Не ради сліз, і розпачу, й скорбот, і не в ознаку гіркого прокляття, вони вже прокляті і так всіма на світі, задля слави нашого роду написано і во ім'я любові про цю високу смерть.
І хоч багато судилося нам незабутніх утрат, хоч легше було б очам читати щось лагідне й миле серед громів, почитаймо про матір Марію Стоян.
Хто серед трупів ворожих біжить по селу, що вже догорає?
Хто це стогне біжучи? Чиє серце стугонить у грудях, мов вистрибнути хоче вперед?
Це Василь з автоматом і бомбами, Марії Стоянихи син.
Хто мертвий висить коло хати під небом?
Оце його мати.
Біжить Василь, увесь мокрий од довгого бою, біжить у великій тривозі. Як же він бився перед рідним селом! Розвідником був, нищив точки, розніс гранатою дзота, що був колись дядьку за хату. Погнали ворога. Пробіг Василь усе село, все те, що звалося колись селом. Дві сотні печищ, спалені сади, череп'я, ями і безліч одубілих ворогів у багнищі й крові. (…)
(…) Спинивсь Василь коло хати, а хати немає. Василь у двір – нема двору. У сад – нема саду. Тільки одна стара груша, а на груші мати.
О тихий жах... О незабутній смутку...
Коли вона була ще жива і хата була ціла край села, зимою в люту хуртовину, опівночі одного разу щось стало стукати у двері.
– Хто тут?
– Тьотушка, пустіте, погібаєм...
– Що ви, голубоньки, які ви, звідки?
– Ми руські, тьотушка. Свої ми. Льотчики! Ми впали.
– Господи, синочки, йдіть мерщій. Я двері зачиню... Чи ж ніхто не бачив? Німців же повно.
Увійшли, обнявшися, до хати два каліки. Упали додолу, заснули вмить та й проспали півтори доби. Думала – померли.
Марія Стояниха, доглядала за льотчиками, як за своїми синами – Іваном та Василем. З початком війни вони пішли на фронт боронити рідну землю. Де вони зараз, що з ними? Може, в лиху годину їх теж хтось обігріє та нагодує?
Льотчики – Степан Пшеницин і Костя Рябов, були родом з Уралу і пішли на війну добровольцями... «Вони належали до тієї породи руського юнацтва, що на довгі століття стане предметом вивчення і глибокого подиву істориків великої трагедії людства»… «Неголені, обпалені морозами, вітрами і лютими пригодами життя, вони грізно стогнали уві сні і дихали важко. Війна хвилювала їх душі у сні, війна...».
Одного вечора юнаки розповіли Марії, що спочатку «вони «гатили фриців бомбами», літаючи на бомбардувальниках. А оце їм доручили іншу справу – розкидати з літака над містами і селами України, окупованими німцями, листівки, «щоб люди знали всю правду про війну».
– Так оце ви?.. Ой велике діло робите, голубоньки мої,– зітхнула Стояниха. – Куди там бомби, хай їм хрін. Велике діло добра вість в неволі. Та така ж темрява кругом, та так позабивано голови людям лукавою фашистською брехнею, що й жити шкода. Неначе все скінчилося на світі, подумайте...
І тут уперше, слухаючи прості материнські слова на поневоленій землі, відчули Пшеницин і Рябов, яка велика місія їм випала в житті. У бідній старесенькій хаті у присмерку під завивання хуртовини і грізний гук недалекого фронту узнали вони, як переписували люди оті листівки од руки, як вивчали напам'ять кожне слово і передавали од села до села, щоб воскресити віру. Слова правди горіли у темряві, мов огнища в холодну довгу ніч. Тисячі людей, зневірених, ошуканих, обплутаних обманами в неволі, урятувалися листівками од вчинків одчайдушних і жахливих. От що сіяли вони над українською землею.
Пшеницин і Рябов розказали Марії, як місяць тому їх літак був підбитий, як вони упали серед лісу, поламавши руки і ноги, як пройшли майже п’ятсот кілометрів, пробираючись на схід, до лінії фронту. І показали матері свої страшні каліцтва і шрами, запевняючи її: «Ми такі люди, що все перенесем. Нам би трохи ще полежати та набратись сили, а там пролізем через фронт хоч попід снігом…»
Два тижні ховала Марія гостей. Стерегла хату, годувала, а коли все вийшло, ходила по селу просити милостині, та не абиякої, а молока та сала. І ніхто не одмовив їй і не спитав нічого, хоч кожний про себе й догадувавсь про щось: не пішла б же Стояниха отак просити для себе.
Та не судилося Марії вберегти дітей. Одного ранку наблизився раптом гарматний рев. В село ввалилася на відпочинок пошарпана в боях частина. Заметушилася, забігала німота. Марія глянула та в хату:
– Діточки! Йдуть!
Німці на порозі.
– Що за люди?
– Сини мої.
– Брешеш!
– Не брешу, клянуся!
– Обшукати хату!
– Не трогайте, вони хворі. Поламані... Боже!
– Гальт! Ваша мати?
– Мати,– сказав Рябов.
– Брешеш, комісаре! – та за зброю.
Стала мати перед дітьми. Обох затулила.
– Не дам! Бийте мене... Не дам, людоїди! Голубчики, не трогайте, не вовчиця ж вас родила, а людина, мати!–заплакала Стояниха.
– Нащо ж ти ховала?
– Боялася. Ви такі страшні! Нема ж нічого на світі, мо', страшнішого од вас!
– Ха-ха-ха! Правда? Ти маєш рацію, старушка. Страшнішого нема і не повинно бути! – зареготав німецький сучий син.
Через дві години зігнали німці на майдан усе село на очну ставку.
Поставили Пшеницина і Рябова перед селом. Глянули вони на людей, ні одного знайомого обличчя навкруги.
– Прощай, Урал,– прошептав Пшеницин, поглянувши на друга.
– Прощай...
– Люди добрі, адже мої діти Василь і Іван! Погляньте-бо, хіба ж не взнаєте? – билася Стояниха, мов чайка об дорогу. – Кажіть же, що мої! Чого ж ви мовчите? Чи ж вам жалько їх признати? Людоньки!.. – благала мати німців і людей.
Люди плакали й признали. Навіть староста й поліцаї не посміли сказати ні.
Одна тільки Палажка, вдова убитого партизанами начальника поліції, зловісно мовчала.
– Палажко, скажи – сини, бо прокляну на цьому і на тому світі,– шептала Марія Стояниха. – Бог тебе спитає, Палазю...
Палажка мовчала.
– Фрау Палажка, єсть ето сини? – спитав її комендант.
Всі завмерли і не зводили з Палажки очей. Стало тихо, тихо.
Комендант почервонів. Товста його шия почала брякати, як у кобри. Він догадавсь про змову.
– Ну?
– Сини,– сказала Палажка й потупила очі.
Тоді він ударив її з усієї сили в праву і ліву щоку.
Вона впала додолу, як сніп, не встигши й крикнути.
А він раптом до льотчиків:
– Ваше прізвище?
– Ой! – застогнала Стояниха, немов хто її ранив у саме серце. Вона не сказала їм свого прізвища, а вони не спитали по неуважності своїй дурній.
Упавши ниць додолу від удару по голові, вона не скоро підвелася. Але вона чула, мов крізь сон, як гукали до неї Пшеницин і Рябов:
– Прощайте, мамо! Спасибі! З вами і вмирати не страшно!
Зчинилась стрілянина.
Вони лежали на снігу, обнявшись обоє. А її взяли під руки й повели, б'ючи по чім попало. Розбили гранатами хату і підвели до груші. Попливла перед очима груша.
– Не вішайте, не страміть мене. Як же мені висітоньки? Я ж таки жінка стара. Дайте мені кулю, одну кулиночку, молю вас, благаю...
Не дали. Тоді вона хутенько стала на пеньочок, перехрестилась.
– Не трогайте, недолюдки. Не приторкайтесь до моєї шиї...
Сама наділа.
– Діти... – та й одділилась од землі.
Довго лежав Василь на снігу коло груші. Ніхто не чув ні стогону, ні туги, ні скреготу зубів. Під самий уже ранок, коли од морозу скаменіло його серце і грізний гук возвістив зорю, Василь примовк, немов заснув од великої втоми. Потім, підвівшися з землі, він поцілував холодну материну руку.
– Прощайте, мамо... Усю свою добрість і лагідну вдачу, що подарували ви мені, я лишаю отут з вами коло груші, мамо.
Потім він підійшов до хатища, взяв жменю попелу і загорнув у хустку.
– Оце я, мамо, заберу з собою, щоб не втомлялися ні ноги мої, ні руки, ні серце.
Проходили дорогою на захід бойові загони.
– Боєць Стоян!
– Іду!
– Що за женщина висить?
– Мати!
– Мати?
– Мати, товариші, рідна мати…
– Рота, стій! Шапки геть!… Вперед марш!
Перед нею проходило військо без шапок. Шанували материнство, ідучи до бою. Ревіли гармати. Сонце сніги червонило. Од гарматного реву обсипався іній, і казкові сніжинки падали на материні розплющені очі. (…)
(…) Уся її маленька постать неначе линула в холодному повітрі, і сива її голова, похилена набік, торкалася передвесняних хмар.
Вічна слава вашому імені, мамо Маріє, красоті вашій. (…)
(…) Хай же знає весь світ, як висіли ви, мамо, на старій груші за други своя у велику всесвітню війну в українському кривавому селі на Вкраїні кривавій.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.