Про «Щоденник» О. Довженка
«Щоденник» Довженка – це окремі короткі записи митця, сповнені емоційно-філософських оцінок минулих і сучасних подій в Україні, долі народу, погляд у його майбутнє. Вони розташовані в хронологічному порядку. Вірогідно, що ведення щоденника було для письменника безцінною «пісочницею», важливою для відображення деталей сучасного життя та їх осмислення, власних переживань, розстановки пріоритетів, з чого, власне, і виростає творчість.
У Довженка не було задуму, принаймні за життя, опублікувати свій щоденник. У часи його написання, враховуючи зміст записів, це дорівнювало б самогубству. Можливо, «Щоденник» служив «плацдармом» для реалізації нових творчих задумів, а можливо, як річ інтимна, був розрадою, другом, якому можна довіритися і «вилити душу». Так чи інакше, «Щоденник» О. Довженка періоду 1941–1945 років є твором-символом нескореного духу нашого народу та літературно-мистецьким документом трагічних й водночас переможних років війни з фашистською навалою.
Український поет, прозаїк, драматург, перекладач і літературознавець Олександр Підсуха так оцінив «Щоденник»: «Як і Шевченко, Довженко лишив нам сповнену драматизму сповідь, виняткової сили людський документ. У ньому, як у фокусі, вмістилися і трагедія перших років війни, і думки з приводу тих чи тих подій, явищ, людей, і протест проти командно-бюрократичних методів керівництва, і вади нашого довоєнного виховання, і безприкладний героїзм... воїнів, і тривога за долю полонених бійців, як і за мільйони юнаків і дівчат, що не зі своєї волі опинилися на тимчасово окупованій території. Геть-чисто все помічало його всевидюче око – і те, що відбувалося з рідним народом у той чи той момент, що чекало на нього в майбутньому. Не знаю іншого художника, хто б у нашому віці володів даром всебачення і провісництва».
Головні образи твору:
- Автор – Олександр Довженко. «Я належу людству як художник і йому я служу»; «Сьогодні роковини моєї смерті. Тридцять першого січня 1944 року мене було привезено в Кремль. Там мене було порубано на шмаття і окривавлені частини моєї душі було розкидано на ганьбу і поталу на всіх зборищах. Все, що було злого, недоброго, мстивого, все топтало й поганило мене. Я тримався рік і впав. Моє серце не витримало тягаря неправди й зла. Я народився і жив для добра і любові. Мене вбила ненависть великих якраз у момент їхньої малості»; 0«Мені сорок вісім років. Моєму серцю – шістдесят. Воно зносилося від частого гніву, і обурення, і туги. Недосконалість видимого порядку речей навколо підточила і зв'ялила його»; «Мабуть, я дратую людей, як приспане сумління»; «Я вмру в Москві, так і не побачивши країни. Перед смертю я попрошу Сталіна, аби перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю у Києві десь над Дніпром на горі. Пошли, доле, щастя людям на поруйнованій, скривавленій землі!».
- Україна: люди, народ України. «Знаючи Україну, її страждання, я не міг не заступитися за свій народ»; «Переді мною знову рідна земля України – неорана, засмічена. Скрізь побиті танки, трупи наших людей і ворогів, трупи коней. Скрізь лише жінки і діти» (1943 р.); «…Непереможна, незламна сила нашого народу, його непохитний дух, його віра у тимчасовість окупації і його здатність до визвольної боротьби»; «"... Народ мій український чесний, тихий і роботящий, що ніколи вжитті не зазіхав на чуже, потерпає і гине, спантеличений, обездолений в арійській катівні. Болить у мене серце день і ніч»; «Чи зберуться наші люди знову на Вкраїні? Чи повернуться звідусюди і заповнять її замість померлих та загиблих. "Чи так і лишать там, а на наші руїни наїдуть чужі люде і утворять на ній мішанину. І буде вона не Росія, не Вкраїна, а щось таке, що й подумати сумно»; «...Багато-багато добрих людей у нас, і хочеться самому до самої смерті творити для них добро».
Дуже стислий переказ
У нотатках «Щоденника», датованих першими днями війни, О. Довженко відзначає, що в трагічні для Вітчизни часи відступу радянських військ під натиском німецьких загарбників та окупації України, «народу треба показати його зсередини, в його стражданнях, в його сумнівах, в його боротьбі, оновленні, і показати йому шляхи і перспективи. Народ треба возвеличити, й заспокоїти, і виховувати в добрі, бо зла випало на його долю стільки на одне покоління, що вистачало б на десять колін...».
Наскрізною темою є національна ідея. Митець пише, що український народ втрачає свою еліту, інтелектуальну верхівку, бо вона працює на користь інших культур, зокрема російської та польської, залишаючи свою немічною. Він з болем говорить про занедбані пам’ятки старовини, руйнування Києво-Печерської лаври, занепад музеїв, відсутність сучасного словника українських слів та заборону викладання історії України в освітніх закладах. Все це, впевнений Довженко, призводить до випадків дезертирства та зради військових.
Він переживає, що у вогні війни багато люду в Україні загине, замість них «наїдуть чужі люде і утворять на ній мішанину. І вона буде не Росія, не Вкраїна, а щось таке, що й подумати сумно».
Героїзм, безсмертя народу – ще одна наскрізна тема «Щоденника», описується не тільки окремими подвигами наших воїнів, а й героїчними вчинками представників народу. Це розповідь про подвиг хлопчика Тараса, про дідів-перевізників, які ціною свого життя потопили човни з німцями, про мужність матросів, яких вели на розстріл, а вони співали….
Письменник гнівно засуджує тоталітарну систему, яка виховувала кар’єристів і підлабузників, вбачала в людях, безмежно люблячих рідну землю, націоналістів, зазначає, як важко творити в такій атмосфері. «Господи, як мені остогидли за чверть століття слова – "український націоналізм!"»
Тема, яку не оминув Довженко з перших днів війни – жінки України. У 1941 році митець записав: «Велика і надзвичайна тема – українська жінка і війна. Хто виніс і винесе на своїх плечах найбільше лиха, жорстокості, ганьби, насильства? Українська мати, сестра, жінка, улюблена. Запис 1942 року: «Найстрашнішим під час відступу був плач жінок. Коли я згадую зараз відступ, я бачу довгі-довгі дороги, і численні села, і околиці, і скрізь жіночий невимовний плач».
Письменник розмірковує над причинами зрадництва, дезертирства, одруження дівчат з окупантами: «… їх учили класовій ворожнечі і боротьбі, їх не учили історії. Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».
Він обурюється несправедливим ставленням до тих, хто побував в окупації або в оточенні. «Один боєць утік із німецького полону, нікому не сказав, героїчно бився і був поранений. У госпіталі ненароком сказав, що утік з полону. Його судили і розстріляли».
Особливо турбує митця стан виховання молоді. Він пише, що необхідно відразу після війни переглянути усю систему шкільного і дошкільного виховання. Причина наших перебільшених втрат, хаосу й слабкодухості в жалюгідному становищі вчителя, у хибній системі виховання… Тому й потонула молодь у неуцтві, безхарактерності, безвідповідальності і зраді».
У «Щоденнику» є записи про переживання Довженка, коли Сталін розкритикував його твір «Україна в огні». Наслідком цієї критики стало цькування письменника номенклатурними чинами та деякими літераторами. Ось запис від 26. 11. 1943 р.: «Моя повість “Україна в огні” не сподобалася Сталіну, і він її заборонив для друку та для постановки… Мені важко від свідомості, що “Україна в огні” – це правда. Прикрита й замкнена моя правда про народ та його лихо. Значить, нікому, отже, вона не потрібна й ніщо, видно, не потрібно, крім панегірика».
Досадою проникнуті рядки, де митець говорить про бюрократів та високих номенклатурних дурнів, які роблять нещасними багатьох людей навколо себе. «Дурень – не обов'язково Іванушка-дурачок. Дурень нині часом закінчує два факультети, займає високі посади, має ордени, партстаж».
Йому болить від того, що на найвищому рівні полководці офіційно й прилюдно не признали визначальну роль народу у великій перемозі над гітлерівцями, не пошанували його на параді Перемоги. «Був на параді Перемоги. Жуков виголосив промову. Згадав загиблих – тридцять чи сорок мільйонів. Але не зробив паузи. Ніхто, крім мене, не зняв шапки. Жаль мені героїв, мучеників, жертв. Вони лежали в землі, безсловесні. І не стала перед їхньою пам'яттю площа на коліна, не зітхнула, не зняла шапок. Тільки з неба мов дощ, плакала природа, ніби віщуючи щось людям».
У «Щоденнику» занотовано багато цікавих «швидких» думок митця: про економічне становище держави: «Багата держава, яку утворюють бідні люди, – абсурд! Держава не може будувати свій добробут на бідності й обдертості своїх громадян», про літературну творчість: «Письменник, коли він щось пише, повинен почувати себе врівні, на висоті найвищого політичного діяча, а не учня чи прикажчика».
Деякі його нотатки афористичні: «Перемагають гордi, а не жалiсливi»; «Всяка буває душа – одна, як Днiпро, друга часом, як калюжа, по кiсточки, а часом буває так, що i калюжки нема..»; «Самий сильний звiр у лiсi не тигр, а тхiр. Вiн смердить»; «Двоє дивляться вниз. Один бачить калюжу, другий зорi. Що кому».
Про себе Довженко говорить скупо, але виразно: Наприклад: «Менi сорок вiсiм рокiв. Моєму серцю – шiстнадцять. Воно зносилося вiд частого гнiву, i обурення, i туги. Недосконалiсть видимого порядку речей навколо пiдточила i зв'ялила його. Мабуть, я дратую людей, як приспане сумлiння».
Проте письменник все ж вірить у людей, у свій народ, у можливості перебудови недосконалого світу: «Перебудовую в уяві світ. Не сплю ночі. Картини шумлять в голові, проносяться одна за одною краща й величніша».
Цитати з твору:
- Людська душа – це чаша для горя. Зло – від людської дурості. (17.04.1942)
- Краще вмерти – загинути героєм, ніж жити рабом. (30.03.1942 – Воронеж)
- Найдися, письменнику, рівний талантом красоті материної душі, і напиши для всіх грядущих літ оцей кришталевий прояв материнської душі. генія української матері. (01.04.1942)
- Народ не хотітиме чтива про війну побутово-описового. Народу треба його зсередини, в його стражданнях, в його сумнівах, в його боротьбі, оновленні, і показати йому шлях і перспективи. Народ треба возвеличити, й заспокоїти, і виховувати в добрі, бо зла випало на його долю стільки на одне покоління, що вистачило б і на десять колін. (02.04.1942).
- Наш народ нагадує мені тютюн. Його весь час пасинкують. У нього велике, дебеле листя, а цвіту де-не-де. (23.4.1942).
- Багата держава, яку утворюють бідні люди,- абсурд!Держава не може будувати свій добробут на бідності й обдертості своїх громадян. (7.08.1942).
- Багатство – сила. Бідність – слабкість. Ми виховували слабкість. І вона обернулась до нас своїм страшним боком. (7.08.1942).
- Вiйну називають мистецтвом. Вона таке ж мистецтво, як шизофренія або чума. Всяка вiйна безнравственна в своїй внутрiшнiй основi. Тому i зображати її в книгах як благородство i красу людських вчинкiв – злочинство й глупота. Війна – дурна. Війна стала великою, як життя, як смерть. Воює все людство. Ніби земна куля влетіла в якусь криваву божевільну туманність. Війна стала життям людства. І тема війни, одже, на довгі роки буде основною темою мистецтва. (15.03.1942 – Ворошиловград, вагон)
- Дійсність стала багато страшнішою за всяку, навіть позбавлену смаку, уяву. І її так і треба показати. Душа людська міряється повною мірою, та такою, про яку навіть і не підозрював світ. Книги і фільми про нашу правду, про наш народ мусять тріщати од жаху, страждань, гніву і нечуваної сили людського духу. (15.03.1942).
- Якщо вибирати між красою і правдою, вибираю красу. У ній більш глибокої істини, ніж у одній лише голій правді. Істинне те, що прекрасне. (30 04.1944).
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.