«Малоросійство» Євген Маланюк (стислий переказ)

Читати онлайн стислий переказ культурологічного есею Євгенія Маланюка «Малоросійство»

«Малоросійство» Євген Маланюк (стислий переказ)

З історії написання

Євген Маланюк визначив жанр свого твору «Малоросійство» як «есе / есей», «розвідка», «студія», «стаття», «дослідження». Твір був написаний у сорок першу річницю проголошення Державності, а опублікований у Нью-Йорку роком пізніше – у 1959 році. 

Це був емоційний відгук та виважені роздуми автора відносно недавніх подій, свідками й учасниками якого були він сам та його земляки-вигнанці. 

Письменники-емігранти, на відміну від митців слова, що жили й творили на Батьківщині, мали можливість відкрито й вільно висловлювати власні думки, осмислювати та коментувати події, що відбувалися в різні часи, вступати в уявні дискусії, розмірковувати над різними темами, робити авторські висновки щодо різних проблем, а твори, написані у форми есею, допускають у змісті синтез художніх, публіцистичних, філософських та наукових начал. 

Тема: культурологічна розвідка суті малоросійства як «хвороби», авторські рекомендації українському суспільству стосовно побудови політики й культури української держави.

Ідея: таврування «комплексу меншовартості – малоросійства» та осмислення ідентичності українства.

Стислий переказ

Есей «Малоросійство» – це науково-культурологічна розвідка, текст якої складається з п’яти частин та висновків. У них послідовно автор намагається донести до читача свою особисту думку про причину відсутності національної держави на території його батьківщини, дає ознаки малоросійства як національної хвороби й робить певні висновки та рекомендації щодо шляхів її «лікування».

Намагаючись «викладати цю тему мовою стисло, з нахилом навіть до академізму», формулювати думки так, щоб вони «були легкосхопні, дохідливі», автор звертається «до ілюстрацій, взятих чи то з історії, чи то з літератури», передбачає полеміку, основою якої є переконливі аргументи з посиланням на загальновідомі факти, хоча джерела інформації, як того потребує академізм, не вказуються з причини відсутності доступу до них у письменника-емігранта. Про це Є. Маланюк наголошує на початку твору.

У першій частині есею Є. Маланюк пояснює феномен малоросійства, з’ясовуючи «механізм творення імперської людини в Росії усіх часів»: прачаси – козацька доба – Російська імперія – Центральна Рада, показуючи при цьому добру обізнаність з історії України. Звертає увагу читача на те, що малоросійство "завжди було хворобою півінтелегенською й, передовсім, інтелігентською", отже, «поражало верству, що першою мала виконувати роль мозкового центру нації. І в цім – с у т ь проблеми». 

Вирішення цієї проблеми «встане перед державними мужами вже Державної України. І ще довго, в часі тривання й стабілізації державності, та проблема стоятиме першоплановим завданням». Бо малоросійство – «наша історична хвороба, хвороба многовікова, отже, хронічна.… її треба буде довгі-довгі десятиліття ізживати».

У другій частині есею автор для підтвердження уже сказаного звертається «до ілюстрацій, взятих чи то з історії, чи то з літератури» і коротко аналізує долі національних культурних і наукових діячів УРСР. На прикладі життя математика Михайла Остроградського, інженера Степана Тимошенка, кінорежисера і письменника Олександра Довженка, графіка Юрія Нарбута, поетеси Ліни Костенко та інших Є. Маланюк демонструє, що малоросизація в радянській державі була всеохопною. А потім робить висновок: «малоросійство – це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція. Капітуляція ще перед боєм». Однак Є. Маланюк бачить винними у процесі утвердження малоросійства не тільки імперську Росію, а й самих українців, що легко погоджуються на свою меншовартість.

У висновку третьої частини свого твору письменник зазначає: «Побіжно відзначені явища дають мірило сучасної совєтської малоросизації нашої культури,.. де, до речі, вже офіційно не фігурує нарід український, лише від двох десятків літ просто «народ України», отже не нація, а населення, мешканці, people, або, як тепер кажуть, жителі цієї «республіканської» колонії «совєтського государства». 

Четверта частина есею присвячена осмисленню ролі гетьмана Івана Мазепи у формуванні національної свідомості українців і звертається до літературного матеріалу. Зокрема поеми «Полтава» О. С. Пушкіна, де герой байронівської поеми «Мазепа» показаний злодієм, який

не любит ничего,
Что кровь готов он лить, как воду,
Что презирает он свободу,
Что нет отчизны для него.

У п’ятій частині твору Є. Маланюк робить висновок: «Як єдиним радикальним ліком на хворобу малоросійства є Державність, так упадок Державности, смерть державницької ідеї і всяка «руїна», від Руїни ХVІІ ст. почавши, були і є тим ґрунтом, на якому малоросійство виростало, квітло і давало плоди», і дає рекомендацію: «Напружене творення Духовної Суверенности – ось рецепт, що був, є і буде найбільш трудний, але й найбільш істотний і всеобіймаючий».

Стисло коментуючи життя і творчість М. Гоголя, Маланюк стверджує, що саме цей видатний письменник «фатально…. став фундатором міту Руси-Росії, а політично – дав під малоросійство своєрідну, хоч і дуже двозначну «ідеологію». Проте суть її бачили та усвідомлювали Тарас Шевченко та Іван Франко. Слушність цього судження Маланюк доводить, цитуючи промовисті рядки з творів Кобзаря, написані поетом з пекучим сарказмом: «славних прадідів великих правнуки погані», «раби з кокардою на лобі, лакеї в золотій оздобі», «не заріже батько сина… викохає та й продасть в різницю – Москалеві»…», а також цитатою Івана Франка із поезії «На ріках вавилонських»:

І хоч душу манить часом волі приваб,
Але кров моя – раб! Але мозок мій – раб! 

Загальні висновки та висунуті тези в есеї «Малоросійство» відкриті для подальшого діалогу з читачем. Заключною фразою статті стає теза про те, що малоросійство «є еквівалентом нашої окраденості».

Цитати з твору: 

  • «Що ж таке малорос? Це – тип національно-дефективний, скалічений психічно, духовно, а – в наслідках, часом – і расово».
  • «… проблема українського малоросійства є однією з найважніших, якщо не центральних проблем, безпосередньо зв'язаних з нашою основною проблемою – проблемою державності. Що більше: це є та проблема, що першою встане перед державними мужами вже Державної України. І ще довго, в часі тривання й стабілізації державності, та проблема стоятиме першоплановим завданням, а для самої державності – грізним мементо (нагадуванням)».
  • «… малоросійство – це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна к а п і т у л я ці я. Капітуляція ще п е р е д боєм».
  •  «Малоросійство-бо – наша історична хвороба (В. Липинський називав її хворобою бездержавності), хвороба многовікова, отже, хронічна. Ні часові застрики, ні навіть хірургія – тут не поможуть. Її треба буде довго-довгі десятиліття і з ж и в а т и». «У нас фатально закорінилося майже переконання, що малорос – то, мовляв, неосвічений, примітивний, недорозвинений українець без національної свідомості, словом, як то кажуть, темна маса. Вистачить, мовляв, його при помочі «Просвіти» просвітити, переконати й усвідомити – і справа полагоджена».
  • «… комплекс малоросійства є складний і заплутаний. Він – в своїй змінливості – має багато облич і сторін. Він часто є замаскований, особливо в останніх десятиліттях, коли, буваючи знаряддям в чужих руках, він зазвичай маскується гопако-шароварництвом, відповідно спростаченою мовою («поддєлуєця под мужицький разговор», як каже один з персонажів Винниченка), ховається за лжепатріотичною віршографією й етнографічною патріотикою взагалі».
  •  «У нас малоросійство було завжди хворобою не лише півінтелігентською, але – й передовсім – інтелігентською, отже, поражало верству, що мала виконувати роль мозкового центру нації».
  •  «… малоросійство – то не москвофільство і не ще яке-небудь фільство. То – неміч, хвороба, каліцтво внутрішньонаціональне. Це – національне п о р а ж е н с т в о».
  • «Що ж таке малоросійство? Це також затьмарення, ослаблення і – з часом – заник і с т о р и ч н о ї п а м ' я т і».
  • «Малоросійство, як показує досвід, одночасно плекається також систематичним впорскуванням комплексу меншовартості («ніколи не мали держави», «темне селянство», «глупий хохол» тощо), насмішкуватого відношення до національних вартостей і святощів. Це – систематичне висміювання, анекдотизування й глузування зі звичаїв, обичаїв, обрядів, національної етики, мови, літератури, з ознак національного стилю, реалізації якого ставляться систематичні, планові й терором підперті перешкоди. А коли пісню чи танець висміяти не вдається, тоді їх вульгаризується й примітивізується («пісні народів СССР») так, щоб гопак непомітно переходив в камарінскій, а бандура – через різні «капели» – в балалайку чи гармонь. Коли ж в області науки чи мистецтва постає твір українського національного духу вартості бездискусійної і самопереконливої, тоді приходить просто реквізиція чи «соціалізація» і твір проголошується «нашим» («русскім» чи – тепер – «совєтським»)».
  • «Мазепинство бо й є яскравою протилежністю, яскравим запереченням, нещадним демаскуванням і найрадикальнішим ліком саме на малоросійство. Бо що ж є мазепинство, як не чинна свідомість Нації та інстинктовно зв'язана з тією свідомістю політична й мілітарна в о л я Нацією б у т и ?».
  • «Як єдиним радикальним ліком на хворобу малоросійства є державність, так упадок державності, смерк державницької ідеї і всяка «руїна» … були і є тим ґрунтом, на якім малоросійство виростало, квітло і давало плоди».
  • «Напружене т в о р е н н я Д у х о в о ї С у в е р е н н о с т і – ось рецепт, що був, є і буде найбільш трудний, але й найбільш істотний і всеобіймаючий».
  • «Саме усвідомлення собі комплексу малоросійства – було б вже значним кроком вперед, так само, як поставлення діагнозу є початком лікування».
  • «… ще одне визначення малоросійства: воно є еквівалентом нашої
    о к р а д е н о с т і».

Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.

Освіта.ua
10.08.2022