З історії написання
У щоденнику Василя Симоненка є запис від 5 вересня 1963 року: «Вчора написав «Казку про Дурила». Написав одним подихом, хоч дещо було заготовлено раніше».
1963 рік був періодом, який увійшов в історію Радянського Союзу під назвою «застій». Алегорично-сатирична спрямованість твору мала таку викривальну силу, настільки насичена алюзіями на сучасну поетові дійсність, що «Казка про Дурила» була уперше оприлюднена лише через 24 роки після смерті поета.
Тема: доля народу в умовах тоталітарного режиму, пробудження його свідомості.
Ідея: викриття облудності та жорстокості тоталітарного режиму, брехні вождів, гостра критика свавілля та пустослів’я бюрократії.
Основні персонажі:
- Дурило, син дурного Петра – головний герой твору.
Спало, де впало, їло, що мало,
та, мов трава, росло»;
«Та хлопця й вигнало – слава Богу:
Не менше саженя в ріст.
Кулаки – мов горщата,
мов обаполи, ноги –
і де те здоров'я бралося
в нього,
коли ж все життя
безконечний піст? - Юрба старшин. «Порода наша мудра від природи, ми знаєм все, бо осягнули все. І глипає на нас зворушено і гордо щасливий предок – щирий шимпанзе…»; «Одна турбота наші чола оре – а що, як в мудрі паперові гори раптово влучить іскорка вогню? Чи вистачить чорнила, щоб залить? А більше нам нічого не болить»; «Нам би повне корито бурди, теплу ковдру, затишну стріху та цукерку вряди-годи».
Стислий переказ
Казка починається з передісторії пригод головного героя – Дурила. Дурний Петро, майбутній батько Дурила, одружився і пішов топитися. Але з цього нічого не вийшло, бо виявилось, що він вміє ходити по воді не потопаючи. У нього народився син – «і такий тобі хлопець, що далі нікуди»: «на другий рік вже навчився бігати, а на шостий виматюкав старшину» ще й сказав, що всі старшини – дурні.
Прийшли «пузаті» до Петра й поскаржилися на хлопця. Розсердився батько, що «балакав малий сатана того, що усім відомо...» і «витурив» його з дому шукати для себе кращої долі, а, фактично рятуючи від голоду.
Хлоп'я ходить по світу, швидко зростає. Люди дивуються: воно ж «спало, де впало, їло, що мало, а життя було – «безконечний піст». «І де те здоров'я бралося в нього?»
Набридло Дурилу байдикувати, вирішив провідати батьків. Питає у людей дорогу в рідний край. А вони відповідають, що Земля кругла і прямої дороги немає. Пішов Дурило навпростець, аж з кущів вискакує «галаслива юрба» старшин і, спитавши, куди він прямує, пропонують: «Лишайся, хлопче, у нас – у нас не життя, а свято», обіцяють: «щасливим зробишся враз».
Пішов Дурило зі «старшинами Раю». Аж помічає, що у них «ноги в крові». Старшини пояснюють:
… така в нас звичка;
До щастя дорога веде через річку –
Та річка із крові та трішки із сліз….
тих, людей, які не визнають панівних ідей «Раю для обраних». Дурило бачить повішеного – на це у старшин теж є відповідь: «Це дурень один», із тих людей, «що пруться на острів» визволяти закуте в печері Щастя:«не те, що для нас,
а оте, що для всіх…».
Йде Дурило далі – бачить ідола на гранітному постаменті. Питає, хто це? І чує:
– Це той, хто закон
наймудріший знайшов:
навчив нас хапати,
навчив убивати,
навчив людям в вічі оману
пускати,
навчив нас, як жити
годиться на світі, –
читай заповіта його на
граніті.
Прочитав Дурило заповіт і замислився:
куди і до чого той ідол
гне?
Якщо йому правда –
ріднесенька мати,
то нащо ж йому п'яти
лизати?
А якщо йому люба лизня,
то тоді його ненька –
брехня?
Дурило тікає «від друзів нових». Як і його батько, він вміє ходити по воді, тому швидко дістається острова й костуром вибиває двері печери, у якій замкнене «щастя для всіх». Ніби сонцем освітило печеру. Вийшло звідти дівча-Щастя, усміхнулось Дурилу:
Я долю тепер не мину
і твою –
жду тебе, парубче, у
батьківській хаті,
у твоєму Ріднім краю...
Озирнувся Дурило – дивиться:
гори вогнем охопило,
і кривава ріка змеженіла,
а там, за рікою,
на тихій Зеленій горі
біліє батькова хата,
а під нею засмучена мати
пасе сонячних зайчиків
у дворі...
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.