в міру вмирала його надія, дедалі більше він визвірявся. (…)

(…) Але минав час, палке обурення екс-кооператора вщухало, лишалась сама роздратованість, образа, якась глуха ненависть до всього, що навкруги діялось, і до людей так само. Коли б не дружина, що заробляла, Давид Семенович сидів би вже в бупрі за шахрайство; коли б до його вдачі додати розуму, скорочення штатів зробило б із нього видатного песиміста, а так він був просто жовчний бурчун, нецікавий і примітивний у своїх висловах.

Проте Марту розважало його буркотіння, на його злостивість вона часом і радо сміялася, і він невдовзі зробився вечірнім завсідником у її кімнаті. А дівчині приємно було мати коло себе цього хатнього злобителя, що нагадував лиху, але немічну тварину з завжди вищіреним, тільки що беззубим ротом. Почуваючи до себе цікавість, Давид Семенович, звісно, подвоював своє старання, але сміливості злувати йому рідко коли ставало й перед сторонніми, бо малознайомих він трохи побоювався. Зате, потрапивши Марту знову на самоті, він надолужував свою мовчанку якнайбрутальнішими дотепами на адресу її відвідувачів, яких він сукупно охрестив "лизунами".

Все це Марту розважало ще краще, але вона помітила, що Давид Семенович надто часто випадково виходить вранці до кухні саме в той час, коли вона в чималому дезабільє проробляла там процедуру вмивання. Тож дівчина й вирішила, зрештою, пересунути на півгодини раніше своє користування кухонним грантом. (…)

(…) Убогий домок і вбогі пожильці його були дівчині доброю школою самостійного життя. Скрута є мати розрахунку, стриманості, самообмеження, таких потрібних дівчині з шістдесятьма карбованцями місячної платні. І справді, Марта в потребах своїх була дуже обережна, мусивши часом півроку збиратись на потрібну річ – черевики, сукню, капелюх. З юнацьким романтизмом у багатьох своїх поглядах вона влучно й непомітно поєднувала життєву практичність, оте вміння мати завжди нове вбрання, хоч і до краю перероблене, тримати в досконалім порядкові взуття, не рвати панчіх, уникати плям і дірок. Театр, навіть кіно були їй за великі ласощі, бо заможніших зальотників, що могли її розвагами частувати, вона через якийсь місяць механічно втрачала, видаючись їм надто неприступною, а неодмінні її прихильники, нещасливий кооператор та соробкопівець Льова, з матеріального погляду виглядали ще гірше від неї.

Тих, заможніших, вона ніколи не шукала, але вони більш-менш систематично знаходились самі. Дівчина зневажала їх за їхню певність, але з наївною хитрістю їхні послуги використовувала, аж поки не розчаровувала своєю поведінкою. Їхні намагання її незмінно обурювали, намови завжди видавались смішними, і от недавно, тижня з півтора тому, вона мала рішучу балачку з таким увивачем, молодим господарником, що довгенько ущедряв її видовиськами й цукерками. Він обурено назвав її каменем, безсердечною дівчиною, не здібною любити взагалі й зокрема "по-справжньому", та й пішов собі геть, як і багато інших. (…)

(…) У своєму відділі вона з’явилася перша, бо було ще тільки за чверть дев’ята, а співробітники, крім самого зава, сходились звичайно майже одночасно за п’ять хвилин до початку роботи. Але на її столі лежав заадресований їй лист, тож Марта мала чим згаяти гулящий час.

«Дніпропетровське, 19.11.28.

Марто, нагадую про себе, як і обіцяв. Власне, попереджаю тебе, що наприкінці лютого я буду в Києві, маю ліквідувати всякі справи, бо в Дніпропетровському влаштувавсь остаточно й тут залишаюсь. Але в Києві в мене є ще одна справа, про котру ти догадуєшся, і я дуже прошу тебе згадати все, що ми говорили, обміркувати це практично й зустріти мене з відповіддю. Наміри мої не змінились, і ти не легковаж їх. Дмитро».

Дівчина мимоволі посміхнулась. Що за упертий хлопець! Це був єдиний з її знайомих, що закидав їй не про кохання, а про справжній, законний шлюб! Тому три місяці він зник з її обрію, подавшись із дипломом політехніки на один з дніпропетровських заводів, і от влаштувався там остаточно. Але яке право має цей хлопчисько на неї тикати?

У цю мить на очі Марті лягло ззаду дві руки. Дівчина здригнулась, але сухо промовила:

– Товаришу Ворожій, облиште ваші недоречні жарти.

– Ну як ви вгадуєте, їй-богу! Ніяк вас не злякаєш,– засміявся Ворожій, рахівник їх відділу, відпускаючи її. – А, лист! Від кого ж це лист, Марточко?

Він узяв Марту під руку й міцно стиснув їй лікоть, силкуючись другою рукою відняти листа.

– Пустіть! – крикнула вона, розлютившись. – Я раз і назавжди вимагаю не чіплятись до мене! Мені обридло...(…)

(…) – Що це у вас за ґвалт, добридень,– привіталась, увійшовши, машиністка Ліна.

– За погоду сперечаємось,– буркнула Марта.

– Погода гарна... Але чому крик такий? – спитала Ліна.

– Це, бачите, товаришка Марта завжди гарячиться, коли про погоду... Застудитись, мабуть, боїться,– прикро мовив Ворожій. "Інтелігентка",– подумав він.

– А, он що!

Ліна, сумирна й негарна з себе дівчина, здивовано глянула на Марту й почала розкладати папери коло машинки. Ретельна в роботі до педантизму, надзвичайно стримана й тиха, вона тільки стукотом машинки зраджувала свою присутність у кімнаті. Взагалі режим у статчастині був вельми тихий і працьовитий, можна сказати винятковий для буйного трестівського життя. "Тихо, як у статистиці",– казали службовці. Спричинилась до цього, звісно, не Лінина вдача, а постать самого завідувача Безпалька, людини мовчущої і ділової. Він був із тих, кого слухаються мимоволі, без жодного примусу чи нагадування, тому й паливода Ворожій непомітно підкорився суворій атмосфері цього відділу. Всі знали, що, крім завідування статистикою, товариш Безпалько взагалі багато важить у трестівських справах завдяки великому економічному досвідові, і навіть дивувались, чому він не посяде якоїсь вищої, відповідальнішої посади. Але хто казав, що на перешкоді цьому стоїть його позапартійність, інші запевняли, що він трохи дивак і завзятий мисливець.

О десятій з половиною рівно він з’явився – високий, з великим чолом, з сивиною на скронях, колишній красун, зразковий представник чоловічої статі, і, коротко привітавшись до своїх трьох співробітників, мовчки взявся до праці.

Під час перерви, коли кожному принесено склянку чаю, Ліна підійшла до Марти й ніяково сказала:

– Товаришко Марто, в мене є до вас велике прохання... Чи не можете ви піти зо мною після перерви?.. Я в товариша Безпалька вже взяла дозвіл... на нас двох,– хутко додала вона.

– Де ж це йти?

– Бачите... Я хочу... Я маю записатися сьогодні в загсі... виходжу заміж. А загс о третій закривається, і коли ми підемо після праці, то спізнимось...

– Невже ви виходите заміж? – здивувалася Марта.

– Хіба це так дивно і... неможливо? – почервоніла Ліна. – Правда, я негарна, це знаю...

– Ні, ні, зовсім не тому,– відповіла Марта, хоч здивувалась вона здебільшого якраз "тому". – А просто дивно, що от бачиш людину місяць, два, три і нічого не помічаєш... А в людині тим часом щось важливе, відповідальне робиться. І коли дізнаєшся, то робиться дивно... Ні, я дуже рада, вітаю вас! Хто ж він, "обранець серця", "володар таємних дум?"

– Ну, що ви говорите! Це... життєва річ, та й годі. Ми давно вже збиралися, а тепер є змога: його батьки виїжджають, а нам лишають помешкання. Він служить, я служу, якось можна жити...

По дорозі до загсу Марта почувала себе досить незручно: до життєвої події товаришчиної вона була абсолютно не причетна, а проте мусила відіграти в ній – як-не-як – почесну роль! Адже вона в нових формах мала виконувати обов’язки старшої дружки, освячені колись пишними традиціями та обрядами. І, щоб схитнути відчуженість, Марта промовила:

– Знаєте, чому в нас крик був? Цей Ворожій чіпляється до мене, як застане на самоті. Він, зрештою, непоганий хлопець, але в’їдливий безмежно.

– Невже? А, та ви цікава! У вас, мабуть, багато цього... романів?

Вона спитала досить вибачливо, тоном людини, що стоїть уже над цим.

– Ні... тобто я нікого не люблю,– суворо відповіла Марта.

– Це звичайно приємно для дівчини,– вела Ліна свою думку,– але без цього можна жити... Головне життя, от! Треба якось жити.

В кімнаті загсу їх уже чекали двоє молодиків, з них один наречений – у оленячій куртці, досить елегантний, з люлькою в зубах. Знайомлячись із Мартою, він увічливо посміхнувся, назвав своє прізвище, але не звернув на дівчину жодної уваги. (…)

(…) На вулиці свідок нареченого зразу попрощався, і вони лишилися втрьох. Марту ввесь час поривало спитати, чи будуть молоді оформляти свій шлюб і релігійно, але вона соромилась. Надто вже була їй ця пара чужа! І саме те, що Ліна вдалася до неї, особи цілком сторонньої, підказувало їй, що вони мають загс за порожню формальність.

"Будуть, будуть,– думала вона. – Потім улаштують вечірку, гостей покличуть... Ах, як це, зрештою, гидко!"

– Зараз у мене загальні збори місцевкому,– сказав молодий.

– А я піду до бібліотеки,– відповіла Ліна.

Кілька вулиць їм випадало йти разом.

– Ви страшенно поволі йдете,– зауважила Марта.

– Перед нами ще далека путь,– усміхнувся молодий.

– Хіба?.. Ах, я думала... Ви про життєву путь.

Більше говорити не було про що. Наприкінці Марті подякувано за "ласкаву послугу", як висловилась Ліна, і дівчина пішла обідати в брудненьку домашню їдальню, де годували дешево й несмачно. Потім мала ще одвідати державні курси стенографії та машинопису, бо за кваліфікацію свою ретельно дбала.

Але настрій Мартин укінець зіпсувався. Цей шлюб був їй рішуче неприємний! Чому? Вона просто заздрила, як можна заздрити з доброго дива на якусь дурницю – раптом і безапеляційно. "Вони будуть щасливі, безперечно будуть",– думала дівчина. І хоч не мала жодного наміру чи навіть схованого бажання розбити оте їхнє щастя, а от на тлі його почувала себе скривдженою!

КВІТИ НЕВІДОМОГО ЛИЦАРЯ

Додому вона вернулась коло сьомої години ввечері, покінчивши свій діловий день. Не так від роботи, як від глухого внутрішнього хвилювання, дівчина почувала себе до краю стомленою. "Ах, хоч би не прийшов ніхто!" – думала вона дорогою, бажаючи затопити грубку, зручно вмоститися коло вогню та почитати, а може, й просто помріяти.

В кухні дружина кооператорова кінчала останні господарські справи перед тим, як іти на посаду. Тетяна Ничипорівна, жінка заокруглених форм у своїй побудові, була до байдужості спокійна. В лагідності, з якою вона до життя ставилась, можна було б убачати високу мудрість, коли б це ставлення виявлялось у філософських трактатах, а не хатньому побуті. Ця жінка, через непохитну вдачу свою, скрізь приносила застиглість, лад і тиху вигоду – була жінка затишку, симетрії, рівноваги. Марта завжди уявляла її оточеною юрбою дітей, яких вона втихомирювала б і розважала. А насправді в Тетяни Ничипорівни була тільки одна дитина, дочка Ада, і на Мартине запитання, чому вона більше дітей не має, мадам Іванчук лагідно відповіла:

– Ніяк не можна. Грошей мало.

Кооператор усім завжди казав, що дружина його служить у нархарчі, але відповідь ця хибувала на зайву загальність. Точніше сказати, Тетяна Ничипорівна завідувала буфетом у Караваївських лазнях, і ця посада була джерелом постійної прикрості для кооператора, якому працювати в такому місці здавалось страшенно непристойним.

– Добридень... чи вже вечір,– привітно відповіла вона Марті на вітання. – А вас сюрприз чекає. У кімнаті.

– Мені не сюрпризів, а спати хочеться! Ох, як натомилась,– сказала дівчина.

– Ну, що ви, не повірю! У ваші літа тільки танцювати та гуляти,– добродушно обізвалась Тетяна Ничипорівна.

Засвітивши в кімнаті електрику, Марта побачила той сюрприз: великий кошик білих хризантем, оповитий широкими, світло-кремовими паперовими стрічками. Він несподівано виріс перед нею, як виліплений із снігу, що ось-ось розтане,– тихий, урочистий і покірний. Він так виглядав, немов прийшов до неї звідкись далеким посланцем, приніс їй чиєсь далеке й прекрасне вітання!

Першу мить дівчина стояла, геть зачудована; її серце радісно кинулось і велика ніжність до квітів огорнула її. Це була ніби чарівна зустріч, щедра винагорода за її недавнє збентеження. Перед ними вона теж розцвітала, ставала легка, як їх пишні маківки, в очах своїх почуваючи біле сяйво хризантем.

– Чудові, чудові,– шепотіла вона.

Зненацька цікавість у ній зайнялась: від кого ці квіти? Хто послав їй цю розкішну посмішку любові? Вона хутко, не роздягаючись іще, підійшла до кошика и почала в ньому ритись, шукаючи картки. Але нічого не знайшла.

Марта губилась у здогадках – хто з її знайомих вже втретє отак виявляє до неї прихильність? І не могла знайти відповідь на це питання.

(…) В двері раптом постукано.

– Хто там? – злякано скрикнула дівчина.

На порозі з’явився Льова. Він міг без сторонньої допомоги зайти в помешкання, бо в цьому будинку ніхто не мав підстави боятися злодіїв, тому чорний хід був відімкнутий до пізнього вечора.

– Ах, ви не могли хоч би один вечір не прийти,– буркнула Марта, не ховаючи невдоволення.

– Та я, Марто, власне, на хвилинку,– стурбовано промовив той. – Ви самі ж учора просили... ось книжку...

– Ну, роздягайтесь без передмов! – сказала дівчина.– Чекайте, ось руки помию.

Тим часом Льова скинув кожушанку часів військового комунізму, погрів коло вогню задубілі руки й обережно закурив.

– У вас квіти,– сказав він, коли дівчина вернулась.

– Атож, квіти! От з кого вам брати приклад! Якийсь таємничий невідомий присилає мені вже третій кошик. Абсолютно невідомий! Далекий лицар! Та не стійте ви, як стовп! – Льова був хоч і худий, зате довгий. – Зразу цілу хату зайняв... Сідайте на своєму стільці. Це я розумію – прислати незнайомій квіти. В цьому є щось некорисливе, високе, миле. А ви от скільки мене знаєте…

– Але ж, Марто, ви самі... самі казали мені, щоб я...– ніяково забубонів Льова.

– Знаю, що сама вам заборонила,– суворо спинила його дівчина. – Смішно було б, якби ви уривали з своєї платні на букети. Але можна б було хоч одну квітку десь вирвати й подарувати!

– Тепер зима, Марто... квітки не ростуть...

– Не виправдуйтесь!

– І потім... одна квітка, це якось надто сантиментально... і не сучасно... Інша справа отакий кошик...

– Не сучасно! Що ви так несучасного боїтесь? Все щире завжди сучасне. А "отакий кошик" чому інша справа?

– Тут... тут розмір і ціна викупає!

– Я захоплена, що ви нарешті сказали щось дотепне! – скрикнула дівчина. – Але ж, любий Льово, як нудно цілий рік чекати від вас одного-однісінького дотепу.

Льова тупо посміхнувся.

– Третій букет я так одержую,– задумано казала Марта. – Три – це зачароване число, і невідомий лицар мусить з’явитися, тричі про себе нагадавши,

– Це було б дуже до речі,– раптом промовив Льова.

– Ви теж маєте якісь плани на мого невідомого лицаря,– спитала дівчина, пильно на нього глянувши.

Льова страшенно зніяковів.

– Ви, Марто, завжди... підозрюєте мене, ніби я.

– Знаю я, що ви думаєте! А втім, може, й краще було б, якби невідомий лицар... справді з’явився,– сказала вона. – Але, Льово, ви уявити не можете, в якому кепському стані опинились ми, сучасні дівчата, з цими лицарями! Раніш дівчина могла вільно мріяти, уявляти собі князів, принців, королевичів, чи як там,– це дурниця була, але можна було мріяти, розумієте? А дівчина чи взагалі молодість без мрії – це якось нудно... Мрії – це добра половина нашого життя, правда? Ну от ви – служите в соробкопі, продаєте, коли не помиляюсь, ковбаси, як вам у такому становищі обійтися без мрій?

– У мене є мрії,– хрипко відповів Льова.

– От бачите! А зараз мріяти зробилось надзвичайно важко. Тобто, простіше сказати, мріяти знову-таки можна, але з мрії нічого не виходить. Немає готових образів для мрії, ви розумієте мене? Мрії нема за що почепити, виходить не мрія, а туман... (…)

(…) У мене сьогодні одна товаришка заміж вийшла. Дуже симпатична дівчина, така проста, тільки з себе негарна. Довго вони чекали з нареченим, а тепер у них з’явилось помешкання, вони й побрались. Так просто: було не можна, бо не було помешкання! Найголовніше, каже вона, "треба жити"! Ні, так жити не можна! Треба створювати собі ілюзії.

– Ви, Марто, це... дуже правильно сказали,– обізвався Льова.

– Отже, хай живуть ілюзії! (…)

(…) – Вам треба закохатись, Марто,– серйозно сказав Льова.

Дівчина обурено схопилась.

– Яке ви маєте право так казати! – скрикнула вона. – Що це за неповага до жінки? Ось ваше справжнє чоловіче обличчя! Для вас ще одної революції буде замало! Який егоїзм і яка висока думка про себе! Чоловіки можуть сумувати, це в них, бачите, вищі пориви, а жінці треба тільки закохатись, і все буде гаразді Так, по вашому, виходить? Вона виконає свою роль... Чоловіки будуть творити, керувати й даватимуть жінкам щастя закохуватись у себе! Чому ж ви не сказали просто: вийти заміж? Хоробрості не стало? У, гидота! Як ви сміли так думати? Я скільки разів казала вам, щоб ніяких розмов про любов між нами не було, це умова нашого знайомства. Коли ви цієї умови додержати не можете, то прошу надалі не приходити!

Вона стояла горда, схвильована й говорила, рубаючи кожне слово. Глибока образа бриніла в її голосі – може, якраз тому, що Льова своєю щирою порадою торкнувся бажання, що нишком мучило її, розкрив таємницю немудрої мрії, що може прибирати в дівочій уяві найхимерніших форм.

– Яка вона прекрасна,– захоплено думав Льова.

Через марність свого чуття до дівчини він фатально почав зазнавати втіхи від приниження. (…)

(…) Отак Льова робився добровільним козлом відпущення для Мартиного чорного настрою, послужливою метою для проявів її гніву. Кілька разів траплялося, що дівчина й справді його вигонила; тоді Льова йшов сповнений гнітущої насолоди від цілковитого знищення свого "я", від болісної образи, що нею жив якийсь час на самоті, потім починав знову тужити за дівчиною й знову з’являвся до неї в потрібну хвилину.

Марта, зненацька заспокоївшись, стомлено сіла й запитала:

– Та в кого ж, зрештою, закохатись?

Льові й на одну навіть мить не спало на думку, що – закохайтесь у мене. Але він ураз пожвавішав.

– О, Марто, нащо ви так кажете?.. Ви мали... багато нагод...

– Чекайте! Всі нагоди були нікчемні. Студентів я виключаю, бо кінчила вже профшколу. Ці хлопці так, між наукою, хотять до речі десь там здобути й дівчину. Це для них своєрідна, дуже приємна розвага, а головне – це закінчити школу. Це цілком законно,– засміялась вона,– але й я їх теж цілком законно виключаю. Письменники шукають заразом і матеріалу – це щонайменше гидко. Господарники надто бундючні, молоді інженери надто захоплені своїм фахом, планами, заводами... Бухгалтери, вчителі, адміністратори – все це не те, не те... Бо мені хочеться,– сказала вона в підступі нудьги,– закохатись безтямно, так, як у романах колись писали… Я хочу так, як у романі!

Льова кивнув головою.

– Але й він мусить закохатись так само,– суворо додала вона. – Він мусить усе забути, покинути працю, знайомих, обов’язки, все, все! Забути все, почати щось нове, неповторне...

– Марто, як ви чудово говорите!..

Очі в Льови сяяли, він схилився, так ніби мав ось-ось упасти перед дівчиною навколішки.

– Повинна бути казка,– гарячково вела вона. – Розкривається завіса, і таке м’яке, м’яке світло... Виростають гаї, в них затишок, пухка трава... І тут річка. Ввечері річка тиха, здається, підеш по ній... А входиш все глибше, глибше, вода підіймається, стаєш легка, скидаєш із себе всю вагу й пливеш... Ах, Льово, приведіть мені невідомого лицаря!

– Але... як я довідаюсь, хто от... хто присилає вам квіти?..

– Хіба обов’язково того самого?.. – задумливо промовила Марта. (…)

(…) – Я можу вас, Марто, познайомити... з одним своїм знайомим...

(…) – Ми познайомились з ним на фронті, в Червоній Армії,– провадив Льова. – Отам йому довелося хоч-не-хоч лікувати... а я був у нього за фельдшера...

– У вас спеціальності одна від одної краща! Ковбаси, фельдшер... Добре, хоч не ветеринарний!

– Не можна судити людину по спеціальності! – болісно скрикнув Льова і, засоромившись свого пориву, тихо додав: – Марто, я казав вам, ви знаєте, що не те важить у людині, що вона робить... Це варварський погляд,– сказав він і знову злякався. – Пробачте, я хотів... сказати... що це помилково так дивитись на людину. Ви може образились, Марто, що я так говорю?

– Ні, ні,– мляво відповіла дівчина,– кажіть, Льово, я вас охоче слухаю.

Льова радісно ворухнувся.

– Ах, Марто, я можу багато сказати! Я не вважаю себе за розумного чи освіченого... навпаки, я от мало, дуже мало читаю, і мені іноді боляче робиться, що я такий неук... Але я іноді думаю, що не в науці справа... Це зухвала думка, але я іноді думаю так... Я дуже багато думаю, Марто, це може смішно! Але кожен живе так, як може,– це сказав великий мудрець, глибше сказати не можна. Коли зрозуміти це, тоді все зрозумієш... Кожен живе так, як може – як це правильно, Марто! І ви, і я теж, і ваші сусіди, і всі люди живуть так, як можуть... Інакше вони жити не можуть...

– Що ж робити?– спитала дівчина. – Якось сумно у вас виходить, ніби свого життя не можна змінити. Це ви погано надумали! Ні, вашу теорію треба викинути, на неї ніхто не пристане.

– І хай! – палко підхопив Льова. – А все-таки всі жили й житимуть так, як можуть... І нічого, Марто, в цьому нема сумного... Можливості кожного величезні... Великі люди,– це ті, що використали свої можливості...

– Отже, кожен може бути великим! – засміялась Марта.

– Кожен, Марто! Хіба ви не почуваєте хвилинами, що здатні на щось велике? Тільки не знаєте, на що саме... Вся річ у тім, щоб знати себе, а знати себе найважче... життя відхиляє думки від самого себе... А ви, Марто, це цілий світ, великий світлий світ... І так кожен, Марто... Те, що ми бачимо й чуємо в людині,– це тільки крихти... може, навіть найгірше з того, що є в людині... Через те й не можна судити людину по тому, де вона служить...(…)

(…) – Над людиною, Марто, багато що тяжить... В кожній людині багато минулого... забобонів... Вона вся в рамцях... іноді в дуже широких, а все-таки в рамцях. Родина – це маленькі рамці, потім товариство, професія, нація, клас... І коли людина скидає ці рамці, тоді вона робиться чиста... вона з намальованої картини робиться людиною...

Він глянув на дівчину, що лежала, сплющивши очі, і на якусь коротеньку мить спинився. За цей момент тонка, ледве помітна посмішка щастя перетворила геть його обличчя: воно випросталось, очі його зайнялись глибоким, звільненим вогнем, що нагадував фосфоресценцію моря. Він стиснув руки й сказав майже пошепки:

– Ви не знаєте своєї сили, Марто!.. А я її почуваю... Від вас пашить теплом, ви – огнище щастя. Замерзлі, понівечені, затужавілі приходять до вас і простягають руки... Скидають своє щоденне ярмо й приходять до вас... Марто, відчуйте свою силу й дайте іншим відчути її.

Ви – цариця землі, все, що ви бачите, належить вам!

– Покиньте, Льово,– мляво сказала вона. – Я одержую шістдесят карбованців на місяць.

– Все, все! – шепотів він у екстазі. – Вам тільки здається, що не належить, а насправді належить, Марто... Ви не знаєте своєї сили! А це знає... моя... любов...

Льова через велику силу вимовив останнє речення й відразу знітився після збудження, його довга постать раптом осіла на стільці, зібгавшись і зщулившись.

– Не женіть мене, Марто,– благально промовив він.

– Я вас не жену,– відповіла вона. – Але йдіть уже додому, ви дуже хвилюєтесь.

Він покірно одяг кожушанку й узяв у руки шапку. Потім несміливо запитав:

– А можна... познайомити вас... я казав...

– Знайомте,– байдуже промовила дівчина, підводячись.– Знайомте, Льово, хай буде ще на знайомого більше. Оце книжка? Ідіть, я читатиму.

Він мовчки вклонився й вийшов. (…)

Льова народився в Києві в родині фельдшера і теж вивчився на фельдшера. Потім потрапив до царського війська, звідки у 1917 році повернувся додому й одружився з дочкою канівського касира, яка закінчила чотири класи гімназії. Він щасливо зажив з нею, працюючи волосним фельдшером, але мусив тимчасово, як вважав, розлучитися з нею, бо був призваний до лав Червоної армії.

«На фронті він лишився веселий, лагідний, обов’язки свої виконував якнайчесніше, але потай мріяв і тужив за своєю любою дружиною, яку на віддалі починав просто-таки божествити. На самоті він створював цілий культ цієї жінки, довгими годинами вночі захоплено міркував про майбутню з нею зустріч і нишком перечитував її коротенькі листи».

Але через півроку від неї надійшов лист. Жінка писала, що вона ніколи не кохала його, що знайшовся чоловік, з яким вона їде у широкий світ, а йому наприкінці посилає прокляття за пропащий час свого життя. Цей лист приголомшив, зруйнував і знищив 23-річного Льову, бо дружина за весь час їхнього шлюбного життя не виявляла найменшого незадоволення з свого побуту чи його особи. Багато пізніше дійшов висновку, що лист цей був писаний під диктовку того невідомого чоловіка. «Це була страшна душевна катастрофа, абсолютне й незрозуміле спустошення його істоти».

Хто це був, Льова так і не довідався, бо коли згодом через рік дружина прийшла до нього з слізьми й запевненнями, що той виключний чоловік просто ошукав її і покинув напризволяще, фельдшер не схотів з нею навіть розмовляти. Десь через рік вона померла від висипного тифу. Від зради дружини «Льова дістав сильну моральну контузію, що поклала невиводні сліди на все його дальше життя».

На фронті він почав виявляти дивовижну хоробрість, перед ним розгорнулись широкі перспективи в адміністративно-лікарській галузі, але висуватись він рішуче відмовився. «Лишившись на людях тим самим славним і лагідним хлопцем, він наодинці щораз глибше поринав у самоспоглядання, дедалі більше замикаючись і зосереджуючись у собі». У цім йому допомогли книжки людської мудрості.

Перебравши десяток міст та професій, 1927 року він прибув до Києва й став працювати в ковбасному відділі соробкопівської крамниці. З нього виробився лагідний аскет, що зрозумів життя і багато що пробачив людям, геть відмовившись від думки їх виправляти.

«Так він і провадив би у вищім супокої своє непомітне існування, коли б не зустрів був якось батькового приятеля, який познайомив Льову з Мартою – пустотливою юною дівчиною, у яку він раптом безнадійно закохався. Так у його житті сталася друга катастрофа, друга моральна контузія, що знову його спустошила й заперечила».

Льова вертав додому вельми збентежений. Що Юрія Славенка треба доконче познайомити з Мартою, це здавалось йому доведеним без доказів. "Він цікавий, розумний, вона може в нього закохатись",– думав він.(…)

(…) Він тремтів від хвилювання. Власне, вчений був у нього єдиний знайомий, якого він без сорому міг рекомендувати дівчині. (…)

ПРЕКРАСНА СИРЕНА ІРЕНА

Марія Миколаївна – дружина відомою терапевта, професора Маркевича, увійшла до кімнати своєї дочки Ірен.

Ірен півлежала на софці й читала, не підводячи від книжки очей. Мати сіла поруч і промовила по-російськи:

– Вже незабаром сьома...

– Ну? – спитала Ірен, дочитуючи речення,

– І сьогодні четвер...

– Так. Знаю,– сказала Ірен, відсуваючи книжку. – Мамо, ти хвилюєшся більш за мене!

– Ну,– улесливо промовила маги. – Але мене це трохи дивує... Він буває в нас уже півроку... Я знаю, що ти... проти нього нічого не маєш, власне, він прекрасна партія, показний із себе, на становищі, з безперечним майбутнім...

– Знаю,– урвала Ірен. – Про це ми з тобою вже говорили.

– Вибач, Іро, але я не розумію цієї повільності! В наш час це робиться швидше...

– Ну? – спитала Ірен.

– І я боюсь, що щось станеться... Не забувай, що вас уважають за наречених, з цим ми повинні рахуватись. А той четвер він не приходив зовсім...

– У нього було засідання,– поволі відповіла дочка.– А в суботу ми були з ним у театрі, коли тебе це цікавить...

Марія Миколаївна неймовірливо похитала головою.

– Не забувай, що тобі вже двадцять дев’ять...

– Справа в тім, мамо,– сказала Ірен різко,– що він працює зараз над великою роботою. Він мусить її спокійно закінчити. В цій роботі його майбутнє, про яке ти казала... Якщо я напосідатиму, то можу тільки відштовхнути його. Знаєш цих учених – для них робота передусім, на це треба зважати. Я мушу тепер же показати йому, що можу підтримати його, поступитись до певної міри собою, своїми інтересами. А коли він роботу закінчить...

– Це, може, через рік буде...

– Хоч і через два! Яка ти примітивна, мамо!

– Я бажаю тобі добра... І потім помешкання... Цей об’єднаний житлокооп конче хоче нас ущільнити. Кімната, яку ми призначали Юрію Олександровичу, під загрозою... Може, запропонувати йому перебратись до нас тим часом?

– Кімнату тим часом можна заселити якоюсь родичкою чи кимсь іншим,– відповіла Ірен. – І до цих розмов більше не повертатись.

Марія Миколаївна підвелася.

– Не гнівайся, Ірен! Ти знаєш, що я пережила під час твого першого заміжжя. Я не можу тепер не турбуватись... (…)

На тридцятому році свого життя Ірен, завдяки високій організованості своєї вдачі та розважливості, була в розцвіті своєї принади. Вона починала свою молодість із сентиментальної, гарної й випещеної панночки, закоханої в ставного підпоручника й зарученої з ним за всіма приписами релігії та звичаїв. І коли в 1919 році цей підпоручник з добровольчим військом подався десь далі від нареченої і української землі, Ірен заприсяглася чекати його.

Цілий рік вона витримувала цю обітницю, противну її темпераменту, а потім за якийсь тиждень зійшлася з хитромудрим хлопцем, що працював в постачанні. Ірен промандрувала з ним два роки. Коли ж його було розстріляно з вироку ревтрибуналу, Ірен повернулася до батьківського дому зрівноваженою, досвідченою жінкою. «Пригоди вплинули на неї позитивно, вони розвинули її й усталили, а разом з тим вона й репутації своєї не втратила, бо мати зуміла зберегти доччину таємницю, прикривши її версією про гостювання в тітки аж у Сибіру. В інтимних розмовах з матір’ю ця історія фігурувала під делікатною назвою "першого заміжжя"».

(…) Власне, Юрій Олександрович уже всі питання розв’язав, крім статевого. За юнацьких років, він, як і чимало юнаків, задовольняв свої молоді потреби самостійно, а до жінок почував острах і зневагу. Потім, трохи змужнівши, поборов у собі цю звичку – тільки через шкідливість її – і довгий час жив із своєю робітницею, яка, через невимогливість свою, не ставила йому жодних претензій, абсолютно не зв’язувала його, отже, й не заважала йому в науковій праці, де він хутко поступував. Навпаки, вона навіть посередньо допомагала науці, дбаючи про вигоди молодого вченого. Але непередбачені родинні обставини покликали хатню робітницю назад на село, звідки вона була приїхала, і Юрій Олександрович лишився без жіночої підтримки.

Тоді він вирішив до цього питання вже не вертатись, "Я вже не молодий (йому було тоді двадцять дев’ять років),– подумав він,– життя моє визначене й виповнене, спробую обійтися без цих дурниць". Він запровадив суворий режим, фізкультуру, обливання, і отак протримався цілий рік – досі найблискучіший рік своєї наукової кар’єри. Але бажання від такого режиму не тільки не вщухли, а, навпаки, потай зміцніли, й раптом об’явились у загрозливій формі. Юрій Олександрович підпав душевному томленню, загальна невдоволеність почала його мучити, і сон його зробився неспокійний. З’явились навіть легенькі кошмари. "Що за чорт,– подумав він,– такий дріб’язок заважає мені спокійно працювати!" І в нападі легковажності він, сам для себе несподівано, вчинив за традицією замах на свою нову покоївку, що приходила вранці прибирати йому помешкання, гріти чай та виконувати різні доручення. Але дістав серйозного одкоша.

Геть спантеличений, він вирішив порадитись із своєю старенькою матір’ю, що самотньо жила на Подолі, і якій він щомісяця акуратно висилав гроші поштою, а сам не з’являвся по півроку і її до себе допускав неохоче. Старенька мати страшенно зраділа передусім з його візити, а крім того, з довіри до себе від сина, якого вона звикла незаперечно божествити. Цілковита його одвертість у такій інтимній справі дуже потішила її.

– Розумію, розумію, Юрочко,– сказала вона. – Оженитися тобі треба, от що.

– Я сам гадаю, що це буде найраціональніша рада,– відповів син, походжаючи по хаті. – Але з ким?

– Ох, не знаю я жінок твого кола...

– Я сам їх не знаю! Але я міркував собі, може, краще одружитись з якоюсь куховаркою, тобто простою жінкою, без ніяких претензій, яка б не дуже заважала мені. Тут, на Подолі, певно знайшлася б така... Як ти думаєш, мамо?

– Та воно з простою, звісно, менше мороки, тільки ж там діти підуть, і люди у вас буватимуть…

– Ну, з дітьми ми ще "будем подивитись", як кажуть, а от із знайомими вийде справді незручно... Скільки ще забобонів, мамо! Ну, гаразд, сам пошукаю. (…)

Він почав відвідувати концерти та вечірки в Домі вчених, де пристойно було з’являтись і де, крім самих учених, великою кількістю бували їхні родини. Тут він познайомився з Ірен, яка йому сподобалась і відразу видалася відповідною на ролю серйозної, розумної і привабливої дружини. Вона відповіла йому мовчазною згодою, і відтоді Юрій Олександрович відчув величезне полегшення

(…) – Вона справді цікава,– подумав він, дивлячись крізь звої тютюнового диму на освітлений профіль Ірен. – Добре було б зараз підійти і так обійняти її! Але тоді треба було б говорити про одруження... Відкладімо.

– Ви ще не заснули? – спитала музикантка.

– Заснути! Та я зачарований вашим виконанням, Ірен!

Вона заграла ще Мендельсона й Чайковського, яких Славенко не відрізняв, потім обернулась до нього й спитала:

– Ви ще маєте час?

– На жаль, ще маю тільки п’ять хвилин,– відповів Славенко, глянувши на годинника.

– То симфонію Гріга, яку я вивчила, заграю вам іншим разом,– сказала Ірен, сідаючи коло нього. – Прошу цигарку... Як посувається ваша робота?

– Я цілком з неї вдоволений,– сказав молодий учений.– Чергова серія спроб кінчається цими днями. Вона трохи затрималась через невстаткованість нашої лабораторії. Наступну серію, безпосередньо з попередньою зв’язану, гадаю розпочати зразу ж. По тім того, Ірен, я збираюсь зробити перерву, хочу влаштувати деякі важливі особисті справи.

– А ця нова серія довго триватиме?

– Максимум півроку.

– Я не буду вас затримувати, Юрію Олександровичу, хоч, ви знаєте, ваше товариство мені дуже приємне,– сказала Ірен, підводячись.

– Як і ваше мені,– відповів Славенко.– Але наука, Ірен, сувора. Щоб опанувати її, треба стати її рабом, треба віддати їй ввесь час і всі думки. Задля неї доводиться раз у раз поступатися собою. Помиляється той, що шукає золотої середини між наукою й собою: той здрібнює себе, не збагачуючи й науки.

– Якщо час не терпить, то ви можете й не заходити до нас так часто,– тепло сказала Ірен. – Не почувайте над собою цього обов’язку. Ви завжди можете протелефонувати...

– Я високо ціню вашу увагу до себе,– сказав Славенко, цілуючи їй руку на прощання. – Повірте, Ірен, відколи ми познайомились, я відчув себе міцнішим у праці... до мене вернувся спокій, що мене був покинув. Ви зробились моїм добрим генієм... якого я нізащо не хочу втратити.

Коли він пішов, до вітальні тихо вступила Марія Миколаївна.

– Він знову нічого не сказав тобі? – сумовито спитала мати.

– Він сказав усе, що мені треба,– відповіла дочка.

ЧЕТВЕРО В ОДНІЙ КІМНАТІ, КРІМ ДІВЧИНИ

Льова прийшов до Славенка й сказав, що хоче познайомити його з дівчиною.

– Це мені спало на думку випадково,– сказав Льова. – Але ти не пожалкуєш... це розумна й цікава дівчина...

– Якби я почав цікавитись дівчатами, то вся моя робота к чорту пішла б! І дозволь наперед заперечити щодо її розуму: саме слово "дівчина" – ти вслухайся в нього,– містить у собі прикмету чогось недорозвиненого, дурного й обмеженого. Якщо вона розумна, то я не певен, чи дівчина вона... Аргумент "за" це те, що вона, як ти кажеш, українка. Мушу ж я десь на практиці застосувати своє знання, якщо вже набув його. А то виходить дивна річ – нашій увазі рекомендують мову, якої не почуєш на вулиці і якою нема з ким розмовляти!

– О, вона чудово розмовляє по-українському,– радісно сказав Льова.

– Тільки умова – на півгодини. Я вірю в твої найкращі почуття до мене, вірю в те, що ти щиро хочеш розважити мене, але, будь ласка, не затримуй мене! Взагалі, ти потрапив на зовсім незвичайний у мене настрій,– сказав Славенко, пускаючи дим. – Чергова серія моїх спроб закінчилась блискуче. Беруся тепер за нуклеопротеїди! До речі, де ж живе ця Бісектриса, ця мадемуазель Помпадур?

– Дуже близенько, на Жилянській, чотири квартали звідси...

– Це спрощує справу. Ходімо. Ах, чорт! – раптом скрикнув він. – Сьогодні день, коли я роблю візит шановному професорові Маркевичу! Але в мене сьогодні нема жодного бажання пити в нього нуднющий чай...

І він переказав телефоном професоровій покоївці Пелагеї, що нездужає, просить вибачити й прийти не може.

– Бачиш, ти призвів мене до брехні,– сказав він Льові.– Але до брехні я ставлюсь цілком розумово: мені не хочеться йти, я називаюсь хворим, тобто добираю достатнє й просте пояснення, яке дальших пояснень не потребує. Брехня, коли нею розумно користуватися, пожиточна й для тебе, й для ближнього. (…)

Коли Юрій та Льова зайшли до кімнати Марти, там вже сиділи Давид Семенович та Дмитро Стайничий, що приїхав з Дніпропетровського. Розмова йшла на політичні та економічні теми, майбутню долю людськості, особливості характеру українських жінок…

Ця одноманітна і дуже, зрештою, нудна розмова, яка не потребувала від Марти втручання, була їй до вподоби. До приїзду Дмитра й до візиту нового знайомого Марта поставилась цілком байдуже. Коли Юрій, Льова і Дмитро, попрощавшись з дівчиною, пішли, кооператор ще довго сидів у неї, потішаючи тим, що на всі способи передразнював Славенка.

ДВОЄ В ОДНІЙ КІМНАТІ, КРІМ ДІВЧИНИ

(…) Другою дня Марта прийшла до махортресту в сильно кепському настрої, але несподівана звістка про підвищення розряду її все-таки радісно потішила. Замість шестидесяти карбованців дівчина мала одержувати сімдесят, і на душі в неї ці десять карбованців надлишки лишили приємний і теплий слідок. (…)

(…) – Ну, я вітаю вас,– мовила Ліна наприкінці.– Коли б це раніше, то я б позаздрила, а тепер у мене з моїм Борисом спільна каса. Я від цього не програю!

– Ваш чоловік, певно, багато одержує? – спитала Марта, щоб зробити товаришці приємність.

– О, він одержує сто п’ятдесят! Але одержуватиме більше. Він же з вищою освітою,– згорда додала Ліна.

Під час обідньої перерви до Марти підійшов рахівник Ворожій.

– Так вас з прибавкою? – сказав він.

– Давно вже слід було дати,– сухо відповіла Марта.

– Давно, кажете? А знаєте, хто це, по-моєму, постарався за вас? – хитро спитав Ворожій.

– Тут нікому не треба було старатись.

– Ви думаєте, мадмуазель? А що коли це наш Безпалько? Ось побачите, коли він вам ще й надурочних не влаштує, так вечерком.

– Не плетіть дурниць,– суворо сказала дівчина.

– Марточко, побий мене бог об старий сапог, коли я не бачив один раз, як він отак скоса не глянув на ваші ніжки… ото, знаєте, коли ви на стільця стаєте папери з шафи діставати. Я теж, каюсь, грішу іноді.

– Ви все міряєте на свій аршин.

– А ви не носіть куцих спідничок, щоб спокуси не було!

"Який цинік",– обурено подумала Марта, Проте слова Ворожієві її вразили. Вона мимоволі кинула оком на Безпалька, що спокійно сидів коло свого столу й переглядав папери, попиваючи чай. "Невже він міг дивитися на мої ноги? – подумала вона. – Ні, це абсолютно неможливо! Занадто він… урочистий!" І незважаючи на "абсолютну неможливість", у неї все-таки лишився жартівливий сумнів.

Заради цікавості вона пробувала відтворити образ свого нового знайомого, але не знаходила, немов він був стертий з її пам’яті. «Він, певно, не прийде, бо дуже пишний",– подумала вона.

(…) Вдома вона тільки що встигла розпалити грубку, як у двері постукано.

– Заходьте,– крикнула вона, і до кімнати вступив професор біологічної хімії Юрій Олександрович Славенко.

– Ах, це ви! – сказала дівчина.

Вона побачила його двічі за один раз – по-перше, перед собою, а по-друге, й образ його, що так зрадницьки зник із її пам’яті, в ту мить проступив у ній виразно й яскраво.

– Чому ви думаєте, що це мусив бути якраз я? – трохи прикро спитав Славенко, вітаючись.

– Власне, я зовсім не думала, що це мусите бути ви. Для мене це цілковита несподіванка.

– Для мене теж,– сухо відповів він. – Абсолютна й непередбачена несподіванка. Справа в тім, що вчора я забув у вас свій цигарник... Непрощенна неуважність! Він, певно, десь упав.

– Не знаю,– сказала дівчина,– я ще не прибирала в хаті. Зараз побачимо.

– О ні, прошу, я сам спокутую свою провину! Не турбуйтесь, я не нароблю вам безладу.

– У мене й так його досить.

– Безлад в обстанові є ознака душевної неусталеності,– сказав Славенко, зазираючи під стільці й стола,– між цими двома змінними величинами є пряма функціональна залежність... (…)

(…) …він постеріг на столі розгорнуту книжку.

– Читаєте? – недбало спитав він.– Дозвольте поцікавитись змістом вашої лектури. Сосюра,– прочитав він, узявши книжку.– Не можу похвалитись, що автор цей мені відомий. А, та це вірші! Про що ж пише цей поет із таким ссавецьким прізвищем?

– Про революцію й кохання,– сказала Марта.

– Хоч він і поет,– сказав Славенко,– проте мусив би все-таки подумати перед тим, як писати. Що спільного є між революцією, найвищим напруженням громадської енергії, якому індивід мусить до останку підпорядкуватись, і коханням – чуттям вузько індивідуальним, ворожим будь-якому громадському контролеві? Я міг би його зрозуміти, коли б він писав або про революцію, або про кохання. Але таке протиприродне поєднання не вміщається в моєму розумові... І він цікаво, на вашу думку, пише?

– Мені, здається, що цікаво.

– Про кохання?

– Ні, чому... про революцію так само.

Він пильно глянув на дівчину.

– Я не здивуюсь, якщо кохання цікавить вас більше за революцію,– насмішкувато сказав він.

"Він говорить зо мною, як з дівчиськом",– спантеличено подумала дівчина. І цим він її не ображав, а кривдив.

– Ви маєте всі підстави...– вів Славенко, але в цю мить у двері постукано.

– Зайдіть! – крикнула дівчина, і до кімнати вступив молодий дніпропетровський інженер.

Чоловіки поручкались, і дівчина не обминула нагоди крадькома їх порівняти. Обидва на зріст були майже однакові, тільки Дмитро кремезніший – взагалі в будові тіла й рисах обличчя менше оброблений. Якщо за професором було вже покоління чи два інтелектуальної праці, то інженер ще тільки перший серед роду свого до неї брався, зберігаючи на собі сліди тяжкої фізичної роботи батьків – переяславського коваля, що помер на розрив серця, і тамтешньої пралі, що жила й досі в старшого сина, коваля так само. (…)

(…) Перший рік у ВИШі, куди Дмитро потрапив з робфаку, хлопець через малу підготованість свою почав фатально відставати. Його зняли навіть із стипендії, але й на мить йому не спало в голову покинути школу. Є щасливі цільні натури, що в нещастях тільки загартовуються і з невдачі здобувають нову впертість до боротьби.

Позбувшись стипендії, він перейшов у розряд тих студентів, що рубали дрова, вантажили вугілля, служили за двірників і кур’єрів. Часом він просто голодував у цілковитому розумінні цього слова, жив фунтом житнього хліба цілий день, причім, мав досить волі, щоб до другого фунта, залишеного на завтра, не доторкнутись. І вчився, завзято шліфував свій не так нездарний, як невправний і надто конкретний мозок. На другий рік Дмитро вже вирівнявся в науці, на третій знову дістав стипендію і зрештою кінчив ВИШа не останнім. Поруч того, щоб краще зорієнтуватись в обставинах, він прочитав чимало книжок з різних питань – економічних, природничих, філософських, навіть сільськогосподарських; все це була так звана науково-популярна література, іноді й звичайні брошурки, і тільки історії, що зокрема цікавила його, він приділив більше уваги.

З Мартою він познайомився ще коли та профшколу кінчала, і заходив до неї не дуже часто, але систематично. Власне, поки він був у Києві, мав у дівчини певний прийомний вечір раз на тиждень, здебільшого в середу.

– От кінчу інститут, улаштуюсь, тоді обов’язково поженимось,– сказав він.

– А там побачимо,– жартома відповіла дівчина.

В думках вона вважала Дмитра за гарного й щирого хлопця, тільки що дуже нецікавого! Він не говорив тих палких слів, яких багато сказано в її кімнаті,– так багато, що коли б вони були щирі й мали фізичну властивість пекти, то від усього будинку й навколишнього кварталу лишилося б сумне згарище; він любив, зрештою, тільки своє діло, на превелику силу виборене, отже, любив у ньому свою власну витрачену енергію. (…)

(…) – Добрий вечір, товаришу,– сказав Славенко.– Але заразом я мушу сказати й до побачення, бо о восьмій мене вже чекає лабораторія.

Він ще раз перепросив Марту за турботи й пішов незадоволений. Передусім по цигарника він міг просто прислати свою робітницю,– так, це було б чудово: прислати робітницю! – По-друге, коли він зайшов уже сам, то не треба було й хвилинки лишатись, не треба було заходити в розмову. Ще й з ким? Що для нього ця радпанночка? А от він сидів, аж поки не з’явився отой стрижений молодик. (…)

(…) – Ти давно його знаєш? – спитав Дмитро, коли учений вийшов.

– Та вчора ж разом знайомились! Але ви знахабніли, Дмитре: повернувшись із Дніпропетровського, уперто кажете мені "ти"! Скільки пригадую, я вам такого права не давала.

– Ого! Ціле тобі правове питання,– засміявся Дмитро.

– Ви думаєте,– вела дівчина,– що коли дістали посаду на фабриці, то зробились уже більший за всіх! У пани вийшли, як же...

– Ах ти дивачка! Та ми ж з тобою давні приятелі, так пак? І потім,– додав він ласкавіше,– в Дніпропетровському, коли я тебе не бачив, я так звик думати про тебе, так, розумієш, звик, що ти ніби зо мною...

– Але це тільки ваші мрії!

– Мрії? Зовсім не мрії. Та коли на моє дружнє звертання треба твого дозволу, то прошу його.

– Ні,– сказала дівчина.

– Уперта, як молода коза! – сказав Дмитро.– Молода й гарна... Ти тільки подумай: я до тебе з поважними практичними пропозиціями, а ти мені зразу зневагу. Добре, що я необразливий! Сідай, Марто.

– Я звичайно не можу вигнати вас з хати,– мовила дівчина, сідаючи.

– От і добре, що не можеш... Та й нащо вигонити? Краще їдьмо разом до Дніпропетровського.

– Навіщо?

– Це зрозуміло: поберемось.

– Дуже несподівана пропозиція.

Дмитро закурив і якийсь час чи то вибачливо, чи то з жалем дивився на дівчину. Вона засміялась. Тоді хлопець підвівся й пустотливо обійняв її.

– Марто, ти хороша!

– Без рук прошу,– стереотипно відповіла вона.

– Гаразд, геть жарти! Поговорімо практично,– сказав Дмитро, сідаючи поруч.– Неправда, що моя пропозиція несподівана: я не раз про це говорив тобі, говорив цілком серйозно. Ти сама подумай – чи ходив би я до тебе щотижня, якби не думав з тобою побратись? Я не жевжик якийсь, часу в мене обмаль, я працював, як віл, я був голодний, зморений і все-таки приходив. Чому? Ясно – ти мені подобаєшся...

– Дуже приємно.

– Тим краще, Марто! Я й справді ні разу не помічав, щоб ти була до мене ворожа... І ти ввійшла в мій план.

– В п’ятирічку?

– А що тут поганого? Ми повинні розраховувати, щоб життя наше було міцне, щоб воно рухалось уперед. В такій справі, як одруження, не повинно бути випадкового вибору. Що таке шлюб? Шлюб – це спілка, така, як спілка УСРР з РСФРР, наприклад,– для спільної праці, для спільної боротьби. Це маленька спілка у великій спілці людей. І тут треба добре поміркувати, щоб не наробити зопалу дурниць. А то поженяться, як тепер це, а через місяць розходяться – хіба це діло, Марто? Що це – спорт чи розвага? Від шлюбу мусять бути діти...

– І багато? – глузливо спитала Марта.

– Я думаю, не менше як п’ять. Тут такий розрахунок: двоє помре, двоє заступає батьків, а одне – це чистий прибуток класу та нації. Діти – це перш за все. А то ми будуємо для майбутнього покоління, а про покоління те й не дбаємо. Тут у нас поганенькі, треба сказати, справи. Я помітив, що наші українці ще дуже непевно почувають себе в місті – бояться дітей мати. Особливо такі, як я, що в скруті довелося жити. Думає – важко буде. А це неправильно! Дитина завжди виросте. Нам же до зарізу потрібна українська дітва, піонери, маленькі будівники соціалізму! І виховати їх так, щоб працювати вміли, щоб любили працю, були товариські, дужі. Щоб набудували нам тисячі заводів і самі були, як сталеві. Я вірю, Марто, в краще майбутнє. В те, що люди будуть кращі. Якби мені довів хтось, що цього не буде, я, може, злодієм зробився б. Так і батько мій казав: якщо ти ні в що не віриш, тоді людей ріж. Тільки я не з тих, що в краще майбутнє вірять, а самі тільки язиками молотять. Або гопки з радощів скачуть, що вірять. Вірити – це значить працювати. Ти подумай – клас відроджується, нація відроджується – стільки відроджень, що в голові закрутиться. Треба спокою. Діло треба робити. А з тебе чудова буде мати, Марто,– додав він раптом.– У тебе міцні груди, ти гарно збудована, діти твої будуть сильні, і ти легко їх родитимеш...

– Ви не на виставці молочних корів,– зауважила Марта.

Цей практик починав її справді тішити. "Що на нього ображатись? Хай балакає",– думала вона. Крім того, настрій у неї був напрочуд прозорий – вона ніби спочивала всім своїм єством, спочивала невідомо після чого, але безмірним спочинком. Це була хвилина, коли можна сказати: "Мені нічого не потрібно", хоч нічого й не маєш, коли почуваєш змогу виразно мислити, рішуче діяти, розумно говорити, але дозволяєш собі нічого цього не робити й задовольнятись самим потенціальним станом своїх спроможностей.

– Знову ці слова! – скрикнув Дмитро.– Ох, Марто, ти теж, здається, зіпсута. Може, інакше треба було сказати? Віршами про красу? Але я кажу так, як умію. Я – простий, ти знаєш мене. І щирий – ніколи не брешу. Що ж, подивись і ти так на мене. Я сильний? Безперечно. Поганий? Ні. Дурний? Теж ні. Правда, я не красун і не геній. Тільки ж красуни завжди бувають легковажні, а генії зараз невчасні. Я думаю, що генії зараз непотрібні. Минув той час, коли природу треба було брати знаскоку, коли людська свідомість була здатна на самий лиш порив. Ми живемо в час систематичної практичної роботи, для якої потрібні розумні й чесні робітники. А геній, може, й зіпсував би нам справу. І я можу ще бути другом, на якого можна покластися, який ніколи не зрадить. Думаю, що й ти така. А це ж дев’яносто відсотків того, що треба для справжнього шлюбу.

– Але решта десять відсотків?

– Вони на місці! Ти примушуєш мене ще раз сказати, що подобаєшся мені... Ти ж це чудово знаєш! Якщо тобі приємно це чути, зобов’язуюсь говорити тобі це ціле життя. Бо це правда. З нас добра пара, Марто. Ми так бадьоро, сміливо підемо вперед, нам удвох і чорт не брат! Скільки ми зробимо!.. Бачиш, я пропоную тобі поважного й добре викресленого плана. Га, Марто? Чи, може, ти проти мене особисто щось маєш? Кажи просто.

– Ні, я проти вас абсолютно нічого не маю,– відповіла Марта.

– Гаразд! "За" тепер, знаєш, не голосують. Це правильно: хто не проти, той за! Так що, руку, Марто?

– Можна ще й утримуватись. Я утримуюсь.

– А я думав, що ти справжня українська жінка! – розчаровано промовив Дмитро. – Це ж ганьба – утримуватись! Хто втримується? Кволі, легкодухі, хто на яку ступити не знає... Може, ти якогось додатка до моєї пропозиції маєш чи поправку?

– Маю величезного додатка й величезну виправку.

– То кажи, обговоримо!

– Мій додаток дуже простий,– почала Марта, але в цю хвилю постукано.

– Зайдіть,– крикнула вона.

– О, вже починається збіговисько! – хмуро пробурчав Дмитро, підводячись. – Дозволь спровадити? Це я раз-два.

– Без скандалу,– промовила вона свій другий стереотип.

– Ну, кажи тоді, який додаток? Одним словом?

– Добривечір, Льово,– сказала дівчина.

Льова привітався з порога.

– Ну що, як там погода? – насмішкувато спитав його Дмитро.– Холодно? Погрітись прийшли? Марто,– сказав він дівчині, нервуючи,– післязавтра я мушу їхати. Лишатись далі не можу, та й нема за чим... Завтра я заходжу. О котрій годині?

– По обіді я завжди дома.

– Гаразд, по обіді.

Дмитро пішов, Льова тим часом скинув кожушанку.

– Марто, це він на мене... розгнівався? – стурбовано спитав він.

– На вас, Льово! Йому вже вдруге перешкоджають переконати мене, щоб я заміж за нього віддалася.

– Я невчасно прийшов,– прошепотів Льова.

– А вам хотілося б, щоб він мене переконав?

Льова мовчав. Тоді дівчина засміялась.

– Вам так сильно хочеться, щоб я закохалася в когось або заміж віддалася? А признавайтесь!

– Тоді б... Марто, тоді б ви були втрачені для мене... – сказав він через силу. – А то надії... я не можу звільнитись від надій.

– Їдьте звідси,– порадила дівчина.

– Не можу...

– Але й я не можу, погодьтесь, закохати себе або заміж себе віддати задля вашого спокою! Ви страшенний егоїст! За це будете мені сьогодні читати. Ми вже давно не читали. (…)

(…) За годину Льова прочитав їй два оповідання, але далі слухати дівчина відмовилась.

– Ідіть додому,– сказала вона, підводячись. – Я щось дуже стомлена.

– Тоді... до побачення.

– Не ображаєтесь на мене?

– Марто! – скрикнув Льова. – Навіщо ви таке говорите? Ви стомлені, я піду (…)

ОДИН У КІМНАТІ З ДІВЧИНОЮ

(…) Вже вчора ввечері, вернувшись із лабораторії, професор Славенко не міг продуктивно працювати. (…)

(…) Славенко сів на канапу і, не стримуючи вже себе, почав думати про дівчину. Думав жадібно, як спраглий воду п’є – захлинаючись, великими безоглядними ковтками. І відчув, що вона безконечно прекрасна. В її очах світились не знані йому чарівні іскри, що, як далеке блимання ватри, привертали його стомлений погляд – погляд зреченого мандрівця в безмежних і безбарвних просторах наукового степу, де завжди осінь, жовтизна і посуха; її уста, рівні і яскраві, глибочіли криницею серед груддя й піску, ясніли поверхнею живої, невичерпної рідини, в котрій радість і забута молодість! Молодість, страшна й п’янюча, була в рисах її обличчя, в міненні шкіри, в м’яких і схованих лініях наснаженого тіла, в гнучкій постаті, в рухах, у мові, в ході! В ній було все, чого він відкинувся, що він утратив, зневажив, занедбав, усе світло незліченних сонців і тьма світових ночей, той розкішний дарунок життя, що трапляє тільки раз до кожних рук у минуще й неповторне користування.

Він не думав уже про неї, він думав нею. Його думка спинилась і, не рухаючись вперед, почала проймати його все глибше, почала занурятись йому всередину, як гостре жало, як тонкий і безкраїй дріт, що проходив у кожний закруток його жил, обплутуючи всі м’язені його виснагою і зневіллям. "Навіщо це? Навіщо я роблю це?" – шепотів він пригноблено, а болісна хвиля жадоби несла його щораз далі, то здіймаючи на бурхливі, скажені гребні, то кидаючи в м’які й теплі заводі, повні сну та спокою. І раптом він лишився сам у цій кімнаті, мов у дикій розпеченій пустелі, з єдиним бажанням: бачити її, дивитись на неї довго, тільки дивитись, тільки споглядати на неї без кінця, без думок і без слів. Він напружився, він немов кинувся всім єством, і побачив її так, як учора вона була, в простенькій синій сукні, в сірих панчохах, на шиї скляне намисто й чорний лакований пасок круг стану. І вона сяяла, аж він заплющив очі і ладен був ось зараз зсунутись із канапи навколішки, схилитись у мовчазнім захваті перед нею, розпорошитись, зникнути біля її ніг, узутих у чорні дешевенькі черевички.

Коли минула хвилина цього шаленого екстазу, професор розплющив очі, відчув себе спокійніше і почав щось ніби мислити. Але й мислення це було геть відмінне від того, до якого він звик – якесь нетерпляче, незв’язне, покалічене киданням його серця, що нудьгувало й щеміло. Тривога опанувала професора. "Що буде? – питав він сам себе, і питав марно. – Чому саме вона?" Адже вона – це звичайна дівчина, яких сотні здибаєш удень на вулицях, яких сотні розкидано по безлічі установ на дрібних непомітних посадах! І самі вони живуть дрібним непомітним життям, відбувають свої романи, віддаються, зрештою, заміж, родять і вмирають. Натомість підростають ті, що бігають з обручами в садках, ті, що вправно підкидають "дьябло", ті, що вчаться потім і формують дівочу лаву дальшого скликання в цьому безглуздому потокові дівчат! І от одна з них, пересічна на розум, пересічна на вроду, звичайна дівчина, що аж нічим істотним не різниться від тисячі інших, раптом без попередження якось нахабно захоплює вас і виглядає вам надзвичайною, не маючи на це жодних логічних прав... Це справді якесь беззаконня!

Професор відчув глибоку образу й підвівся з канапи. Самолюбство його було скривджене, до того ж дуже боляче. Уявити тільки собі – він людина поважна, людина науки, почав би лицятись до якоїсь радторгслужбовки, марнувати для неї дорогоцінний час, почав би принижуватись, запобігати перед нею, зітхати, мучитись любовною хворобою, як останній йолоп, а може, ще й змагатись за неї з тими хлопчиськами, що коло неї крутяться! "Та це абсолютно неможливо!" – схвильовано міркував він, походжаючи кімнатою. І разом з тим без ніякого зв’язку з цим міркуванням йому проринала відповідь на попереднє: так, вона звичайна, але не для тебе, бо ти викрив у ній надзвичайне. Цього досить. І це ж велике щастя – знайти щось велике там, де всі добачали тільки дріб’язок! Знову млость і гнітущий неспокій охопили його. Бачити її, бачити хоч на мить! (…)

(…) – Не піду,– сказав він уголос і оскаженіло.

В одну мить він став той, що був звичайно: професор біохімії Юрій Олександрович Славенко. І подумав тим голосом, що лекції читав, різко і впевнено: "З цими дурницями треба кінчати руба. Фізіологічній потребі, якої природа, на жаль, для мене не пошкодувала, я мушу забезпечити нормальне заспокоєння. Тому найраціональніше буде мені побратися з Ірен якнайшвидше".

Професор глянув на годинника – було початок на восьму. До десятої він зможе зробити так звану пропозицію, а потім до дванадцятої ще й трохи попрацювати. Гаразд! І він почав одягатись. (…)

(…) … коло самого будинку майбутньої дружини його обпала смертельна нудьга. Ні, він дуже схвильований і йти до неї не може! Не випадає говорити про поважну справу в такому стані! Та й по тім іти зараз свататись до Ірен – це значить, по-перше, принизити себе перед нею зайвою хапливістю, а по-друге, й перед собою розписатись у власній легкодухості. Треба взяти себе до рук! Але йти додому йому ще смертельніше не хотілось. (…)

Тим часом у Мартиній кімнаті було тепло і затишно. (…)

(…) Вона озирнулась по хаті, що видалась їй зараз досить пристойною. Тільки от світло занадто різке! І дівчина накинула на лампу зелений серпанок, яким обв’язувала, виходячи, шию. "Тепер у мене зовсім гарно", – задоволено подумала вона.

За хвилину в двері постукано, Марта весело крикнула своє "заходьте", і ввійшов молодий інженер Дмитро Стайничий, геть запорошений снігом і червоний від вітру.

– Ну й погода собача! – пробурчав він, обтрушуючись на порозі. – От мете диявольськи! І це в березні... А тут, як у раю,– додав він, роздягшись. –Тепло, одеколоном пахне й освітлення надзвичайне. А де прибралась? Ідеш куди?

– Ні, я ніде не збираюсь.

– Прекрасно! – скрикнув Дмитро.– Добривечір, Марто! Яка ти хороша зараз,– і він знову спробував її обійняти.

– Я завжди хороша,– сказала дівчина, м’яко ухиляючись.

"Вона чекала мене",– бадьоро подумав інженер.

– Сідайте, Дмитро! Що гарного скажете?

– Та я, власне, тебе слухати прийшов. Учора ми спинились на твоєму додаткові...

– Хіба вас так цікавить мій додаток? Ви ж уже все без мене вирішили.

– Не прийшов би сюди, якби не цікавив. Сідай ось тут, Марто, коло мене.

– Ні, я краще там сяду, коло столу.

– Коза! – скрикнув Дмитро. – Весь час брикається! Ну, до порядку денного чи там вечірнього. Слово для додатку має товаришка Марта.

Він задоволено закурив.

– Додаток мій дуже простий,– сказала дівчина.– Я вас, Дмитре, не люблю.

– Передбачав ці слова,– сказав Дмитро.– І маю на них відвода.

Він присунувся ближче до дівчини і промовив переконано:

– Справа в тім, Марто, що шлюбу в наш час будувати на коханні не можна. Що таке кохання? Це чуття, Марто! Воно спалахне й перегорить. Димок собі піде, та й годі. І скільки неприємностей людям через те кохання було! Скільки собі віку вкоротило – молодих, здорових, їм би тільки жити та працювати. І от не каються ж! Любити, каже, хочу! Та ти подивись, чи багато щастя з тої любові буває? Аби тільки мучитись та страждати... А це тепер нікому не потрібне. Це колись, коли людям робити не було чого, кохання в моді було... Лицарі там одне одного списами за дам штрикали, а тепер якби хто за дівчину побився – сама дурнем називала б! Не та доба, Марто! Та й часу на це немає. Захопишся, заґавишся, то й за борт підеш. Якщо будемо отак розкидатись, то не тільки соціалізму не збудуємо, а й кусати не буде чого. З торбами підем, кохаючи!

Він вибачливо засміявся й додав:

– Згадай ще наші національні традиції – у нас завжди обов’язок стояв вище за кохання. Хлопець перш за все був оборонець свого класу. Він ішов до війська, на Січ, так як ми зараз їдемо на завод. І дівчата українські які бойові були! Навіть за хлопців міцніші! Не будь же гірша за них, Марто!.. От шлюб, це зовсім інше, його беруть для поважної мети – для праці, для спільного будівництва...

– Ха, ха – засміялась дівчина. – Який примітив! З вас, Дмитре, непоганий був би проповідник. А дівчата українські тому й міцні були, що кохати вміли. Тільки звідки вам у голову вроїлося, що я заміж віддатися хочу?

– Мусиш, хочеш чи не хочеш! В цьому все лихо. Економічні умови в нас ще не такі, щоб ми могли обійтись без подружжя. Побут у нас ще старий, Марто. Я думав про це. Вільне співжиття статей у нас, на жаль, ще неможливе. Головна передумова для цього – достатня сітка державних дитячих садків та будинків, вони розв’язують усю шлюбну справу. А в нас їх тим часом не вистачає, щоб безпритульних ліквідувати. Де вже там усіх нових державою виховувати! Ти практично дивись на справу, мрії нічого не поможуть.

– А чи варто без мрій жити? – спитала дівчина.

– Хто живе тепер мріями, той гине.

– Навіть соціалістичними мріями?

– Соціалізм – не мрія, а розрахунок. Соціалізм – це статистика, неп, п’ятирічка... І нація також не мрія, нація – це робота й витривалість. Хто не зрозумів цього, той консерватор, життя викине його за борт. Я перший штовхну його за борт, бо він шкідник. Кажуть, що соціалізм буде казарма. Вірно. Казарма для людини старого побуту, а для нових він не буде казарма. Це треба зважити. Але я вхилився,– додав він. – Одне ясно: доба наша не мрійна, а цілком практична. Проста й практична. І ти подумай, що таке зараз "вільне кохання". Вільне кохання – це аборти, які руйнують жіночий організм. Щоправда, є там усякі "засоби", але вони, мовляв один професор, є павутинка проти небезпеки й панцир проти насолоди...

– Ви можете обминути ці подробиці,– сухо зауважила дівчина.

– Ми говоримо по-діловому. Ми повинні все зважити, і тут хибній соромливості не місце.

– Мені це просто гидко. До чого тут соромливість? У вас іншої теми немає?

– Ми ще старої не вичерпали. Не розкидаймося,– сказав Дмитро. – Рано чи пізно, а кожна дівчина чи там хлопець мусять у наших умовах побратися, щоб жити повноцінно й здорово – це моя основна теза. Якщо рано чи пізно, то краще рано! Правда ж, моя хороша? Раніш побратися – це значить мати доросліших дітей, тобто краще їх виховати. Раніш побратися – це кращої пари собі вибрати.

– Наприклад, вас,– засміялась Марта.

– А хоч би й так? Правда, зараз я тільки нещасний практикант без досвіду й без довіри. Мені ще боротись і боротись. Але я буду керувати тим заводом, де зараз практикант. Буду, Марто, не тому, що я честолюб, а мушу виявити себе, силу на це в собі почуваю.

Тут він докладно розповів за свої наміри щодо праці на заводі. (…)

(…) – І я шукаю собі дружину,– закінчив він,– розумієш, дружину, а не "кохану" з романсів.

– А я шукаю кохання,– сказала дівчина.

Дмитро невдоволено ворухнувся.

– Ми топчемось на місці,– прикро мовив він. – Кохання, кохання! Ти товчеш це слово, як сорока, як колишня гімназистка. Зовсім не видно, що ти профшколу кінчала! І мене примушуєш товкти, що подобаєшся мені...

Дівчина хотіла щось сказати, але Дмитро не дав їй.

– Атож, подобаєшся,– роздратовано провадив він. – І подобаєшся дуже, я це підкреслюю. Принесло б мене сюди в таку собачу погоду, якби ти для мене була ніщо!

Марта весело засміялась.

– Вільно могли б не трудити себе!

– Міг, але прийшов! Ціни це, Марто. Ціни практичні докази.

– Дивак ви, Дмитре! Скільки приходило сюди всякої, ще гіршої погоди…

– І що ти з того мала! Невже тобі не обридло це лицяння? Ти зрозумій, що всі приходили тільки використати тебе – дівчину, гарну, вродливу дівчину, спокусливу, коли хочеш. І ніхто не думав за тебе, як за людину. Співали тобі про кохання, може, ще й вічне, але шаг ціна тим словам.

– Шаг ціна,– смутно промовила вона.

– Ну от, ти сама згоджуєшся! І я теж міг би сказати, що кохаю тебе. Міг би вжити слово, що тобі подобається... (…)

(…) – Справа не в словах,– сказала Марта.

– Так, це ти вперше маєш рацію,– сухо промовив він. – Дійсно, справа не в словах. Справа в світогляді й розумінні життя. Я не лицемір, і плутати "кохання" з "уподобанням" не буду. В цих словах різниця минулого й сучасного. Кохання – це всяке божевілля, всякі нісенітниці, самогубство, словом, той відділ, що в газеті зветься "пригоди й злочини". А вподобання – це провідна стаття, це щира приязнь хлопця до дівчини чи, навпаки, там чуття, яке не перешкоджає ні жити, ні працювати. Кохання шкідливе для нашої сучасності, бо воно пантеличить людину...

– Я не вірю, що наша сучасність така мілка,– сказала Марта.

– Що ж, мрійникам море по коліна... Тільки вони завжди тонуть. Коли я кажу тобі, що ти мені подобаєшся, це значить – знай це наперед,– що ніяких дурниць я не робитиму, наприклад, не плигатиму з п’ятого поверху і навколішки перед тобою не стану.

– Ха, ха, це було б дуже смішно! Зовсім було б не сучасно.

Її сміх оскаженив молодого інженера. Але він стримався й сказав якнайуїдливіше:

– Це значить, кажу я, що в разі вашої незгоди, я через місяць знайду собі не гіршу пару. Приблизно таку саму.

– Щиро бажаю успіху.

– Це твоє останнє слово?

– Я це й спочатку казала.

– Гаразд,– холодно промовив Дмитро, підводячись.– Я завтра їду. Говорити нам нема про що. Колись пожалкуєш, та буде пізно. А того Славенка я знаю,– додав він раптом. – Не особисто, а від товаришів-медиків. Жорстока людина. Кремінь. Про нього кажуть, що він рідну матір з хати вигнав, щоб не заважала йому.

– А мені навіщо про це знати? – спитала дівчина, що її слова Дмитрові боляче й несподівано вразили.

– Про всяк випадок кажу... Ти, може, думаєш, він ожениться з тобою? – злісно додав він.

– Е, та ви конкурента боїтесь! А що ж, може, й вийду заміж за Славенка. Хто зна!

Обличчя в Дмитра почервоніло, але затьмарене світло не давало цього помітити.

– Щиро бажаю успіху,– мовив він. – Мені це байдужісінько. Ревнувати не буду і... навколішки перед тобою не стану. Але дозволь тебе спитати, навіщо ти заманювала мене?

– Я? – здивовано спитала Марта.

– Авжеж не стіл оцей!– скрикнув він. – Навіщо ти, дозволь спитати, просиджувала зо мною щотижня вечір? Хіба це не заманювання?

– Але ж, Дмитре, мені просто приємно було посидіти й порозмовляти з вами! Чому я маю людей цуратись?

– Гаразд! – урвав її хлопець. – Ну, прощай, Марто! Вашу руку.

– Прощайте, Дмитре. І нема що гніватись на мене. Заходьте, як будете в Києві, я завжди... Ой!

Дмитро міцно стиснув їй руку й не відпускав. Нахилившись до неї, він поволі збільшував той стиск і шептав їй просто в обличчя:

– Навколішки мене хотіла? Щоб перед тобою навколішки став? А сама навколішки не хочеш? Ставай навколішки! Ставай!

Він з насолодою бгав, трощив її руку в своїй дужій руці, він вивертав їй руку, щоб вона впала додолу.

– Дмитре… я крикну...

– Не крикнеш! – він хутко стиснув їй рота другою рукою. – Гратися зо мною захотіла? Ставай! – шепотів він задихаючись.

Її рука вже похолола, а він ще тиснув, поєднавши всю свою силу. І мимоволі друга його рука вивертала й дряпала їй обличчя. Дівчина якось незграбно крутнулась і впала навколішки, скорчившись від болю, зігнувшись у чудернацькій безпорадній поставі.

– А що? Знатимеш тепер?

І штовхнув її додолу.

– Ну, от і поборолись, – мовив він спокійніше. – Виходить, я дужчий.

– Ви дикун,– прошепотіла дівчина, підводячись. Бліда й оспала, вона обережно розминала праву руку, що геть заклякла від потиску.

– Ти дикунка,– сказав Дмитро, одягаючись. – Ти живеш старими дикунськими поглядами... Е, що казати! На жаль, це так. На жаль, я в тобі помилився.

На дверях ще сказав їй, знову роздратовано:

– Ти химери ганяєш! А я шукаю без химер. І знайду. Доведу тобі.

За тим він пішов.

"Як це безглуздо і... боляче",– подумала дівчина. Вона дивилась на свою вшкоджену руку, і ніби під впливом того власного погляду біль у руці поволі вщухав. Зникаючи, він лишив по собі солодке й спокійне відчуття в занімілих пальцях, те відчуття фізичного щастя, що дає стома від м’язевої праці. Їй хотілося сплющити очі, але в двері постукано – ледве чутно, якось обережно й непевно. "Хтось незвичний",– подумала Марта. На мить виразне й сміливе бажання прорнуло в ній крізь усі почуття – щоб це був він, той, що випадково приніс їй учора радісне засинання і сьогодні цілий день знишка набігав їй на думку в безособових зворотах, у різних прикметниках, що вона до нього прикладала, його самого не називаючи. І виразність цього бажання дівчину не сполошила, тільки вона подумала сумно: "Це неможливо", а вголос промовила:

– Заходьте.

Неможливе сталося: увійшов якраз він.

Професор біохімії приступив допіру до дверей Мартиної кімнати, геть жалюгідно виглядаючи: запорошений снігом, закоцюблий від невчасної прогулянки, морально спустошений бажанням бачити, бачити дівчину! Його вело до неї щось, ніби фатальне сумління злочинця, що вертається на місце злочину, і ноги йому тремтіли, бо він ішов сюди як на страту. Завмираючи серцем, він і постукав несміливо в заповітні двері.

– Вибачте,– мовив він,– що я потурбував вас, може, зовсім невчасно...

– О, ні! – відповіла дівчина. – Роздягайтесь, будь ласка.

Юрій Олександрович скинув пальто й сказав знову:

– Справді, я не заважаю? Мушу попередити, що прийшов я без ніякої справи.

– Тобто ви нічого в мене не забули? – прикро спитала дівчина.

Він зразу не зрозумів, а, пригадавши пригоду з цигарником, відповів стиха по невеличкій паузі:

– Забув.

– Що саме?

Тоді, підійшовши до неї близько, він заговорив жагуче й розпачливо:

– Я прийшов, я не міг... Щось сталося... бачити вас треба було... Я не міг себе побороти, і от прийшов... бачити вас мусив...

Кажучи отак, він узяв її за руку, і його дотик до пальців, намучених допіру, був дівчині такою щедрою винагородою за біль, аж вона мимоволі скрикнула.

– Ви жахаєтесь мене,– сказав він розгублено.

Вона тільки думкою встигла йому відповісти, бо під дверима зміненим на жарт голосом заспівав кооператор:

Чи дома-дома хазяйка дома

бідная вдова...

Постукавши, він увійшов.

– Ой, який тут полумрак! – скрикнув кооператор і раптом побачив професора. – Добривечір, – промовив він тихше.

– Сідайте, Давиде Семеновичу,– запропонувала господиня, поєднавши всі свої сили.

– Та я на хвилинку,– відповів той. – Часи, знаєте, в мене спинились, так котра година, скажіть на милість?

– Чверть на десяту, – сказала Марта.

– Ага! Чверть на десяту... Дуже дякую. То єсть велике спасибі.

Він вийшов, лукаво посміхаючись, і в темній кухні зіткнувся з Льовою, що якраз увійшов знадвору,

– Куди це ви, голубе, розігнались? – саркастично спитав він, – Апаздалі!

– Що таке... що ви кажете?

– Кажу, що апаздалі... Там уже влип один.

– Хто там? – злякано спитав Льова.

– Та приятель же ваш, отой мудрагель, що ви привели! Влип, хоч і професор.

– Невже? – скрикнув Льова.

– Підіть гляньте, коли не вірите! Полумрак, і він стоїть, як бовдур.

– Ні, я додому піду, – мовив Льова й подався геть.

– Хоч би ти й не вертався, – подумав йому вслід кооператор

О, БАЯДЕРКО, ТИ ЧАРУЄШ МЕНЕ!

(…) На широкій поверхні життя кохання непомітне й нікому, крім закоханих, нецікаве. Воно навіть відражає, коли десь необережно назовні виявиться. "Що за неподоба!" – скаже кожен, побачивши неприхований поцілунок. Заздрощі? Дурна умовність? Ні те й ні те. Бо істота кохання – в його інтимності, в замкненості його радісного пориву, у тьмяній окремішності його, у сміливому поділі світу на двох і решту. Найпоширеніше з людських чуттів, воно про кожного зберігає свою химерну таємницю, і кожному дає щасливе право розгортати себе спочатку, як ніби для нього тільки й повстало воно вперше на землі,

І що таке кохання?

– Це якесь безумство, – сказав Юрій Славенко, підводячись у нестямі.

– Світле безумство, – відповіла Марта. – Але сядь знову коло мене, Юрчику! Будь коло мене завжди.

Уже тиждень тривало їхнє захоплення. Несподівано виникнувши, воно раптом з’єднало їх міцно, аж вони одне без одного себе уявляти перестали. Ба більше: якщо кожне з них і думало щось про себе, то тільки в зв’язку з нею чи з ним, бо зробилися тим, що зветься парою, добровільним і зреченим додатком одне до одного з усією свідомістю радості цього становища і єдиним бажанням – бути вдвох, бути тільки вдвох!

Це вони й робили, в міру була їм змога. А що день у обох був відібраний на неминучий життєвий клопіт, то тільки ввечері вони сходились. Це був урочистий момент, що до нього обоє цілий день готувались – непомітно, потай від усіх, зберігаючи від усіх свою розкішну таємницю, тільки їм належну й зрозумілу. Назовні кожен з них ніби й ніяк не змінився, але те, що виповнювало їм досі життя – посада, лекції, всілякі плани робочі й життєві,– обернулись нараз у мертву форму, в сухий і нецікавий обов’язок, що його треба було тільки виконувати й терпіти. Найвища правда об’явилась їм у несподіваному чутті, і все те, що здавалось важливим, потьмарніло в її світлі й розчинилось у ній, як туман у сонячному промені.

Найгостріше зазнав це біохімік, що кохання своє зустрів, як раптову катастрофу. Спочатку він нічогісінько не міг утямити й дуже часто запитував себе, що ж власне з ним робиться? Це питання мучило його, аж поки він не перестав його собі ставити. Воно було недоцільне, зайве, шкідливе, бо відповідь на нього: вона прекрасна! – походила геть із іншої сфери людської діяльності. Відповідь була, але вона розминалась із питанням. Відповідь заливала питання, не розв’язуючи його, і воно, зрештою, покірно в ній захлинулось. Питання вмерло чи прикинулось мертвим. Тоді тільки звільнилось на всю широчінь чуття, що почало владно руйнувати його звички, розпорядок, роботу й самого його безжалісно вивертати, перетрушувати та провітрювати. І ці зміни він радо приймав, він з насолодою піддавався їм, бо відчував у них незаперечний найміцніший доказ отих світючих слів: вона прекрасна!

Статтю про наслідки своїх останніх дослідів він кілька разів брався починати. Але наукові думки скупо в’язалися йому в голові, були анемічні й страшенно нудні. Спогад про Марту раз у раз уривав його міркування. Де вона зараз? Яка вона в цю мить? Що робить до сьомої години, коли вони мають побачитись? "Люба, хороша!" – шепотів він і підводився з-за столу.(…)

(…) Чимдалі більше й з більшою насолодою поринав він у свою любов. Він дозволяв їй руйнувати себе, зміняти свої життєві уподобання, ба навіть роботу свою гальмувати, а це допіру ще здалося б йому блюзнірством! Щось коштовніше почав він у коханні й у дівчині убачати, ніж його робота була, щось багато змістовніше й цінніше за всі свої досліди, вчинені й накреслені, щось вище за всяку людську науку, хоч би яка висока вона була. Бо він ніби глянув у бік від путі, якою досі простував, у той бік, де дивитись йому й на думку не спадало, і побачив світлі ясні простори, і відчув те, чого не почував ніколи.

Навпаки, дівчині кохання було природним завершенням її мрій. Те, чого жадала вона, здійснилося. І зовсім так, як Марта уявляла! Ще напередодні, навіть за годину перед тим, як це сталося, вона не повірила б у його можливість. Ще за мить їй був чужий цей чоловік, якого зараз вона завжди в собі почувала; він був далекий, суворий, геть незнаний – і от раптом вона зрозуміла його й перейнялася ним. І в цьому разючому перетворенні не було їй ні дива, ні загадки. Так мусило бути. Так передчувала вона ще тоді, коли перша нудьга повстала в ній за чимсь незбагненним, коли почала вона прокидатись уночі від незрозумілих снів і підводити вдень від книжки задумані очі. Відтоді це передчуття зростало разом з нею, обертаючись у таємничу певність, живлячи в ній надію на неповторну зустріч і незглибне чуття. Вона жила повсякчас, ніби шукаючи, вона була ввесь час нашорошена й пильна, загострено чуйна до кожного руху в тій ділянці, де скерований був її внутрішній зір. І тепер бездумно поринула на раптовий поклик, опанована блискучим і радісним поривом, віддавна в собі викохуваним.

Про що говорили вони?

Перші дні – ні про що. Тобто, звісно, говорили, але коли б за стенограмою їхньої розмови хтось схотів би судити про мовний розвиток людей, то вжахнувся б кричущої вбогості їх лексикону. Різні вигуки, особові займенники першої і другої особи однини та до них відміна одного дієслова в одному тільки часі – от і вся була основа їхніх перших розмов. Але скрашені й розпалені почуттям, вони здавались їм без міри чудовими, а примітивні речення, на кінець яких замість крапки поставлено поцілунок, чарували їх, як найвищі зразки красномовства.

Та потроху словесний елемент у їхніх побаченнях більшав, і вже через тиждень Юрій Олександрович почав розмови на різні теми, що його цікавили.

– Безумство,– казав він, стоячи перед дівчиною. – Ах, Марто, яке це влучне визначення: розум справді не бере тут жодної участі!

– Сядь коло мене, Юрчику,– мовила дівчина. – Чому ти від мене втік?

Він знову сів коло неї на ліжко, і вони схилились одне до одного в священній і банальній позі закоханих.

– Відколи я полюбив тебе, Марто,– вів Юрій,– багато що стало переді мною геть у іншому світлі... Я помітив багато з того, що досі не помічав, а ще більше інакше зрозумів. Ти справжня чарівниця,– він поцілував дівчину, а вона погладила його по голові. – І коли б навіть нам довелося колись розлучитись...

– Мовчи! – скрикнула вона. – Це неможливе.

– Заспокойся, Марто, я висловлюю тільки припущення... Так навіть тоді я пішов би новий, я зберіг би довіку ті зміни, що ти в мені заподіяла. Ти – непереможна!

– Подивись мені в вічі,– сказала Марта. – Я хочу глибоко-глибоко дивитись тобі в вічі... Я люблю твої очі.

– Дивись,– прошепотів він, стаючи перед нею навколішки.

І коли вона подивилась йому в вічі, вони поцілувались.

– Марто! – скрикнув він у захваті, пригортаючи її; тоді вона зійшла до нього, і вони сіли поруч долі на килимку коло ліжка. – Марто, ти дорівнюєшся жінок, що їх любили великі поети. У мене кепська пам’ять на власні ім’я, я більше до формул звик і не література моя спеціальність, але я пам’ятаю, що Данте знайшов у своїй Бісектрисі вічну красу!

– Беатріче,– м’яко зауважила дівчина, цілуючи його в чоло.

– Байдуже, байдуже, як її звали! Головне, що знайшов вічну красу. А я знайшов у тобі, Марто, свою втрачену націю.

– Так швидко? – спитала вона.

– Так, Марто... Не будьмо сперечатись, хто знайшов більше – я чи той Данте, Суперечка ця була б метафізична.

– Данте любив також і свою націю,– сказала дівчина, кладучи йому голову на плече.

– Я бачу, що це була людина всебічна, достойна кожному стати за приклад,– вів Славенко. – Але навіть він не сказав би, що таке нація. Я пробував аналізувати це поняття, і дійшов висновку, що це дуже незрозуміле явище, яке нібито й існує, хоч насправді існують тільки його складові й суперечні частини. Коли хочеш, то нація подібна до білка, що вмить розпадається, коли почати його серйозно аналізувати. А проте білок все-таки існує, як цілком визначена речовина, і завдяки йому точиться життя на землі… У всякому разі, полюбивши тебе, я відчув себе українцем, хоч, правду сказати, йшов до тебе тільки з наміром попрактикуватись у мові. Я сягнув далі, ніж сподівався, отже, в цій справі ти виконала роль каталізатора; це мій рідний хімічний термін,– додав він, цілуючи її.

– Ти не можеш без цих термінів,– мовила дівчина з докором. – Ти любиш їх більше від мене.

– Я зжився з ними, як сліпець із своїм собакою. Щоправда, сліпець завдяки тобі прозрів, але було б жорстоко й недоцільно прогнати вірного пса. Він ще нам, Марто, знадобиться! їдуть, їдуть десь з-закордону мої реактиви, і ось незабаром почнеться нова серія моїх дослідів, серія твого імені, Марто.

– Хоч би вони довше не надходили! Я відмовляюся від своєї серії.

– Ах ти пустунка! Ти хочеш вкінець мене зруйнувати!

– Руйнуй і ти мене.

– Завтра висаджу в повітря твій махортрест.

– Ах, якби ж це сталося,– зітхнула вона. – Якби люди, всі люди зробилися вільні! Щоб не залежали від своїх заробітків і посад. Яке життя було б тоді, Юрчику! І щоб були великі театри й кіно, де пускали б без квитків, і щоб без квитків можна було де хочеш їхати, і щоб скрізь тебе годували і були раді, що ти прийшла. Уяви, Юрчику! Хіба цього ніколи не буде?

– Твої бажання не витримують критики,– сказав Юрій. – Навіть за соціалізму люди не будуть такі безтурботні.

– Дуже шкода... А втім,– сказала вона тихо,– я не проміняла б на той рай жодної хвилини, яку можу бути з тобою... Ні, не так: не проміняла б жодної хвилини чекання на тебе... нічого, що зв’язане з тобою, не віддам!

– Марто! – прошепотів він, нахиляючись до неї,– Марто, ти розумієш, як я тебе люблю?

– А я?..

І їх мова знову зійшла на захоплений примітив, на маленьке й страшне дієслово, що тримається закоханих уст, як учеписта думка хворого мозку.

Тепер дівчина злягла йому на коліна, а професор тихо гладив рукою її обличчя й витке волосся. Але маючи внутрішню потребу розвинути й докінчити кожну думку, він провадив:

– Я сказав, що нація є щось незрозуміле. Та коли не розумієш чогось, тоді шукаєш йому хоч далеких аналогій. І ти зверни увагу, як прокидається зараз інтерес до старовини. Навіть серед обмеженого числа моїх знайомих двоє збирають давні речі, різні незручні вази, посуд, з якого не можна їсти, потемнілі картини, поїдені мишами книжки. Чому? Бо ми дуже далеко сягнули й звертаємо очі назад, мов пересельці в бік покинутого рідного краю. Ми вийшли з минулого й сумуємо за ним. І в любові до нації є теж сум за минулим. Основне в нації – це спогад. До нації прилучається тільки той, хто психічно з’єднався з її минулим. Через те, власне, й не важить нічого, ким хто народився. Це момент суто механічний, це штамп на бланкові, де ще нічого не написано. Бо належним до нації не родяться, а робляться.

Вона погодилась. Вона здебільшого погоджувалась з усім, що він казав, уже через те, що це казав він.(…)

(…) Він переймався її поривом; чудний тихий блиск її очей його заворожував. Траплялись іноді хвилини, коли Марта ставала незвичайна, гострий доплив чуття перетворював її. Ясна лагідність займалася в її рисах, і заразом був у них тривожний, жагучий смуток, якесь тужливе й нестримне піднесення, що збуджувало в ньому захват і покору, здіймало в ньому бажання носити її світами на руках. Тоді тиша наставала в кімнаті, мовчанка кохання, коли він колисав її у млявих обіймах і торкався, схиляючись, устами її уст, де тихо поєднувалась їх зневолена від надміру жага.

– Ти – Марта? – прошепотів він.

– Я Марта,– відповіла вона.

Потім стиснула руками голову й сказала поволі:

– Я не хочу, ні про що не хочу думати, Юрчику, я хочу думати про тебе... Зараз! Ось ти тут, а я думаю про тебе... Тебе ніби двоє. Одного я ось почуваю, а про другого думаю. Це чудно? А як я чекала тебе! Не знала ще тебе, а почувала, що ти прийдеш – і ти прийшов.

– Гадаю, що ця психологічна загадка розв’язується просто. Напровесні чуття в тварин загострюються. Ти почувала весну, а не мене.

– Ти все хочеш пояснювати,– зітхнула дівчина. – Навіщо пояснювати? Юрчику, не будь розумний зо мною!

– Це важко, але я спробую... Твоя рація, Марто! Навіщо пояснювати? Ми нічого не додаємо до явища, але руйнуємо його чар. Так зухвале хлоп’я нищить цяцьку, щоб довідатись її будови. Наші пояснення всі нікчемні й нічого, зрештою, не пояснюють. У великому X, що ми силкуємось розв’язати, завжди лишається трохи менший X, а в ньому знову ще менший, і так до без кінця, аж поки замість одного великого X не здобудемо безліч манюсіньких, але однаково незрозумілих. Твоя рація! Ми надто багато думаємо і мало живемо. Життя йде проз нас, а ми думаємо й починаємо жити обміркованим, якимсь стерилізованим життям, де вбито всі мікроби шумування. Надужиток здібністю мислити – ось де наш величезний злочин... А твоїми устами, Марто, промовляє зараз найкраща мудрість, проти якої наша вигадана мудрість надто дрібна, Марто, вчи мене цієї великої мудрості! Марто, я твій учень, я доросле дитя, яке ще не жило!

О, БАЯДЕРКО, Я ТОБОЮ СП’ЯНІВ!

Професор Славенко, закохавшись у дівчину, почав виявляти чималу цікавість до поезії. Статті про закінчені спроби він остаточно вирішив зараз не писати, а зв’язати здобуті дані з наслідками своїх майбутніх дослідів.

Журнали й листування потроху скупчувались йому на столі, але на це згромадження він дивився вибачливо. "Хай полежать, ніщо в світі від цього не перекинеться. Що я важу, зрештою, на землі? Моя смерть не змінила б ні ладу на ній, ні її долі. Нема що переоцінювати себе й цих паперів!"

І він сідав на свою розлогу канапу читати поетів, а ввечері розповідав Марті про враження від своїх екскурсій у віршові краї.

– Докладне читання поетів,– казав він,– потвердило мою попередню думку про них і про мистецтво взагалі. Основна моя теза, що митці нічого не розв’язують у життєвих проблемах, лишилася цілком незмінна. За весь час, відколи людськість існує, поети не рушили й на крок із свого вихідного становища, комплекс тем і понять у них аж ніяк не змінився. Якщо наука давно вже має землю за порошинку всесвіту, а людину за одну з дрібних тварин, то для поетів земля й досі лишилась центром світів, а людина – вінцем творіння. Наука викрила колосальні закони природи, наука щораз обдаровує, нас новими теоріями та винаходами, а поезія тим часом нічогісінько не викрила і нічим новим нас не порадувала. (…)

(…) Марта полюбила його міркування не менше від нього самого. Бо їй хотілось спізнати його якнайглибше, і думки, які він щедро висловлював, здавалось були для цього найприроднішим шляхом. Та й солодко було дівчині почувати, що саме з нею він ділиться своїми поглядами, а чути повсякчасне підкреслювання, що ось те й те в його світогляді змінилось, відколи її покохав, було Марті за найвище щастя. Адже вона пройшла в його душу й опанувала її, вона примусила його інакше глянути на життя з своєї кімнати, стала йому мов за точку, де зір його дістав нового заломлення. А більшої перемоги годі уявити! (…)

(…) В такі хвилини приниження людської істоти, Славенко починав хвилюватись, удавався в той настрій, якого Марта майже панічно боялася. Він так цілував її, що вона тремтіла від страху, захлиналась від збентеження й туги, виривалась від нього, мало не плачучи. Рухи її робились судорожні, немов вона потопала, а шепіт ставав благальний і розпачливий.

– Не треба, Юрчику... Послухай мене, не треба...

Він скорявся, робився тихий, як ягня, але непомітно здобував щодня більше прав у поводженні з дівчиною. Вони, ці інтимні права, якось крадькома, ненавмисно зростали й міцніли з побачення в побачення, присипляючи чуйність Мартину дрібними дозами свого додавання. Ніщо не порушувало затишку їхніх сходин і розмов. За мурами цієї кімнати переставало будь-що існувати, коли вони простягали, зустрічаючись, одне одному руки. З сьомої до дванадцятої – п’ять довгих годин, майже робітний день службовця, збігали їм суцільною яскравою миттю, сліпущою і раптовою, як спалах мангану. Щодня вони доконче збирались кудись піти – до театру, кіно, на якусь виставу чи просто погуляти, але зразу ж про свої наміри забували й жодного разу ще не вийшли з кімнати, що тримала їх у собі можливістю поцілунку. (…)

(…) – Марто,– сказав він глухо,– мені тяжко останні дні.

– Що таке, любий?

– Бажання бачити тебе мучить мене як ніколи. Я задихаюся вдень без тебе. Мені тисне голову. Іноді я просто спиняюсь як божевільний і все забуваю. Всередині робиться порожньо, до жаху порожньо. Потім через хвилину починаю болісно пригадувати – ось те мені треба зробити, ось туди піти, те прочитати. І це не думки в мене, а якесь каліччя. Іноді силкуюсь щось пригадати – і не можу! Напружую всю пам’ять, і не можу пригадати. Тоді почуваю себе до краю стомленим. Сідаю і сиджу, як остовпілий. В голові оливо. А потім, коли бачу тебе нарешті, все-таки лишається осад від того болю, невдоволення, стома.

– Ти любиш мене, Юрчику! – радісно шепнула дівчина.

– Люблю. Якось тупо й безоглядно люблю. Але іноді й ненавиджу. Коли приходжу ввечері від тебе, часом сідаю до столу, довго сиджу й ненавиджу тебе всім своїм серцем і мозком. Коли б я довідався в ту мить, що тебе, наприклад, убито, я закричав би з радощів.

– Не треба мене ненавидіти!

Він сказав, дивлячись їй у вічі:

– І зараз не знаю, люблю тебе чи ненавиджу.

Замість відповіді, вона почала його цілувати. Спочатку тихо, мляво, потім глибше, настирливіше. І шепотіла між поцілунками:

– Любиш... любиш...

Він неохоче зустрів ці пестощі. Сидів поруч неї похмурий, неприступний.

– Що тобі? – спитала Марта.

Він мовчав.

Тоді вона почала жартома зазирати йому в очі, які він одвертав, тулитись до нього обличчям, смикати за рукава, ластитись, пригортатись.

Нарешті він буркнув:

– Ти нелогічна, Марто.

Дівчина поклала йому на плечі руки й сказала по-дитячому піднесено:

– Я все розумію, Юрчику. Я вже досить доросла. Та тепер і немає наївних дівчат... Те, що ти хочеш, мені добре відомо. І відомо також, що я хочу. І знаєш, що мені здається? – вела вона, нахилившись до нього.– Мені здається, що наші бажання збігаються! Ось скажи мені тихенько на вухо, що ти хочеш!

– Я хочу тебе,– шепнув він збадьоріло.

– І я так само! – скрикнула Марта.– В чому ж річ?

– В чому ж річ? – перепитав він, пригортаючи її.

Але вона визволилась.

– Річ… річ у моїй маленькій примсі.

– Кажи, можливо ми усунемо її спільними заходами!

– Вона сама усунеться з часом... Бачиш, я про це думала. Я боюся, страшенно боюся, але що поробиш! Давно думала, ще коли тебе не знала. Це мусить колись статися, тому я думала… І я не хочу, щоб... це сталося тут,

Він здивовано дивився на неї.

– Нічого не розумію!

– Це зрозуміти важко, це й смішно... Але я хочу, щоб... це сталося на моїй батьківщині, в Каневі...

– Даруй, Марто,– прикро сказав професор,– це більше, ніж смішно, це наївно.

Марта зніяковіла.

– Справді, чудно!– сказала вона.– Я сама до ладу не доберу... Але я там народилася, виросла, я була там щаслива. Зрозумій, що й це мусить статися там, тільки там!

Її очі вже зайнялися тим блиском, де світиться минуле, де горять мрії, з якими зріднилась душа, ті мрії, що пориваються в майбутнє, але все ж до минулого належать. І голос її бринів урочисто, висловлюючи глибокі, сховані бажання, шукаючи на них луни, відповіді, зрозуміння! Такою Марта завжди Юрія хвилювала. Такою вона зачаровувала, скоряла його волю, збуджувала щось співзвучне, але забуте в його серці – незмірний порив удалечінь і великі радісні передчуття.

Марта казала:

– Це щось велике для людини, Юрчику! Не можна його відбути буденно, це велике свято, мій любий. А дитинство теж свято... Тепер ти розумієш? Навесні я візьму відпустку, і ми поїдемо туди. Я покажу тобі там надзвичайні місця. Там я буду логічна, Юрчику! Нічого не буде, крім нас двох. Все буде десь далеко. Ходитимемо з тобою степами, там яри, гори, Юрчику, я там народилася, все мені там рідне. А ввечері візьмемо човна і поїдемо Дніпром. Гребти не будемо, хай нас несе вода... Ти побачиш, як там гарно! Згода, любий? Згода, моє кохання? Побудемо там два тижні, а потім ти підеш, де хочеш, бо вічно любити не можна. Ми будемо знати, коли розлучитись, правда, Юрчику?

Він підвівся і взяв її за руки.

– Марто, звідки ти береш ці слова? Як зберегла ти цю непоборну ніжність, оцей тихий нестримний запал? Як можна з тобою не згоджуватись? Все мусить коритись, коли ти говориш! У твоїй мові є якась давня могутня мудрість, від багатьох уже забута. Ти загадкова, Марто!

– Я дуже проста,– відповіла вона.

– В таку хвилину, як зараз,– вів Славенко,– я ясно бачу і ясно розумію. Я почуваю надлюдський порив до праці. Але дозволь мені, Марто, ще не працювати! Дозволь мені думати тільки про тебе і жити тобою. (…)

СВІЙСЬКИЙ ОТЕЛЛО

(…) З кожним міркуванням Юрій здобував над дівчиною щораз більше чоловічої влади, і вона не могла цьому опиратись, оскільки вважала, що разом з тим здобуває більше влади над його душею. Між них невпинно відбувався обмін цінностями зовсім різного порядку, цінностями, абсолютно незмірними в нормальних обставинах, але між якими кохання вміє знайти й застосувати співмірний еквівалент. Оголюючи свої думки, він оголював її тіло. Іноді, додому йдучи, Юрій роздягав Марту спати, захоплено дивуючись, як то може обмін речовин витворити своїми процесами такі ніжні й принадні форми, появити такий чарівний колір шкіри, накреслити ці сміливі й безумні заокруглені лінії. Дівчина не могла йому відмовити з причин, угорі зазначених, а ще й тому, що вкладатися таким способом спати не було й самій їй прикрим чи відразним. Іноді вона півроздягнута слухала його філософування, що бриніло тоді надзвичайно піднесено, і уявляла себе геть маленькою, а руки, що обіймали її, здавались їй галуззям, де вона гойдається, і мову його вона чула, як вечірній хлюпіт води об берег.

Нарешті, біохімія її перемогла. Вранці дівчина прокинулась геть здивована подією минулого вечора й першу хвилину навіть спробувала посміхнутись. Але зразу ж її обпав жах, що ось тут коло ліжка ніби стояв, чекаючи тої миті, коли вона розплющить очі. Серце її так стиснулось, що вона мимоволі схопилась руками за груди, і в тіло їй поширилась холодна, гидка вага, як ніби кров її зненацька змерзла й загусла. Дівчина якось раптом оспала й сцепеніла, аж ледве їй сили достало підвестись з ліжка. Противно звичаєві своєму одяглася дуже поволі, подовгу тримала в руках кожну річ, замислюючись над тим, як її повернути. Нарешті злякалась, що може спізнитися на посаду й бігцем подалася з хати.

На вулиці нове чуття згнітило її: нестерпучий сором. Здавалося їй, що всі вже знають про її подію, що вчинок написано на її чолі, що кожен рух її зраджує, робить відмінною від інших людей, значить її видимим і ганебним тавром. Кожен погляд на себе Марта сприймала, як слідецький, і йшла вперед у страшному збентеженні, воліючи швидше сховатись за дверима установи й заразом розпачливо гадаючи, що там їй доведеться здибатись із людьми, що знають її, мають право з нею розмовляти, розпитувати, жартувати. "Я, певно, не витримаю",– думала дівчина. Але тиша статистичного підвідділу трохи заспокоїла її. Вона побачила всіх на місцях, всіх за роботою, і сама старанно працювала, хоч руки їй тремтіли і цифри іноді зникали перед очима.

Після праці Марта поєднала всі свої сили й постановила відбувати далі свій день так, ніби в житті її нічого не сталося. Звиклий розпорядок мав зменшити у її власній свідомості важливість події, і вона, пообідавши, рушила на курси. Але ще нове відчуття опанувало її, відчуття, що вона є руїна, непотрібний покидьок, щось розчавлене, миршаве й нікчемне. Марта заявила, що голова їй болить, та й справді голова її отупіла, і, не досидівши лекції, помандрувала додому. І шкода було, бо до дипломових іспитів їй лишилось щонайбільше місяць.

В хаті їй треба було прибрати, витопити, вмитися, перебратись, та нічого цього вона не зробила, Всі гнітущі чуття, що дівчина за день дізнала, тепер об’єдналися проти неї разом із страхом, рабським страхом за майбутнє. А хвилинами марилось їй, що того майбутнього й зовсім не буде, що життя її кінчилось, що вона дійшла грані його і путі їй далі немає. І, як завжди, свідомість безпорадності була їй радісна, давала насолодний спочинок її чуттям, власне безсилля колисало й пестило її, присипляючи болі. Бо в своєму лихові дівчина якось розчинялась, переставала існувати, як суцільний об’єкт його, отже, випорскувала з-під його гніту й сумовито споглядала на нього ніби десь здалеку.

З того жаль повстав у ній – не за тим, що сталося, а за тим, що воно вже сталося, що воно вже доконане, що воно вже – минуле. І ще сталося так, як вона не думала,– пригадались їй мрії про Канів, про дитинство своє, з яким вона жадала пов’язати кінець дівоцтва в якесь неподільне безпосереднє ціле, щоб народитися жінкою там, де була народилася, коло великої ріки, серед великого степу в урочистому святі кохання й природи. Це були тільки мрії, може, й занадто романтичні, але провал їх Марта сприйняла, як життєву поразку. І згадавши, що ось незабаром він знову прийде, дівчина пішла геть з кімнати, щоб з ним не здибатись. Вона навіть думала про те, щоб не бачитися з ним уже ніколи.

Юрій Олександрович того дня з’явився за десять хвилин перед усталеним терміном. Ніколи ще бажання бути з дівчиною не мучило його так, як сьогодні. За день воно сточило біохімікові всі ділянки його серця, і він прийшов оце геть знеможений від радощів, захвату і хвилювання. Його почуття до дівчини після вчора зробилось якимсь палющим, відбирало йому спокій і певність, натомість даючи насолоду жадання, зосередження на єдиній думці про неї і єдиному до неї пориві. "Я люблю її",– шепотів він сам собі, і щоразу ці слова були йому за новину, без кіпця в собі знаходжувану, так ніби він мав до дівчини не одну любов, а безліч їх, усе різних, з новими й несподіваними відтінками. Противно всяким законам логіки та сама думка про той самий об’єкт ставала йому за невичерпну різноманітність! І ці три слові його через цілісінький день п’янили й поривали.

Різка досада змінила на його обличчі закохану посмішку, коли Славенко вступив до порожньої Мартиної кімнати. Дівчини не було. А саме сьогодні вона мусила його найбільше чекати! Її відсутність видалась йому страшною образою, бажанням принизити його, примусити чекати й мучитись. Та ненависть, що часом у біохімікові на дівчину прокидалась, охопила його зараз, підсилена цілоденним жаданням, і якусь мить він ладен був піти геть, щоб ніколи не вернутись. Але переміг себе й подумав спокійніше: "Певно, збори в установі. Збори в нас завжди довгі, вона затрималась". І, роздягшись, знічев’я підпалив у грубі, побачивши кілька незужитих дровин, сів коло вогню й закурив.

Так сидів він до восьмої години, ввесь час наслуховуючи. Потім почав щось читати, о восьмій з половиною покинув книжку і стурбувався. "Ні, це не збори, тут інша якась причина",– мовив він уголос і мимоволі подумав як про можливу за дійсну причину Мартиної відсутності. "А що ж, від неї можна сподіватися! Вона нервова й трохи романтична",– думав він. Цілком, отже, можливо, що вона надміру глибоко переживає, що їй соромно, лячно, що вона, зрештою, втекла, але ж повернеться! "Ах, любенька й дурненька!" – думав він далі вибачливо. І щоб згаяти час, почав прикидати розумом, що їй сказати на заспокоєння, коли вона, нарешті, заявиться після мандрів додому.

Що ж їй, власне, сказати? Передусім, що її поведінка, коли вона справді така, як він розумово припускає, є наслідок непоправного виховання. Дивна річ, але, незважаючи на добродійний вплив революції у цьому напрямі, сучасні дівчата якимсь робом зберегли рештки старосвітських поглядів на взаємини з чоловіком як на щось непристойне, ганьби гідне, згори заборонене, однословно, грішне. З цими суто релігійними уявленнями, з цим реакційним культом незайманості виховання, мабуть, не провалять достатньої боротьби, полишаючи сучасну дівчину під владою смішних забобонів. "Ах, які ми ще феодали",– зітхав Славенко, плетучи свої думки.

А ще гіршає справа, коли до загальних хиб виховання долучаються хиби вдачі, що посилюють чинність перших. Дівчина романтична й наївна, має нахил ще й прибільшувати вагу свого дівочого становища, зв’язує із порушенням його поняття про якусь безповоротну втрату, але заразом оповиває це порушення мріями й надмірними сподіванками, тому незрідка зазнає розчарування, а найголовніше – викохує в собі жах перед дурними нормами минулого, шкідливими за доби раціоналізації життя і здійсненої в нас цілковитої рівноправності жінки. Але як боротися з хибами вдачі? Це питання біохімік обміркував окремо й уважно, але знову дійшов висновку, що вдачу теж можна перебороти тільки вихованням та добірними прикладами або інакше сказати – перетворенням старого побуту, що зробився геть нестерпучий для сучасної людини.

Так він довго міркував над неможливим становищем дівчат та над способом виправити його, маючи викласти Марті свої міркування в зрозумілій і гарній формі, але о дев’ятій з половиною споглядальний настрій його схитнувся. Двох з половиною годинне чекання непомітно його пригнітило. Він почав, хвилюючись, ходити по кімнаті. Непевні думки щораз дужче його осідали, здіймали в ньому тривогу і тугу. Де Марта? Блукає вулицями? Сидить десь у холодному саді? Чи, може, заподіяла собі щось? Де шукати її? І як це безглуздо! Він заходив у якусь безпорадність, не маючи змоги будь-що змінити в ситуації, яка видавалась йому ту мить страшною. І поволі підпадав розволіклому смуткові, ніжному жалеві за вчинене, за недоладне виховання дівчат і за всю нікчемну систему життя з його нескінченими болями. "Ніби й справді нас заклято",– думав він печально.

Цигарки його були вже всі спалені, і Славенко, зрештою, сів на ліжкові, схиливши на голову руки. Він не вірив уже, що Марта може вернутись не тільки зараз, а й будь-коли. Вона здавалась йому навіки втраченою, назавжди недосяжною, крихким привидом його минулого. "Мені лишається тільки піти й теж не вертатись, – думав він. – Є щось нелюдське в тому, щоб далі не бачитись. Вона це зрозуміла, у неї велика душа. Але мушу попрощатися з нею. Мушу їй написати".

Біохімік сів до столу, видобув блокнота та олівця й написав: "Марто, я схиляюсь перед твоєю мудрістю в коханні. Я теж іду. Нікого я не любив так, як тебе, та й загалом не любив. Любив – це замало. Жив тобою, мислив тобою. Ти перша й остання, ти єдина, Марто. А тепер я йду назад у ту сірину, в ту похмурість, з якої ти мене викликала. Прощай, Марто, ти велика".

Він кінчив і дивився на написане, де слова, здавалось йому, сяяли, мінились, випромінювали світло й тепло, напоєні силою його чуття і жалю.

Щось торкнулось його плеча, і він поволі повернув голову: позад нього, в пальті й капелюхові, стояла бліда, якась незвичайна Марта, що тихо ввійшла за його спиною до кімнати.

– Що ти робиш? – спитала вона ледве чутно.

– Писав тобі листа,– так само відповів він.

– Юрчику! Я нічого не розберу, в мене все переплуталось.

– Я люблю тебе,– сказав він.

Вона дивилась на нього, немов перевіряючи.

Тоді він промовив хрипко:

– Не віриш? Я пішов би назавжди, коли б ти зараз не прийшла.

Але дівчина вже оповила його.

– Не підеш! – шепотіла вона. – Ти мій... Ох, це якась безодня!

Майже слідом за Мартою вернулась додому й дружина кооператора Іванчука, закінчивши свою буфетну працю в Караваївських лазнях. Кооператор удав, що дрімає, а насправді він просто лежав і думав про Марту. Прихід дружини повернув його дійсності. «І він дуже здивувався, бо за дружину зовсім забув, що вона є, що може вернутись, розмовляти з ним і сісти отак навпроти з пиріжком у руках».

За час, відколи дівчина в них оселилась, Давид Семенович до неї непомітно звик. Допомігши їй спочатку влаштуватись на новому житлі, він щовечора її відвідував, бо не був зв’язаний ні роботою якою, ні дружининою присутністю. Це вечірнє гостювання в дівчини, розмова з нею, жарти й тяжкуваті дотепи стали йому за єдину розвагу в невеселому його становищі, а сама дівчина – за єдину вірницю його одноманітних, але щирих нарікань. У Мартиній кімнаті, тільки в ній, він виливав свою скривджену, наболілу душу, знаходив хоч насмішкувате й недбале, але свіже співчуття, що бадьорило його далеко краще, ніж урівноважена підтримка Тетяни Ничипорівни. І ці дружні взаємини їхні через постійність свою, через свою до певної міри потаємність, набували в душі кооператора чарівного присмаку. Якісь надії, геть зовсім неоформлені та темні, ніс він із собою, покидаючи її кімнату перед дружининим поворотом; це були, зрештою, тільки підвищені сподіванки на здобуття посади, на поліпшення фінансового стану, на щасливу кар’єру, але заразом і ще щось, дуже радісне й вельми приємне.

А найкращими, звісно, хвилинами був його поворот до дівочого покою після того, як там зліквідовано чергового зальотника. Давид Семенович з’являвся тоді гордий, з великим запасом глузувань та натяків, переможно вступаючи в посідання своїх добросусідських прав. І здавалося йому, що всі оті "лизуни", всі оті фертики, є щось тимчасове, є полова, що механічно відвіюється від добірного зерна його особи, і дівчина немов вертається щоразу до нього, як до сталої підпори свого життя. Тому й перші візити біохіміка, хоч і видались кооператорові гидкими та зовсім зайвими, але настрою його не похитнули. Він посмішкувато чекав. Чекав тиждень, півтора, і дівчина не подала йому жодного знаку. (…)

(…) "Сьогодні треба, мабуть, піти до сусідки, бо щось дуже скучно",– думав він щовечора, але "піти" йому не ставало сміливості. І ось сьогодні це нетривке бажання "піти" надмірно кооператора мучило. І, як завжди, викликало в ньому сумні спогади про колишні не здійснені плани, про той минулий час, коли він при повних надіях починав своє змужніле життя. Все йшло ніби добре – двадцять четвертого року він із провінціальної Тульчинської райспоживспілки потрапив до великого центру, до Києва, в торговельний відділ ВУКопспілки. Кар’єра його нав’язувалась, і дитині своїй, уже за щасливої вукопспілчанської доби народженій, він дав ім’я Аделаїди, ім’я гучне й урочисте, що було втіленням усіх його прагнень догори. І раптом оте скорочення! І раптом до сусідки зачинені двері! Життя спинялось у Давиді Семеновичу, коли він, лежачи, про це міркував.

Тепер він розмовляв із дружиною, а в голові йому морочливо крутилась та сама думка, що треба "піти". І влада цієї думки щораз більшала, бо вечір уже кінчався, одинадцята година була, і з кожною хвилиною, що він сидів, "піти" робилося неможливішим.

"Треба піти. Якось треба піти",– думав кооператор. (…)

(…) – Диви! Часи встановились... Мабуть, зранку забув завести. От історія!

Годинник його чудово йшов, але кооператорові зненацька в голову впало об’явити його ненакрученим. Тоді він піде до Марти спитати, котра година, й, може, зайде до неї в кімнату... Може! Може!

Він стояв серед хати з годинником у руках, удаючи великий подив.

– От так історія,– казав він.

– То йди швиденько спитай у сусідки, поки спати не лягла,– мовила Тетяна Ничипорівна, позіхаючи.– А то як же ти встанеш завтра на поїзд?

Вона вже залізла під ковдру й смачно потягалась.

– Та мабуть, що доведеться піти,– сказав кооператор, також позіхаючи.– Ти спи,– додав він, погасивши по дорозі електрику.

В темряві він увійшов до кухні й прислухався. Стояла тиша; світла щілина внизу Мартиних дверей була рівна й ясна, з крану мірно спадали краплини води. Кооператор думав, як йому підійти – чи крадькома, чи звичайно, як люди ходять? "Не злодій же я",– вирішив він нарешті, й пішов звичайно, хоч хотілося підкрастися й підслухати.

Та, незважаючи на тупіт своїх кроків, він зблизу зачув у сусідчиній кімнаті якийсь невиразний і складний комплекс звуків, де було ніби бурмотіння, шелест, скрип. "Не може бути",– подумав він, холонучи. І, постукавши в двері, голосно спитав:

– Скажите, который час. У меня часы остановились.

І з жахом відчув, що йому зразу ніхто не відповів. Не тільки зразу, але й наступної миті. "Не може бути",– думав він, піднісши для чогось руки, які тремтіли. Він ніби хотів оборонятись. Минула ще мить, ще кілька митів, які спроквола відбивало його серце, і аж тоді нарешті він почув, немов із прірви якоїсь, уривчастий Мартин голос:

– За чверть… ні, десять на дванадцяту.

– Спасибі,– глухо відказав Давид Семенович.

Він швидко пішов і щільно зачинив двері до своєї кімнати. "Так, так",– думав він, стоячи в темряві. "Он воно як",– знову думав він. "Так он що",– ще подумав. У голові йому було темно, як і навколо. Потім зразу підбадьорився й подумав глузливо: "Хе, хе, та й ми ж не гірші!" Тоді тихенько попростував до кімнати, де лежала його дружина.

Ідучи, спішно уявляв її роздягнуту, уявляв її тими митями, коли не відповідають, і, підійшовши до її ліжка, був повен розпачливої, хисткої пристрасті.

– Це ти, Давиде? – сонно спитала Тетяна Ничипорівна, прокинувшись із дрімоти від його дотику.

– Я... я... – шепотів кооператор, обіймаючи її.

– Що це ти надумав? – мляво казала вона, відхиляючись.– Тут ногою важко ворухнути... Я як розварена... І тобі їхати завтра. Хай іншим разом... Спати лягай.

– Он ти яка,– ніяково прошепотів кооператор.

Він почував себе, як лантух, з якого висипано зерно. Але з ліжка від дружини не пішов, чекаючи, поки вона знову засне. (…)

Кооператор наслуховував, коли рипнуть двері і він побачить, хто був у Марти.

Давид Семенович тихесенько відхилив свої двері, і в щілину побачив навскоси задню стіну кухні з вихідними дверима – побачив тому, що кухня була трохи освітлена від непричинених дверей з Мартиної кімнати, де горіла електрика. В ту ж мить у його видноколі з’явилося дві постаті – Славенко в пальті та капелюхові й Марта... Кооператор затрусився від образи, їх зараз побачивши, бо йшли вони, міцно обійнявшись, як одна чудернацька постать, і попри всі інші чуття кооператорові здавалось, що він випадково зазирнув у далекий світ привидів.

Коло вихідних дверей вони спинились і довго мовчки цілувались. Потім шепотілись між новими поцілунками, але кооператорові так калатало серце, що слів їхніх він не почув. Він тільки дивився і тямив тільки зір свій та болісне, стиснуте й голосне кидання свого серця.

"От і вона, от і вона",– безглуздо думав він.

Коли Славенко пішов і дівчина замкнула за ним двері, Давид Семенович відчув конечну потребу щось учинити, виявити себе, крикнути дівчині, що ти розпусниця, перелюбка! Він стояв і сам чекав своєї доконечної дії. Марта тим часом підійшла до крану й напилась води. Ось вона вже до кімнати рушила – тоді кооператор розчинив двері, коло яких стояв, і раптом голосно спитав:

– А хто там?

– Це я, Давиде Семеновичу, воду пила,– хутко відповіла Марта, зникаючи в своїй кімнаті.

СКАНДАЛ У БЛАГОРОДНІЙ РОДИНІ

Марія Миколаївна, дуже стурбована тим, що потенціальний жених її дочки – Славенко, перестав приходити до них, поділилася своїми страхами з чоловіком. Вона вимагала, щоб він прослідкував за Юрієм і дізнався, де і з ким він буває.

А потім, взнавши адресу Марти, під вигаданою причиною прийшла в будинок, де та мешкала. Там вона дізналася від фрау Гольц про те, що Славенко кожного вечора приходить до Марти і перебуває у неї допізна. Порадившись з чоловіком, вони обоє вирішують розказати про це дочці.

Ірен була в своєму теплому покої. Сидячи на софці, вона писала в зошиті на колінах. А коли ввійшли батьки, мовчазні, понурі, заклопотані, Ірен здивовано підвела на них очі.

– О, певно щось дуже важливе, коли ви вдвох прийшли,– мовила вона.

Професор сів коло дочки на софку, а мати присунула навпроти стільця.

– Ти не помилилась, Ірен,– сказала Марія Миколаївна.– Ми прийшли, як батьки... з дуже важливою й неприємною справою.

– Не хвилюйся, Марусю,– сказав професор, умостившись на софці вигідніше.

– Як мені не хвилюватись, коли доля моєї дитини, єдиної дитини...

Марія Миколаївна затулила хусточкою очі, згадавши синів.

– Що таке? – спитала Ірен.

– Він закоханий! – оповістив професор.

– Юрій Олександрович закоханий у дівчину,– додала мати.– Ти мусиш знати все...

– Я й так усе знаю,– сказала дочка.

Батьки ззирнулись,

– Ти не могла знати,– лагідно мовила Марія Миконаївна.– Ти горда, ти вдаєш, що знала! Негарно, Іро...

– Без мене? – скрикнув професор.– Та тільки я міг його вистежити!

– Ти, татусю? Звідки ж у тебе здібності до слідецтва?

– Але як вистежив! Чудово! Він іде, а я за ним, зовсім так непомітно...

– Ти міг не турбуватися, татусю! Я зробила це далеко простіше.

– Як? – спитала мати, геть спантеличена.

– Я послала Пелагею.

– Ну, Пелагея не могла справитись за мене! – сказав професор.

– Ірен, Ірен,– прошепотіла мати.– Ти вплутала сторонню людину...

– Але я мусила знати, мамо! Я не дівчина, я доросла жінка, і що ж мені – зітхати та тужити на самоті!

– Що ж буде? – пригнічено запитала професорова.

– Все буде добре, мамо! – сказала Ірен.– Він вернеться до мене.

– Я ж казав,– мовив професор.– Все направиться само з себе. Закон життя: факти і все направляється на краще.

– Ти можеш іти працювати, Степане Григоровичу.

– Чудово! Ірусь, залишаю собі салом’як.

– Поясни мені, Ірен! – благально мовила мати, коли професор вийшов.– Поясни, як матері... Не будь хоч раз потаєнна! Коли б ти знала, як я змучилась...

– Будь ласка, мамо. Передусім, я знаю Юрія Олександровича приблизно так, як і саму себе. Знаю його вдачу, нахили. І знаєш, смішно думати, щоб він міг зв’язати свою долю, свою наукову кар’єру з якимсь дівчам.

– Але він закоханий у неї! Він буває в неї щодня від сьомої до дванадцятої!

– Не більше й не менше. Пізнаю його в цій акуратності – порядок і режим передусім. Навіть для кохання він визначив час, щоправда чималий... А втім, він справді закоханий, може, навіть божевільно закоханий, як на його натуру. Це зрозуміло: роки зосередженої роботи дали себе знати. Він шумує, і я дуже рада, що шумування це відбувається в ньому перед нашим одруженням, а не після. Тоді справа була б прикріша і навіть небезпечніша.

– Так ти певна, що він вернеться до тебе? – несміливо запитала мати.

– Видима річ, мамо! Адже години, що він віддає на кохання, це години його наукової роботи. Скільки він зможе жертвувати роботою задля тої дівчини – це тільки питання часу. Зважай, мамо, що з планами наукової роботи зв’язана в нього я, а не вона. Поворот до роботи буде заразом і поворот до мене.

– Мені дивно, Ірусь, що ти здібна так спокійно міркувати в... твоєму становищі...

– Адже я, ти знаєш, мамо, шумувала так само. Може навіть безглуздіше... Це неминуче в житті, але потім лишається ще ціле життя, яке треба спокійно й свідомо творити.

Марія Миколаївна сиділа, схиливши голову. Сумніви не покидали її.

– Це вам, старосвітським людям, кохання здається якоюсь невиправною катастрофою, чимсь стихійним і великим,– сказала Ірен.– А ми за революції навчились дивитись на нього, як на епізод у житті.

– Атож, ви нові люди,– мовила мати неймовірно.– А може, ти й помиляєшся?..

– Помилки завжди можливі,– відповіла Ірен тоном, що визначав кінець розмови.

Марія Миколаївна покірно підвелась, а все ж запитала:

– Ти вибач, Ірен, що я втручаюсь у твоє життя... Скажи мені ще, навіщо ти вивчаєш українську мову? Я злякалась, коли побачила в тебе ці... підручники!

– Сьогодні ти вчиняєш мені справжній допит,– посміхнулась дочка.– Гаразд! Треба знати ту дівчину, мамо... Тут я скористувалася знайомствами в махортресті, де вона служить. Вона українка, причому з того молодого покоління, яке не задовольняється вже українською школою на селі, виданням українських книжок, театральними виставами, як це було в батьків їхніх. Їм хочеться більшого – знаєш, апетит з їжею приходить.

– L’appetit vient en mangeant... Але вони нас хотять з’їсти,– зауважила мати з гнівом.

– Щось подібне. Їх легко пізнати. По крамницях вони запитують усе по-українськи, до того ж голосно, демонстративно, і вимагають, щоб їх розуміли...

– Але це смішно! – скрикнула мати.

– Безперечно смішно.– Продавці таки й справді сміються за їх спиною. Смішно чути в могутній російській стихії нашого міста оцей кволенький український голосок... Але приклад, мамо, заразливий, надто ж поганий приклад.

– Невже ти думаєш, що Юрій Олександрович...

– Не маю в тому найменшого сумніву. Недурно він оце недавно, наприкінці академічного року заявив, що вже досить підготований, і почав читати по-українськи. Дивна нетерплячка, якщо не взяти на увагу тої дівчини! Треба розуміти психологію тутешніх мешканців, мамо. Мовою, культурою, політичною свідомістю вони росіяни, але десь там у душі їм ще лишились якісь спогади. Досить ці спогади підігріти, і їх обпадає національна романтика, вони відчувають себе нащадками запорожців, мріють Мазепою, Хмельницьким, Дорошенком та іншим старим манаттям... А надто жіночий вплив тут чинний. Це так зветься – українізація коханням.

– Боже мій, боже мій,– зітхнула професорова.– Якими підступами він оточений!

– На щастя, жіночий вплив чинний і з іншого боку,– вела Ірен.– Українці страшенно наївні, мамо! Їх досить потішити якоюсь українською фразою, і вони вже тануть від задоволення. Тож я мушу бути готова. Скільки я знаю таких людей! Зрештою, ми мусимо бути розумніші. Російська інтелігенція століття була тут провідником культури, керівником цілого життя цього неспокійного краю, і не варт їй важити своїм становищем через ту сотню слів, які не спільні обом мовам. Мова – це ще не нація, мамо.

– Яке все це складне,– зітхнула Марія Миколаївна.– Що ж ти робитимеш?

– Чекатиму,– сказала Ірен.

MADEL KLEIN, MADEL FEIN, GIB DICH DREIN...

Льова Роттер у своїх розрахунках жорстоко помилився. Тільки в мозкові, геть затруєному чуттям, могла з’явитися думка, що дівчина, закохавшись, втрачає для всіх, крім одного, на принаді! Дуже наївно, зухвало й неприпущенно рівняти жінку до будинку, що й справді наймачів не цікавить, якщо вільних помешкань у ньому немає. І не треба також забувати, що є ціла категорія чоловіків, які через психічні властивості свої можуть бажати тільки жінок невільних, закоханих чи одружених, або в крайньому разі хоч удів та розлучених. (…)

(…) Його любов, роджена в зубожінні душі, у втраті життєвої рівноваги й спустошливій поводі песимістичних думок, була мистецтвом для мистецтва, собідостатньою любов’ю, яку досягнення вмить зруйнувало б. Це була та чиста, незацікавлена любов, яку почуває підліток до вчительки і яка, межі дитячого віку переступаючи, робиться смішна в дорослого.

І колишній фельдшер це почував. Бачив, що це чуття його принижує, здрібнює, відбирає йому самоповагу, висить на ньому залізом, не даючи випростатись. Велич Мартина гнітила його, бо дівчина здавалась йому довершеністю, чимсь незрівнянним, недосяжним, світючим образом, якого назвати не в силі мова. Чи так насправді було, він перевіряти не брався – адже до перевірки сумніву треба, а Льова сумнівів не мав! Він тільки шляху шукав звільнитися з-під влади дівчини над собою, скинути ярмо цього нестямного чуття, що визискувало всі його духовні сили. (…)

(…) "Ми не знаємо себе,– думав він,– не знаємо ні меж своїх, ні можливостей. Самопізнання є річ досвіду, а не міркування. В міру живемо, ми пізнаємо себе, отже, границя самопізнання в смерті!"

Сидячи вечорами в своїй кімнаті, самотній і худий, Льова Роттер отак невесело розумував. А найприкріше було те, що, замість сприяти його звільненню, звістка про роман Мартин його ще більше ув’язнила. Доти Льові здавалось, що його чуття дійшло вже крайньої межі, і він уявити собі не міг, щоб воно й далі могло поступувати: навіть того, що було, було задосить! А ось тепер воно сягнуло ще вгору на кілька ступнів, немов любовний прес, що душив його, збільшив відразу своє нагнічення. Щось розпачливе, безоглядне в ньому повстало, щось зовсім релігійне, бо велич дівчини зросла в її любові. В любові їй додалась остання риска, в любові її істота цілком окреслилась. Вона ступила ще крок угору на п’єдесталі, де він її тримав, ї йому лишилось тільки впасти ниць у святобожному екстазі. Тепер він навіть міркувати вечорами не був здатен. Сидів бездумний серед тиші своїх стін, як мрець у просторій домовині, а то блукав вулицями передмістя, і скрізь по темному небосхилі, в плетиві блискучих зірок вбачав далекі відсвіти її краси. Відчував її безкраїсть, її вічність у таємному всесвіті навколо себе і вдихав у себе її могутнє єство з нерухомим повітрям ночі,

А вряди-годи, почуваючи непереможну спрагу, в годину, вільну від крамничної праці, виряджувався нишком споглянути на неї саму, на неї, величну, царицю землі, невгасиме огнище життя. Пильнував здалека, як вона виходить з установи, як минає його, як зникає з його зору, прекрасна й богорівна. її появи він раз у раз чекав, як здійснення безумної мрії; Марту бачачи, переймався ще глибше свідомістю її винятковості на землі й покірно гадав: "я не звільнюся від неї ніколи". Та не розпач, а насолода бралася в нім з тої безнадійної гадки, і таке щастя його сповняло, що він кілька день потім захоплено важив у соробкопі різноманітні ковбаси.

Звичайно, Марта його чатувань не помічала, та й про нього самого майже забула. Взагалі їй і на думку не спадало, що нею та її побутом хтось там може цікавитись – таким завершеним і замкнутим здавалось їй її існування. Десь там, позаду, були в неї знайомі, були якісь події, радощі, прикрощі, сподівання, але все те належало до передісторії її життя, де ось сталася революція, з якої годилось почати нове літочислення.

Курси стенографії та машинопису вона днями закінчила, дістала диплома й дві години вільних по обіді. Тепер службова кваліфікація її вельми підвищилась, і вона могла б мріяти за поступування на ієрархічних щаблях хоч би того самого махортресту. Але інші наміри в неї з’явились – тепер більше, ніж коли, їй хотілось працювати над собою, щоб розвинути себе й поглибити свою, недостатню, зрештою, освіту. (…)

(…) Одного дня, вернувшись після посади додому, Марта побачила в кімнаті кошик червоних троянд, до смаку впоряджений і знову анонімний! Знову! Виходить "невідомий лицар", якого вона геть і згадувати забула, про неї зовсім не забув! Це... нахабство! Справді, їй тепер образним видався цей подарунок. Яка впертість! Ці букети треба доконче спинити, але як? Кому сказати, що заходи його безглузді, марні, кому порадити не втрачатись даремне? Першу мить їй хотілось викинути квіти, але чим квіти винні? Та й були вони занадто гарні. І дівчина залишила їх, а Юрієві розповіла всю історію цих таємничих вістунів.

– Маю якогось упертого прихильника,– сказала вона. – Колись я називала його "невідомим лицарем", але ж невідомий лицар – це ти, і я вже не знаю, як його назвати.

– Назви його невідомим дурнем,– мовив, сміючись, Славенко,– і ти не дуже помилишся. (…)

(…) Цього вечора він оповістив їй новину: з-за кордону прибули його реактиви, і з початком нової серії спроб він не може далі зволікати.

– Це мій обов’язок,– сказав він.

Але наука Марту вже не лякала.

– Нарешті,– скрикнула вона.– Ти й так довгенько байдикував.

– Це буде серія твого імені, знаменита серія! Але... вона трохи порушить нашу ідилію.

– Наприклад?

– Одну годину доведеться урвати. Інакше я нічого не встигатиму в лабораторії,

– Благословляю,– сказала дівчина.

І другого дня біохімік прийшов до неї вже тільки о восьмій.

За ввесь час знайомства це була перша зміна в техніці їхніх відносин. Якось зразу ці відносини склались і зразу ж суворо оформились у певний непорушний ритуал: бути вкупі від 7 до 12 години в Мартиній кімнаті. Досі ще й разу вони з тої кімнати не виходили, обернувшись у пару самотників, у пару покірних в’язнів, що навіть спроби втікати не вчиняють. їх стосунки зародилися ввечері і відтак обернулись у віддане служіння темряві та електриці. (…)

(…) Отже, в неділю вранці, хоч і вільного дня, вони ніколи не бачились, немов застосовуючи в любовній справі обов’язкових годин спочинку. Марта використовувала цей ранок на хатні заходи щодо чистоти та ладу свого помешкання й одежі – мила підлогу, генерально витирала порох з небагатьох меблів, провадила загальну ревізію суконь, білизни, панчіх. Сьогодні обшивала мережевом нові хусточки, які мусила купити, бо старі вже всі перевелися. Покінчивши, взялась читати, маючи трохи згодом погуляти добре перед обідом. Раптом у кухні, де мирно варився обід кооператора й незмінна кава для фрау Гольц, зчинився галас: у парадні двері, через усю зиму забиті, голосно постукано. Тетяна Ничипорівна схвилювалась, Ада почала скакати, фрау Гольц кричала: "стучійть, стучійть!", нарешті й сам Давид Семенович вийшов до кухні в шлейках і з газетою в руці.

Вирішили послати Аду, щоб сказала відвідувачеві звернутись до чорного ходу. Тим часом пустились у здогади – що то за єден? Фрау Гольц припускала, що це надійшов їй з Німеччини великий лист. Але Ада за мить вернулась із криком: "Это к Марте, это к Марте!"

– Отакої! – вголос заявив кооператор. – Вечора їй мало.

– От йому діло,– з лагідним докором промовила Тетяна Ничипорівна, і потому стало тихо: відвідувач уступив до кухні.

Почувши, що справа її обходить, Марта поклала книжку на стіл і підвелася. Але слова кооператора, оте "вечора їй мало", сказане грубо, цинічно уїдливо, її геть пересмикнули. "Що... що таке?" – встигла вона тільки подумати, бо тепер постукано в її двері. Хвилюючись, вона, замість крикнути "заходьте", сама підійшла до дверей і розчинила їх: перед нею на порозі стояв завідувач їхнього підвідділу товариш Безпалько. (…)

(…) – Не затримаю вас довго. Але щиро сказати, я певен був, що не застану вас дома. Так і час вибирав, щоб найменший був шанс вас застати... Ну, а коли вже, думав, застану, так тому й бути. Я – фаталіст... А ви курите? – запитав він, побачивши на столі повну гільзову коробку цигарок.

– Ні... це випадкові цигарки,– відповіла вона.

Цигарки ці приніс Славенко, щоб не відчувати браку їх під час побачення.

– Багато хто з дівчат курить,– мовив Безпалько досить похмуро. – Примітивне розуміння рівноправності: переймати все, що в чоловіків є поганого – курити, говорити грубощі, лаятись... Я курив раніше,– додав він,– потім кашляти вночі став, покинув. Мені вже під п’ятдесят. Вдвічі, як вам, правда?

– Навіть трохи більше...

– Але я ще міцний, чорт бери! – скрикнув він. – У теніс граю, як двадцятилітній. Взимку на сковзанцях... Мисливець з мене теж непоганий. Але не так звіра люблю стріляти, як бродити. П’ятдесят верстов у день – це для мене ще дрібниця... От, думаєте, старий бадьориться! Чи не свататись, бува, прийшов – правда, ви так думаєте?

– То що ж, може б, і пов’язала рушником,– відповіла Марта жартівливо, хоч усередині від останніх його слів їй пішов холодок: раптом вона пригадала, що співробітник їй казав, ніби Безпалько поглядає нишком на її ноги!

– Ви любите шоколад? – спитав зненацька Безпалько.

– Не дуже,– відповіла Марта спантеличено.

– А все ж таки?

Він підвівся й видобув із кишені в бекеші двофунтову коробку шоколаду, перев’язану рожевою стрічкою, як годиться цукерному крамові. Розгорнув її, подав дівчині й сказав, посміхаючись:

– Прошу! В моменти високого міркування не вадить зажити чогось смачного, щоб підсолодити цю марну працю. (…)

(…) Він на мить спинився, беручи цукерку, і Марта скористувалась цією перервою, щоб уважніше придивитись до нього – так, це був Безпалько, але який відмінний від завідувача статчастиною, мовчущого й стриманого "начальства", "ідола", як називали його в установі! І хто б подумав, що в цього пунктуального працівника є оця зневажна болісна посмішка, що він може прийти з шоколадом й говорити різну чудноту? Але дівчина вже трохи освоїлася з його присутністю й думала цікаво: "З нього справжній дивак! Ну, що ж він іще скаже?"

– Бо мислення шкодить життю,– сказав Безпалько, ковтнувши шоколадину. – І цілому поступові людськості. Все, що зроблено поступового, зроблено наперекір розумові.

Промовив це байдуже, як річ давно відому й нікому не цікаву. А втім, додав:

– Світ і людське життя рахуються великими ідеями, які дуже мало спільного мають із розумом. Але ці могутні ідеї надзвичайно крихкі. Це сови, що живуть у темряві. Велика ідея боїться аналізу, як міфічний чорт ладану. Розум бере велику ідею і освітлює її. Ти не вічна, каже він, ти з’явилась і згинеш, як багато перед тобою, а я хочу вічного, невідносного. Ти хвиля, каже розум, що повстала й розіб’єшся об скелі. Твій блиск фальшивий, ти одна з багатьох оман, а я прагну до непохитної правди. Отак розум відкидає велику ідею, яка б вона не була. Великі ідеї – це козирі, якими грає історія, але розум проти азартної гри. Він безстрасний. Коли б його сила, він запровадив би тишу й споглядання, обернув би світ у пустелю, без оазів, де сонце завжди стояло б на заході. Замість великих ідей він створив би великий холодок.

Товариш Безпалько говорив, упершись руками в коліна, в позі статечного гостя, що розважає господиню неодмінною розмовою.

– В цьому трагедія інтелігента: він не здібний на чистий вчинок. Інтелігент – це людина із зв’язаною волею, тобто він трапляється по всіх шарах суспільства. Замість діяти, він міркує. Шлях до вчинку позначений у нього всілякими застереженнями, дуже справедливими, але шкідливими, внаслідок яких дія або зовсім не відбувається або відбувається неповно. В інтелігента розум покинутий сам на себе, а такий розум є вічний сумнів, що точить ідею, як шашіль стільці. Це він є справжній творець песимізму й світових туг. Чим менше його застосовують, тим приємніше людям жити. Ви згадайте XVIII століття і його безоглядну віру в природну справедливість, природне право, природні закони й природну наперед установлену гармонію світу. Тоді розум був тільки за попихача, та він більшого й не заробив. XVIII століття з Лейбніцом і Руссо на чолі було добою оптимізму; Адам Сміт тоді доводив, що на одного нещасного припадає аж 20 щасливих, і запитував: "Що можна додати до щастя людини, яка має здоров’я, спокійне сумління і не має боргів?" Але в XIX столітті заговорив Шопенгауер.

– Я читала про нього,– сказала Марта. – Це справді був песиміст! Але, безперечно, він десь помилявся, бо, коли б на світі йшлося так безнадійно, то ніхто не схотів би жити. А проте всі чудово живуть.

– Шопенгауер дав на це блискучу відповідь; світ, писав він, такий поганий, як тільки можливо з тою умовою, щоб він усе-таки якось існував. Та коли б він був навіть ще гірший, люди на ньому все-таки жили б. Бо в переважній частині їм ніколи думати. Щоб думати, треба бути ситим і одягнутим, а це стільки часу відбирає, що на думання лишаються якісь крихти. І крім того, молоді покоління. Хіба їм важить щось чужий досвід і думки? Умовляти, доводити їм – це наймарніша в світі річ. Закатавши рукава, вони мерщій хапаються за якусь ідею – і прощай уся історія батьків! Як я це добре знаю! – скрикнув він роздратовано. – Адже я теж колись був ніцшеанець і навіть анархіст. Надлюдина – ну, чим це не привабливе? Вільні союзи середньовіччя – хіба це кепська економічна програма? Реформа людських відносин? Що простішого: скасувати державу, кари, всякий примус – і розквітнуть чесноти, бо людина добра, тільки зіпсована! І ви зверніть увагу – ідея не задовольняється тим, що існує зараз, ні, вона прагне пустити коріння глибше, переконати вас, що вона вічна. Тому ідея анархізму, бачите, подивується вже в творах хінця Лао-Тзе за шість століть до нашої ери. Не забудьте й давніх греків – Арістіпа, циніків, Платона... То дарма, що в похмурих творах Лао-Тзе сам чорт ногу зломить, а Платон був переконаний рабовласник! Що з того, що "вільні" союзи середньовіччя були часткою феодального, тобто кріпацького ладу! І знову-таки не важить, що держава й примус взагалі не народилися б, коли б людина була сповнена чеснот... Але я вчинив свого часу ретельне просвічення цій ідеї, і потім того витратив будь-яку охоту захоплюватись іншими,

– Так що ви живете тепер без ніяких ідей? – спитала Марта й трохи злякалась – чи не буде такий висновок надто глузливий.

Проте Безпалько аж ніяк не образився.

– Атож живу тепер без ніяких ідей,– відповів він, посміхаючись. – Почуваю себе непогано. Ви, звичайно, думаєте, що жити без ідей є міщанство. Ви не помиляєтесь, я і є міщанин. Але ви, товаришко Висоцька, помиляєтесь, якщо міщанство зневажаєте, як це всі роблять. Зневага до міщанства – це фальшива, самозакохана поза. Адже міщанство – це компактна нерухома маса, на якій тримається всякий громадський лад. Це – стовп суспільства, кістяк, на який натягують раз у раз нове вбрання. І завжди точиться боротьба не проти міщанства, а за міщанство. Ідея перемагає тоді, коли здобуває собі достатню масу міщанства, яке сприйняло її і не намагається її критикувати. Добре діло, якби всі мали свої ідеї! Це була б жорстока криза людського життя.

– Дозвольте не повірити, що ви міщанин! – сказала Марта, також посміхаючись. – Адже ви, певно, багато читаєте...

– От і маєш! – вибачливо урвав її Безпалько. – Звичайно, читаю. Гадаю навіть, що культурній людині тепер треба читати щонайменше чотири години на день, інакше вона безнадійно відстане... Ба більше: дуже люблю театр, розуміюся добре й на малярстві. Але чому міщанин доконче мусить бути дурним і обмеженим? Ви відкидаєте освічене міщанство, до якого належу й я. Освічений міщанин любить спорт і книжку, він дбає за тіло й за душу. Та й як не читати? – спитав він зненацька. – Товаришко Висоцька, ви ще не знаєте, що таке час – довгі, одноманітні вечори... Але ви також ще не знаєте мети мого візиту,– закінчив він несподівано.

– Ви обіцяли сказати.

– Безперечно, скажу. Не сказати було б зовсім безглуздо... Але шоколад я вже вам доручив? – спитав він, уже дратуючись. – Отже, ми поступуємо. Їжте, будь ласка. Свої погляди на життя я теж уже виклав – у них нема нічого небезпечного. Навпаки, це спокійні погляди, в яких уже не може бути перевороту. Тепер годиться сказати про себе. Це буде коротко: в моєму житті не було ніяких визначних подій. Свого часу я був одружений, але дружина моя померла. Це була чудова жінка... А втім, усяка дружина по смерті здається більш-менш чудовою. Смерть очищає не тільки того, хто вмирає, але й близьких до померлого людей. Вам ще це невтямки. В двадцять два роки смерть здається нісенітницею, про яку не варт і думати. Чи були в мене діти? Звичайно. Як і водиться, я надто пізно зрозумів, що найбільша любов до дітей – це не мати їх. Але з двох у мене лишився тільки один син, який, увійшовши в літа, не проминув вилаяти мене безнадійним консерватором і людиною, яка нічогісінько не тямить у житті. Я не дуже на нього образився, бо свого часу так само трактував власного батька...(..)

(…) – Ви мусите знати,– провадив завідувач,– що цей син живе в іншому місті, моя особиста доля його зовсім не обходить. Так, ви не розумієте ще, що таке довгий вечір у кімнаті, де горить електрика, при якій читає людина,– сказав він спокійно. – Такого вечора зароджуються неможливі чуття. Спочатку на них дивишся як на щось стороннє, так ніби в руках яку річ крутиш, що тебе зацікавила. А потім вони починають тобою крутити. Вони стукають спочатку в душу, як жебраки, яким треба дати копійку, а входять у неї для грабунку з розломом. Звичайно, тут важило те, що я вас щодня бачив. День у день. Ви пригадуєте той день, коли ви вперше прийшли до махортресту?

– Ні... це було давно,– відповіла вона, з полегшенням почуваючи, що розмова набирає, нарешті, виразності.

– А я пам’ятаю,– сказав Безпалько, посміхаючись. – Перед тим я працював у тресті рік, звик до помешкання, до шпалер на стінах, до людей. Я заходив у нього вранці, як у якусь суцільну масу. А тоді побачив, що махор трест став якийсь новіший, просторіший, так ніби його непомітно для мене відремонтовано. Коли б моя змога, я ту ж мить усунув би вас із посади, щоб надати махортрестові нормального вигляду. А що зробити цього я не міг, то влаштував ваше переведення до своєї частини. Звичайно, я підвів під це законну базу.

– Ви зробили мені величезну послугу,– мусила сказати дівчина, бо Безпалько зробив паузу.

Він мляво посміхнувся.

– Я зробив це для себе, а не для вас,– сказав він. – Я егоїст, товаришко Висоцька, так би мовити, закоренілий. Але мені шкода було примушувати вас длубатись у цифрах. Мені шкода було ваших очей, ваших рук, вашої голови, що мусила схилятись. Знаєте, що б я хотів? Я хотів, щоб ви сяяли! Як? Я думав, може, з вас була б чудова акторка, що всіх скорила б. Бачив вас на сцені, бачив вас у балеті. Я був певен, що ви дали б щось своє. Може, це тільки наслідок тих довгих вечорів... І мені хотілось допомогти вам, вирвати вас із канцелярії і пустити в світ мистецтва, створити вам надзвичайну долю. Ввесь час мене поривало прийти до вас, але натомість я присилав вам квіти.

І він кивнув на троянди, що стояли коло вікна.

– Ви присилали мені квіти? – тихо промовила Марта.

– Я – квіти! – майже скрикнув Безпалько. – І уявляв потім, як ви їх одержуєте, як вони стоять у вас, бачать вас завжди. Безглуздо, тисячу разів безглуздо! Я обіцяв вам сказати, за чим прийшов? Так от скажу: не знаю. Не знаю. Кажіть ви.

– Андрію Романовичу,– почала Марта сумовито.

– Тільки, будь ласка, без отого всього, що ви мене шануєте, вдячні й таке інше,– урвав він її глузливо.

– Ні, я скажу зовсім просто: я не вільна.

Настала мовчанка, під час якої вона нічого не могла прочитати на його обличчі. Потім Безпалько підвівся й сказав, посміхаючись:

– Ну, видима річ! З якої речі дівчині чекати, поки прийде якийсь старий дурень.

– Я вас образила? – спитала Марта в розпачі.

Він нічого не відповів, одягнувся й вийшов до кухні. Дівчина його проводила. Користуючись з того, що там нікого не було, вона ще раз тихо сказала:

– Я вам вчинила ненавмисне прикрість?..

– Ні, не турбуйтесь. Я сам за себе потурбуюсь,– відповів він різко.

І ЩО НОВОГО Є В ПІДМІСЯЧНОМУ СВІТІ?

(…) Власне, вже з тиждень тому, збираючись до дівчини, біохімік відчув страшенну втому, його ноги, набувши зненацька самостійності, не виявили колишнього бажання виходити ввечері з хати. І в цій несподіваній утомі ніг, серця, очей кімната його змінилась на вигляді. Професор глянув по шафах з книжками, по підвіконню, також ними запорожненому, нарешті по столі, що якось ніби потягнувся до нього, і зразу сполучився живим, радісним зв’язком із роками минулої праці, яку так зухвало занедбав. Якось різко й потужно згадав він усі свої статті, лекції, всі вечори напруженої роботи, свої ретельні плани, чарівний дух лабораторії, де у важкому повітрі стоять гострі, їдучі запахи, де колби, реторти, склянки, вибагливо погнуті рурки поєднано на довгих столах у химерні сполучення, в складні візерунки витонченої краси, що сама з себе додається до продиктованих від формул побудовань. І в цей доплив спогадів та речей професор поставив дівчину.

Ту ж мить з нею сталася жахлива метаморфоза. Так ніби з якого дерева раптовий вітер зірвав увесь лист, лишивши стовбур у прикрій і понурій оголеності. Всі її прикмети й прикраси, що виникли від праці його закоханої уяви, і навіть переважна частина тих, що їх дівчина насправді мала, тепер осипались під його науковим поглядом. Увесь чар її рис, вся тонка й далекосяжна отрута посмішки та очей випарувала вмить з її обличчя, а лінії тіла, які він знав, зробились холодні й приїсні. Романтичні жагучі слова, що його завжди в ній так захоплювали, видались тоді професорові наївним дитячим белькотінням, жодної уваги не вартим. Яка ж відмінна стала дівчина від тої, що він уперше отут, на канапі, викликав, нестямлячись від пристрасті й непереможного пориву! Тепер зробилася така, як усі, одною з істот у спідницях, поринула в ту гущу жінок, з якої він її у захваті висунув. Ця руйнація, це знецінення образу відбулося йому так швидко, що могло б ужахнути, але він подумав: "я вже перетравив її" – і порівняння дівчини з важкотравною річчю, що випадково в його нутрощі трапила, і яку його шлунок нарешті щасливо переміг, зразу з’ясувало йому справу й заспокоїло його.

Скільки ж часу ця омана тривала? Приблизно півтора місяці. "Який я все-таки осел",– подумав біохімік. Сорок п’ять днів, немов зірваних одним нападом з календаря, сорок п’ять днів викреслених, запропащених! Та ненависть, що він і раніш до дівчини уривками почував, тепер опанувала його геть усього, але він хутко її затамував – помилившись уже раз на одному чутті, професор не хотів помилятись на другому. Це була б уже зовсім непрощенна помилка.(…)

(…) Звикнувши обмислювати явища й класифікувати їх, Юрій Олександрович того дня міркував про кохання. Передусім він визначив його як стан занепаду мозкової діяльності під впливом потягу до жінки, що сприймається людською психікою, через складність сполучених нервових шляхів, як щось виключне й надзвичайне. Якраз це й заважає аналізувати кохання, коли його в собі почуваєш. Але мозкова діяльність є найвища здібність людини, те єдине, чим вона від тварини різниться, отже, всякий розлад її треба вважати за регрес, що людину принижує. Отак біохімік спізнавав кохання, як чинник суто руїнницький, як показник невиправдної кволості істоти, призначеної вести перед у світовому процесі життя. До того ж кохання є ще й нікчемне почуття, бо не полишає по собі жодних слідів, як це він на собі допіру дізнав. "Марнотратство енергії",– думав він. (…)

(…) В цих міркуваннях дівчина іноді проходила перед ним, але тільки як речовий доказ на суді. Звільнившись від будь-якого чуття до неї, він споглядав тепер на неї зовсім безсторонньо. Може, вона, зрештою, й не така погана. Речі не міняються, міняється тільки ставлення до речей. Але єдине поправне ставлення є розумове.

Поза тим усім, кохання ще й не нове. Переживати його – це повторювати пережите мільйонами, описане в тисячах томів, заяложене, обшарпане. Все, що ти почуваєш до жінки, вже безліч почувала так точнісінько, в тих самих варіаціях, захопленнях, обіймах, поцілунках і телячих радощах. Всі слова, що ти кажеш жінці, вже стільки казано й переказано, що казати їх ще раз є неповага до себе й своєї пари. "Які невибагливі люди!" – з жалем думав біохімік. Думка, що кохання є старезний дід, якого ніяк не обпаде параліч, найбільше припала професорові до вподоби. Вона не була йому нова, але зараз набувала особливої рації. "Про це треба пам’ятати кожному",– подумав він. І яка шкода, що люди так часто бувають глухі до розумної поради!

Тепер, коли шкідливість і марність кохання він цілком усвідомив, хоч і після того, як дізнав його, лишалось тільки винайти проти нього універсального запобіжника. Це не завдавало біохімікові великої мороки завдяки його здібності логічно мислити. Якщо корінь кохання полягає в фізіологічній потребі, то, видима річ, заспокоєння цієї потреби унеможливлює його розвиток. Тобто найголовніша річ є не давати скупчуватись у собі сексуальній енергії, а систематично розснажувати її якимсь зручним, але природним способом. І Славенко раптом згадав ту добу свого життя, коли з ним була його перша покоївка Олена, чудова подруга його наукового сходу. Грубувата в манерах, схильна до лайки, ласа на гроші, вона була зате невибаглива й глибоко байдужа до будь-якого ідеалізування відносин між статями. Згадав також той незрівнянний час, коли вона йшла надвечір, виконавши всі свої обов’язки, а він сідав працювати з чистим мозком і приємним спокоєм у всьому тілі. Тими годинами він міг найкраще зосереджуватись, його думки були й плодющі. То була золота доба! Але вони мусили розлучитись. "Я не знайду вже такої другої Олени. В житті Олена трапляється тільки раз",– подумав біохімік сумовито. Не дурно ж це ім’я вславлено в якійсь грецькій чи римській епопеї, яку він вивчав колись у гімназії і якої назву, як водилось, забув.

З трохи меншим смутком згадав він і про Ірен. Чи зможе він до неї вернутись? Адже ж учинив їй зухвальство! І чи знайде ще таку другу Ірен? Може, й Ірен у житті трапляється тільки раз?

Як звичайно, того вечора він був у дівчини. Не дійшовши ще якогось певного плану, професор уважав за велику необережність чимсь натякувати їй на зміну в своїх чуттях. Він вирішив діяти тільки розумово. Тому був веселий, любий, ласкавий, казав ті самі слова, тільки сам сприймав їх інакше, навіть пустував і залишав дівчину в радісному піднесенні. Але другого дня пильно обміркував спосіб, яким було б найкраще з Мартою розлучитись.

Найпростіший спосіб був би більше до дівчини не піти, тобто зразу поставити цій історії велику й непохитну крапку. Але такий спосіб зовсім не застерігав його від того, що дівчина, прочекавши його день-два, сама не прийде, не почне шукати його, як хворого чи несподівано вшкодженого, і йому зрештою доведеться мати з нею якусь прикру розмову. Лист також не зараджував справі, та й взагалі раптовий розрив міг би подіяти на нервову систему дівчини. А біохімік і на мислі не мав робити їй якусь жорстокість. Всю причину молодий професор бачив у собі – адже він прийшов до неї, а не навпаки! Ах, цей сукин син Льова! Звів їх, шахрай, а тепер і на очі не навертається. "Мати знайомих шкідливо, от іще один доказ",– подумав Славенко.

Тому він спинився на способі поступового розлучення, який був, на його думку, найменше болісний для дівчини. Спочатку скоротити час побачення на годину, далі на дві, потім бачитись через день і нарешті зовсім не бачитись. Це здавалось йому дуже логічним. Крім того, вирішив зменшити силу її чуття, обережно переконуючи, що в коханні нічого нового немає. А коли вона виявить себе упертою, коли своєї власної користі не збагне, тоді він – що ж! – муситиме поставити питання руба. Але надіявся, що до цього не дійдеться, хоч усю справу постановив розв’язати за два тижні максимум.(…)

(…) У Марти цими днями настрій був кепський. Передусім несподіваний візит товариша Безпалька й чудернацька розмова з ним дівчину дуже стурбувала. Адже він був у неї закоханий, він прийшов до неї проти волі під владою свого чуття, на яке вона не могла відповісти. Та й сам він це знав. Проте прийшов. Дивні речі діються в світі! Дівчині дико було навіть припустити, що в житті цього поважного літнього чоловіка вона грала якусь роль, була метою його мрій, захоплення, міркування! І хоч не вона сама, як дійсна Марта, а тільки її образ, думка про неї була в посіданні тих довгих вечорів, про які завідувач згадував, проте дівчина хвилювалась, немовби сама несвідомо в цій омані брала участь. Їй було шкода свого завідувача, їй хотілось зробити йому щось надзвичайне гарне, щоб "замиритися", як вона думала. Він присилав їй квіти, над якими вона також мріяла щось химерне, і з цих мрій раптом народилось чуття до когось іншого, до цих квітів непричетного. Ця плутанина намірів і чуттів дівчині видавалася часом просто страшною, мов їй відкривався відразу залаштунковий хідник життя, таємничо й дивно покручений.

До того, Марта мусила другого дня з’явитись на посаду й бачити його. Який він до неї буде? До махортресту вона ввійшла як провинна школярка. Але вигляд Безпалька збадьорив її: завідувач був той самий; ні в мові, ні в поводженні він аж ніяк не змінився до неї, ні до когось іншого. Жодного натяку на вчорашню візиту вона навіть не постерегла, так ніби приходив до неї хтось інший, тільки зовні до товариша Безпалька подібний. Це знову її здивувало, але вона подумала, заспокоївшись: "Мабуть, і він сам викинув вчорашнє з голови. Воно йому й не личило".(…)

(…) Пригадувала тепер, що кооператор останній час з нею зовсім по розмовляв і уникав з нею бачитись. Тепер багато з того, що колись смішило її в його поведінці, видалось їй не таким смішним. "Може, він теж у мене закоханий?" – думала вона гидливо. Бо на саму думку, що кооператор теж міг нишком її жадати, її серце щеміло від збридження.

А втім, Юрієві про ці неприємності дівчина й словом не обмовилась. Їхнє розквітле чуття, що здавалося їй іншим світом проти всього звичного, життєвого, вона не хотіла засмічувати дрібницями. "Все якось улаштується",– думала вона. Але сьогодні їй знову трапилася прикрість, за всі попередні далеко тяжча. Прийшовши після роботи додому, побачила на столі в себе листа. Трохи здивовано – листи взагалі рідко одержувала, а не писала й зовсім – Марта розірвала конверта й прочитала по-російськи таке:

"Ви даремно так необережно звіряєтесь. Я його знаю. Кінчиться тим, що він зробить Вам дитину, як не одній уже зробив. Поки не пізно, проженіть його, бо покаєтесь.

Ваш друг".

Марта прочитала листа ще раз і ще раз. Спочатку вона просто подумала, що лист трапив не на адресу. Їй спочатку навіть у голову не спало зв’язати зміст його з собою і ще з кимсь. Потім зразу це зрозуміла, і руки їй затремтіли. Анонімний лист! Підлий, брехливий лист, що мав похитнути її любов! Яка ганьба! Ницість, бридота! Дівчина кинула листа на підлогу, як щось нестерпучо мерзотне, що бруднило її самою своєю присутністю. Як же боляче вжалили її ті рядки! Не тим, що могли збудити й підозру, а самим своїм брутальним втручанням, своїм безмежним нахабством! Вона стояла хвилин кілька коло столу, почуваючи біль і розпач. Ту мить їй здавалось, що на неї насувається щось вороже, безжальне, що своїм коханням вона скрізь збурила на себе ненависть і злобу.

І це передчуття невідхильних ударів раптом так згнітило їй серце, що вона мало не скрикнула.

Але думка її повернулась до листа. Марта підняла його й роздивлялась, не читаючи вже. Хто ж так благородно вирішив її просвітлити? Ваш друг! "Негідник",– подумала дівчина. І ту ж мить рука, якою листа написано, видалась їй дуже знайомою. Оця ретельна, канцелярська похилість літер, рівні натиски їх, трохи фігурне "В", гачки внизу "я" – вона їх бачила десь і з усім запалом силкувалась тепер пригадати. Потім почала шукати в середній шухляді столу, де складала всякі папери, й витягла кілька чорнеток заяв про посаду, з якими кооператор скрізь звертався і які давав дівчині перекладати на українську мову. Вона їх пильно порівняла з листом, і сумніву про автора їй не лишилось. Викриття її заспокоїло. "Ах ти заздра скотина",– промовила вона голосно, взяла листа й вийшла з кімнати.

Родина кооператора Іванчука сиділа за столом, обідаючи. Тетяна Ничипорівна заклопотано підживляла борщем чоловіка й дочку перед тим, як іти в буфет Караваївських лазень. Обіденний обряд видавався їй одним із священних підвалин родинного життя, його належало виконувати в тиші й супокої, в свідомості його значення, тому поява Марти, що просто ввігналася до кімнати, добру господиню дуже стурбувала.

– Давиде Семеновичу,– сказала дівчина зовсім спокійно,– не турбуйте мене, будь ласка, своїми мерзотними листами.

І кинула кооператорові листа, що впав серед кімнати, трохи покружлявши в повітрі; а сама вийшла.

– Що таке? Що такоє? – крикнув Давид Семенович, схопившись.

– Не можна так заходити, коли люди обідають,– мовила Тетяна Ничипорівна. – Що то за лист. Давиде?

– По якому праву?– кричав кооператор,– Та я міліцію, наконець, покличу, єслі вона буде вриватися в мою квартирю! Всяка крутихвістка меня обвіняєт! – кричав він, підступаючи до дверей. У неї любовники там, а я спокою не імєю!

Тоді Тетяна Ничипорівна сама підвелася, щоб узяти листа. Але кооператор її попередив – він підскочив, схопив папірця й миттю подер його.

– Не хочу я читать листов, які вона мені підкидає! Я знаю, що вона хочет заплутати меня в свої продєлки. Но цього не буде! Я постою за свою честь!

Тепер Тетяна Ничипорівна схвилювалась.

– Скажи ж мені, що тут сталося! – скрикнула вона.

– Скажу, всьо скажу... Я не хотів казать, щоб тебе не безпокоїть, но я должен сказать тебє правду... Адо, ти вже поєла, ступай гулять!

Дівчинка, що аж надто цікаво стежила за подією, вмить насупилась.

– Вы всегда меня выпроваживаете, когда что-нибудь интересное,– пробурчала вона.

Але батько кинув їй пальто та капелюха, і вона вийшла. Тоді кооператор сів коло дружини й таємничо промовив:

– Ти не знаєш, Тетяно, що тут вечорами було, як ти в банях.

І розповів їй докладно всю правду про те, як дівчина його спокушала, заманювала до кімнати, і він спочатку не розумів, заходив, як до доброї, але одного разу...

– Захожу я, Тетяна, а вона лежіт і ногу так отбросіла. Сідайте, каже, Давиде Семенович, коло мене...

Але він, звичайно, переборов усяку спокусу, бо в нього ж дружина, дочка, і він чесна людина.

– Так она,– казав він,– після того любовника з горя завела, но меня не може забути і всьо пристає, а це ще щось із письмом вигадала... Тільки ти не бери це до серця, воно обідно, но всьо ето глупості. А мені просто дивно: що вона в мені знайшла? Кажеться, я вже підстаркуватий, сім’я в мене, но от буває такий заскок у серці!

Вислухавши чоловікову доповідь, Тетяна Ничипорівна вжахнулась.

– Це, значить, коли мене дома немає? – спитала вона.

Дарма, що темпераменту їй бракувало, замах на родинне – родинне! – життя її оскаженив.

– Ах, подлянка! – скрикнула вона. – А перед людьми яке святе та боже!

– Це гадина, котру ми пригріли,– мовив, зітхнувши, кооператор.

І Тетяна Ничипорівна, ображена в найсвятіших своїх почуттях, з лагідної обивательки перекинулась на люту левицю. (…)

О, БОЖЕ МІЙ МИЛИЙ, ЗА ЩО ТИ КАРАЄШ ЇЇ МОЛОДУ?..

Другого дня вранці Тетяна Ничипорівна, зустрівшись із Мартою в кухні, демонстративно не відповіла їй на привітання. (…)

(…) Продаючи булочки, яблука та чай аматорам лазень, лагідна жінка сушила собі голову нездійсненними планами помсти. Не дати води? Замкнути відхідок? Але ці заходи важко було здійснити, не буваючи в хаті саме тоді, коли бувала дівчина; до того ж, вони мали в собі щось незаконне, а Тетяна Ничипорівна в доброті душі своєї якось містично боялася суду. "Така може й у суд подати",– думала вона. Над усе її спокушало виселити Марту геть зовсім з помешкання, здихатись одним нападом цієї зарази, подлянки, хвойди! З цього приводу вона ухвалила мати нараду з орендарем.

Тим часом, не стерпівши своєї і Мартиної мовчанки, вона за кілька день несподівано звернулась до дівчини вранці з войовничою промовою:

– Що ж це ви, баришня, на чужих чоловіків заздритись почали? – сказала вона єхидно.– Чи, може, вже хлопців усіх перебрали, що чоловікові жонатому на шию вішаєтесь? Некрасиво, баришня, я скажу даже паскудно таке витівати. Вам, значить, на руку, що жони ввечері дома немає, так ви перед моїм чоловіком ножку вже одкидаєте? То вам, значить, нічого, що я з ним десятий рік чесно живу! Вам, значить, совершенно байдуже, що я всю сім’ю своїм потом годую! Революція все дозволила, Бога немає!

Марта, що переходила кухонний терен, простуючи до махортресту, здивовано спинилась. Потім спокійно відповіла, знизавши плечима:

– Ви збожеволіли!

І вийшла. Тетяна Ничипорівна розпачливо крикнула їй услід, потрясаючи каструлею:

– Сама божевільна! Мерзавка! Шлюха!

Марта хутко йшла звичним шляхом на Хрещатик. "Яка гидота, бруд",– думала вона, здригаючись. Це вперше за життя вона дістала на себе стільки одвертого цинізму, брехні й базарної лайки. Сусідка закидала їй не більше й не менше, як злочинну спробу звести свого чоловіка, нікчемного й лихого балакуна, якого вона мала необережність пустити на поріг своєї хати. Щось безглуздіше навіть уявити важко! А проте цю нісенітну вигадку, цей ганебний наклеп їй кинуто! Дівчині моторошно стало від безсоромності, ницості її суддів. Як, зрештою, мало ще знає вона людей! І що далі робитиме кооператорка? А, безперечно, Тетяна Ничипорівна щось робитиме! І все тільки за те, що вона покохала, як ніби спокуту прийняти мусила за свою любов, за всі свої мрії, за ввесь запал чуття і все щастя, що вона дізнала. Гадаючи про це, вона мов прокидалась зі сну. "А він ще каже, що в коханні нічого нового немає",– подумала дівчина сумовито. А втім, згадка про нього її піднесла від бруду, якого торкнулась. "Мій єдиний, рідний",– шепотіла вона.

До установи вона прийшла вчасно, але співпрацівники її – машиністка Ліна й рахівник Ворожій сиділи вже на місцях. За цей час Ліна геть зовсім перемінилася з вигляду – її риси заокруглились, надмірна гострота їх зрівнялась, і, ще недавно негарна, вона зробилася вельми симпатична. Привітавшись, як звичайно, Марта теж до свого столу сіла й видобула з шухляди папери. Хвилин кілька минуло в мовчанці. Аж ось Ліна підійшла до Марти, нахилилась до неї й сказала пошепки:

– Ви, товаришко Марто, мабуть... ще нічого не знаєте?

– А що таке?

Ліна зам’ялась.

– Бачите, мені неприємно про це говорити... Але ви нічого не знаєте, я дивуюсь... Позавчора була нарада в директора про раціоналізацію апарату... Вже вчора навіть говорили, та ви не чули, певно... А сьогодні вже списки у великій залі вивісили. Багатьох скоротили...

– Отже, й мене? – спитала Марта.

– Вас якраз теж... Вибачте, Марто, що я вам сказала, але я бачу, що ви не знаєте... Це велика неприємність, але можна ще подати заяву...

– Ну що ви, Ліно, я дуже вам вдячна. Ви бачите,– додала вона, силоміць посміхаючись,– я навіть працювати взялася, ніби я тут служу. А насправді, виходить, я вже самозванка. (…)

(…) Безпалько вже сидів коло столу, переглядаючи листування. Підвівши очі на Марту, він глянув на неї запитливо й спокійно. Передбачаючи цікаву сцену, Ворожій покинув рахівницю і вдав, що вивчає відомість. Ліна цокотіла, але стримано, також зосередившись на слуху.

– Так ви скоротили мене, Андрію Романовичу? – сказала дівчина голосно й різко.

– Не я вас скоротив, товаришко Висоцька,– відповів Безпалько, не зміняючи пози, яка свідчила, що він тільки на мить відірвався від роботи,– а нарада в справах раціоналізації апарату визнала, що в статистичній частині досить трьох працівників, якщо відповідно, за моїм проектом, спростити форми справоздання, а деякі й просто...

– Але чому скоротили якраз мене? – урвала його Марта.

– Не хвилюйтесь, товаришко Висоцька, з трьох технічних співробітників статчастини вибір, на мою думку, зроблено цілком підставно. Передусім, товаришка Лісова, як заявив представник місцевкому, вагітна ("Ах, от чому вона останній час так поправилась і погарнішала",– мельки подумала Марта. Ліна застукала голосніше), а рахівництва, що провадить товариш Ворожій, ви не змогли б на себе взяти. До того ж, і товариш Ворожій, і товаришка Лісова багато давніше за вас працюють в установі, а старим працівникам у таких випадках, як ви знаєте, завжди дають перевагу. А втім, коли ви вважаєте своє скорочення за непоправне, ваше право вдатись до місцевкому...

– Брехня! – скрикнула зненацька дівчина. – Ви мститесь надо мною! Ви навмисно склали того проекта, щоб мене звільнити! Ви хотіли... ви хотіли надати махортрестові нормального вигляду...

– Вона маячить,– промовив Безпалько здивовано. – Товаришу Ворожій, дайте там води.

Але Марта вже себе опанувала. Бліда й схвильована, вона уривчасто промовила:

– Не треба... Мені не треба води... До побачення, товариші.

І вийшла з кімнати. (…)

Співробітник Ворожій почав було умовляти Марту оскаржити своє звільнення, але Марта не захотіла.

Сьогодні біохімік обміркував докладно плани свого майбутнього життя. Щоб застерегти себе надалі від любовних несподіванок, він твердо вирішив негайно одружитись. (…)

(…) Тому він написав сьогодні й відіслав поштою такого листа (російською, звичайно, мовою):

"Глибокошановна Ірено Степановно! З незалежних від мене і для мене прикрих та несподіваних обставин я не міг останній час відвідувати Вас і втратив Ваше, таке приємне й дороге для мене товариство. На щастя, ці обставини вже минулись, не лишивши найменшого сліду, і радість моя була б цілковита, якби ви дали мені дозвіл знову Вас бачити. Я нетерпляче чекатиму Вашої відповіді, від якої залежатиме багато що в моєму житті. Вам щиро й глибоко відданий. Юрій Славенко". (…)

(…) Другого ж дня кінець Мартиної службової кар’єри був уже відомий її сусідам. А що безпосередні відносини між родиною кооператора й дівчиною зовсім урвались, за посередника тут виступила фрау Гольц, що здивовано запитала Марту, чому вона вдома перебуває робочого часу. Сором не дав дівчині признатися до свого вигнання, і вона досить спокійно заявила, що вирішила покинути посаду й має готуватись до іспитів на курси чужоземних мов, щоб вступити на них восени.

Це пояснення сусідка по-своєму витлумачила:

– На утримання, значить, пішла,– сказала Тетяна Ничипорівна.

– Што ві говоріт, ах большой скандал! – скрикнула чеснотлива фрау Гольц.

– Ви самі, Амаліє Генріховно, подумайте,– казала буфетниця поважно,– навіщо їй, розпутниці, працювати місяць за шістдесят карбованців, коли вона за вечір, може, червонця візьме, дома сидячи? Це ж не то, що ті нещасні проститутки, які, знаєте, в дощ і в холод по вулицях бігають – вона собі знайшла дурня, та й скубе його потроху.

– Ах, страшні скандал! В Германія так не бівайть, – зітхала фрау Гольц.

– І в Германії вашій так бівайть, нема що хвалитися. Скрізь, кажу я вам, єсть отаких баламутниць, що ради шутки вам сім’ю розорить... Тільки що в нас їм попускають, раніш хоч бога трохи боялися, а як тепер бога впразнили, так і нема їм упину.

Так розважала в кухні Тетяна Нечипорівна з почуттям власної гідності, але дуже голосно, щоб Марта все в своїй кімнаті могла почути. І вона чула. Але турбувалася найбільше не за себе – найбільше вона боялась, щоб оскаженілі сусіди не образили якось Юрія, коли той увечері приходить. Це побоювання знову мирило її з тим, що біохімік почав навідуватись до неї через день.(…)

По наговору Іванчуків, буцімто Марта стала утриманкою багатого чоловіка, до неї завітав орендар, у якого вона наймала помешкання. Замість п’яти карбованців комірного, він зажадав тридцять. А якщо вона не погодиться на це, то мусить виселитися з кімнати через два тижні.

ВЕСНЯНОЇ НОЧІ ВСЕ В САДУ ШЕПОЧЕ, ВСЕ ЛЮБИТИ ХОЧЕ...

(…) Звісно, вона могла б боротись за свою кімнату, могла б боротись і за посаду, навіть знала законні способи, до яких треба взятись, і безперечно взялась би до них, якби тут не було заплутане її чуття, її "інтимність", як висловився вчора орендар. І це паралізувало її відпорну дію. Дико було б їй, справді, доводити, що скорочено її не з раціоналізації апарату, а з любовної примхи підтоптаного зава, і що з кімнати її женуть за гадану спокусу літнього сусіди! Її любов була б, здавалось їй, споганена, то ж вона мусила хилитися.

Марта стала на облік на біржі, де їй за кілька день призначили перекваліфікацію. Вільний час віддала читанню. З жахом і розпачем пізнавала у віршах, драмах, романах своє чуття і свої мрії. «Як і в неї, відбувались уже раптові зустрічі, що розцвітали зненацька пристрасним коханням, як і в неї, захлиналась душа від божевільного пориву; як і вона, схилялись дівчата в міцні й свавільні обійми, як і вона, віддавались вони з тугою й страхом. Як і вона!» У кожній книжці вона знаходила тепер «ту чи ту свою рису, ту чи ту подібну ситуацію, що ранили їй серце, ті самі посмішки, наївності, і болісно, гостро почувала, що коли б вибрати з усього, про кохання чи з приводу нього написаного, по шматочку звідти і звідти, то всю її любов, таку нову й незрівняну для неї, можна було б скласти з тих уривків до найдрібніших деталей». Невже замість прокласти новий і невідомий шлях вона йшла битою стежкою, де мільйони ніг уже лишили свої второвані сліди? «Звичайно, люди любили, тільки не так»,– бадьорила вона себе.

(…) На уламках колишніх мрій вона викохувала нові надії, в ній зароджувалось і зростало бажання якось вивершити це старе почуття, що її геть заполонило, увінчати його, давезне, новим невмирущим вінком, вчинити подвиг у своєму коханні.

Того дня, прочитавши ще один зухвалий роман, Марта пригнічено відсунула книжку. Гіркота пройняла її геть усю. Відразу їй на думку спали її власні слова, промовлені колись у піднесенні: "Я хочу так, як у романі!" І справді, вона любила як у романі, її хотіння достоту здійснились. Але яка туга, глум і ганьба були в цьому здійсненні! Так, як у романі! Чи ж могла доля з неї гірше насміятися? (…)

(…) Отже, вона мусила негайно щось учинити, щоб спинити романну течію свого кохання, довершити його якимсь виключним, небуденним кінцем. Мусила на щось зважитись. (…)

(…) Другого дня, чекаючи Юрія, вона зодяглась так, як того вечора, коли він прийшов був до неї в завірюху, щоб потім приходити щодня.

(…) Біохімік прийшов вчасно, про думки Мартині справді не здогадуючись, але маючи свої власні думки, що забарвлювали в чорний тон його настрій. Сьогодні він одержав нарешті відповідь від Ірен, дуже коротку: "Заходьте, я рада буду вас бачити. Ірен". Якщо зміст відповіді цілком задовольнив його, дуже порадував і зняв з нього турботу про майбутнє, то сама форма її листа його геть здивувала: лист був написаний по-українськи! Яким способом з Ірен могла зробитись українка? Цього він не міг збагнути. "Всі побожеволіли з цією мовою",– вирішив він кінець-кінцем. А, проте, цей факт не був йому неприємний, десь там якесь чуття в нього потішилось і ворухнулось. Він був навіть трохи заінтригований, отже, тим більш йому хотілось завітати до Ірен якнайшвидше. (…)

Марта умовила Юрія піти вдвох на прогулянку.

Всю дорогу назад Марта пригнічено мовчала, і її настрій мимоволі заражав його. Та й власні він мав на те причини. Що дурнішого могло бути, як ця прогулянка під церкву, над якесь феодальне урвище! В XX столітті, в добу розуму, це є непрощенне й дике збочення. І потім оці солодкі наївності про весну – вуха в’януть, їх слухаючи! "Гімназистка, справжня гімназистка",– думав він обурено. Але найбільше обурювався на себе, що за ввесь час не спромігся оповістити їй про розлуку. В душі професор люто кляв себе за слабодухість, і всю надію покладав на решту побачення, уже в кімнаті, йому навіть найраціональнішим почало здаватися закінчити кохання там, де воно й почалося.

– Ти в незвичайному настрої сьогодні, Марто,– мовив він нарешті, коли вони підходили вже додому.

Дівчина здригнулась.

– Все мені незвичайне сьогодні, все,– прошепотіла вона. – Здається, ніби вперше бачу тебе... вперше йду цією вулицею... Аж ось я й дома... Але ти не підеш до мене, Юрчику!

– Чому? – здивувався він. – Ще не пізно.

– Ніколи не підеш,– казала вона вже голосно, – ми ніколи вже не побачимося.

– Ти їдеш десь? – спитав він.

– Ні, я житиму тут... Не розумієш? Ще місяць, ще два, хай рік, два роки, і хтось з нас розлюбить... байдуже хто. Ми будемо сваритись, клясти, дурити один одного, і буде ганебний старий кінець, як старе було й наше кохання. Хай хоч кінець буде новий. Прощай, Юрчику!

– Чекай, – сказав він спантеличено. – Ти зовсім не береш мене до уваги!

– Тебе? О, мій любий! Беру, беру... Тебе більше, ніж себе. Ти працюватимеш... для великого нового світу, для майбутніх людей, які житимуть краще за нас. І я буду з тобою, завжди з тобою, але тільки як спогад... бо ти ще любиш мене. Ти ще любиш, тому будеш згадувати про все, що було... і тобі буде гарно. Я також... Мені ще хотілося поїхати з тобою туди, де я народилась, ходити з тобою вдвох, взяти вночі човна, поїхати далеко й купатись там...

– Я, правда, не вмію плавати,– пробурмотів Славенко.

– От бачиш... Хоч я навчила б тебе... Але я боюся, що це буде запізно... боюся кожної хвилини, що ми ще вдвох. Раптом ти розлюбиш мене несподівано! Ні, ні! Я думала. Іди. Так треба.

Його дивував спокій, з яким вона говорила. І він почував себе перед нею хлопчаком, якого повчають. Його повчають, що за нісенітниця!

– Я розумію, чого ти хочеш,– почав він,– навіть визнаю тобі рацію. Але це поважна справа, яку не годиться розв’язувати коло хвіртки, по-дитячому. Я пропоную піти до тебе й докладно все обговорити.

– Ні. Ніколи,– сказала вона.

Він почував її піднесення, але воно його принижувало. А втім, вірячи твердо в своє красномовство, професор побоювався, щоб у дальшії розмові з нею якось проти волі не похитнути її наміру. Це було б уже зовсім безглуздо. Тому вирішив своєї зверхності тут не доводити.

– Ти жорстока, Марто, – сказав він. – Але я розумію. Того, що ти боїшся, я боюся так само.

– Я знала це! – скрикнула дівчина. – Юрчику мій єдиний, я знала це! Яка я щаслива!

– Хай буде по-твоєму,– провадив він понуро й тужно. – Хай буде... Прощай, Марто.

Біохімік хотів поцілувати її, але вона відхилилась.

– Ні, це було б... як у пісні! Руку можна.

Він поцілував її руку довгим поцілунком.

– Це все,– сказала вона. – Прощай, я люблю все, що ти робитимеш. Не пробуй побачити мене, це буде боляче, але згадуй про мене. Зараз я хочу цілувати тебе, бути з тобою, але я йду. Любий, єдиний, коханий Юрчику, прощай.

Вона повернулась і зникла. Він сказав їй услід:

– Прощай, Марто.

Але ще якийсь час стояв. Чув, як вона відчинила й зачинила двері. Отже, він вільний? Але такий спосіб розлуки здавався йому просто бридким. "Вона пошила мене в персонажі XVIII століття, в якісь дон-жуани, чорт бери!" – думав він, ідучи додому. Далеко краще й сучасніше було б, якби він виклав усі причини, з яких розлука неминуча, пояснив би їй усе гаразд, а вона, поплакавши, погодилася б. І навіть лягаючи спати, відчував іще прикрість.

Але вранці молодий професор, хоч і не переставав визнавати Мартину поведінку за геть нераціональну, своє становище визнав за цілком певне. Чи неоднаково, як саме дійшлось до того, що він хотів? Не процеси важать, а наслідки. До того ж, те дівча вганяє за ілюзіями, хай має їх! Зрештою, все обійшлось прекрасно, він вільний, це основне, і дурень він був, що вчора якось інакше до цього поставився. "В мене є ще рештки сентиментальності",– подумав він.

Цілий день професор завзято працював і передусім закінчив статтю про наслідки попередньої серії спроб, почату оце недавно вільними від побачень вечорами. Беручи під увагу роботу американського вченого, що з іншого приводу торкнувся, хоч і побіжно, його теми, Славенко твою статтю писав по-англійськи, щоб саме в Америці її видрукувати. Потім відповів на півтора десятка задавнених листів, кожен з них стереотипно починаючи: "Високошановний колего, тяжка хвороба стала мені на перешкоді своєчасно"… і т. ін. Нарешті о восьмій годині ввечері надів чорного костюма й рушив із візитом до професора Маркевича.(…)

И ЛЮБОВЬ – ЭТО ТОТ ЖЕ КАМИН, ГДЕ СГОРАЮТ ВСЕ ЛУЧШИЕ ГРЕЗЬІ…

Три перші дні дівчина прожила в солодкій і тихій нестямі. Свідомість, що вона вчинила щось надзвичайне й незрівнянне, ввесь час її збуджувала, переймала щасливим трепетом її душу, колисала її думки, як ніжна й монотонна музика. А втім, цими днями вона ще схудла, ще зблідла, шкіра її впрозорилась, очі потемніли й збільшились. Щастя виснажувало її, легка повсякчасна стома була в її сповільнених рухах, у збляклому погляді, у млявих, ніби змушених словах. Урочистість з’явилась у її погляді, натхненна посмішка на устах, що беззвучно відбивали палющий захват її єства. Коли досі вона жила, як у романі, то тепер почала жити в казці. Фантастичні, яскраві сни, де мінилися їй гарячі фарби серед полів із стрункими обелісками, де її підхоплювали й несли хвилі небачених морів, де віяв жагучий вітер пустелі й легка прохолода вечірніх гаїв, тепер сповнювали її ночі, і вранці дівчина прокидалась знесилена, зачудована цими видивами, що проти них весняне сонце надворі здавалось туманним і сірим. Але він не наснився їй ні разу.

Часом Марта брала його цидулку, що він написав колись, чекаючи її, і покинув потім на столі,– єдину матеріальну річ, що від нього залишилась, вдивлялась у напис його літер, його слів і читала сама собі: "Марто, я схиляюсь перед твоєю мудрістю в коханні. Нікого я не любив так, як тебе, та й загалом не любив. Любив – це замало. Жив тобою, мислив тобою. Ти перша й остання, ти єдина, Марто. А тепер я йду назад у ту сірину, в ту похмурість, з якої ти мене викликала. Прощай, Марто, ти велика".

Цей лист не мав підпису – він не встиг тоді підписатись, бо вона якраз надійшла. Але й так вона почувала його в кожній літері, почувала силу його кохання, втілену в цих рядках, і свою силу над ним, свою велику любов. Цей лист, залишений тоді з геть іншої нагоди, здавався їй тепер одержаним допіру, був ніби віщим листом, де відгадано й стверджено її майбутній вчинок. (…).

(…) … все здавалося Марті страшенно давнім. Три дні, як вони розлучились? Ні, три вічності відтоді минуло!

Сусіди нарешті дали їй спокій. Тетяна Ничипорівна, довідавшись, що дівчину виселено, вважала свою помсту за довершену й у кухонних розмовах із фрау Гольц згадувала Марту вже в минулому часі: була, мовляв, така крутихвістка. А сам Давид Семенович увесь час був у службових відрядженнях, і останніми днями вона бачила його мельки раз чи двічі. Та коли й здибалася мовчки з своїми співмешканцями, то тільки легке здивування її брало, немов тіні якісь повз неї проходили, тіні нешкідливі, але чудернацькі. І всі люди їй такими тінями здавалися, ввесь світ якимсь трохи примарним, відсунутим і маленьким. Тільки себе почувала вона дійсною, тільки нескінченний порив до нього, його відповідь і його далеке існування. (…)

(…) Тепер, розгортаючи книжку, Марта ніби кидала виклик усій історії літератури й людського кохання! Після кожного прочитаного роману вона ще глибше, ще сп’яніліше свою вищість почувала, бо ж ніде нічого подібного на свою любов, на її незрівняний кінець не знаходила. Ніхто ще не любив так, як вона! Про що пишуть романи? Про дівчат обдурених, зраджених, про дівчат одружених наприкінці й щасливих від цієї нісенітниці, словом, про відомі їй буденні кінці, яких вона боялась і яких уникнула. Прочитавши половину книжки, вона думкою прикидала, хто кого зрадить, хто з ким побереться, і рідко коли помилялась! До нудоти одноманітне було людське кохання, але кожна історія його ще і ще раз доводила їй, яких високих і нових щаблів вона в своїй любові осягнула. З почуттям гордощів та перемоги над всесвітнім шаблоном лягала дівчина спати й бачила ті променисті сни.

Добираючи собі лектуру, вона орієнтувалась найбільше за назвою, відповідною до своєї теми. Отак їй до рук трапила того дня п’єса Ібсена "Комедія кохання", яку дівчина своїм звичаєм почала читати повільно. Але від дії до дії зростала її тривога й заразом швидшав темп її читання. В п’ятій дії її очі вже стрілою мчали по рядках, а душа сповнювалась жахом і нудьгою, як від раптового падіння в незглибну прірву. Дедалі голосніше билася їй кров у скроні, дедалі міцніше стискувались її уста, та вона трохи не скрикнула, трохи не застогнала, наприкінці читаючи натхненні слова дівчини Свангільд до Фалька, з яким розлучалася в ім’я чистоти свого кохання:

Весни розкішної
ми діти, Фальку, й осінь навісна,
туману і сльоти пора нудна,
коли замовкне соловей співучий
в твоєму серці – ця пора причинна
весни розквітлої змінити не повинна.
Й зима смертельна свій мороз павучий
не мусить кинути на наших мрій буяння –
ми не дамо цвіт нашого кохання
прибити, збридити це весняне тепло,–
хай чарівне помре, яке жило!

Це ж свої власні слова, свої власні думки й почуття вона бачила тепер перед собою, і ввесь її порив та марення ту мить ніби відходили в написане, лишаючи її порожню, покалічену, принижену. Всю складноту своїх таємничих почувань, своїх надій і намірів вона зразу впізнала в цих жорстоких рядках, що відбирали їй право на її багатство. З кожним прочитаним словом вона руйнувалась, убожіла, оберталась у жебрачку, і щире золото її мрій перемінялось на нікчемне череп’я. Її немов викрито зараз, на злочині спіймано, пишноту з неї здерто, і в лахи, в ганчір’я одягнуто на глум та посміховисько! Її невимовне вже хтось інший почував, усі її надзвичайні слова були вже сказані перед нею, все нове, що вона гадала створити, давно вже викладено у віршах. І вона, знемагаючи від туги, читала далі:

Тепер своє я діло доконала –
вогонь поезії натхнула я душі твоїй! Лети!
До перемоги мчи, соколе мій,
а Свангільд пісню лебедину проспівала!..

Ці рядки справді забриніли їй лебединим співом, ба більше – похоронним дзвоном над її запальним, наївним прагненням до нового й незрівняного в коханні: в тому, що вона пристрасно чинила, теж нічого нового не було!

Ту ніч Марта Висоцька кепсько спала. Найголовніше, той радісний зв’язок, що вона між собою та коханим своїм увесь час почувала, раптом зрадницьки урвався. Фальшивий у своїй основі, витворений у засліпленні, у хибному відчутті новини, насправді не нової, цей примарний зв’язок перестав існувати ту мить, коли всохло його живильне коріння. Тепер, коли згадувала про нього, на неї вже не не пашило тепло, не віяв тремтячий легіт, не линула прозора хмарка забуття. Тепер у темний льох трапляла її думка й тікала звідти геть, холодна, чорна й вогка. І серце їй стискувалось тепер від жалю, що, погнавшись за химерами, вона втратила дійсне. Вона ж могла б іще бути з ним, може, й довго, дуже довго бути – хто зна, скільки часу тривало б їхнє чуття! Адже люблять роками. А так вона відтрутила його задля божевільної мрії, що розвіялась зразу, як дим над жалюгідним згарищем. Він був би ще коло неї! Якби був оце зараз! Вона розповіла б йому, сміючись, дурну історію свого шукання новини, призналася б щиро до своєї помилки, і він промовив би спокійно: "Я не раз казав тобі, Марто, що марна річ шукати чогось нового в людських почуттях. Доводиться тільки дивуватись, що люди XX століття не можуть цього гаразд утямити. Але розум, я певен, переборе зрештою ці нерозважливі пориви і марнотратству людської енергії буде покладений край". Скільки рації в цих суворих словах, що їх вона своїм прикладом хотіла похитнути! І вони сміялися б укупі, прочитали б разом ту п’єсу, що розвінчала її, і вона сказала б йому, що нічого немає над дійсне, хай коротке, хай минуще й шаблонове, але справжнє й живе!

Але його коло неї не було. Вернутись до нього, покликати його, написати? Викреслити з життя ці чотири безумні дні, ці чотири вічності страшної омани? І раптом ці вічності видались їй короткою миттю, одною тільки миттю маячні – так, ніби читаючи ту "Комедію кохання", вона й собі щось подібне уявила! Так легко нав’язати ще порвану нитку! І заразом важко, неможливо, ганебно вертатись назад, спростовувати свої слова, жебрати продовження. Може, якраз зараз; покінчивши з роботою, він віддається спогадові про неї, кличе її тихим шепотом, як тепле видиво, як свою мрію-натхненницю, і раптом своїм поворотом вона, мов злочинниця та, знищила б цей скарб його душі... Ніколи! Хай думає, що єдиний, що знайшов з нею щось нове! (…)

(…) Ще вчора дівчина нікого не потребувала, зачарована собідостатнім маренням, а сьогодні їй уже хотілось бачити людей і серед них когось близького, гарного, щоб розповісти йому, не таячись, про все, що вона зазнала. І вислухати співчуття, пораду, знайти в комусь підтримку й заспокоєння! Це бажання зростало в ній і почало кінець кінцем її мучити. Почувши в порожній кухні Адині кроки, вона відхилила двері й промовила:

– Добридень, Адо! Йди-но до мене гуляти.

Дівчина пильно на неї подивилась і відповіла розважливо:

– Нет, я не могу с тобой играть, папа сказал, что ты развратная.

Марта в жахові відсахнулась. В цих словах дівчини вона раптом відчула всю гнітющу дійсність свого становища – що не має посади, що сусіди її ненавидять і що має вибиратись з помешкання за якийсь тиждень. І згадала майбутню свою кімнату, яка видалась їй тепер труною, де вона мусить лягти живою. Туга, дедалі ширшаючи, її обіймала.

Надвечір несподіваний стук у двері перелякав її, і до кімнати зайшов Льова. (…)

– Льова! – скрикнула дівчина. – Ви прийшли!

Вона кинулась до нього, взяла за обидві руки й дивилась на нього, як на доброго вісника, як на рятівника.

Він теж дивився на неї. І не пізнавав її! Де та Марта, промениста дівчина, що гнітила його своєю величчю? Перед ним стояла дівчина оспала, бліда, схудла, з побляклими очима й хапливими, сполошеними рухами. В її гордовитому колись голосі, якого звук був підкоряв його, він почув раптом крик по допомогу. Потиск її рук був судорожний, благальний, посмішка гарячкова й несмілива, сама вона якась менша, зібгана й ніби провинна. Він не пізнавав її геть зовсім! І разом з тим його напружене й болісне чуття до неї якось зм’якло, немов дістало зразу теплого заспокоєння. Натомість нове чуття до неї виникло – жаль, безконечний жаль.

Він мовчав якусь мить, схвильований уже тим, що діялось у його серці, потім спитав:

– Що з вами, Марто?

– Я вам усе, Льово, розкажу! Сідайте! Роздягайтесь. Ви не забули мене... ви прийшли, Льово! Ах, я така самотня, як не була ніколи... Я нещасна, Льово! Сідайте отуто коло мене.

– Що з вами, Марто? – перепитав він, сідаючи.

– Це довга і... страшна історія! Важко повірити... Я сама іноді не вірю. Ніби все вигадане, ніби здалося тільки... Ви слухатимете?

– Марто, я слухатиму,– сказав він.

І вона почала розповідати йому все з першого побачення, відновлюючи в пам’яті минулі хвилини яскраво й болісно, немов удруге їх переживала, і розповідаючи про них цьому довготелесому мовчазному хлопцеві так, як не розповідала б матері, подрузі, сестрі. (…)

(…) З того, як він слухав, вона почувала, що він розуміє її так, як ніхто не зрозуміє. Це надавало їй захвату. Льова мовчав увесь час, а коли вона дійшла до свого вигнання з посади, до сусідської підлої брехні, коли сказала, як спантеличила її така ганебна поведінка людей, він тихо промовив:

– Люди, Марто, мають здебільшого два обличчя. Одне природжене, часто дуже дике, а друге вони набувають, живучи. І от часом те перше оголяється. Ви не знали цього, Марто, і ви здивувались.

Ці слова її зненацька стурбували.

– Два обличчя? – перепитала вона. – Кожен має два обличчя?

– Навіть три іноді... Людей з одним обличчям дуже мало, Марто.

– І в нього два обличчя?.. Ні, ні,– сказала вона, заспокоївшись. – Я всю душу його знаю! Скільки він мені говорив! Моя кімната – це справжня комора його думок... Але слухайте далі, Льово, найстрашніше слухайте.

І вона почала про проблему новини взагалі, а в коханні зокрема. Льова зразу нашорошився, захвилювався й кілька разів хотів її спішити. Але вона казала:

– Ні, ні, чекайте... я ось кінчу, тоді ви скажете.

Нарешті, кінчивши на "Комедії кохання" Ібсена, вона дозволила йому говорити, але додала:

– Але тут усе ясно. Що ж робити! Нічого не заперечиш.

– Та що ви кажете, Марто! – скрикнув Льова. – Все треба заперечити! Все!.. Мені шкода вас, Марто!

– А мені? Ще більше. Але логіка, Льово!

– Яка логіка? – сказав він сумно. – Де ви бачили логіку в людському житті?.. Може, в тому, що ми... народжуємось і вмираємо? Це логічно, по-вашому? А коли в основному, в найпершому, Марто, нема логіки, то що ж уже в усьому похідному?.. Логіка – це обмеженість людського розуму, Марто. Логіка – це його границя. Ми втискуємо в ці границі життя... а це злочин, Марто, життя більше за розум… незрівняно більше... Що ви говорите! – скрикнув він знову.– Ви повірили, Марто, в якісь міркування, ви в літературу повірили... Все нове на світі, щомить усе нове!

– Льово, ви мрієте,– посміхнулась дівчина.

– Життя – це постійне оновлення, Марто! – казав він піднесено.– Щоранку сходить над землею сонце... Дні, Марто, розвиваються, як безліч листу, нового, свіжого листу... Щодня нові почуття прокидаються в нас. Життя не спиняється і не повторюється! І ви, Марто, і я, і всі, хто є,– всі ми нові, бо ще ніколи не існували. На порозі душі в кожного юрмляться почуття, думки, наміри, вони всі хотять зайти, вони б’ються за місце в нашій душі, їх тисячі, мільйони – а ви кажете, нового немає, Марто!.. Тільки не можна замикати себе... Ширше двері! Ширше двері!

Він зовсім захопився. Потім зразу замовк, засоромившись, і додав тихо:

– Це, Марто... я так кажу, бо сам про це багато думав. І мені шкода вас, дуже шкода... що ви так говорите.

Посмішка з її уст зійшла. Після розважливих міркувань, до яких вона звикла, його слова – незграбні, плутані – несподівано її зачарували. Вона здригнула, відчувши в коморі думок, що біохімік їй залишив по собі, якийсь давучий холод, і сказала, зітхаючи:

– Льово, ви добрий... Ви дуже гарно сказали, що над землею щодня сходить нове сонце. Але я його не бачитиму! Ох, ви не знаєте, в якій кімнаті я маю жити! Це на Садовій, якась нора, довга, темна, обдерта, страшно навіть подумати... Вікно на північ виходить, там ніколи не буде сонця! І я мушу там жити.

– Ви не можете жити, Марто, в такій кімнаті,– сказав він.

– Вам потрібна зовсім інша кімната – висока й світла. Щоб кімната до вас пасувала, от що треба, Марте.

– Але де ж її взяти?

– Я буду шукати, Марто. Я... я все зроблю. Почекайте трохи, Марто, ви побачите, як усе буде гарно. Є здібність у людини, велика здібність забувати... Вона стирає з нашої душі порох і тлінь. Тому ми нові щоразу, Марто.

Незабаром він пішов, поспішаючи на вечірню зміну до крамниці.

– Я трохи ожила, вас побачивши,– сказала, дівчина на прощання.– Приходьте ж швидше, Льово! Я вас чекаю.

І справді вона раптом збадьоріла. Розповівши з початку до кінця свою чудну й сумовиту пригоду, дівчина немов зменшила її тягар. Майбутнє їй якось прояснилось. Звичайно, вона накоїла чимало прикрих для себе дурниць, вона обікрала сама себе найбезжальнішим способом, але що ж – надалі матиме з того науку. Ах, дурненьке її серце! А все-таки в її коханні щось гарне лишилось – була спроба, хай нерозважлива, але шляхетна. І про нього вона думала лагідно й ніжно, як про загублену дорогу річ, що з утратою її нарешті помирилась. Спогад про нього був чудовий і зцілющий. Хай і він так згадує про неї, це те, чого вона хотіла!

От Льова знайде їй високу й світлу кімнату. Посаду вона, літеру "А" маючи, теж одержить, певно, за якийсь тиждень-два. І працюватиме. Житиме! Буде ще вчитися, зробить ще багато й багато. (…)

(…) Годині о п’ятій у її двері постукано. "Нарешті",– подумала дівчина, але до кімнати зайшов зовсім несподіваний гість – інженер Дмитро Стайничий з Дніпропетровського.

Він розказав, що влаштувався на завод, «працює, як віл», читає лекції робітникам. А ще похвалився, що одружився: «Хорошу дівчину взяв, їй-богу, не гіршу за вас! Не скажу, що кращу, але справжня українська жінка, ще й Оксаною зветься». У неї в Києві є родичі, до яких вони ходили в гості. Там зустріли Славенка. У нього завтра весілля, одружується з дочкою родички Оксани… Він попрощався з дівчиною і пішов собі, Марта ледве спромоглася подати йому руку – огидна новина відібрала їй усю решту сил. Він жениться!

Тільки тиждень вони не бачилися. Отже, ввесь час, коли вона жила тільки ним, коли безтямно прагнула створити для нього й для себе щось нове в житті, щось світле, вічне, прекрасне,– він дурив її! Тимчасова коханка – як це просто й звичайно! Голова їй туманилась, але свідомість не покидала. Раптом вона підвелася, охоплена болісною, надзвичайно виразною думкою – її зраджено? Що ж, у цьому справді нічого нового не було.

ЕЛЕГІЯ АТРАКЦІОНІВ

Другого ж дня після побачення з Мартою Льова Роттер розвинув шалену розвідчу діяльність. В умовах перелюдності міста й житлової скрути розв’язати цю справу було не легко, але він не міг поїхати, покидаючи дівчину в кімнаті без сонця. За три дні він дістав кілька адрес, і надія його справдилась – одна з кімнат, що він дивився, була південна, невеличка й затишна.

Господарі – двоє милих стареньких із шпіцем та семилітнім хлопчиком – онуком. Будинок пристойний, другий поверх, прекрасний район. Була остання трудність, а саме грошова. Якийсь молодий чоловік, попередній посідач кімнати, жив щось із півроку, не заплатив комірного і зник. Отже, старенькі, крім усіх хвилювань з цього приводу, мусили ще й оплатити його площу домоуправі, а тепер хотіли справити втрати з нового пожильця п’ятдесят карбованців. Про те, щоб дівчина сплатила їх власним коштом, не могло бути й мови. І Льова продав свою бібліотеку – не дуже велику, але пристойно дібрану.

(…) Надвечір Льова вже спакував свої речі, які утворили досить портативний клунок та дерев’яну валізу, що вільно вкладалася в норму ручного багажу, визначену залізничим квитком. Тепер він міг востаннє з’явитись до дівчини.

Дорога з Печерська до Жилянської вулиці була довга й знайома йому до найменших дрібниць. (…)

(…) Легкий і моторошний дрож торкнувся його серця, коли з’явилася йому думка, що це, власне, є путь до смерті, яка непохитним фінішем стоїть у різноманітності людських шляхів. Що ж робити? Протестувати? Піднести руки вгору й крикнути: "Земле! Я хочу тебе бачити вічно! Який жорстокий ти, всесвіте, що своєю вічністю породжуєш тільки тимчасове, даєш очам тільки розплющитись і устам тільки ворухнутись!". Від цієї справедливої і змістовної скарги не то всесвіт, а навіть листок на дереві не здригнувся б. Льова мимоволі підвів очі до неба інстинктивним рухом людини, що шукає рятунку. І побачив над собою ті самі зорі, незмінні сполучення блискучих цяток, далекі й незбагненні світи, під якими був народився. Все життя він бачив тільки їх. Тільки їх! А єсть ще й інше небо, незнане небо Південного Хреста, Скорпіона, Вітрил, Фенікса, Золотої Риби! І він вирішив їхати до моря. (…)

(…) Його серце радісно затремтіло, благословляючи життя і людську нескінченну путь.

Нарешті він зайшов у будиночок на Жилянській вулиці й постукав до дівчини у двері.

– Можна,– відповів йому хрипкий голос.

Спочатку він не побачив Марти й розгублено озирнувся по кімнаті. І зразу постеріг її в темнуватому кутку – вона стояла, прихилившись до стінки й спустивши руки, нерухома, зацькована, безсила. На мить він теж спинився, захлинувшись від безмежного жалю, потім підійшов до неї і взяв за руки.

– Нащо так хвилюватись, Марто? – спитав він.

– Я?.. Ні... я зовсім спокійна,– прошепотіла вона. – Тільки жар у мене... обличчя горить.

– Ви бліда, Марто, у вас руки холодні.

– Може... Це ж дарма... дрібниці, нічого нового. Що нового в тому, що якусь дівчину покинуто і в неї похололи руки?

– Ви... знову це говорите!

– Знаєте, Льово,– сказала вона раптом голосно,– виявилось, що в нього теж два обличчя. А може, три, чотири – звідки мені знати?.. Словом, він жениться – не зо мною, звичайно. Я була так... між іншим, чи як там... Він жениться, жениться!

– А вам, Марто, що до того? – спитав Льова. – Хай жениться.

Дівчина глянула на нього спантеличено.

– А я ж, Льово?.. Як же я тепер? У мене ж нічого не лишилось.

– І ви почнете жити ніби спочатку,– сказав хлопець серйозно. – Спочатку, Марто! Ах, Марто, це ж добре, коли в людини нічого не залишається... Ви вийдете одного дня, і побачите, що ви все хочете мати, що ви нічого ще не спізнали... І все заспіває у вас, Марто,– серце, думки. Ви прокинетесь, як прокидається вранці земля, у якої ніч теж усе відбирає… Але ви тремтите, Марто, вам треба зараз лягти.

Вона не опиралась і хитаючись дійшла до ліжка. Коли лягла, раптом відчула жахливий холод свого тіла, що здавався їй раніше жаром, і зіщулилась в маленьку грудку. Льова накрив її пальтом.

– Це холод з мене виходить,– прошепотіла вона за хвилину. – А що надворі? Мороз? Вітер?

– Надворі тепло, Марто. Все місто в огнях... Завтра свято, Марто.

Вона зітхнула.

– Я дурна? – спитала вона зненацька. – Скажіть, Льово!

– Ви прекрасна! – скрикнув хлопець… (…)

(…) – Я прийшов до вас з гарною новиною. Кімнату ви маєте, Марто... кімнату, яку ви полюбите. Вас приймуть там, як рідну, вірте мені, Марто. Ось я кладу вам на столі адресу. Ви підете завтра...

– Якщо я завтра ходитиму... Але спасибі. Що ж мені ще? А, посаду! Ну, й посаду дадуть... все буде чудово Льово... Я буду вставати вранці в кімнаті й іти на посаду... Який жах! Розумієте, чому жах? Бо все буде так, ніби нічого й не сталося.

Він почав їй захоплено казати, що душа ніколи не стомлюється, що творчість веде людину вічно вперед, і минуле зникає, як ніч, як туман із вранішнього обрію... (…)

(…) Потім Марта раптом спитала:

– Ви ще тут? Ідіть уже, Льово.

– Ні, я ще побуду... поки ви заспокоїтесь,– сказав він несміливо.– А потім я зовсім поїду,– додав він.– Завтра я збираюсь, Марто, поїхати звідси назавжди.

– Від мене,– прошепотіла вона.

– Ні, Марто, не від вас. Я засидівся тут... мені хочеться великої дороги. Я почуваю себе, Марто, юнаком, яким був колись... Знаєте, юнацькі мрії які у всіх юнаків? Тікати з рідної хати... Де-небудь тікати, щоб побачити щось нове й жити не так, як жив раніше... Я знову хочу цього, Марто! Я хочу нового, того, що раніш не було, вічно нового, Марто... І ви, Марто, цього захочете, у вас порив єсть, ви не запліснявієте... Ви будете падати й підводитись, рухатись у свою маленьку вічність, як наша земля, як наше сонце і місяць у свою велику, незмірно велику...

Він казав тихо, але піднесення бриніло в його словах, що були дівчині болючим, нестерпним докором. Бо вони здіймали в її голові хаос, де тільки дві точки ясно світились – нічого нового й вічно нове!

– Так робить світ, так мусимо й ми робити, Марто, бо ми частина його, маленькі світи,– казав він. – Тоді здійснюєш те, для чого народився... тоді будеш щасливий, Марто... І ніколи не пожалкуєш за тим, як жив.

– Чому я така нещасна? – прошепотіла дівчина.

– Ви багато хотіли, Марто... І я багато хотів. Ви... зустрілись з таким, що мало хоче, а я... ні з ким не зустрівся. Але я знаходитиму вас, Марто, скрізь. Бачитиму вас, Марто, в людях, у світанках, у нових зорях... скрізь, по всій землі, яку я ще побачу... Кожного разу, як я здибаю щось гарне, щось добре, Марто, я буду згадувати про вас...

– А може, все це брехня! – раптом скрикнула дівчина, схопившись. – Може, він не жениться, Льово! Звідки я знаю? Чому я мушу вірити? Може, з мене поглузували, навмисно, підло поглузували! Льово, я нічого не знаю... Допоможіть мені! Це останнє моє прохання... Ви зробите? Скажіть!

– Що саме, Марто, зробити?

– Підіть до нього! Спитайте його... (…)

(…) – Я швидко,– сказав Льова і вийшов.

Молодий професор був дома й працював коло важливої і забарної справи – пакував у ящики свої книжки, що мусили, як і сам він, переїхати на помешкання до Ірен, яка мала завтра офіційно стати його дружиною. А формально вона вже нею була, бо сьогодні вдень вони розписалися в загсі. Він свідомо пришвидшував події, щоб витратити якнайменше часу на всю мороку, зв’язану з одруженням, і саме одруження негайно перевести в життя, щоб мати душевний спокій, потрібний для праці, а так само, щоб остаточно перекреслити червоним олівцем шлюбу свою жалюгідну любовну пригоду. До того ж, у родині Маркевичів такий темп не викликав жодних заперечень. (…)

(…) Аж тут у двері його постукано; і до кімнати ввійшов товариш Роттер.

– А, старий зводнику! – скрикнув Славенко. – Щастя твоє, що потрапив мені під лагідний настрій!

– Добридень, Юрію,– сказав Льова. – Я зайшов на хвилину.

– Коли б прийшов трохи раніше,– казав біохімік, посміхаючись,– наприклад, тиждень тому, я дав би тобі чосу. Це ж тільки подумати, в яку історію ти мене заплутав! І я, як наївний дурень, як абсолютно безлобий індивід, як середньовічний... як його?.. середньовічний трубодум трохи не надів плаща, трохи мандоліни в руки не взяв, я сам, чорт бери, трохи не почав писати віршів! Ось глянь,– сказав він, показуючи на купку книжок, відкинуту в куток кімнати. – Я дійшов до того, що купував поетичні збірки й читав їх! Ти он бачиш у мене колекцію творів української поезії, проти якої варт було б видавати такі самі плакати, як проти алкоголю та венеричних хвороб, бо вона не менше шкідлива та заразлива...(…)

(…) – Ти женишся, Юрію? – спитав Льова.

– Я вже жонатий. Довгим міркуванням і прикрим досвідом я переконався, що найраціональніше розв’язання статевого питання є свідомий шлюб. Заспокоюючи потреби нашого організму, він заразом нормалізує їх, заводить у певну систему, яка заощаджує час та енергію. Я кажу – свідомий шлюб, бо це не шлюб з кохання, не шлюб з розрахунку, а той шлюб, що...

– Вона знає про це,– урвав його Льова.

– Вона? Можливо, що знає... Навіть напевне знає, і я здогадуюсь, до речі, звідки вона про це знає – їй переказав отой стрижений молодець, з яким я мав нагоду познайомитись у неї ж і який одружений з родичкою моєї дружини. Виходить, з нього не тільки інженер, але й добрий плетун... Але, зрештою, що їй до цього?

– Їй боляче,– сказав Льова.

– Відмовляюсь будь-що розуміти,– роздратовано відповів біохімік. – Чи не вона ж сама звільнила мене, так би мовити, від любовних обов’язків в ім’я якихось високих та ідеальних мотивів? І тепер їй боляче! Нема прикрішого, як мати справу з людьми, що не уявляють собі добре, чого власне їм хочеться. Психіка цієї дівчини завжди здавалась мені химерною, але мені не пощастило її виправити, хоч я й уживав до цього заходів.

– Ти навіть не маєш до неї жалю,– мовив Льова розгублено.

– Жаль, жаль! – пробурмотів Славенко. – Найнікчемніше з людських почуттів, загалом теж досить нікчемних. На щастя, люди не так дуже йому піддаються. Про це свідчить історія, якої великі події не могли б відбутись, коли б людськість хоч трохи жалем керувалася. Жаль шкідливий і смішний. Він породжує дурні товариства проти вівісекції, вегетаріанства, пацифізм... А втім, жаль я все-таки маю. Ти ж знову від неї прийшов? – спитав він раптом.

Льова кивнув головою.

– Так прошу тебе переказати їй, що я з почуттям глибокого жалю згадую той час, який вона мені відібрала.

– Ти жорстокий! – скрикнув Льова, підводячись.

– А ти юродивий,– відповів Славенко.

Льова понуро йшов від біохіміка на Жилянську вулицю, Як могла вона покохати цю бездушну істоту? Чому сталося, що не йому, не Льові Роттерові, сповненому найясніших почувань, віддала вона свою любов? "Іноді ми не можемо зрозуміти людських вчинків",– подумав він, і це міркування його заспокоїло.

Зайшовши до кухні, він постукав у Мартині двері. Йому ніхто не відповів. Льова вмить похолов. Він постукав ще – дуже, настирливо. І знову відповіді не дістав. Невже немає? Він розпачливо розчинив двері й спинився на порозі.

О, ні! Вона була.

В м’якій напівтемряві кімнати, прикрита до пліч пальтом, дівчина спала глибоким непорушним сном, сном великої і довершеної стоми. Її груди ледве помітно здіймались, вбираючи разом з повітрям спокій і затишок кімнати, а теплінь її крові, живий дух її єства осідав їй прозорим рум’янцем на щоках. Вона спала! Усім тілом, усім серцем вона поринула в цей могутній спочинок, що з глибин болю підносив її назустріч новому сонцю, що зійде завтра над землею.

Льова, заспокоївшись, причинив за собою двері й обережно підійшов до столу. Тут, на аркушику, де адресу залишив, він унизу дописав: "Всьому правда". Далі йому хотілось висловити все те, що бажає їй, але слів він не міг добрати. Та й навіщо? Хіба не відчує вона й сама, прокинувшись завтра вранці? І він тільки додав: "Прощайте, Марто!"

Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.

Освіта.ua
10.08.2022

В РАЗДЕЛЕ Среднее образование

Актуальные темы

Реформа образования

ДПА 2023 года

Образовательные технологии

Форум педагогических идей

Инклюзия

Электронные учебники

Учебные программы

Рейтинги школ Украины

Задания для учеников НУШ

Сертификация учителей

Методрекомендации 2022/23

Школы Украины

Всеукраинская школа онлайн

НОВЫЕ СТАТЬИ

АКТУАЛЬНО

Читати онлайн скорочено інтелектуальний роман Валер’яна Підмогильного «Невеличка драма»

«Невеличка драма» Валер'ян Підмогильний (скорочено)

В РАЗДЕЛЕ Среднее образование

НОВЫЕ СТАТЬИ

АКТУАЛЬНО

Войти, или зарегистрироваться: