З історії написання та публікації
Найпомітнішими літературними творами Ервіна Умерова стали його оповідання про депортацію кримських татар з їхньої батьківщини – Криму, що відбулася в 1944 року. Ці твори були написані ним наприкінці 1960-х років, але не оприлюднювались через цензуру.
Оповідання «Самотність», «Чорні потяги», «Дозвіл» поширювались «самвидавом» – набирались на друкарській машинці й передавались довіреним людям. В авторському перекладі російською мовою вони були вперше опубліковані у збірнику «Чорні потяги» лише у 1961 році.
Через 41 рік московське видавництво «Текст» перевидало за сприяння Фонду Сороса цей збірник. До нього, крім оповідань, увійшла документальна повість, яка теж була присвячена трагічним подіям депортації. Автору, як і його народу, вона завдала чимало болю, образ і випробувань – 1944 року батьки шестилітнього Ервіна разом з ним та іншими односельцями були вислані до Середньої Азії й потрапили в глухе село Паласан Алти-Арикського району Ферганської області Узбекистану.
В оповіданні з символічною назвою «Самотність» Умеров використовує прийом антропоморфізму, наділяючи головного героя твору – собаку з кличкою Сабирли (кримськотатарською мовою – терплячий), властивими для людей емоціями та рисами характеру, здатністю мислити.
Тема: трагедія кримськотатарського народу – примусова депортація кримських татар у роки Другої світової війни з їхньої батьківщини – Криму.
Ідея: утвердження витривалості й міці кримських татар, віра в їхнє повернення додому.
Дуже стислий переказ
Сабирли – собака пастуха Сулеймана, народився від породистої вівчарки і вовка. До цього був причетний досвідчений лісник Дагджі – родич Сулеймана. Щоб у вівчарки було гарне потомство, він відвів її в ліс, де та спарувалася зі здоровенним вовком. Зараз Сабирли вже багато років. У нього бракує одного вуха й хвоста. У п’ятирічному віці він втратив їх у смертельній гризні з вовками, коли ті пробралися зимовою ніччю у кошару з вівцями. Сулейман вискочив на шум і напоровся на гострі ікла вовків. Їх було багато, вони роздерли б і собаку, та її урятували постріли з рушниці, які зробила дружина пастуха Пакізе. Сулейман по дорозі в лікарню помер, а Сабирли тихо скімлив біля брами. Тоді собаку вперше охопило почуття самотності.
Айдеру – сину Сулеймана, було лише 12 років, тому заступити батька він ще не міг. Сабирли віддали іншому вівчару – жорстокій людині. Пес втік додому, коли той ні за що відшмагав його батогом. Айдер палко обняв собаку за шию, і Сабирли знову відчув тепло, яке колись йшло з рук Сулеймана. Злий вівчар прийшов до Айдера з вимогою повернути Сабирли, але хлопець вийшов до нього з рушницею і не віддав собаку.
Коли Айдер виріс і став, як його батько, пастухом, Сабирли знову допомагав заганяти отару, а вночі її охороняв. Коли померла висохла від туги за Сулейманом Пакізе, Сабирли всю ніч вив до місяця. «Порожнеча самотності заповнювала його все більше і більше...», він став відчувати, що до нього непомітно підкралася старість.
... Почалася війна. Айдер добровольцем пішов на фронт. Сабирли залишився без роботи. З'явилися німці. Пес не знав, що це вороги, поки не побачив, як вони застрелили руду сучку, що бігла вулицею. А одного разу німецька куля влучила і йому у задню праву лапу. На щастя, вона не зачепила кістки. Пес пошкутильгав далі від села, де стало небезпечно і відбувались страшні, незрозумілі речі... Він все частіше почував себе самотнім. Щоночі йому снився Айдер і його маленька донька. Вона тягне його за вціліле вухо, але від того лише приємно…
Взимку він прийшов на подвір'я Дагджи. Старий пізнав собаку, виніс йому залишки їжі, і потім завжди підгодовував псину, коли той зрідка заходив до нього у двір. Навесні старого не стало, а заходити в інші будинки Сабирли не наважувався, люди у селі самі пухли з голоду.
Контужений від вибуху німецької міни, до якої він торкнувся лапою з цікавості, Сабирли все частіше хворів, але голод гнав його туди, де жили люди. Одного разу він побачив озброєних солдатів, що оточили село. А його мешканці – жінки, діти і старі, тяглися з вузлами й лантухами до школи і там збивалися в розгублену юрбу. Діти плакали. Потім під'їхали машини і всіх забрали. Село спорожніло. Ці незрозумілі події переповнювали Сабирли тривогою і страхом. «Пес не міг знати, що люди зібрались і покинули свої хати, худобу, могили предків не з доброї волі і що це не тільки село, яке Сабирли знав з цуценячих літ, порожнє, а спорожніло й сусіднє село, і третє, п’яте, десяте, соте, і так аж до самого моря, яке хлюпоче з усіх боків півострова». Йому було невтямки, куди поїхали всі жителі села, залишивши все нажите добро. «Цього не знали і ті, кого посадили в зелені машини і відвезли невідомо куди, не знали і ті, хто садив їх у ті самі зелені машини, ні ті хто стояв в оточенні їхніх сіл … Ніхто не знав… ».
У спорожнілому селі Сабирли зіткнувся зі здоровенним бороданем, який грабував залишене людьми хатнє добро. Худа коняка ледве тягла вщерть завантажений віз, а бородань нещадно її бив, поки змучена шкапа не впала зі зламаною ногою. Сабирли відчув, що на його очах чиниться несправедливість. Він кинувся на спину бороданя, повалив його на землю, клацнув іклами. Але бородань був сильний, він почав душити собаку. Сабирли ледве вдалося вислизнути із його залізних пальців…
Потім він довго відлежувавсь у густому бур'яні, і йому снилися страшні бородані з кілками, «що виповзають на світло в такі смутні часи…»
Вночі Сабирли вибрався із трави, знову ходив селом, шукаючи щось їстівне і не знаходив. Раптом відчув запах горілого хліба з хати, двері якої були відчинені. Він ступив на поріг, але дістати хліб з палаючої печі не міг. Від іскр хата загорілася. Пес вискочив і побачив неподалік непорушну людину у чоботях, в шинелі, з милицею, на яку вона опиралась. У темряві Сабирли не видно було, що по щоках цієї людини котяться сльози.
З найближчих будинків чулося голодне мукання покинутих тварин. Людина зрушила з місця й почала носити їм оберемки сіна. А коли уздріла Сабирли, лагідно покликала його й дала кусень хліба. «Добра людська долоня змусила Сабирли опустити голову і заплющити очі. І з-під заплющених повік, як недавно в цієї ж людини, у собаки викочувались одна за одною сльози...». Людина щось бубоніла до собаки. «Сабирли зітхав: якби він міг пояснити, що з ним, якби він міг заговорити...».
Ранком людина пішла з села. Сабирли йшов поруч. Він бачив, як вона «стала жадібно хватати і запаковувати кишеню сірим, м'яким пилом, що витікав між пальцями...», потім опустила голову і пішла далі не оглядаючись. Сабирли відстав. Він дивився вслід людині, доки та не зникла за черговим горбом, потім звернув з дороги і заліг у густій траві. «Якийсь час незмигно дивився на посіріле небо, потім поклав голову на лапи і витягнувся. На розплющене око Сабирли сіла муха, але він уже не міг її прогнати.
Закінчилась перша доба вигнання кримських татар зі своєї землі і почалася друга...»
Переклад Володимира Даниленка.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.