 |
Читати онлайн скорочено есей Євгена Маланюка «Малоросійство» |
«Малоросійство» Євген Маланюк (скорочено)
I
Поняття м а л о р о с і й с т в о, в тім сенсі, в якім тут ужито, не мало б обмежуватися українським лише світом. Кожна многонаціональна держава, не виключаючи найбільш навіть національно-упорядкованих імперій, в процесі свого історичного існування витворювала своєрідний пересічний тип імперської людини. (…)
(…) На теренах, що офіційно називаються нині СРСР, а зазвичай, просто «Росією», процеси не так творення, як р о б л е н н я загальноімперського типу – мали характер радикально відмінний вже хоча б тому, що державний устрій московської, згодом петербурзької, а від сорока літ знову московської імперії – не знав, не знає і знати не хоче ж о д н о ї особовості: ані особистої, ані суспільної, ані національної, ані навіть регіональної чи класової. Тому процес формування в Росії типу імперської людини – «росіянина» – не був ані процесом історичним, ані процесом взагалі. Це був брутальний, масово-механічний в и р і б, виконуваний терористично-поліційною машиною тотально-зцентралізованої держави. І, власне тому, що був то механістичний виріб, цебто акція видирання з живого організму підбитих і обезвладнених націй – окремих їх шматків, – імперський тип «росіянина» не постав. В умовах характеристичної мішанини понять «нація – етнос» і «держава – імперія» державна машина в практиці механічно нагинала старі національні організми під етнічний рівень московської маси з метою, розуміється, творити єдинонеділимий нарід – русскій, російський чи совєтський, вірніш, «народ» – в специфічно-російськім розумінні цього слова. Результатом такої наполегливої й планової чинності державної машини було з'явлення типу не росіянина, а лише: малороса, малополяка, малогрузина і навіть малосибіряка. (…)
(…) Що ж таке малорос? Це – тип національно-дефективний, скалічений психічно, духовно, а – в наслідках, часом – і расово. На нашій Батьківщині, головнім історичнім родовищі цього людського типу, він набрав особливо патологічного і зовсім не такого простого характеру, як, на перший погляд, здавалося б. Завдяки такому, а не іншому, перебігові історичного процесу на нашій землі, тип малороса ставав (принаймні, по містечках і містах) масовим, а що найгірше, традиційним. І треба припускати, що способи, так би мовити, малоросійського виробництва вже на Москві були розроблювані протягом не одного століття, а система тієї продукції не віднині має під собою солідну, сказати б, наукову базу. (…)
(…) У нас фатально закорінилося майже переконання, що малорос – то, мовляв, неосвічений, примітивний, недорозвинений українець без національної свідомості, словом, як то кажуть, темна маса. Вистачить, мовляв, його при помочі «Просвіти» просвітити, переконати й усвідомити – і справа полагоджена. Але кожен, хто давав собі труду зупинятися на цій проблемі, знає, наскільки вищеподана схема далека від дійсності.
Малоросійство, хоч явище часте і кількісне, – найменш дотикало основну нашу національну масу – селянство (що нас не мусить особливо тішити, бо не маса творить історію). У нас малоросійство було завжди хворобою не лише півінтелігентською, але – й передовсім – інтелігентською, отже, поражало верству, що мала виконувати роль мозкового центру нації. І в цім – с у т ь проблеми. (…)
(…) Скажемо коротко і забігаючи наперед: проблема українського малоросійства є однією з найважніших, якщо не центральних проблем, безпосередньо зв'язаних з нашою основною проблемою – проблемою державності. Що більше: це є та проблема, що першою встане перед державними мужами вже Державної України. І ще довго, в часі тривання й стабілізації державності, та проблема стоятиме першоплановим завданням, а для самої державності – грізним мементо (нагадуванням).
Малоросійство-бо – наша історична хвороба (В. Липинський називав її хворобою бездержавності), хвороба многовікова, отже, хронічна. Ні часові застрики, ні навіть хірургія – тут не поможуть. Її треба буде довго-довгі десятиліття і з ж и в а т и.
II
(…) Тому звернемось до ілюстрацій, взятих чи то з історії, чи то з літератури. Не сягатимемо аж до праісторії. Зазначимо лише, що малоросіянству, певно, віддавна сприяли природні багатства і щедре підсоння нашої єдиної на світі Батьківщини. Плями майбутнього малоросійства, помітні вже в нашім Середньовіччі («люди татарські»), яскравіють в добах литовській та козацькій. За гетьманування Виговського і в наступній Руїні – малоросійство українське стає вже чинником політичним і виходить на арену історії. Переяслав р. 1654 той чинник як би залегалізував, і він, бувши спочатку чисто чуттєвою й психологічною вадою, об'єктивно дає пізніш очевидний параліч національно-державній волі, а дедалі – агентуру й п'яту колону Москви. Брюховецький – з одного боку, Тетеря – з другого: ось два обличчя малоросійства за Руїни. Але ще Мартин Пушкар, полковник полтавський, встає зловісним символом малоросійства похмельниччини, символом знівечення перемоги під Конотопом, символом, що веде хід нашої історії аж до полтавської катастрофи, бо Кочубеївщина – то був плід довгих десятиліть.
Якщо колись з'явиться історія Українського Малоросійства, то автор її саме Мартина Пушкаря, правдоподібно, проголосить батьком малоросійства. Бо, повторюю, всупереч популярній у нас думці, малоросійство – то не москвофільство і не ще яке-небудь фільство. То – неміч, хвороба, каліцтво внутрішньонаціональне. Це – національне п о р а ж е н с т в о. Це, кажучи московською урядовою мовою XVII століття, – ш а т о с т ь ч є р к а с с к а я, а кажучи мовою такого експерта, як цариця Катерина Друга, це – с а м о о т в е р ж е н н о с т ь м а л о р о с с і й с к а я. Отже, є то логічне степенування: хитливість, зрадливість, зрада і агентурність. Аж до часів наступних і нам найближчих.
Москвофільство чи інше фільство (їх було кілька в нашій історії) – то є м о ж л и в и й напрям нашої н а ц і о н а л ь н о ї політики, і в цім сенсі був «переяславський» момент москвофільства в політиці Богдана Великого, як москвофільськими були цілі десятиліття національної політики великого Івана Мазепи. Як туркофільство Петра Дорошенка. Як змушене полонофільство Виговського чи – на наших очах – Петлюри. Всі ці приклади – то політика чи тактика. Але малоросійство – це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна к а п і т у л я ц і я. Капітуляція ще п е р е д б о є м. (...).
(...) Діячі Центральної Ради малоросами не були. Вони були здебільше тими, що їх окреслюється виразом „свідомі українці" (р. 1918 досить двозначно казали „переконаний українець”). Але майбутній історик не зможе політику Центральної Ради пояснити інакше, як присутністю в ній політичного малоросійства, яким були люди того покоління отруєні: брак найелементарнішого національного інстинкту і параліч політичної волі – були наявні.(…)
III
В нормальній, незмалоросійщеній психіці кожного сина свого народу існують своєрідні «умовні рефлекси» національного інстинкту: чорне – біле, добре – зле, вірне – невірне, чисте – нечисте, Боже – диявольське. В малоросійстві ці рефлекси пригасають і слабнуть, часом аж до повного їх занику. В такім стані сама-но праця інтелекту не помагає, бо буде завжди с п і з н е н а. Навіть розроблена, зафіксована і по архівах (зазвичай нечитаною) переховувана національно-політична мисль не може винагородити того інстинктовного розуму, що його називаємо часом природним, часом мужицьким, і який тісно зв'язаний з волею і характером. Цього „природженого” розуму не може замінити жодна школа, жоден титул чи диплом. Історичне малоросійство або той розум редукувало до розмірів «мужицької арихметики», або його наркотизувало різними міфами (спільна віра, спільний цар, спільний соціалізм чи брак географічних кордонів), або – просто вижирало, як мікроб вижирає живу тканину організму.
Що ж таке малоросійство? Це також затьмарення, ослаблення і – з часом – заник і с т о р и ч н о ї п а м ' я т і. Тому і колишній Петербург, і теперішня Москва, розпоряджаючи з централізованим шкільництвом, таку велику вагу надавали й надають науці І с т о р і ї , яка, в сполученні з відповідно підібраною літературою… забиває історичну пам'ять української дитини з першим днем вступу її до школи.(...)
(…) Малоросійство, як показує досвід, одночасно плекається також систематичним впорскуванням комплексу меншовартості («ніколи не мали держави», «темне селянство», «глупий хохол» і т. п.), насмішкуватого відношення до національних вартостей і святощів. Це – систематичне висміювання, анекдотизування й глузування зі звичаїв, обичаїв, обрядів, національної етики, мови, літератури, з ознак національного стилю, реалізації якого ставляться систематичні, планові й терором підперті перешкоди. А коли пісню чи танець висміяти не вдається, тоді їх вульгаризується й примітивізується («пісні народів СССР») так, щоб гопак непомітно переходив в камарінскій, а бандура – через різні «капели» – в балалайку чи гармонь. Коли ж в області науки чи мистецтва постає твір українського національного духу вартості бездискусійної і самопереконливої, тоді приходить просто реквізиція чи «соціалізація» і твір проголошується «нашим» («русскім» чи – тепер – «совєтським»).
Для сучасників Шевченка національність нашого великого математика Михайла Остроградського була річчю очевидною. Сьогодні це «русскій учоний» – вже для цілого світу. Ми знаємо, що один з фундаторів науки про міцність матеріалів та будівельної механіки – Степан Тимошенко – є син нашого народу і найстарший член Наукового товариства ім. Шевченка, але для цілого світу він сьогодні навіть не американець, а просто «русскій», і його, навіть перекладені, підручники в СССР давно вже „націоналізовано” для генія «совєтського народу». Ось свіжий приклад: видатний наш мистець Олександр Довженко, який в умовинах власної держави виріс би на світового генія, пильнував аж до своєї смерті, щоб в кінці кожного його, Москвою соціалізованого, твору стояло: переклад з української. Але не вспів він склепити очі, як його тестаментарну «Зачаровану Десну» видано було в Москві велетенським накладом по-російському, а одночасно – англійський переклад з зазначенням, що він «совєтський», отже – для «англомовних» народів – «русскій» письменник.
Уявім собі, що диявол помагатиме так само далі – і тоді, за 20-30 літ, Довженко буде так само «русскім», як Тимошенко і Богомолець, як Бортнянський, Боровиковський, Гоголь, Мечников, Куїнджі, Самокиш чи (до речі – з львів'ян) Айвазовський...
Київську Всеукраїнську Академію наук перетворено на провінційну філію московської з публікаціями «на общепонятном». Славна Київська Академія мистецтв обернулася на провінційний «художній» Інститут, а її фундатор – геніальний графік Юрій Нарбут – просто викреслений з історії: його пам'ять зліквідовано навіть у «всесоюзній» скалі. «Нєт, нє било і бить не может...» Те саме з музикою, оперою. Один з авангардових театрів XX ст. – театр Курбаса-Куліша – знищено до кореня і на його місце привернуто побутовий, фактично малоросійський театр, який, одначе, порівняти не можна з класичним побутовим нашим театром Кропивницького – Карпенка-Карого: театр «на украінском язикє» в УССР опинився на рівні – увічненого ще Винниченком – Гаркуна-Задунайського. Дуже прикметний недавній випадок з поеткою Ліною Костенко. По виданні тільки двох книжечок поезій – вона опинилася з кляпом в роті. (…)
(…) Побіжно відзначені явища дають мірило сучасної совєтської малоросизації нашої культури і показують обсяг продукції всеохоплюючого малоросійства на нашій Батьківщині, де, до речі, вже офіційно не фігурує нарід український, лише від двох десятків літ просто «народ України», отже, не нація, а населення, мешканці, piople, або, як тепер кажуть, ж и т е л і цієї «республіканської» колонії «совєтського государства».
IV
(…) Мазепинство бо й є яскравою протилежністю, яскравим запереченням, нещадним демаскуванням і найрадикальнішим ліком саме на малоросійство. Бо що ж є мазепинство, як не чинна свідомість Нації та інстинктовно зв'язана з тією свідомістю політична й мілітарна в о л я Нацією б у т и ? Навіть за ціну Батурина чи Полтави. (…)
(…) А скільки ж то попотів тероризований III Отдєлєнієм віртуоз віршу Олександр Пушкін, щоб протягом рахованих тижнів виконати замовлену царем „Полтаву” так, щоб в ній героя байронівської поеми, за всіма канонами соціалістичного реалізму, представити „злодєєм”, про якого
Немногим, может быть, известно,
Что он не ведает святыни,
Что он не знаєш благостьыни,
Что он не любит ничего,
Что кровь готов он лить, как воду,
Что презирает он свободу,
Что нет отчизны для него.
А пригадується, як ці блюзнірчо-страшні й сатанинсько-брехливі рядки за спеціальними інструкціями міністерства освіти мусили учні середніх шкіл царської Роси вивчати обов'язково напам'ять і ще півдитячими устами рецитувати вголос. Як, додамо, ці самі рядки мусить вивчати й рецитувати наша молодь нині в школах т. зв. Радянської України. А написані ж ці рядки були не яким-будь Сурковим чи Еренбурґом, а таки визначним класиком і, можна сказати, Моцартом російської, ним же створеної й розвиненої, літературної мови. Один опис полтавської баталії в поемі Пушкіна вартий десятикратної Сталінської премії!
Так працювала машина малоросійства за царів, зеленцем нищучи й отруюючи українську душу. І працює, може, більш примітивно, але й більш брутально та одверто, тепер – з перспективою «освоєнія цєліни» в Азії і з тінню нагана на стіні.
V
Як єдиним радикальним ліком на хворобу малоросійства є державність, так упадок державності, смерк державницької ідеї і всяка «руїна», від Руїни XVII ст. почавши, були і є тим ґрунтом, на якім малоросійство виростало, квітло і давало плоди. Сучасну Руїну, як ґрунт під малоросійство, використовує ворог планово, безоглядно і приспішено, бо «время ґарячее». (…)
(…) Напружене т в о р е н н я Д у х о в о ї С у в е р е н н о с т і – ось рецепт, що був, є і буде найбільш трудний, але й найбільш істотний і всеобіймаючий. Цей рецепт, до речі, виключає – якнайгостріше – імітацію, декламацію, патріотичну позу, барокове «здаватися, а не бути», як і всіляке «погрожування пальцем в чоботі».
Коли ми зупинимося на області національного інстинкту, то, враховуючи всі здобутки науки (з Павловим включно), мусимо признати, що плекання того інстинкту є питанням двох, вельми коштовних чинників: часу і обставин. Це – родина, рамки національного (не етнографічного!) стилю, магія національного обряду, атмосфера національної етики і національної естетики. А в першу чергу – національне поступовання й ділання, бо в області чуття – віра без діл мертва є, як каже Святе Письмо.
Коли ж ми зупинимося над областю національного інтелекту, то автоматично приходимо до поняття знання, ц. т. досліду, студій, висновків і сформулювань. Наше-бо знання не має носити характеру абстрактного, а мусить бути направлене, остаточно, на одержання з н а т т я – отого, власне, приповідкового знаття, якого так часто бракувало землякам, коли-то, чухаючи потилицю, вони post faktum нарікали: «Якби ж то було знаття!..» (…)
(…) Саме усвідомлення собі комплексу малоросійства – було б вже значним кроком вперед, так само, як поставлення діагнозу є початком лікування. В своїй величезній мистецькій та інтелектуальній творчості саме Микола Гоголь, тепер канонізований «русскій пісатєль» і як би прапор політичного малоросійства, дав неперевершений досі матеріал для студій над розкладом національної психіки і переходом її в стан малоросійського гниття. Життєвий шлях Гоголя і його психіка – українця перелому епох – зробили те, що він, в зударенні з Петербургом, спалахнув був майже революційним націоналізмом (листи до М. Максимовича) і в р. 1836 фактично емігрував, – наслідком надломлення характеру та данайської «помочі» і недвозначної «опіки» уряду – почав «пропагандово» плутати Русь і Росію. Автор «Мертвих душ» несподівано посадив нашу, історичну Русь на московську «тройку» з москалем-«ямщіком».
Так Гоголь фатально (і, певно, несподівано для самого себе) стався фундатором міфу Руси-Россії, а – політично – дав під малоросійство своєрідну, хоч і дуже двозначну «ідеологію». Та тут не місце на розвинення цієї, важливої для проблеми малоросійства, але бічної теми. Гоголь, син своєї доби і свого душевно вже напівмертвого суспільства, подав його жахливу (в «Мертвих душах») панораму – сміючись, хоч «сміючись крізь сльози». У нього ще півспівчутлива, півпрезирлива поблажливість до пізніх нащадків героїчної Хмельниччини, хоч, одночасно, він, ціле життя працюючи над «Тарасом Бульбою», старається поставити перед мертвими душами сучасників постаті й чини козацької Іліади, в якій брав участь його предок – Остап Гоголь, полковник брацлавський, славний хмельничанин і один з найнезламніших мужів доби Руїни.
Але вже тільки трохи молодший сучасник Гоголя, автор вимовного посланія «М. Гоголю» («ти смієшся, а я плачу») – Шевченко тієї поблажливості не має. Обурення, погорда, презирство, пекучий сарказм: «славних прадідів великих правнуки погані», «раби з кокардою на лобі, лакеї в золотій оздобі», «не заріже батько сина... викохає та й продасть в різницю – москалеві» – це вже портрети закінчених малоросів XIX ст.
Шевченко п е р ш и й вжив це слово, за його часів ще зовсім необразливе (ще у 70-80 рр. його писали з великої букви: «Малоросіяне»), саме як слово ганьби й погорди. «А на Україну не поїду, цур їй, там сама Малоросія», – писав він в однім листі. Так Шевченко поставив діагноз і сформулював національне каліцтво, якому пізніш Іван Франко дав максимально згущений і, фактично, властивий вираз в «На ріках вавилонських»:
І хоч душу манить часом волі приваб,
Але к р о в моя – раб! Але м о з о к мій – раб.
Ця формула – належить підкреслити: всеукраїнська і «соборна» – дана була Франком на самім початку нашого століття. Але це не перешкодило віками культивованому рутено-малоросійству відіграти свою фатальну ролю у вирішальному трьохріччі 1917, 1918 і 1919 років, а головне, у болюче-змарнованих м і с я ц я х весни року 1917.
* * *
Оскільки Франко ніколи не був, сказати б, загальнодоступним і легким до вульгаризації, оскільки Шевченко в короткім часі „потрапивши під стріхи” (побожне бажання Міцкевича), був завжди предметом особливих заходів і турбот Росії, не менш від Мазепи. Від «лівих», як критик В. Бєлінський, і аж до генералів тайної поліції – і «громадськість», і уряд робили все, щоб його спочатку висміяти, а коли це не вдалось, то зденарутувати і – при помочі цензури – зредукувати до „крестьянского поета», співця «селянської недолі» і т. п. В цих заходах свою помічну і не малу роль відограло рідне малоросійство також. Малоросійство-бо було в тій акції – малоросизації Шевченка – заінтересоване безпосередньо.
Як вже згадувалося, комплекс малоросійства є складний і заплутаний. Він – в своїй змінливості – має багато облич і сторін. Він часто є замаскований, особливо в останніх десятиліттях, коли, буваючи знаряддям в чужих руках, він зазвичай маскується гопако-шароварництвом, відповідно спростаченою мовою («поддєлуєця под мужицький разговор», як каже один з персонажів Винниченка), ховається за лжепатріотичною віршографією й етнографічною патріотикою взагалі. Довгі десятиліття малоросійство, при допомозі чужої поліції, «пристосовувало» Шевченка. І не без успіху. Лідер воюючого київського малоросійства, славнозвісний Васілій Віталієвіч Шульґін – не без гордості стверджував ще перед р. 1917, що існує, мовляв, два Шевченки: «наш», як він казав – «богданівський», і «їх» – мазепинський. Термінологія, як бачимо, досить довільна, але тим більш характеристична. (…)
(…) Покійний Максим Славинський, приятель Лесі Українки, довголітній співредактор західницького петербурзького місячника «Вестник Европи» і наш дипломат в часах державності, десь в середині 20-х рр. щиро признався був у розмові, що страшне пророцтво Шевченка:
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять, –
було для нього довший час незрозуміле. Що то значить «присплять»? І чому «збудять в огні»? І чому «окраденую»? Як це можна «окрасти» цілу країну, цілий народ? Славинський згадував, як він (та й не він один) ту «неясну» шевченківську строфу клав на карб «слабої обробленості вірша», «малої освіти», мовляв, «самоука» і тому подібних інтелігентських забобонів здрагоманізованого й звинниченкізованого покоління. І аж, як казав він, ось тепер, по всім, що було протягом 1917-20 рр., він зрозумів, яке прозріння і яка осторога містилася в тій «неясній» і «необробленій» строфі.
Цей епізод згадався, щоб додати ще одне визначення малоросійства: воно є еквівалентом нашої о к р а д е н о с т і.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.
Освіта.ua
10.08.2022