З історії написання та публікації
Найпомітнішими літературними творами Ервіна Умерова стали його оповідання про депортацію кримських татар з їхньої батьківщини – Криму, що відбулася в 1944 року. Ці твори були написані ним наприкінці 1960-х років, але не оприлюднювались через цензуру.
Оповідання «Самотність», «Чорні потяги», «Дозвіл» поширювались «самвидавом» – набирались на друкарській машинці й передавались довіреним людям. В авторському перекладі російською мовою вони були вперше опубліковані у збірнику «Чорні потяги» лише у 1961 році.
Через 41 рік московське видавництво «Текст» перевидало за сприяння Фонду Сороса цей збірник. До нього, крім оповідань, увійшла документальна повість, яка теж була присвячена трагічним подіям депортації. Автору, як і його народу, вона завдала чимало болю, образ і випробувань – 1944 року батьки шестилітнього Ервіна разом з ним та іншими односельцями були вислані до Середньої Азії й потрапили в глухе село Паласан Алти-Арикського району Ферганської області Узбекистану.
В оповіданні з символічною назвою «Самотність» Умеров використовує прийом антропоморфізму, наділяючи головного героя твору – собаку з кличкою Сабирли (кримськотатарською мовою – терплячий), властивими для людей емоціями та рисами характеру, здатністю мислити.
Тема: трагедія кримськотатарського народу – примусова депортація кримських татар у роки Другої світової війни з їхньої батьківщини – Криму.
Ідея: утвердження витривалості й міці кримських татар, віра в їхнє повернення додому.
Стислий переказ
Матір’ю Сабирли була породиста вівчарка, яку пастух Сулейман виміняв за десять овець у відомого псаря з Маріуполя. А батьком – здоровенний вовк. Цьому сприяв шанований у селі лісник Дагджи, родич Сулеймана. Зараз Сабирли вже багато років. У нього бракує одного вуха й хвоста. У п’ятирічному віці він втратив їх у смертельній гризні з вовками, коли ті пробралися у кошару з вівцями. Сулейман вискочив на шум і напоровся на гострі ікла вовків. Їх було багато, вони роздерли б і собаку, та її урятували постріли з рушниці, які зробила дружина пастуха Пакізе. Сулейман по дорозі в лікарню помер, а Сабирли тихо скімлив біля брами. Тоді собаку вперше охопило почуття самотності.
Айдеру – сину Сулеймана, було лише 12 років, тому заступити батька він ще не міг. Сабирли віддали іншому вівчару – жорстокій людині. Пес втік додому, коли той ні за що відшмагав його батогом. Айдер палко обняв собаку за шию, і Сабирли знову відчув добре тепло, яке іноді йшло з рук Сулеймена. Пес задзвякотів і, не маючи хвоста, щоб помахати від радості, покрутив задом. Коли ж вівчар прийшов до Айдера з вимогою повернути Сабирли, хлопець вийшов до нього з рушницею і не віддав собаку.
Пройшло кілька років. Айдер вже пас вівці. І знову життя пішло, як і раніше, коли Сулейман був ще живий. Сабирли допомагав заганяти отару, а вночі її охороняв. Коли померла Пакізе, Сабирли всю ніч вив до місяця, а після став відчувати, що до нього непомітно підкралася старість. «Порожнеча самотності заповнювала його все більше і більше...».
... Почалася війна. Айдер добровольцем пішов на фронт. Сабирли залишився без роботи. З'явилися німці. Пес не знав, що це вороги, поки не побачив, як вони застрелили руду сучку, що бігла вулицею. Сабирли все частіше почував себе самотнім. Щоночі йому снився Айдер і його маленька донька. Вона тягне його за вціліле вухо, але від того лише приємно…
А одного разу, коли Сабирли навідався до свого дому, німецька куля влучила йому у задню праву лапу. На щастя, вона не зачепила кістки. З великим зусиллям пес пошкутильгав якомога далі від села, де стало небезпечно і відбувались страшні, незрозумілі речі... Тиждень відлежувався у своєму лігві. Його тягнуло в село, до людей, він страждав не так від голоду і холоду, як від самотності.
Взимку Сабирли не витримав. Проблукавши всю ніч околицями села, під ранок пробрався до своєї хати і побачив, що хлів згорів, а вікна забиті. Зайшов на подвір'я Дагджи. Старий пізнав собаку, виніс йому залишки їжі і потім завжди підгодовував псину, коли той, голодний, зрідка заходив до нього у двір. Навесні старого не стало, а заходити в інші будинки Сабирли не наважувався, люди у селі самі пухли з голоду.
Незабаром його підвела цікавість. На галявині він помітив круглу блискучу річ. Сабирли легенько торкнувся її лапою. Стався вибух. Було дивно, як він досі не напоровся на одну з тих численних мін, які наставляли німці для партизанів, що спускались з гір.
Контужений Сабирли все частіше хворів, але голод гнав його туди, де жили люди. Одного разу він побачив озброєних солдатів, що оточили село. А його мешканці – жінки, діти і старі, тяглися з вузлами й лантухами до школи і там збивалися в розгублену юрбу. Діти плакали. Потім під'їхали машини і всіх забрали. Село лишилось пустим. Ці незрозумілі події переповнювали Сабирли тривогою і страхом. «Як це можна – знятися всім селом, сісти нишком в зелені машини і поїхати? Що це вони, зовсім розумом рушили?» Йому було невтямки, куди поїхали всі жителі села, залишивши все нажите добро. «Цього не знали і ті, кого посадили в зелені машини і відвезли невідомо куди, не знали і ті, хто садив їх у ті самі зелені машини, ні ті, хто стояв в оточенні їхніх сіл … Ніхто не знав… »
Через якийсь час пес знову спустився в село: від голоду він іноді втрачав свідомість. У селі – нікого. Йому вдалося спіймати необережну курку. Поїв і стало легше. Аж тут загуркотіла підвода. Високий бородатий чоловік поганяв батогом худу коняку. Із воза стирчали ніжки столів, стільців, зверху на пожитках лежав дитячий триколісний велосипед. Сабирли побіг за возом.
Уперше за останні кілька років він розвеселився, коли побачив себе у дзеркалі шафи, що теж лежала на возі…
Коли віз приїхав до колгоспної конюшні, знесилена шкапина впала на коліна, а бородань з лайкою став періщити її батогом по голові, животі, по крупу. З її ока текла кривава сльоза…
Сабирли стало страшно від скаженої люті Бороданя... Раптом той кинув кілка, побіг до конюшні, вивів звідти Чатира – старого колгоспного коня, і почав його запрягати замість шкапи, що лежала і вже не піднімала голови.
Сабирли відчув, що на його очах чиниться несправедливість, і його терпець увірвався. Він кинувся на спину бороданя, повалив його на землю, клацнув іклами. Бородань був сильний, він оборонявся і намагався задушити Сабирли. Йшла несамовита боротьба. Чатир упізнав Сабирли і торкнувся його спини своїм холодним носом. Собака обернувся, і бородань цим скористався. Сабирли ледве вдалося вислизнути із його залізних пальців.
Потім він довго відлежувавсь у густому бур'яні, а у страшному сні його наздоганяв бородань з кілком.
Нарешті вибрався з трави, знову ходив селом, шукаючи людей і щось їстівне, і не знаходив.
Пес не міг знати, що люди «покинули свої хати, худобу, могили предків не з доброї волі, і що це не тільки село, яке Сабирли знав з цуценячих літ, порожнє, а спорожніло й сусіднє село і третє, п'яте, десяте, і соте, і так аж до самого моря, яке хлюпоче з усіх боків півострова. Лишилися тільки бородані, що виповзають на світло в такі смутні часи…».
Раптом Сабирли відчув запах присмаленого хліба з хати, двері якої були відчинені навстіж. Він ступив на поріг, але дістати хліб з палаючої печі не міг. Від іскр хата загорілася. Пес вискочив і побачив неподалік непорушну людину у чоботях, шинелі, з милицею, на яку вона опиралась. У темряві Сабирли не бачив, що по щоках цієї людини котяться сльози.
З найближчих будинків чулося голодне мукання покинутих тварин. Людина зрушила з місця й почала носити їм оберемки сіна. А коли уздріла Сабирли, який ходив за ним слідом, лагідно покликала його й дала кусень хліба. «Добра людська долоня змусила Сабирли опустити голову і заплющити очі. І з-під заплющених повік, як недавно в цієї ж людини, у собаки викочувались одна за одною сльози...». Людина щось бубоніла до собаки. «Сабирли зітхав: якби він міг пояснити, що з ним, якби він міг заговорити...».
Ранком людина пішла з села. Сабирли йшов поруч. Він бачив, як за селом вона «стала жадібно хватати і запаковувати кишеню сірим, м'яким пилом, що витікав між пальцями...», потім опустила голову і пішла далі не оглядаючись. Сабирли відстав. Він дивився вслід людині, доки та не зникла за горбом, потім звернув з дороги і заліг у густій траві на межі. «Якийсь час незмигно дивився на посіріле небо, потім поклав голову на лапи і витягнувся. На розплющене око Сабирли сіла муха, але він уже не міг її прогнати.
Закінчилась перша доба вигнання кримських татар зі своєї землі і почалася друга...»
Переклад Володимира Даниленка.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.