 |
Читати онлайн дуже стислий переказ роману Валер’яна Підмогильного «Невеличка драма» |
«Невеличка драма» Валер'ян Підмогильний (дуже стислий переказ)
З історії написання та публікації
«Невеличка драма», за визначенням автора твору, є «романом на одну частину». У неопублікованій передмові до окремого видання, яке так і не вийшло за життя автора, Підмогильний зазначає, що роман писався протягом року, але його задум виник близько 1926 року, завершений у 1929 і дає підказку, як сприймати його твір: «Мої герої – дівчина, молодий і старий професор, професориха, професорівна, Льова, кооператор – то все варіації на одну тему, єдність у різноманітності. Вони одне одного мислять і доповнюють».
Тому він не радить шукати в тексті істини, орієнтуючись на «правильних» і «неправильних» персонажів. Водночас автор наголошував, що своїм новим «неміщанським» твором він намагався викрити соціально небезпечне міщанство, «щось подібне до іржі, що точить нишком залізо дверей, не даючи їм вільно розчинитись».
Уперше твір був надрукований в журналі «Життя й революція» 1930 року. Цей журнал згодом був заборонений і вилучений з бібліотек УРСР і тепер є бібліографічним раритетом. Гострота соціальних і моральних проблем, які висвітлювалися в романі, стали перепоною до окремого видання в тогочасній Україні. Проте, як і інші твори письменника, роман «Невеличка драма» виходив друком за кордоном, а саме у Франції: спершу в газеті «Українське слово», а 1956 року – окремим виданням.
В Україні перше велике зібрання творів В. Підмогильного було здійснене у 1991 році.
Тематика: міікросвіт людини та її оточення; національна ідентичність та українізація; конфлікт між розумом і почуттям, коханням і прагматизмом.
Ідейна спрямованість: висвітлення згубного впливу соціального міщанства на духовний світ особистості, осуд тоталітаризму, розгляд питань, пов’язаних з українізацією, що відбулася в Україні в 1920-ті роки.
Головні персонажі:
- Марта Висоцька – молода, вродлива 22-річна дівчина. Піднесено-захоплене звертання Льови до неї: «Ви – цариця землі»!»; «… була на вдачу моторна і всі життєві дії робила на диво швидко – за хвилину прибиралась, їла ніби похапцем, ходила прудко, а капелюх і пальто мов самі на неї надягались, коли вона рушала з хати. Така сама була й на посаді, так що безпосереднє начальство її, завідувач статчастиною махортресту, на що вже похмурий та неговіркий, а й то якось, щоправда, наодинці назвав її "добірною робітницею"»; «Конечна потреба пристойно вдягатись примушувала, цілком природно, дівчину заощаджувати на їжі, добираючи харчів простих, дешевих…»; «… мені хочеться, – сказала вона в підступі нудьги, – закохатись безтямно, так, як у романах колись писали... Я хочу так, як у романі!»; «… молодість без мрії – це якось нудно…»; «Після кожного прочитаного роману вона ще глибше, ще сп'яніліше свою вищість почувала, бо ж ніде нічого подібного на свою любов, на її незрівнянний кінець не знаходила. Ніхто ще не любив так, як вона!»; «Погнавшись за химерами, втратила дійсне». У завершальному епізоді роману Марта поринає в глибокий сон, «у цей могутній спочинок, що з глибини болю підносив її назустріч новому сонцю, що зійде завтра над землею».
- Юрій Олександрович Славенко – біохімік, 30 років. «… почував велику приємність від своєї мови, своєї особи і своєї переваги на усіма присутніми».Його вислови: «Митці нічого не розв'язують у життєвих проблемах... Наука викрила колосальні закони природи, наука щораз обдаровує нас новими теоріями та винаходами, а поезія тим часом нічогісінько не викрила і нічим новим нас не порадувала»; «Нема чого робити, от і сходяться люди докупи. Жалюгідна річ! Бо такі сходини аж нічогісінько не додають до нашого досвіду»; «Смерть нізвідки не приходить, а постійно пробуває всередині нас… іноді дуже довго чекаючи слушної хвилини… Ми носимо свою смерть у собі… Обмін речовин припиняється… потім починається процес розпаду білка»; «… доба так званої диктатури пролетаріату є, насправді, доба боротьби розуму за абсолютну першість»; «Мистецтво для людини вищої організації є такий самий анахронізм, як і ворожіння на кавній гущі».
- Льова Роттер – залицяльник Марти. «Лікпом Роттер від дружинної зради дістав сильну моральну контузію, що поклала невиводні сліди на все його дальше життя»; «… поринав у самоспоглядання… зберігав і збагачував свою таємницю, сам собі егоїстично втішаючись скарбами душного й похмурого підземелля своїх розумувань»; «…він чимраз вище підноситься над людьми, хоч насправді він провалився в одну з душевних ковбань, яку легко спіткати на життєвому льоді»; «Я не вважаю себе за розумного»; «… дуже мало читаю… але я іноді думаю…»; «Льова робився добровільним козлом відпущення для Мартиного чорного настрою, послужливою метою для проявів її гніву. Який ви непристойно м’який та добросердий! Справжній Ісус Христос...».
- Ірен Маркевич – наречена Славенка. «Ірен любила тепло, власне, органічно не могла терпіти холоду»; «На тридцятому році свого життя, завдяки високій організованості своєї вдачі, завдяки розважливості, що керувала, не ушкоджаючи, її чималими жіночими пристрастями, вона була в розцвіті своєї принади. Через три-п’ять років вона неминуче мусила погладшати, але зараз повнота була їй тільки за окрасу»; «На повну міру перебрала від матері крайню ощадливість, відповідно перевтіливши її в приємну акуратність. Затишний і теплий порядок був у її хаті, де вона сама й прибирала, попіл з її цигарки ніколи не падав інде, крім мушлі-попільниці, навіть панувала якась внутрішня стрункість у безладді на етажерці з безділлям, де стояла дрібна старовина, навіть маленькі хінські бовванці та чудернацькі гіндуські божества. Поруч на спеціальному столику вишикувано тринадцятеро білих слонів, від чималого, з дециметр заввишки, й кінчаючи крихітним, як півмізинця».
- Дмитро Стайничний – залицяльник Марти, інженер. «… шлюбу в наш час будувати на коханні не можна. Що таке кохання? Це чуття, Марто! Воно спалахне й перегорить. Димок собі піде, та й годі»; «Я не лицемір, і плутати “кохання” з “уподобанням” не буду»; «Кохання – це всяке божевілля, всякі нісенітниці… а вподобання – це чуття, яке не перешкоджає ні жити, ні працювати»; «Я, знаєте, пролетар – менше слів і більше діла»; «Я думаю, що генії зараз непотрібні. Ми живемо в час систематичної практичної роботи. А геній, може, й зіпсував би нам справу».
- Андрій Романович Безпалько – начальник Марти, завідувач матчастиною махортресту, 50 років. «Похмурий та неговіркий»; «Він був із тих, кого слухаються мимоволі, без жодного примусу чи нагадування високий, з великим чолом, з сивиною на скронях, колишній красун, зразковий представник чоловічої статі».
- Давид Семенович Іванчук – безробітний кооператор, сусід Марти. «… був просто жовчний буркун, нецікавий і примітивний у своїх висловах», а зовні «нагадував лиху, але немічну тварину з завжди вищіреним, тільки що беззубим ротом».
- Тетяна Ничипорівна – дружина Іванчука, завідує буфетом. «Тетяна Ничипорівна, жінка заокруглених форм у своїй побудові, була до байдужості спокійна. В лагідності, з якою вона до життя ставилась, можна було б убачати високу мудрість, коли б це ставлення виявлялось у філософських трактатах, а не хатньому побуті»; «Ця жінка, через непохитну вдачу свою, скрізь приносила застиглість, лад і тиху вигоду – була жінка затишку, симетрії, рівноваги»; «Дбайливість і смак господині, якась глибока й непохитна зацікавленість хатнім побутом почувалась у її голосі, рухах, у всій її постаті, огрядній і заразом неважкій»; « Вона ширила круг себе симпатичну врівноваженість, спокій і родинне тепло. Любила до безкраю цей момент вечірнього повороту після роботи додому, до свого рідного дому, де дружина й дочка»; «Її почуття були раз назавжди скеровані, життєві шляхи невхильно назначені, випливаючи з передумов її вдачі та холоднуватості її жіночого темпераменту».
Другорядні персонажі:
- Степан Григорович Маркевич – батько Ірен, лікар.
- Марія Миколаївна – мати Ірен, «суха й висока, на вигляд дуже старовинна».
- Пелагея – служниця Маркевичів.
- Ліна – співробітниця Марти, машиністка «… сумирна й негарна з себе дівчина».
- Жених Ліни.
- Ворожій – співробітник Марти, рахівник.
- Фрау Гольц – сусідка Марти та Іванчуків по квартирі.
В. Підмогильний розкриває одвічний конфлікт між почуттям та інтелектом, логікою і життям, двома контрастними промовистими епіграфами:
- перший – («з дуже сентиментального романсу»), перефразований вірш К. Білиловського, що став народною піснею;
- другий – («з дуже гарного роману») – центони з роману «Майстер корабля» Ю. Яновського. (Центон – стилістичний прийом, уведення в текст певного автора фрагментів із творів інших авторів).
Роман поділений на розділи, дещо іронічні назви кожного служать своєрідною підказкою до розвитку сюжету й відіграють певну роль у побудові композиції твору: «На світі Іва зовсім не сама…» (експозиція), «Четверо в кімнаті, крім дівчини» (зав’язка), «Двоє в кімнаті, крім дівчини» (розвиток дії), «Весняної ночі все в саду шепоче, все любити хоче…» (кульмінація), «И любовь – это тоже камин, где сгорают все лучшие грёзы...» (розв’язка).
Дуже стислий переказ
В чарах кохання моє дівування, вільною пташкою хотіла б прожить, - вільне кохання і вільне обрання, серденьку воля, як хоче любить… (З дуже сантиментального романсу)
…Прийде час, коли ця жінка буде відчувати себе дівчиною, звичність і знання любовних утіх залишаться в ній, як згадка про давно читану, недозволену книгу. Вона відродиться для нового життя. (З дуже гарного роману)
Дія роману відбувається 1927 року в Києві, у часи НЕПу та українізації.
Молода, вродлива дівчина Марта Висоцька, працює діловодом у махортресті. Вона винаймає затишну кімнатку в будинку на Жилянській вулиці й веде одноманітне й ощадливе життя: зранку до обіду робота на службі, за яку отримує 60 карбованців платні, потім обід у дешевій їдальні, а після – курси стенографії та машинопису. Вечорами її навідує безробітний кооператор й сусід по будинку Давид Семенович. Він має дружину Тетяну Ничипорівну та чотирирічну доньку Аду. Тетяна Ничипорівна завідує буфетом на Караєвих лазнях, тому вечорами її немає вдома. Тож і ходить Давид Семенович до Марти, щоб у розмовах з нею трохи розважити свою образу на весь світ через звільнення з роботи, тим паче, що відчував до Марти більше, ніж прихильність.
Ще одним частим відвідувачем Марти є продавець ковбас у соробкопі Льова Роттер. До війни він був волосним фельдшером, щасливо жонатим, але зрада дружини зробила його відлюдником і аскетом. Льова безнадійно закоханий у Марту, але вона вбачала в ньому лише друга, бо мріяла «закохатись безтямно, так, як у романах колись писали». Кандидатура Льови, на її думку, ніяк для цього не підходила. Іноді з’являлися інші кавалери, але швидко зникали через неприступність дівчини. Був ще «невідомий лицар», який вже втретє присилає їй дорогі букети квітів.
Льова від зустрічей з Мартою відчував якусь болісну насолоду. Вона стала для нього «царицею землі». Щоб звільнитися від цієї мани, хлопець вирішує познайомити дівчину зі своїм фронтовим другом – Юрієм Славенком. Якщо Марта і Юрій закохаються один в одного, вважав він, йому буде легше забути свою нерозділену любов й поїхати в інше місто, а Марта буде щасливою.
Юрій Славенко був прагматичною і раціональною людиною, біохіміком за фахом. Головною метою свого життя вважав служіння науці, мріяв створити штучний білок, щоб позбавити людство від залежності од тваринної їжі. Він вважав, що наявність друзів і спілкування з ними – це марна втрата часу.
Жінки викликали зневагу і острах. Задовольняючи свої природні потреби, він жив зі своєю хатньою робітницею, яка ні на що не претендувала. Але за родинними обставинами вона повернулася в село, звідки приїхала в Київ. Цілий рік біохімік обходився без жінок, проте «фізіологія» давала про себе знати, і Юрій вирішив одружитись, щоб таким чином утихомирити її.
Ірен – приваблива дочка лікаря Маркевича, повністю відповідала його забаганкам. По-перше, Ірен зріла, врівноважена жінка, до того ж з інтелігентної родини, і це личить його статусу науковця, а по-друге, квартира Маркевичів, де буде жити подружжя, йому дуже сподобалась. Ірен та її батьки теж вважали Юрія вдалою партією й не переймалися думками про те, що про кохання з обох сторін не було й мови.
Коли Ірен було трохи більше двадцяти років, вона стала коханкою хлопця, що займався постачанням, і два роки їздила з ним повсюду. Врешті-решт її милий підпав під ревтрибунал і був розстріляний, а вона повернулася додому. Ця історія в родині делікатно називалася «першим заміжжям», а знайомим говорили, що дочка весь той час перебувала у тітки у Сибіру. Тож Ірен не втратила свою репутацію, а пригоди додали сталість у її характер. Великі надії на Славенка покладала і мати дівчини – вона переживає, що роки йдуть, а дочка лишається незаміжньою
Коли Льова наполегливо став звати Юрія в гості до Марти, той погодився з неохотою. Вони прийшли до дівчини якраз тоді, коли в кімнаті вже сиділи Давид Семенович та молодий інженер Дмитро Стайничний – давній знайомий Марти. Дмитро приїхав до неї з практичною пропозицією, підкріпленою чітким планом: одруження, домашній затишок у спільному домі, п’ятеро дітей у найближчому майбутньому. Дівчина відмовила, сказала, що не кохає його.
Наступного дня Славенко знову зайшов до Марти, бо забув у неї свої цигарки. Молоді люди трохи поговорили, але скоро прийшов Дмитро, і Юрій лишив їх одних. Дмитро ще раз спробував переконати Марту вийти за нього заміж. Він говорив, що відсутність кохання – це не причина не одружуватись, і що вона ще пошкодує про втрачену можливість. Йдучи, він боляче вивернув Марті руку так, що вона впала на коліна, і пообіцяв, що знайде собі дівчину без тих безглуздих примх, які є в неї.
Думки про Марту опанували Славенком. Він вважав, що це сталось через його незадоволені сексуальні потреби, тому вирішив якнайшвидше зробити пропозицію Ірен. Він вийшов з дому, прямуючи до Маркевичів, але не зчувся, як прийшов до Марти. Юрій пристрасно закохався в Марту, вона відповіла взаємністю.
Вони зустрічаються кожного вечора у кімнаті Марти й нікуди з неї не виходять, бо прагнуть бути тільки удвох. Раніше для Славенка сенсом життя була наука. Під впливом Марти він почав цікавитися літературою, поезією. У свою чергу Марті було цікаво знати, чим займається її коханий у хімічній лабораторії. Настав день, коли «біохімія перемогла», хоч Марта мріяла, щоб вперше це сталося на її батьківщині, у Каневі. Думка про те, що вона зрадила мрію, спочатку так гнітила дівчину, що вона спробувала уникати Юрія, але була надто закохана в нього, щоб здійснити цей намір. Славенко говорив, що він безтямно її кохає, і Марта почувала себе щасливою.
Давид Семенович, який таємно мріяв про близькість з Мартою, зрозумів, що відбувається вечорами за закритими дверима кімнати дівчини, коли там гостює молодий біохімік. Він написав Марті анонімного листа з пересторогою наслідків від таких зустрічей. Марта впізнала почерк сусіда і з обуренням кинула той лист у присутності його дружини. Кооператор, виправдовуючись перед жінкою, наговорив їй, буцімто Марта не дає йому проходу, спокушаючи своїми жіночими принадами, але для нього родина понад усе. Тетяна Ничипорівна з доброзичливої сусідки перетворилася на левицю з жадобою кари «розпутниці».
Тим часом Марія Миколаївна була дуже стурбована тим, що біохімік перестав приходити до Ірен. Вона намовила чоловіка прослідкувати за Юрієм, щоб з’ясувати, де він пропадає, і вони дізнаються про його кохання до Марти. Коли батьки розповіли про це дочці, вона здивувала їх своєю обізнаністю щодо відносин Славенка і Марти, і впевненістю, що Юрій ще повернеться до неї.
Марта знову отримує букет квітів від невідомого «лицаря». Того ж самого дня до неї з коробкою цукерок приходить Безпалько. Він зізнається, що дівчина давно йому подобається і квіти присилав саме він. Марта, ніяковіючи, відповіла, що вона не вільна й не може відповісти на почуття Безпалька. Той пішов ображений за крах своїх сподівань.
Стосунки Марти і Юрія тривали півтора місяця, а потім його почуття до дівчини раптово згасли. Це сталося після прочитання статті у науковому журналі, де американський учений висловив думки, наближені до його власних думок і висновків, але він не спромігся вчасно викласти їх у науковій статті через зайнятість Мартою.
Дні, витрачені на кохання, він визначив як стан занепаду мозкової діяльності під впливом потягу до жінки, і зробив висновок, що кохання – це «марнотратство енергії». Якщо ж корінь кохання полягає в фізіологічній потребі, то заспокоєння цієї потреби унеможливлює його розвиток. Найголовніше – не давати скупчуватись у собі сексуальній енергії, систематично задовольняти її. Славенко згадав про Ірен і вирішив розлучитися з Мартою. Придумав план: під благовидним приводом – зайнятість на роботі, спочатку зменшувати час їх зустрічей, а потім розійтись остаточно. Марта хоч і неохоче, але погоджувалася на пропозиції скорочення часу зустрічей, бо вважала, що таким чином сприятиме науковій праці коханого, а, значить, сама буде робити щось корисне для науки. Вона навіть подумати не могла, що Славенко розлюбив її.
Аж тут у Марти почалися проблеми і з житлом, і з роботою. Господар будинку повірив наклепам дружини кооператора, що Марта стала утриманкою, і підвищив орендну плату за кімнату з 5 карбованців до 40. А мстивий Безпалько домігся її звільнення з роботи під проводом скорочення штатів.
Марта стає на облік в трудовій біржі, шукає нове житло, але за ті кошти, що мала, знаходить лише темну, маленьку кімнатку. Маючи вільний час, вона багато читає. Під впливом прочитаних романів і промов Юрія про те, що кохання – почуття ілюзорне, Марта вирішує розлучитися зі Славенком, щоб їх любов не втратила свою унікальність, не була такою, «як у всіх». І таким чином врятувати чистоту та велич їх кохання, запам’ятати його назавжди. Славенка дивує її вчинок, але він легко погоджується на розлуку, бо сам цього хотів.
Наступного дня він пише листа Ірен, де вибачається за довгу відсутність і просить дозволу на зустріч.
Три перші дні без коханого Марта прожила в солодкій нестямі. Думка, що вона зробила щось надзвичайне й незрівнянне, переймала її душу щасливим трепетом. Цей стан зруйнувала п’єса Ібсена «Комедія кохання», яку вона прочитала. Герої твору так само, як і вона, розлучалися в ім’я чистоти свого кохання. Значить, дійсно, у цьому почутті немає нічого нового? Марта почувала себе обкраденою, самотньою, а маленька й темна кімнатка, у яку вона мусила переїхати, щоб розпочати нове життя, почала здаватися труною.
Прийшов Льова, щоб попрощатися з Мартою. Побачивши перед собою нещасну дівчину, перейнявся до неї жалем. Марта розповіла йому історію свого роману зі Славенком. Вислухавши дівчину, Льова запевнив її, що «життя – це постійне оновлення», і вона зможе розпочати це нове життя. Але не в тій кімнаті, яку Марта збирається наймати – він знайде для неї світлу і простору…
Ще одним відвідувачем Марти став Дмитро. Він прийшов, щоб розказати їй про своє одруження. Мимохідь згадав про Славенка, у якого завтра відбудеться весілля з родичкою його дружини. Марта не могла в це повірити – адже після їх розставання минув лише тиждень.
Прийшов Льова з гарною звісткою – він знайшов чудову, світлу кімнату для Марти. Він промовчав про те, що йому довелось продати букіністу свою бібліотеку, аби віднайти гроші за це помешкання. Марта попросила Льову піти до Юрія й перевірити, чи справді він одружується.
Славенко пакував свої речі. Він уже розписався з Ірен, а наступного дня мала відбутися вечірка на честь весілля. Коли Льова запитав у нього, чи не жаль йому Марту, той відповів: «… я з почуттям глибокого жалю згадую той час, який вона мені відібрала».
Коли Льова повернувся до Марти, вона спала. «Усім тілом, усім серцем вона поринула в цей могутній спочинок, що з глибин болю підносив її назустріч новому сонцю, що зійде завтра над землею». Льова не став будити дівчину. Дописав на записці з адресою її нової кімнати: «Всьому правда». Йому дуже хотілося висловити все те, що бажає їй, але не зміг дібрати слів. Додав лише: «Прощайте, Марто!».
Цитати з роману
- «Скрута є мати розрахунку, стриманості, самообмеження…»
- «Все щире завжди сучасне».
- «Можливості кожного величезні... Великі люди, – це ті, що використали свої можливості...»
- «Хто ж найдужчий? Той, хто живучи, переборов у собі життя».
- «Життєві радощі можна порівняти з шматком поганенького сала у великій пастці страждання».
- «Наше народження є біль, а смерть – мука. Жалюгідне те, що міститься між цими бігунами».
- «В соціалістичній країні панує психологія жебраків».
- «Щоб опанувати науку, треба стати її рабом, треба віддати їй ввесь час і всі думки. Задля неї доводиться раз у раз поступатися собою. Помиляється той, що шукає золотої середини між наукою й собою: той здрібнює себе, не збагачуючи й науки».
- «Нема чого робити, от і сходяться люди докупи... Жалюгідна річ! Бо такі сходини аж нічогісінько не додають до нашого досвіду».
- «Брехня, коли нею розумно користуватися, пожиточна й для тебе, й для ближнього».
- «Можна з певністю сказати, що кожна нація має дужих і кволих, енергійних і млявих, розумних і дурнів. Кожна нація мала своїх героїв та героїнь, а коли не мала, то їх вигадували».
- «Щасливі цільні натури, що в нещастях тільки загартовуються і з невдачі здобувають нову впертість до боротьби».
- «Це ж велике щастя – знайти щось велике там, де всі добачали тільки дріб'язок!»
- «Бувають хвилини, коли дозвілля відчуваєш як тягар!»
- «… істота кохання – в його інтимності, в замкненості його радісного пориву, у тьмяній окремішності його, у сміливому поділі світу на двох і решту. Найпоширеніше з людських чуттів, воно про кожного зберігає свою химерну таємницю, і кожному дає щасливе право розгортати себе спочатку, як ніби для нього тільки й повстало воно вперше на землі».
- «Мова – це ще не нація».
- «Інтелігент – це людина із зв'язаною волею, тобто він трапляється по всіх шарах суспільства. Замість діяти, він міркує. Шлях до вчинку позначений у нього всілякими застереженнями, дуже справедливими, але шкідливими, внаслідок яких дія або зовсім не відбувається або відбувається неповно. В інтелігента розум покинутий сам на себе, а такий розум є вічний сумнів, що точить ідею, як шашіль стільці. Це він є справжній творець песимізму й світових туг. Чим менше його застосовують, тим приємніше людям жити».
- «Щоб думати, треба бути ситим і одягнутим, а це стільки часу відбирає, що на думання лишаються якісь крихти».
- «… мозкова діяльність є найвища здібність людини, те єдине, чим вона від тварини різниться, отже, всякий розлад її треба вважати за регрес, що людину принижує».
- «Легкі здобутки завжди нетривкі».
- «Дрібниця, якщо не з'ясувати зразу її причин та нікчемності, може вирости в руїнницьку силу. І можна навіть твердити, що людські найсолідніші плани гинуть якраз через дрібнички, що не були вчасно виявлені та нейтралізовані».
- «Нема прикрішого, як мати справу з людьми, що не уявляють собі добре, чого власне їм хочеться».
- «Те, що ми бачимо й чуємо в людині,– це тільки крихти... може, навіть найгірше з того, що є в людині... Через те й не можна судити людину по тому, де вона служить...»
- «Є щасливі цільні натури, що в нещастях тільки загартовуються і з невдачі здобувають нову впертість до боротьби».
- «Кохання шкідливе для нашої сучасності, бо воно пантеличить людину...»
- «Люди мають здебільшого два обличчя. Одне природжене, часто дуже дике, а друге вони набувають, живучи… Навіть три іноді… Людей з одним обличчям дуже мало».
- «Треба розуміти психологію тутешніх мешканців… Мовою, культурою, політичною свідомістю вони росіяни, але десь там у душі їм ще лишились якісь спогади. Досить ці спогади підігріти, і їх обпадає національна романтика, вони відчувають себе нащадками запорожців, мріють Мазепою, Хмельницьким…»
- «Життя прекрасне, це кожен десь потай припускає…Це бринить також у кожному рядкові поетів, дарма, чи вихваляють вони життя, чи похмуро заперечують. Тим-то поезія захоплює нас, хоч і не витримує розумової критики. Так захоплює нас і кохання. Воно відкриває нашу душу назустріч життю, дає нам пізнати неперевершену, первісну радість і зв’язок із далекими поколіннями, з яких ми вийшли і які кохали так само».
- «В інтелігента розум покинутий сам на себе, а такий розум є вічний сумнів, що точить ідею, як шашіль стільці. Це він є справжній творець песимізму й світових туг. Чим менше його застосовують, тим приємніше людям жити».
- «… ідея не задовольняється тим, що існує зараз, ні, вона прагне пустити коріння глибше, переконати вас, що вона вічна».
- «Зневага до міщанства – це фальшива, самозакохана поза. Адже міщанство –це компактна нерухома маса, на якій тримається всякий громадський лад. Це – стовп суспільства, кістяк, на який натягують раз у раз нове вбрання. І завжди точиться боротьба не проти міщанства, а за міщанство. Ідея перемагає тоді, коли здобуває собі достатню масу міщанства, яке сприйняло її і не намагається її критикувати. Освічений міщанин любить спорт і книжку, він дбає за тіло й за душу».
- «… дія, зв’язана з іншою особою, після достатнього повторювання обертається в обов’язок».
- «... Все нове на світі, щомить усе нове!. Життя – це постійне оновлення».
- «Є здібність у людини, велика здібність забувати... Вона стирає з нашої душі порох і тлінь. Тому ми нові щоразу».
- «Ми мусимо пильніш дослухатися голосу розуму й бути сміливі в своїх висновках».
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.
Освіта.ua
10.08.2022