З історії написання
У щоденнику Василя Симоненка є запис від 5 вересня 1963 року: «Вчора написав «Казку про Дурила». Написав одним подихом, хоч дещо було заготовлено раніше».
1963 рік був періодом, який увійшов в історію Радянського Союзу під назвою «застій». Алегорично-сатирична спрямованість твору мала таку викривальну силу, настільки насичена алюзіями на сучасну поетові дійсність, що «Казка про Дурила» була уперше оприлюднена лише через 24 роки після смерті поета.
Тема: доля народу в умовах тоталітарного режиму, пробудження його свідомості.
Ідея: викриття облудності та жорстокості тоталітарного режиму, брехні вождів, гостра критика свавілля та пустослів’я бюрократії.
Основні персонажі:
- Дурило, син дурного Петра – головний герой твору.
Спало, де впало, їло, що мало,
та, мов трава, росло»;
«Та хлопця й вигнало – слава Богу:
Не менше саженя в ріст.
Кулаки – мов горщата,
мов обаполи, ноги –
і де те здоров'я бралося
в нього,
коли ж все життя
безконечний піст? - Юрба старшин. «Порода наша мудра від природи, ми знаєм все, бо осягнули все. І глипає на нас зворушено і гордо щасливий предок – щирий шимпанзе…»; «Одна турбота наші чола оре – а що, як в мудрі паперові гори раптово влучить іскорка вогню? Чи вистачить чорнила, щоб залить? А більше нам нічого не болить»; «Нам би повне корито бурди, теплу ковдру, затишну стріху та цукерку вряди-годи».
Дуже стислий переказ
Дурний Петро, який вмів ходити по воді не потопаючи, одружився з Федорою. У них народився син – Дурило. Та такий, що у свої шість років «обматюкав» старшину й обізвав інших старшин дурнями. «Пузаті» поскаржилися Петрові на малого. Розсердився батько, що «балакав малий сатана того, що усім відомо...» і «витурив» його з дому шукати для себе кращої долі, а, фактично, рятуючи від голодної смерті.
Хлопець ходить по світу, швидко зростає. Люди дивуються, «де те здоров'я бралося в нього», бо хлоп’я «спало, де впало, їло, що мало», а життя його було – «безконечний піст».
Виріс Дурило, набридло йому байдикувати, вирішив провідати батьків. Питає у людей дорогу в рідний край. А вони відповідають, що Земля кругла і прямої дороги немає. Пішов Дурило навпростець, аж з кущів вискакує «галаслива юрба» старшин. Поспитавши, куди він прямує, пропонують: «Лишайся, хлопче, у нас – у нас не життя, а свято», обіцяють: «щасливим зробишся враз».
Пішов Дурило зі «старшинами Раю», аж тут помічає, що у них «ноги в крові». Старшини пояснюють: «До щастя дорога веде через річку – Та річка із крові та трішки із сліз….» тих, хто не визнає панівних ідей «Раю для обраних». Бачить Дурило повішеного. Старшини охоче пояснюють: «Це дурень один», із тих людей, «що пруться на острів» визволяти закуте в печері Щастя: «не те, що для нас, а оте, що для всіх...»
Йде Дурило далі. Дивиться – ідол на гранітному постаменті. Питає, хто це? І чує відповідь: «Це той, хто закон наймудріший знайшов» – задовольнятися «повним коритом бурди, теплою ковдрою та цукеркою вряди-годи», навчив хапати, убивати, «оману у вічі пускати». Ось його заповіт, викарбуваний на граніті.
Прочитав Дурило заповіт, зрозумів, що то за Рай навкруги, і втік «від друзів нових».
Як і батько, він вмів ходити по воді, тому швидко дістався острова й костуром вибив двері печери, у якій було замкнене дівча-Щастя. Вона усміхнулась Дурилу і сказала:
жду тебе, парубче, у
батьківській хаті,
у твоєму Ріднім краю...
Озирнувся Дурило і побачив:
гори вогнем охопило,
і кривава ріка змеженіла,
а там, за рікою,
на тихій Зеленій горі
біліє батькова хата,
а під нею засмучена мати
пасе сонячних зайчиків
у дворі...
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.