З історії написання
У роки війни з нацистськими загарбниками Олександр Довженко перебував спочатку в резерві політуправління Південно-Західного фронту в якості інструктора-літератора армійської газети «Червона Армія», а потім спеціальним кореспондентом газети «Известия» у визволених від окупантів районах України.
1 квітня 1942 року у своєму «Щоденнику» письменник робить запис про українську селянку, яка, переховуючи двох поранених льотчиків-росіян, сама загинула від рук гітлерівців. Митець занотовує: «… це тема для новели, для поеми,для сценарію. Це факт, а не вигадана автором композиція про матір нашого великого многостраждального доброго народу». Уперше оповідання «Мати» було надруковано 20 лютого 1943 року в газеті «Известия», а через п’ять днів в газеті «Радянська Україна».
Тема: подвиг жінки-матері в роки Другої світової війни.
Ідея: уславлення героїзму української жінки-матері та радянських воїнів у боротьбі проти нацистських загарбників.
Головні герої:
- Мати – українська селянка, Марія Стоян. «Уся її маленька постать неначе линула в холодному повітрі, і сива її голова, похилена набік, торкалася передвесняних хмар»; «Не було у вас дорогих черевиків, не душилися ви паризькими духами, а душились полином та коноплями. Не було ні шовку, ні сезонних капелюшків, ні кованих сундуків з замками. Не мандрували ви по світу, по закордонах. Вам було ніколи. Ви, як та пчілка, були зайняті і од роси носили все мед до радянського вулика, поки не одняли у вас життя недолюдки з Європи. Але закордон ще приїде до вас, приїде подивитися на вашу піч під небом, на сухенькі гвоздики од пристріту в пічурці, на ваш пам’ятник, і якщо є на світі хоч краплина сумління, він поклониться вашій красі, дорога наша мати, слов’янко, українко дорога…»
- Степан Пшеницин і Костя Рябов – поранені радянські льотчики, яких переховувала та доглядала Марія. «Вони належали до тієї породи руського юнацтва, що на довгі століття стане предметом вивчення і глибокого подиву істориків великої трагедії людства. Неголені, обпалені морозами, вітрами і лютими пригодами життя, вони грізно стогнали уві сні і дихали важко... Вони були прості уральські юнаки, в міру освічені, роботящі комсомольці з хороших робочих родин. На війну їм іти не хотілось, але вони не плакали й не ховались від неї по доброму руському звичаю. Вони пішли на фронт добровольцями, щоб скоріше добратись до ворога і знищити його»; «Природа наділила їх усім у добру міру. І самі вони були добрі».
- Василь – син Марії Стоянихи. «Розвідником був, нищив точки, розніс гранатою дзота, що був колись дядьку за хату».
Стислий переказ
Події, що описуються в оповіданні, відбуваються під час Другої світової війни. Розвідник Василь Стоян вбігає у щойно визволене від фашистських загарбників рідне село – вірніше, раніше було селом, бо бачить «дві сотні печищ, спалені сади, череп'я, ями і безліч одубілих ворогів у багнищі й крові». Він біжить у тривозі, хоче побачитися зі своєю матір’ю. Але замість батьківської хати, що стояла край села, – попелище, а мати висить мертва на груші в садку.
Опівночі, у люту хуртовину, коли вона була ще жива, а хата ціла, хтось постукав до неї. Це були Степан Пшеницин і Костя Рябов, радянські льотчики родом з Уралу. Вони виконували важливе завдання: розкидали з літака листівки над окупованими німцями районами, з яких люди могли дізнатись правду про перебіг воєнних подій, воскрешали віру в перемогу над ворогом. Наші люди знаходили ці листівки, переписували од руки, вивчали напам'ять і передавали іншим. «Слова правди горіли у темряві, мов огнища в холодну довгу ніч».
Місяць тому літак Степана і Кості був підбитий і впав у гущавині лісу за п’ятсот кілометрів від лінії фронту. Покалічені хлопці весь цей час знаходили в собі сили пробиратися яругами та байраками на схід до своїх.
Марія Стоян не вагаючись прийняла вкрай знесилених льотчиків й почала доглядати за ними, хоч це було дуже небезпечно – адже в селі повно німців. Жінка не могла вчинити інакше, бо була матір’ю двох синів – Івана та Василя, які з початком війни пішли боронити рідну землю. Де вони зараз, що з ними? Може, в лиху годину їх теж хтось обігріє та нагодує?
Коли через два тижні не стало харчів, Марія почала ходити селом і просити харч у людей. Вони не відмовляли, не доносили німцям про неї, здогадуючись, що Стояниха просить не для себе.
Та не вдалося Марії вберегти дітей. Одного ранку німці зробили облаву по всіх хатах. Стала мати перед німцями, затуливши собою хлопців, й сказала, що то її хворі, поламані сини.
Німці зігнали на майдан усе село і поставили перед ним Пшеницина і Рябова. Чи признають люди їх синами Стоянихи? Люди плакали і призвали. Навіть поліцаї не посміли не признати. Тільки Палажка – вдова убитого партизанами начальника поліції, перед тим, як сказати: «Сини», – завагалась. Німецький комендант це помітив і запитав у льотчиків прізвище. Застогнала Стояниха, як ножем хтось ударив їй в серце. За клопотами вона не сказала хлопцям своє прізвище, а вони виявили необачність і самі не спитали.
Перед розстрілом льотчики вигукнули: «Прощайте, мамо! Спасибі! З вами і вмирати не страшно!» Марію вирішили повісити, хоч вона благала, враховуючи її похилий вік, «дати кулю». Не дали. Тоді вона сама наділа зашморг, щоб «недолюдки не приторкались до її шиї», сказала: «"Діти..." − та й одділилась од землі».
…Василь поцілував холодну руку матері, взяв собі на згадку жменю попелу, загорнув у хустку: «Оце я, мамо, заберу з собою, щоб не втомлялися ні ноги мої, ні руки, ні серце»… Дорогою на захід йшли загони радянських військ. Проходячи повз грушу, на якій висіла Марія Стояниха, воїни скидали шапки – «шанували материнство, ідучи до бою»… «Вічна слава вашому імені, мамо Маріє, красоті вашій».
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.