 |
Читати онлайн скорочено сатиричну комедію Івана Карпенка-Карого «Хазяїн» |
«Хазяїн» Іван Карпенко-Карий (скорочено)
Дійові люди:
- Пузир Терентій Гаврилович – хазяїн, мільйонер.
- Марія Іванівна – його жінка.
- Соня – їх дочка.
- Феноген – слуга і права рука хазяїна.
- Маюфес – фактор (посередник).
- Зеленський – економ
- Ліхтаренко – економ.
- Куртц – шахмейстер (спеціаліст з розведення овець)
- Золотницький Петро Петрович – родовитий багатий пан.
- Калинович – учитель гімназії.
- Зозуля – помічник Ліхтаренків.
- Лікар.
- Павлина – кравчиха з города.
- Харитон – розсильний.
- Петро. Дем’ян. Дівчина. Юрба робітників.
ДІЯ ПЕРША
Ява І–II
До кабінету заходить помічник хазяїна Феноген з халатом у руках. Слідом входить Маюфес, посередник при укладанні торгових угод, давній знайомий Феногена. Феноген жартівливо звертається до Маюфеса, що той, мовляв, усе грошики загрібає. Фактор віднікується, а Феноген нагадує йому, що він же купив чудовий будиночок. Маюфес заперечує, що за ці роки інші уже собі не будинок купили, а палати. Потім вони починають розмовляти про халат Пузиря.
Ф е н о г е н. Халат мільйонера! Бачите, як багатіють. Ще отакий є кожух, аж торохтить! Нового купувать не хоче, а від цього халата і від кожуха, повірите, смердить! Он, як люди багатіють, учіться!
Далі зі сміхом розповідає, що колись хазяїна в такому кожусі не пустили в земський банк. На це Маюфес відповів, що Терентія Гавриловича і в рогожі пізнають. Феноген просить Маюфеса підшукати йому для купівлі 10 десятин землі.
Ява III
Входить економ Зеленський і сам до себе говорить, що доводиться поклонятися перед холопами, бо вони «силу мають», можуть «наговорити хазяїнові зайве», отже, треба піддобритися до нього.
Заходить Феноген. Зеленський просить його «замовити слово» за нього перед хазяїном: «Терентій Гаврилович гнів на мене має, і я боюсь, щоб мене не перевели в Чагарник на місце Ліхтаренка; а там менше жалування, у мене сім’я…»
Феноген, побачивши, що Зеленський дістає гроші, починає ніби відмовлятися: «Знаєте, який наш хазяїн, часом, щоб не подумав, що ви мене підкупили, у нього честь – перше всього!»
Зеленський вмовляє його: «… дурно ніхто нічого не робить; ви для мене, я для вас». Феноген погоджується, кажучи, що він гроші ніби позичає, і якщо нічого корисного не вийде – віддасть.
Ява IV
Феноген лічить гроші, говорить до себе: «Якби не давали, то я б і не брав. А коли дають – бери! І сам хазяїн наш усіх научає: з усього, каже, треба користь витягать, хоч би й зубами прийшлося тягнуть – тягни! Так і сам Пузир розбагатів, то ж тут і гріха немає».
Ява V
Феноген віддає халат дружині і дочці хазяїна, щоб вони його підлатали. Марія Іванівна просить кравчиню з міста зняти мірку з цього халата і пошити новий до іменин чоловіка. Дружина боїться дарувати халат від себе, бо чоловік гніватиметься за витрату грошей. Тому вона вирішили гарно розшити атласний халат буряками й овечками, а потім кравчиня запропонує Пузиреві його купити за дуже дешевою ціною. Хазяїн побачить, що дорога річ продається дешево, і купить.
Дочка Соня хоче сказати батькові про освідчення в коханні до неї вчителя гімназії Івана Миколайовича Калиновича і свою згоду на шлюб з ним, але мати радить зачекати, поки сама наперед не випитає його думку.
Ява VI
Маюфес розмовляє з Пузирем про те, що купець Михайлов оголосив себе банкрутом і хоче, щоб Терентій Гаврилович переховав від кредиторів 12 тисяч овець на своїх випасах. Пузир говорить, що ця справа трудна. Адже у нього самого 40 тисяч овець, боїться, що для них не вистачить паші.
М а ю ф е с. Де ж таки! Оце сказали: паші не стане!.. Торік, як я купив у вас для одного німця валахів (овець), пам’ятаєте? – то для прийомки три дні їхали вашою землею… їхали ми цілий день. “Чия земля?”– питаємо.– “Терентія Гавриловича Пузиря”. На другий день знову питаємо: “Чия земля?”– “Терентія Гавриловича”. І тілько на третій день, надвечір, почалася земля Гаврила Афанасійовича Чобота. Ха-ха! Княжество! Ціле княжество. Німець, що зо мною їхав, дивувався, хитав головою, цмокав губами, а на третій день, сміючись, сказав: “У цього хазяїна більше землі, ніж у нашім герцогстві”. Єй-богу, так і сказав. Хе-хе-хе! Та щоб на таких степах не можна було випасти ще дванадцять тисяч овець?”
Пузир погоджується, що воно-то й можна випасти, але це справа небезпечна: удаване, фальшиве банкрутство, яке йому пропонують підтримати, може погано закінчитися. Маюфес запевняє, що Петру Тимофійовичу, який його послав, допомагатимуть відомі адвокати й найбагатші купці: хто мануфактуру прийме, хто гурти овець, хто кінський завод, так потихеньку багатство і розтане, як віск. Будови ж – “діло рук чоловічих… хе-хе-хе! Ще й страхову премію візьмем”.
Пузир знову говорить, що справа небезпечна і питає, по скільки ж думає Петро Тимофійович заплатить кредиторам. Маюфес відповідає, що по десять або, на худий кінець, по двадцять копійок. Пузир швидко вираховує, що “банкротові” вийде два мільйони чистого прибутку. З нічого – цілий капітал. “Такого капіталу кредитори не подарують. Найдуться завзяті, будуть судиться, а як діло дійде до суда – тоді погана справа!”
Маюфес його заспокоює, що вся сума розкинеться не на якихось бідолах, а на московських, лодзінських фабрикантів та на всякі банки. «Фабрики та банки розкинуть потері на других, підведуть свої баланси, і квита. Ха-ха! Що їм така сума – виграшка!"
Пузир іронічно говорить, що ось так: для одних – дрібниця, а іншому – капітал. “З миру по нитці – голому сорочка”. І погоджується допомогти купцю Михайлову організувати фальшиве банкрутство, взявши на випас його вівці – дванадцять тисяч голів. При цьому вимагає за послугу двадцять процентів з валової виручки. Маюфес натякає, що зголоднів, а Пузир радить йому поїсти на вокзалі в буфеті.
Ява VII
П у з и р. Всякий чорт прийде сюди голодний, а ти його годуй! Нема, щоб з собою привіз солонини там, чи що. Нехай не звикають!
Ф е н о г е н. – Це не ресторація, а хазяйський дім!
А далі зітхає. Пузир його питає, у чому справа, а той розповідає про економа Зеленського:
– Зеленський наш дуже стривожений тим, що ви на нього гніваєтесь… А він чоловік усердний, сім’я велика…Жаль мені його дуже, а коли обідите, то й гріх, він для вас і в огонь, і в воду! З коня не злазить цілий день, побивається…
Пузир відповідає йому, щоб не мішався не в своє діло.
Ява VIII
Входять Куртц, Зеленський і Ліхтаренко. Феноген сідає в сусідній кімнаті, щоб усе було видно й чути. Пузир незадоволено звертається до Зеленського:
– Ну, як-таки ви, пане Зеленський, і досі не загнуздали мануйлівських мужиків? Де ж це видано, щоб на буряках платить робочому по тридцять п’ять копійок вдень?
І ставить у приклад Ліхтаренка, який платив і по п’ятнадцять копійок, і по двадцять, а тепер, в гарячу пору, по двадцять п’ять копійок на їх харчах. Потім припускає, що Зеленський, мабуть, ще й годує своїх робітників.
П у з и р . – Боже мій! І харчуєте?! То це вийде по сорок п’ять копійок. Добре хазяйнуємо! Робочі все заберуть, а нам же що зостанеться, а чим же я буду вам жалування платить? Так не можна, ви не вмієте зробити дешевого робітника.
Зеленський пояснює, що у нього інші умови, ніж у Ліхтаренка, а Пузир йому заперечує, що «умови люди роблять». Зеленський виправдовується: в Мануйлівці, де він служить, люди більш заможні, бо, крім своїх наділів, беруть в аренду “оброчну казенну землю”, артілі позаводили. А робітник тільки там дешевий, де немає землі, де бідність. Пузир переводить Зеленського в Чагарник, а Ліхтаренка – в Мануйлівку, щоб він і там “зробив бідність”.
Зеленський бідкається, а Феноген стогне й кахикає за дверима.
П у з и р. – Порфирій дасть десять тисяч! Ви не умієте з народом, а Порфирій уміє…
…Мануйлівці запустили недоїмку і не заплатили. Через тиждень та оброчна земля, що держать в оренді мануйлівці, оддається з торгів на новий строк. Треба, щоб казенна земля зосталась за мною, чуєш?
Ліхтаренко каже, що спробує, а Пузир різко відповідає:
– Це тобі не борщ, тут пробувать нічого, треба взять! Ти розумієш? Взять! Казенну оброчну статтю взять! Наділи мужицькі на десять літ в оренду взять! А як мужик зостанеться без землі, роби з ним, що хочеш; а поки при землі, мужики все одно, що бури, нічого з ними не зробиш!
Зеленський теж говорить на свій захист, що він пробував. Тоді Пузир його грубо обриває:
– Ви ніколи не пробуйте, а просто – їжте!
Зеленський зауважує, що в Мануйлівці є такий вчитель – артільщик, що й Ліхтаренко об нього зуби поламає.
П у з и р. Порфирій, настали зуби! Опит є, стежка протоптана, шквар! …Нам нужен дешевий робітник, розумієте? А без дешевого робітника хазяйство вести годі!
Зеленський говорить, що в Чагарнику жалування менше, а в нього сім’я. Феноген знову стогне за дверима. Пузир обіцяє Зеленському зберегти таке ж саме жалування, як і раніше. Далі наказує Куртцові їхати в степи на прийомку овець, які він ніби купив. Той говорить, що для догляду за такою кількостю овечок йому потрібен помічник. Пузир не погоджується, велить вигнати старшого чабана Клима, який ніби при продажу худоби за десять карбованців передав покупцеві Крячковському двадцять зайвих голів. Куртц захищає хорошого працівника, але Пузир невмолимий:
– Мені нужні люди надежні, чесні, а як ви станете самі покривать мошенників, то мене обберуть як липку. Вигнать!
Ява IX
Феноген заходить, стає навколішки перед Пузирем, цілує йому руки за те, що не скривдив Зеленського, і говорить:
– От, Клима ви вигнали, бо я дізнався за валахів (овець) і сказав, а тепер я вам скажу, що Ліхтаренко… Дивиться крізь пальці… та ще й сам руки вмокає!
Далі розповідає, що коли здавали пшеницю, то Ліхтаренків помічник Зозуля десять мішків скинув у жида Хаскеля. Пузир дякує Феногенові:
– Спасибі тобі, Феноген! Ти один у мене вірний слуга! Кругом крадуть і крадуть.
Ява Х
Куртц повертається до Пузиря і говорить, що такого не може бути, щоб чабан Клим був нечесною людиною, він перевірив усе за конторськими книгами. Клима обмовив чийсь злий язик, і це просто паскудство.
Ява XI
Пузир питає Феногена, що він тепер скаже, а той відповідає, що Карло сам краде, а Клим допомагає. Пузир доручає Феногенові проїхатись по отарах та прослідкувати.
Входить Ліхтаренко, і Пузир починає допитуватися, як це у нього крадуть пшеницю – помічник Зозуля цілий віз вивантажив у Хаскеля.
Л іх т а р е н к о – Може, який лантух або два – то буває; де ж ви бачили, щоб у великій економії ніхто нічого не вкрав?! Та хоч би у мене сто очей було, то й то не встережеш!… Всі крадуть по-своєму, та без того і не можна, Терентій Гаврилович! І розсиплеться, і загубиться, і вкрадуть яку мализну…
Хазяїн сердиться, говорить, за що ж він тоді економам гроші платить.
Л і х т а р е н к о. А за тих сто тисяч пудів пшениці, що я здав на вокзалі, а ви гроші взяли!… Терентій Гаврилович, ви тілько не гнівайтесь, а розсудіть гарненько. Будемо так говорить: ви мені дасте великий шматок сала, щоб я його одніс у комору! Я візьму те сало голими руками і однесу сало в комору, і покладу; сало ваше ціле, а тим жиром, що у мене на руках зостався, я помастю голову – яка ж вам від цього шкода?
Пузир сердито лає свого економа, хоча в цілому погоджується з такою думкою, а Зозулю наказує звільнити з роботи.
Ява XII
Феноген (говорить до Пузиря). От чоловік! І риби наловить, і ніг не замоче!
Пузир (відповідає). Я знаю, що він більше всіх краде, та зате і мені велику користь дає!
Хазяїн розбирає пошту й дізнається з листа, що його дочку хоче сватати син великого землевласника Чобота. Феноген радить спитати Соню, адже вона може не погодиться. Пузир дивується – як це так, щоб не погодилася. Адже майбутній наречений – один у батька, а батько – хазяїн на всю округу.
Далі Пузир довідується, що одержав орден Станіслава другого ступеню на шию і радіє:
– Недурно пожертвував на приют. Восени поїдемо на засідання в земський банк – нехай усі ті, що сміялися з мого кожуха, губи кусають!
Ф е н о г е н. Та ви зробіть собі, Терентій Гаврилович, нову хорошу шубу і хороший сюртук, бо орден буде у вас на шиї, а кожух зверху, то вас знову швейцар виганятиме з прихожої, як торік виганяв.
П у з и р. Я розхристаюсь, як будемо входить; тілько на поріг, а тут йому перед самим носом блись – орден! Ну, та й швейцар мене тепер пізнає! Дався я йому взнаки; пам’ятаєш, як молив потім, щоб я його простив, – у руки цілував, навколішки ставав!
Ф е н о г є н . Перше опаскудив, на сміх усім кинув, а потім просив… Такого хазяїна виганяв з прихожої, прийнявши за старця, а все через кожух. Старий він, тридцять літ носите, дуже торохтить і сильно лоєм тхне.
Пузир обіцяє задля ордена пошити собі шубу з лисячого хутра.
Ява XIII
Приходить Золотницький, сусід і товариш Пузиря дворянського роду. Він іронічно вітається Пузирем, називаючи його Крезом (міфологічним великим багачем). Пузир не розуміє насмішки й говорить, що він не такий уже й кремезний, як це здається гостеві. Золотницький продовжує іронізувати, що Пузир усе в тому ж халаті, і питає, чи багато він ще прикупив землі. Пузир відповідає, що немає поки що підхожої, і питає Золотницького, чи не продає він Капустяного – свого маєтку.
З о л о т н и ц ь к и й. Дай віку дожить, не виганяй ти мене з Капустяного! Потомствених обивателів і так небагато в околиці осталось, все нові хазяїни захопили, а ти вже й на мене зуби гостриш. Успієш ще захватить і Капустяне, й Миролюбівку.
Далі він розповідає, що будує цукровий завод, і пропонує Пузиреві стати компаньйоном. Той відмовляється, говорить, що це не його справа. Петро Петрович питає Пузиря, чому він не буває на земських зборах, адже його обрано гласним. Скоро будуть чергові збори, на яких буде розглядатися важливе питання: продовольство для голодного люду до нового урожаю.
П у з и р. Це до мене не тичеться. Це химера! Голодних буде тим більше, чим більше голодним помагать. Он у мене робочим поденним платять тридцять п’ять копійок. Нехай голодні ідуть до мене по п’ятнадцять копійок на роботу.
Золотницький говорить, що таких дуже багато, тисяч двадцять, тому треба придумати щось інше, “душею увійти в становище голодних, не дать їм загинуть, не дать розповсюдитись цинготній болізні”.
П у з и р. Це не моє діло!.. Чудні люди! Голодних годуй, хворих лічи, школи заводь, пам’ятники якісь став!.. Повигадують собі ярма на шию і носяться з ними, а вони їх мулять, а вони їм кишені продирають. Чудні люди!
Золотницький питає, при чому тут пам’ятники, а Пузир показує листа, в якому міститься прохання від добродія Хроменка про пожертву на встановлення пам’ятника Івану Котляревському на Полтавщині. Золотницький питає Пузиря, хто він такий? Малоросіянин? Пузир відповідає, що з цим він і не думає критися: він природжений хохол. Отже, каже Золотницький, і пожертвуй на пам’ятник народному поетові
П у з и р. З якої речі? Я жертвую на приюти…
З о л о т н и ц ь к и й. Ждучи награди.
П у з и р. Не криюсь. А Котляревський мені без надобності.
З о л о т н и ц ь к и й. І як тобі не сором отаке говорить? Такий хазяїн, такий значний обиватель, ще й кавалер, а говориш, як дикий, неосвічений мужик: “Котляревський мені без надобності!” Противно й слухать! Поети єсть сіль землі, гордість і слава того народа, серед котрого з’явились; вони служать вищим ідеалам, вони піднімають народний культ… Всі народи своїх поетів шанують, почитають і ставлять їм пам’ятники!!!
Пузир питає, чи зробив пожертву сам Золотницький? Той відповідає, що відішле триста карбованців.
П у з и р. Ну й буде з них, а від мене не поживляться!
Золотницький розгнівався, не захотів навіть обідати з Терентієм Гавриловичем:
– Обідать у такого хазяїна важко, тут і кусок в горло не полізе. До земських діл тобі нема діла, луччих людей свого краю ти не знаєш, знать не хочеш і не ціниш – я соромлюсь сидіть поруч з тобою за столом!
Пузир дивується, чого це так Золотницький ображається за того Котляревського, хіба він йому сват чи брат.
З о л о т н и ц ь к и й. Ах ти, нещасна, безводна хмара! І прожене тебе вітер над рідною землею, і розвіє, не проливши і краплі цілющої води на рідні ниви, де при таких хазяїнах засохне наука, поезія і благо народу!!!
Пузир ображено говорить, що він цих слів не розуміє, і просить його пообідати з ним. Золотницький каже, що тільки тоді сяде за один стіл з Пузирем, коли той дасть слово поїхати з ним в “земське собраніє” і відішле гроші на пам’ятник Котляревському. Пузир боїться, щоб йому не зробили безчестя, і погоджується на всі умови Золотницького.
ДІЯ ДРУГА
Ява І
До будинку Пузиря підходить юрба робітників із вигуками:
– Ми не собаки – і собак краще годують! Може, хазяїн і не знає! Петро пропонує іти до хазяїна скаржитись, Ліхтаренко їх погано годує, Дем’ян каже, що треба кидати роботу та тікати звідси. Петро відповідає, що Ліхтаренко може привести їх силою й навіть у в’язницю посадити, і радить, якщо хазяїн нічого не зробить, їхати до начальства. Торік у Чобота було те саме, та після скарги у борщ почали кришити картоплю, і кращий хліб випікати.
Д е м’ я н. Поки обробились, а після Семена так почали годувать та морить роботою, що ми покидали заслужені гроші та й повтікали, а він тоді й не скаржився, бо йому ковінька на руку: мед собі зоставив, а бджіл викурив з улика. Тікаймо краще, поки ще скрізь робота є.
Ява II
На ґанок виходить Феноген і кричить:
– Що за ґвалт, чого вам, ідоли, треба?
Д е м’ я н (викрикує). Сам ти ідол!
Ф е н о г е н (зі злістю). Ану, вийди сюди, хто то сміливий обзивається?
Дем’ян говорить, що вони нікого не видадуть. Петро просить позвати хазяїна аби хоч хазяйка.
Ява III
Виходять Марія Іванівна і Соня, питають у Феногена, що трапилось? Той говорить що робітники підняли бунт і посилає Харитона за Ліхтаренком. З гурту виступає Петро і каже, що це не бунт, просто робітники хочуть показати хазяям, яким хлібом і борщем їх годують.
С о н я (взявши хліб). Боже мій! Мамо, невже це хліб? І такий хліб у нас люди їдять?
Марія Іванівна говорить, що вона до цього діла не мішається, нічого про це не знає.
П е т р о. Згляньтесь, пані і панно! Хіба це хліб? Це потембос! Пополам з половою, поки свіжий, то такий глевкий, що тілько коники ліпить, в горло не лізе, заліплює пельку; а зачерствіє – тоді такий твердий, як цегла, – і собака не вкусе.
С о н я (до Феногена). І ви, Феноген, не знаєте і ніхто не знає? Чого ж ви мовчите?
Ф е н о г е н. Це не ваше діло, Софіє Терентіївно!
С о н я. Як не моє діло? Як ви смієте так казать? У мене все тіло труситься від жаху, що у нас таким хлібом годують людей; може, й тато не знає, а на нього будуть говорить, що велить таким хлібом годувать робочих; зараз мені йдіть і веліть, щоб хліб був хороший. Я сама буду ходить на кухню… Я не знаю, як його зробить, щоб він був добрий, але я розпитаю, навчуся, я не дозволю, щоб так людей у нас годували!!!
В с і. Спасибі вам, паночко!
П е т р о. Пошли вам боже щастя, що ви заступаєтесь за нас. А ось борщ, гляньте: сирівець зварять, посолять, замнуть пшоном – і готово! Ані бурячка, ані картоплі в ньому нема.
С о н я. Я все зроблю, щоб вас годували краще!
Ява IV
Соня говорить Феногенові, щоб він наказав пекти кращий хліб і борщ нарити як слід. Феноген відповідає, що хай вона це скаже своєму батькові, а він не може міняти наказу хазяїна. Соня кричить, що вона не вірить, щоб батько велів людей таким хлібом годувати, звертається до матері, але Марія Іванівна знову повторює, що не буде мішатись до справ чоловіка.
С о н я. Мамо, голубко, треба мішатись, бо люди нас проклянуть! У нас стільки всякого хліба, як води в морі, і весь хліб люди заробляють, вони повинні їсти за свою працю найкращий хліб!
Ява V
Приїжджає Пузир. У нього борода підстрижена, щоб було видно орден на шиї.
Соня показує батькові хліб і говорить з осудом, що саме таким у них годують робітників. Пузир відповідає, що скрізь по економіях так годують, бо “робочий чоловік, мужик, не любить білого хліба, бо він і не смачний, і не тривний. Оце саме настоящий хліб для робочих! Питательний, як кажуть лікарі!” Він хоче відламати шматок – не ламається, хоче відкусити – не вкусить. Соня говорить – от бачите, ні вламати, ні вкусити. Пузир відповідає, що треба розмочити.
С о н я. Тату, мій лебедику, не дозволяйте людей годувать таким хлібом. Не дурно казали в гімназії, що у нас годують людей гірше, ніж свиней; насміхались, я плакала і запевняла, що то неправда, а тепер сама бачу, і вся моя душа тремтить! Тату, рідний мій, коли ви любите мене, шануєте себе, то веліть зараз, щоб людей краще харчували! А поки я буду знать і бачить, що у нас така неправда до людей, що вас скрізь судять, проклинають, мені ніщо не буде миле, життя моє буде каторгою!!
Пузир заспокоює її й обіцяє покращити харчування робітників.
Ява VI
Феноген бідкається, мовляв, “казенного інспектора” ще немає, а свій уже є.
П у з и р. Ліхтаренко таки дуже вигадує на хлібові. По відомості, певно, показує чистий, а дає – бач який. Справді, не вкусиш! Та й не час тепер таким хлібом годувать: ще покидають робочі, возись тоді з ними, а пора наступає гаряча. Скажи йому, що такий хліб можна давать тільки з першого сентября, як обробимось: тоді половина строкових не видерже, повтікає, а жалування зостанеться в кишені. Отак, скажи йому, розумні хазяїни роблять!.. Розтривожили мені дитину!..
Феноген бурчить, що гімназія та золота медаль, яку за успіхи у навчанні отримала Соня, призвели до її непослуху, до того, що в її особі діждали власного інспектора.
Ява VII
Пузир думає сам про себе, що він старіє, бо став полохливим. Ось прийняв від Михайлова дванадцять тисяч овець, восени двадцять тисяч карбованців чистого прибутку одержить, а щось тривожно. Раптом Петро ускочить у “злосні” банкрути, хоч він і “ідол в комерції”? Далі говорить сам до себе::
– Постарів, полохливий став!.. Перше йшов за баришами наосліп, штурмом кришив направо і наліво, плював на все і знать не хотів людського поговору, а тепер такий пустяк тривожить! Знову, дочка тільки сказала, що над нею сміялися в гімназії, і мене аж у серце кольнуло. Люди знають про мене більш, ніж я думав… Натурально: то з степу не вилазив, а тепер почав між люди виходить, і треба оглядатись: що люди скажуть. І без людей погано, і з людьми погано… Не можна інакше (помацав орден), кавалер!
Ява VIII
Марія Іванівна і Соня поливають квіти.
М а р і я І в а н і в н а (до Соні). Дитино моя кохана! Від розмови з тобою я бадьоріша стала, ніж зранку. Ти така смілива, така розумна та так гарно говориш, що я, слухаючи тебе, молодію. І я така була, доню, не думай собі! А життя, знаєш, помалу перекрутило! Ми були так собі хазяїни, з середнім достатком, а тепер – де воно й набралось? Правда, тридцять п’ять літ працювали, сильно працювали. Ми, дочко, ніколи не знали, що можна, а чого не можна; аби бариш, то все можна! А от ти інакше дивишся… може, і твоя правда! Піду ж я, справді, поки до обіду, дещо перегляну (пішла), поштопаю, полатаю.
Ява IX
Соня сама про себе говорить, як їй важко було на душі, а зробила перший крок – і легко стало, ніби крила виросли. Вона вирішує сама за всім слідкувати, ходити на кухню, скрізь із батьком їздити. Аяже це велике господарство в майбутньому дістанеться їй одній, а вона не знатиме, де тут зло, і не зможе зробити нічого доброго.
Ява Х
До Соні завітав учитель гімназії Іван Миколайович Калинович. Він закоханий в дівчину. Соня ділиться з ним своїми планами.
С о н я – Знаєте, Іван Миколайович, я задихалась перед цим великим хазяйським колесом; воно так страшно гуде і так прудко крутиться, що мимо мене пролітали, мов у сні, самі тяжкі враження, і я навіть не могла розібратись ні в чім, а тільки серцем чула, що тут навкруги мене робиться неправда, зло; а поправить, зупинить зло – несила, бо нічого добре не розумію! Тепер попала на стежку. І от перше всього взяла собі задачу: слідкувать, щоб добре робочих харчували, а там, далі, я увійду і в саму суть.
К а л и н о в и ч. І суть задавить вас! Вона далеко страшніша, ніжте невідоме колесо, що так лякає вас! Скажу вам, що тепер єсть інтелігентні, чесні хазяїни, сильні духом, котрі борються з старою закваскою в хазяйстві, бажаючи постановити правдиві відносини між хазяїном і робітником, але не знаю, чи їм це удасться! Таких борців ще мало, правда, тілько не вам ряди їх поповнять!.. Бог з ним, з хазяйством: трудно там правду насадить, де споконвіку у корені лежить неправда! Краще ходім поруч зо мною на корисну працю в школі. Правда, що й там трудно теж, а все ж таки ми труднощі переборем – на те є биті шляхи – і будемо між молоддю насаждать ідеали кращого життя! Будущина в руках нового покоління, і чим більше вийде з школи людей з чесним і правдивим поглядом на свої обов’язки перед спільною громадою, тим скоріше виросте серед людей найбільша сума справедливості!..
Калинович питає, чи говорила вона батькам про одруження. Соня відповідає, що мама знає і рада, а батькові хай він скаже сам, якраз на його іменини. Далі говорить, що приїде в город і повінчається з Калиновичем, якщо батько не погодиться на їх шлюб.
Ява XI
Феноген і Ліхтаренко страхають один одного: Феноген знає, що Ліхтаренко на буряках заграбастав із заводу п’ятсот карбованців, а Феноген при продажу овець двісті. Ліхтаренко пропонує не сваритися, а домовитися:
– Беріть – я вам не заважаю, не заважайте й мені! Я не візьму по-дурному, а перше зроблю хазяїнові користь, а потім і себе не забуду… Краще зробимо між собою договор: брать, де дають і де можна, а на меньших звертать! От ви хотіли вигнать Клима – так і треба, щоб замазать очі за валахи (овець), бо й він дещо знає, – тілько вам це не удалося; хотіли нашкодить за пшеницю мені, та нашкодили Зозулі… Бо ви чули дзвін, та не знаєте, відкіль він, постаріли, нюхало зіпсувалося! І далі розповідає, скільки він за пшеницю одержав баришу, говорячи при цьому, що якби Феноген був з ним у спілці, то і йому б перепало дещо.
Феноген дивується, що Ліхтаренко відкрито говорить про свої махінації так, ніби добро робить.
Ліхтаренко пояснює, що він не краде готового, він робить так, щоб все хазяйське майно було ціле, але і йому щоб була якась користь, “комерчеський гендель”. І додає:
– Усі рвуть, де тільки можна зірвать, а я буду дивиться та завидувать, як люди багатіють? Я не такий! Завидують тілько недотепи!
Феноген знову дивується, звідки такі люди беруться, на що Ліхтаренко відповідає: “Хазяїни викохали!” І додає, що раніше бусурманів обдирали, а тепер своїх рідних. Тоді на війні нікого не жаліли, – якщо не ти вб’єш, то тебе вб’ють, – тепер не візьмеш ти, то візьмуть з тебе.
Феноген з Ліхтаренком цілуються й вирішують стати товаришами.
Ліхтаренко научає Феногена, щоб він не ловив гав при перегоні овець удаваного банкрута Михайлова. Адже “вор у вора краде”, там, де раніше брав копійку, тепер хай бере десять. Зате коли щось таке робитиме Ліхтаренко, то щоб допомагав. Феноген обіцяє й просить не забувати його послуг.
Ява XII
Входить Зозуля й каже Феногенові, що не розуміє, чому його вигнали з роботи, чому Ліхтаренко за нього не заступився перед хазяїном, що він безневинно і зостався без хліба. Феноген цинічно відповідає, що його покарано для прикладу іншим, щоб боялися й берегли хазяйське добро, не крали потай. Зозуля клянеться, що він нічого не брав. Ліхтаренко заявляє: – То хтось другий взяв; з пальця ж не висмоктали?! Зозуля говорить, що працював чесно, чого ж він повинен за інших страждати.
Л і х т а р е н к о. …От тепер тебе розщитали, гріх покрився, все затихло, і хазяїн заспокоївся, не буде гризти других. Потім, може, ще що пропаде, скажуть: Зозуля взяв, а тебе вже нема, і знову тихо і для других полегкість. Тут колесо так крутиться: одних даве, а другі проскакують!
Зозуля з жахом питає, невже їм не жаль його, молодого, його сім’ї та честі? Він же красти не навчився, бо тільки торік закінчив землеробську школу. Тепер йому навік закритий шлях у житті, ніхто його на службу не прийме.
Феноген говорить, що ніхто йому поганої характеристики не даватиме, а спитають – вони скажуть, що сам не захотів.
Зозуля з відчаєм питає, чи й хазяїн так думає? Феноген з Ліхтаренком запевняють, що так. Тоді Зозуля кидає їм в обличчя: – …Серця в вас немає, а честь давно вже потеряли, бо ви самі злодюги і не повірите нікому, що він не краде так, як ви. Бодай же дітям вашим до всіх їх діл таку, як ви до мене, мірку прикладали! Кати бездушні ви! (Пішов.)
Ліхтаренко на це сказав, що таких дурнів, як Зозуля, і в церкві б’ють. А Феноген додав, що коли б Зозуля попросив, поплакав, то може б і прийняли знову. А він носа підняв, обпаскудив усіх, що коли б хто почув, то подумав би, що вони справді злодії.
Л іх т а р е н к о Таким дурнем колись і я був… А хто б тепер повірив? Ха-ха-ха! Життя навчить. Молоде – дурне!..
Ява XIII
Входять Калинович, Соня і Пузир. Пузир хвалить Калиновича за голос – йому сподобалось, як той співає.
К а л и н о в и ч. Де ж і голосам буть, як не в народі, що виростає на волі, серед степу широкого! А у вас, кажуть, єсть такі степи, що нагадують собою степ Гоголя?
П у з и р. Не знаю, я на степах у Гоголя не бував!
С о н я. Гоголь, тату, писатель; він в книжці степ описав дуже гарно.
П у з и р. Ха-ха! Який там в книжці степ? От якби він побачив справжній степ без краю, на котрім де-не-де мріють отари овець, а тирса вище пояса, мов шовком, землю укриває і шумить, шумить… Я всю молодість провів у степу…
Калинович дивується, як Терентій Гаврилович поетично малює степ.
Ява XIV
Прибігає Харитон і повідомляє про нещастя: Зозуля, одержавши в конторі розрахунок, повісився. Калинович сумно говорить, що його роздавило хазяйське колесо.
ДІЯ ТРЕТЯ
Ява І
Феноген, один, читає листа від Маюфеса, який повідомляє про те, що знайшов йому добрий шмат землі для купівлі. Разом з тим пише про новину – Петра Тимофійовича Михайлова заарештували і посадили у в’язницю. Феноген вагається, казати про це хазяїну чи ні. І вирішує промовчати.
Ява II
Входить Марія Іванівна й питає, чи вже вдягнувся іменинник. Феноген каже, що ледве умовив його одягти “крохмальну сорочку і новий сюртук”. Зараз хазяїн сидить і “якусь комерцію на щотах викладають”.
Марія Іванівна, говорить, що справила в подарунок чоловікові красивий і дорогий халат, але боїться, що він розсердиться за розтрату. Тому просить Феногена допомогти їй, умовити Терентія Гавриловича купити в Павлини халат за 50 карбованців, решту вона сама тихенько доплатить. І дає Феногену за це 5 карбованців.
Ява III
Феноген радіє, що день почався гарно, зранку він вже має “п’ять рубликів”.
Входить Пузир, і Феноген йому каже, що тут у них Павлина, кравчиня з города.
П у з и р. Знаю. Чого їй треба? Це вже хоче покористуватись іменинами і здерти що-небудь. Терпіть не можу цієї бідноти. Як побачу старця, то, здається, тікав би від нього скільки сили.
Але все-таки наказує покликати. Павлина заходить, вітає з іменинами, показує халат. Феноген розхвалює халат з усіх сил; нарешті разом умовляють Пузиря купити річ за 50 карбованців. Хазяїн каже, що, мабуть, переплатив, та хай уже буде на бідність. Павлина говорить, що цей халат коштує більше 200 карбованців і його нібито замовив Петро Тимофійович Михайлов, але того посадили в острог і тепер йому не до халата. Пузир розгублено й стривожено говорить, що справа погана…
Ява IV
Феноген намагається заспокоїти хазяїна, каже, що це, мабуть, плітки із заздрощів. У вікно він бачить, що приїхали Зеленський і Калинович. Пузир дивується, чого це такий значний пан приятелює з якимось учителем. І взагалі, чого цей Калинович до них унадився, “як свиня в моркву”?
Феноген припускає, що це до Соні.
П у з и р. Отакої! Де ж таки? Рівнялась свиня до коня, та шерсть не така…
Ява V
Пузир один і дуже стривожений звісткою про те, що Михайлова посадили у в’язницю. Боїться за себе, адже й він причетний до махінацій купця.
Ява VI
Заходять економи, Куртц і ще кілька чоловік. Вітають з іменинами, орденом і обжинками, підносять хліб і вінки з колосся.
Пузир розпитує про господарство – скільки кіп зібрали, говорить, щоб починали копання буряка, якого вродило дуже багато. Ліхтаренко повідомляє, що мануйлівці тепер у нього в руках, – забрав і селянську, і казенну землю в оренду на десять років, запевняє, що витрати окупляться за рахунок дешевої робочої сили. Пузир докоряє, що міг би й дешевше взяти землю.
Л і х т а р е н к о. Не можна було ніяким способом: десять разів мусив напиватись з мужиками, музику наймав, сам танцював, насилу витанцював! Одних розходів на підкуп несогласних та на угощеніє – п’ятсот сорок вісім рублів тридцять дев’ять копійок.
Пузир бідкається, що витрати такі великі, але все ж хвалить Ліхтаренка й обіцяє йому 5 відсотків з прибутку від оренди. Далі говорить, що на “земському собранії” дізнався про голод на Херсонщині. Селянство продає худобу, яку немає чим годувати, за безцінь, тож треба поїхати туди і скупити якомога більше овець.
Куртц дарує хазяїну статуетку баранчика з медаллю на шиї. Пузир дякує і йде до гостей.
Ява VII
Усі розглядають баранчика, сміються з медалі. Ліхтаренко радить її зняти, щоб хазяїн не подумав, ніби Карло Карлович причепив медаль на баранчика в насмішку над ним.
Ява VIII
Ліхтаренко крадькома дає Феногенові гроші, кажучи, що він заробив дещо, то ж і ділиться з ним. Питає, чи не заробив і Феноген грошиків. Той хитрує, говорить, що зараз не ті часи… Ліхтаренко попереджує, щоб Феноген не прибіднявся, бо скоро матиме п’ятсот десятин землі. Феноген дивується, що той усе знає.
Ява IX
Феноген лічить гроші, які йому дав Ліхтаренко, подумки прикидає, скільки ж самому економу дісталося. Говорить сам до себе: “Змій, а не чоловік: скрізь здере і всіх спокусить”.
Входять Пузир і Золотницький. Пузир розпитує про міські новини. Золотницький вітає Феногена з іменинником, дарує йому гроші, примусивши й Пузиря щось подарувати вірному слузі – все-таки тридцять п’ять років чоловік йому служить, права рука. Пузир знехотя дарує Феногенові вівцю. Той радіє, що день щасливий: все дають та дають...
Золотницький хоче подивитися копи пшениць на полях хазяїна. Пузир із радістю погоджується, бо він і сам хотів подивитися на них.
Тут Золотницький бачить новий халат – він йому подобається. Пузир продає свою обновку товаришу за 100 карбованців. Феноген про себе бідкається, що бідна Марія Іванівна клопоталася даремно.
Золотницький хвалить Пузиря, що той причепурився, хвалить Соню за її розум та освіченість, талант до музики. (їм чути, як співають Соня і Калинович в іншій кімнаті). Хвалить і Калиновича, розпитує, якої думки Терентій Гаврилович про нього, говорить, що цей гарний і талановитий молодий чоловік якраз пара для Соні.
П у з и р (здивовано) – як, отой “голодрабець”? У Соні вже є жених – Чоботенко, мільйонер.
З о л от н и ц ь к и й. Високий до неба, а дурний як треба. Найшов жениха! Він же безграмотний баран… І навіщо шукати багатого жениха, коли ти сам багатий. Треба шукати того, чого у тебе бракує.
П у з и р. Я так і роблю: шукаю, де б більше купить землі, бо скілько б чоловік її не мав – все бракує.
Золотницький починає розпитувати Пузиря, чи приємно йому носити орден, щоб говорили “ваше превосходительство”. Пузир говорить, що, безумовно, приємно, але до чого веде товариш, не розуміє. Тоді Золотницький каже, що ні він, ні Чоботенко справжніми генералами ніколи не стануть, хіба що “буряковими” та “овечими”, а от Калинович може стати професором, директором гімназії, і йому всі говоритимуть “ваше превосходительство”.
П у з и р. Чи буде він генералом, чи ні – я не знаю; а чим він є – я бачу, і дочки своєї за нього не віддам.
Ява Х
Входять Соня і Калинович.
З о л о т н и ц ь к и й. Дорога Софія Терентіївна, я тут обстрелював позицію і бомбами, і гранатами і шрапнеллю сипав – не помагає! Неприятель уперто не здається. Давайте візьмемо в перехресний вогонь.
Соня здогадується, що батько не погоджується віддати її за вчителя. Пузир говорить, що в неї є вже жених – Чоботенко, дочка відповідає, що ніколи за нього не піде. Тоді Пузир каже, що він не хоче “зятя з вітру, бідного приймака”.
Калинович ображається й говорить, що любить Соню, а не її багатство, і у прийми ніколи не піде, візьме наречену й без приданого, а своє добро Пузир хай хоч і старцям роздасть.
П у з и р (обурений). Я сорок літ недоїдав, недопивав, недосипав, кровію моєю окипіла кожна копійка, тепер взять і віддать усе моє добро старцям! …Ні! Так не буде. Ви не з того тіста, до якого ми привикли.
С о н я. Тату, багатство душі не має і не буде себе почувать нещасним, у кого б в руках не опинилось, а я маю живу душу, котрій натурально бажати буть щасливою з тим, кого любиш! А коли вам жаль вашого добра, хай воно буде при вас, мене ж віддайте отак, як я стою, за Івана Миколайовича, і ми будемо щасливі! Чого ж ще треба?
Пузир відповідає, що вона думає лише про своє щастя, а що буде з ним? Усім бажає добра, а батькові? І додає:
– Скоріше вогонь розіллється водою, ніж я дам своє благословення на такий шлюб.
Ява XI
З о л о т н и ц ь к и й. Дика, страшенна сила – нічого з ним не зробиш без боротьби.
Калинович каже, що краще було б сьогодні, на іменини, не чіпать цього питання. Соня розгублена і прохає поради в Золотницького. Той обіцяє поговорити з батьком ще раз.
Ява XII
Золотницький кличе Феногена і просить сказати хазяїнові, що він уже їде й хоче з ним попрощатися. Феноген бідкається, мовляв, справи погані, раз гість їде без обіду.
Ява XIII
Золотницький вирішує, що треба з Пузирем не сперечатися, а “третирувати” його, “тоді він пом’якшає”. І питає у Феногена, що хазяїн робить.
Ф е н о г е н. Якусь комерцію викладають на щотах. Вони ніколи даремно не сидять.
Входить Пузир і питає, чи буде Золотницький його знову Калиновичем мучити. Той відповідає:
– Мужик ти був, мужиком ти і будеш!… Хоч би уважив на те, що я сватам; сказав би: подумаю і дам одповідь, а то як чабан обійшовся з освіченою людиною. Нога моя не буде у тебе… я зараз їду.
Пузир каже, що як йому завгодно, тільки щоб віддав гроші за халат.
З о л о т н и ц ь к и й. Я вишлю їх на пам’ятник Котляревського, бо ти з губи зробив халяву: обіцяв і не вислав.
Пузир жахається, що марно пропадають його гроші, і каже, що він за десятку може поставити тому письменникові такий хрест, який за версту буде видно.
Золотницький сердиться і просить скоріше подавати йому коней їхати додому.
Ява XIV
Соня засмучена і знервована, але каже Калиновичу, що від свого рішення не відступиться. Якщо батько не дасть за два тижні згоди на шлюб з коханим, то сама приїде в город, і вони повінчаються.
Ява XV
Входить Маюфес і питає у Феногена, чому гості так рано з іменин роз’їжджаються, невже дізналися, що слідчий з особливо важливих справ посадив у острог таких багатих хазяїнів, як Зенделевич і Петренко, може добратися і до Терентія Гавриловича.
Феноген питає, при чому ж тут його хазяїн. Маюфес відповідає, що Пузир взявся сховати від кредиторів дванадцять тисяч овець. Тоді Феноген говорить:
– А хто ж це докаже? Купив.
М а ю ф е с (хитро вимовляє). Ну, коли мені заплатять, я можу мовчать, але гроші за продані вівці по книгам Михайлова не показані.
Ява XVI
Вбігає парубок і кричить, що трапилося нещастя – хазяїн упав і не може піднятися. Треба рятувати його.
Феноген з людьми і носилками кидаються на поміч Пузирю., а Соня посилає за лікарем. Приносять хазяїна, він стогне Марія Іванівна з тривогою питає Феногена, що все ж таки трапилось?.
Ф е н о г е н. Вони поїхали полюбуватись на копи і отут, зараз за ровом, побачили біля кіп чиїхось гусей, що смикали копу, прудко під’їхали до гусей, схопились з бігунків і погналися за гусьми, та спіткнулися через ритвину і сильно упали.
Ява XVII
За допомогою двох робітників входить Пузир, стогне й говорить, що всередині щось ніби ножем ріже, дихнути не можна. Йому кажуть, що послали за лікарем, а він відповідає, що краще б послали за фельдшером, дешевше б булоОйкаючи, Пузир просить покликати Маюфеса, якого він бачив у дворі, і спитати, чи справді Михайлова арештували за фальшиве банкрутство. Феноген підтверджує. Пузиреві робиться погано.
ДІЯ ЧЕТВЕРТА
Ява І
Марія Іванівна і Феноген ведуть Пузиря під руки, садовлять у крісло й обкладають подушками. Соня говорить батькові, що лікар заборонив йому хвилюватися. Але Терентій Гаврилович каже, що він ще гірше буде тривожиться, якщо не зробить необхідних розпоряджень по господарству. Просить Соню написати Золотницькому, щоб той приїхав миритися. Бідкається, що хвороба прикувала його до ліжка, а йому треба їхати купляти вівці, бо помічники, напевне, переплачують, сам би він купив дешевше.
Ява II
Маюфес говорить Пузиреві, що його заяву слідчий забрав, але поки не буде доведено, що вівці взяті на випас, заява не поможе. Треба хорошого адвоката. Але йому слід заплатити десять тисяч, за менше він не візьметься за справу. Пузир хапається за голову й відмовляється від адвоката. Питає Маюфеса, може б, він засвідчив, що ніхто нічого не знав, і вівці взяті на випас. Фактор відразу цікавиться, скільки йому дадуть за таку послугу. Пузир обіцяє сто карбованців, а Маюфес сміється й говорить, що якщо менше тисячі, то він і слухати не хоче. Пузир, пересилюючи себе, обіцяє дати такі гроші. Маюфес хоче отримати їх зараз же, тоді хазяїн проганяє його. Маюфес іде і у дверях каже, що тепер свідчитиме проти Пузиря.
Феноген заспокоює хазяїна і говорить, що знайде таких свідків, які під присягою скажуть усе, що завгодно – “і що бачили, і чого не бачили, і що знають, і чого не знають”. А дати їм треба усього по двісті карбованців кожному. Пузир питає, хто ж ті свідки, і Феноген відповідає, що це він і Ліхтаренко.
П у з и р (через сльози). Вірний слуга… Спасибі тобі! Кращих свідків і не треба. (Витирає очі.) Ти і дурно покажеш, щоб врятувать свого хазяїна від сорому, я тебе знаю.
Ф е н о г е н. Покажу, єй покажу, дурно покажу… А ви свого вірного слугу подаруєте, – дасте на дорогу до слідователя двісті карбованців.
Пузир із зітханням обіцяє це і наказує послати за Ліхтаренком.
Ява ІІІ
Лікар дорікає Пузирю, що той не лежить, а Терентій Гаврилович відповідає, що не може лежати – хазяйство не дозволяє.
До Феногена заходить Маюфес, питає, коли вони будуть оглядати землю для купівлі і страхає, якщо не поспішити, то землю хтось купить. Феноген обіцяє відпроситися в хазяїна на завтра. Маюфес говорить, що йому вже пора самому стати хазяїном.
Ф е н о г е н. Ох, не кажіть! Запізнився, здорово запізнився, давно пора.
М а ю ф е с. Зате ж який опит і яку практику маєте! Ви своє надолужите. Коли ви могли обманювати Терентія Гавриловича, то кого ж після цього ви не обманите.
Далі фактор каже, що Феноген незабаром так розбагатіє, що гнатиме його, бідного, в шию. Феноген говорить, що Маюфес і справді багато захотів – тисячу карбованців за свідчення. Хвалиться, що він з Ліхтаренком зроблять це і за двісті карбованців. Маюфес жахається, що добрі християни можуть за такі гроші можуть давати брехливу присягу і святий хрест цілувати. Феноген задоволений, що перебив Маюфесу заробіток, сміється над ним, говорить, щоб той не трудився даремно – не засоромить, бо що можна іншим, те можна і йому, інакше усі б вважали його останнім дурнем.
Ява IV
Маюфес айкає, що він нещасний чоловік: “з рота вирвали такий заробіток!”
Ява V
Соня і Калинович розмовляють між собою. Дівчина дуже тривожиться хворобою батька, просить поради. Лікар каже, що треба операцію робити, а Терентій Гаврилович не хоче. Калинович пропонує запросити ще й професора.
Ява VI
Приїздить Золотницький. Він говорить, що хоч Пузир і образив його як свата, але коли чоловік при смерті, то все забувається.
Ява VII
Золотницький питає лікаря про здоров’я хворого, і той говорить, що потрібна операція. Пузир не погоджується, тривожиться, що немає шахмейстера з вівцями, і збирається сам їхати купувати худобу.
Вирішили усі разом умовити Пузиря на операцію – це єдиний вихід. Золотницький розпитує, як усе трапилося, і йому розповідають історію з гусьми.
З о л о т н и ц ь к и й. Класична птиця! Рим спасла, а хазяїна погубила… Мені страшенно жаль Терешка, а разом з тим я ледве здержую гомеричний сміх, коли малюю перед собою картину погоні за гусьми! …Не можу не підкреслити: у чоловіка двадцять дві тисячі кіп однієї пшениці, – ну і треба ж йому гнатись за гусьми, що скубли одну копу!
Л і к а р. Типічно!
Калинович просить облишити цю розмову, бо коли в домі таке нещастя, сміятися не пристало.
Ява VIII
Золотницький питає Феногена, чи не спить Терентій Гаврилович. Феноген говорить, що де там – тривожиться господарством. Зараз почув, що замекали вівці, і хоче подивитися з вікна тієї кімнати, звідки усе добре видно. Соня заперечує, що йому не можна вставати. Але Феноген говорить, що раніше хазяїн і не так хворів, а господарство не кидав, навіть їздив на ярмарок скуповувати худобу.
Соня просить Золотницького зараз же піти до тата і умовити згодитися на операцію.
Ява IX
Ф є н о г є н {сам до себе). Де там вони умовлять, де там не пустять. Щоб хазяїн не побачив новий товар? Та він рачки сюди прилізе, та скоріше він умре. Жде тих овець, як свята, зна, що вони тут, і він їх послухає, буде лежать?
Ява Х
Лікар гнівається й каже, що у Пузиря девіз: «Хазяйство або смерть».
Ява XI
Феноген розмірковує над словами лікаря і вважає їх правильними. “Земля, скот, вівці, хліб, комерція, бариші, – оце життя!” А як раптом цього всього не стане, то не варто й жити. Коли б у нього пропали ті гроші, що має, то зараз би повісився.
Ява XII
Входить Куртц і говорить, що він купив вівці й зараз проведе їх під вікнами хазяїна. Феноген питає, почому той купував овечок. Куртц відповів, що по рублю десять, рублю двадцять за кожну.
Ф е н о г е н (набік). Виходить, Карло цапнув більше за мене, а я його лічив дурнем!
Ява ХІІ
Дружина й дочка ведуть Терентія Гавриловича.
З о л о т н и ц ь к и й. А?! Смерть за плечима, а він плаче, що його не пускають подивиться на овець.
Л і к а р. Воюющий мечем од меча гибнет. Хазяйство його меч, від нього й смерть. Так мусить буть, і не варт сперечатись!
П у з и р. Бог з вами, що ви собі вигадали: лежи, коли вівці пригнали? Я не смертельний.
Входить Куртц і розповідає, що він купив вісімсот овець і давав стільки, скільки люди просили, бо торгуватися не вміє, особливо коли селянин плаче, і вся його сім’я плаче. Адже й те, що він платив – майже нічого. Розчарований Пузир каже, що краще б він зовсім не займався цією справою, адже Феноген купував вівців по рублю, а Чобіт взагалі по сімдесят п’ять копійок. Далі говорить, що післязавтра сам поїде з Феногеном купляти худобу.
Ява XIV
Приходить Феноген і доповідає, що приїхав урядник, хоче бачити хазяїна. Пузир просить повернути крісло до вікна і відповідає, що урядник хай підожде. (В цей час під вікном проходять вівці). Пузир дивиться і примовляє:
– О овечки! Хороші… Єсть з кордюками… Худі, бідолаги. Нічого, одгодуємо. Восени чистої прибилі два карбованця на штуці…
І продовжує:
– Бирі мої, бирі! Цкелей! У, ви славні, биречки мої. Іч, як ідуть, мов військо перед генералом. Недурно Петро Петрович звав мене овечим генералом.
Потім зітхає і каже, що йому, здається, стало трохи легше. Мабуть, нарив прорвало всередину.
Ява XV
Прибігає Харитон і повідомляє, що в Мануйлівці бунт. Це сталося через те, що економ зменшив ціну за роботу і взяв працювати лише половину людей, зовсім не так, як домовлялися при здачі землі в оренду. А тут це строкові робітники почали ремствувати за харчування. Так слово за слово і пішло. Хтось вилаяв Ліхтаренка, а той вистрілив з револьвера. Тоді в нього кинули каменем і розбили йому голову. Тепер Ліхтаренко сидить у конторі й палить у вікно з револьвера. Люди відступилися, але похваляються підпалити двір і тік.
Пузир починає лаятися і наказує Феногенові дати телеграму губернатору про підмогу, а Харитонові їхати в Мануйлівку, щоб тримати його в курсі справ. Лікар тихцем говорить Золотницькому, що, мабуть, нарив лопнув і почалося зараження крові, бо хворого б’є пропасниця.
Ява XVI
Пузир просить покликати урядника й говорить йому, що в Мануйлівці бунт, отже, хай він бере людей і їде туди наводити порядок. Урядник відповідає, що це не його справа, у нього є інше важливе доручення:
– По ділу злосного банкрота Михайлова слідователь постановив сьогодні привести вас для допроса як обвиняємого в сокритії дванадцяти тисяч овець.
Пузир кричить як громом уражений, що він взяв у Михайлова вівці тільки на випас, і тому є свідки. Урядник говорить, що він нічого не знає, йому звеліли тільки доставити обвинуваченого під караулом для допиту.
П у з и р (нервово витирає піт). Чуєте? Он які люди понаставали: прахвости із прахвостів, анафеми із анафем! Обмане, обікраде, заріже, ограбить, чортові душу продасть – аби гроші! Ні сорому, ні честі!.. Чи чувано коли про такі діла? Голяк масті Петька Михайлов, не маючи ні шеляга в кишені, умудряється брать гроші в банках, без грошей бере товари на фабриках, скрізь позичає, і всі дають! Багатіє не по дням, а по часам, тисячі бідолаг несуть йому гроші, яку банк, на проценти, а потім раптом шарах: банкрот! І такий злодій, мошенник, грабитель тягне за собою в тюрму чесного, ні в чім не винуватого хазяїна. Ідольське… Прокляте діло.
Золотницький намагається заспокоїти Терентія Гавриловича, а той просить допомогти йому, врятувати його честь. Петро Петрович обіцяє зробити все, що зможе, і говорить, що брат Калиновича прокурор, він допоможе полегшити його становище.
П у з и р (тихо). Просіть від мене Калиновича… Нехай вибачить…. Я дам благословення на шлюб з дочкою… (Тяжко переводить дух, витирає піт і говорить про себе.) Обіщать можна все, аби врятував… Обіцянка – цяцянка…
Лікар умовляє Пузиря піти відпочити. Терентій Гаврилович заспокоює усіх, говорячи, що нарив прорвало, обійдеться без операції. От тільки пропасниця- лихоманка причепилася, але нічого, це пройде, і завтра він поїде з Феногеном вівці купувати.
Потім говорить Феногенові:
– Скажи, Феноген, Карлу, що одна овечка з послідніх, біленька з кордючком, має поранений хвостик; друга, чорненький лоб, шкандибає на праву задню ножку. Нехай Карло обдивиться, щоб часом не згинули – шкода худоби і потеря…
Лікар нишком говорить Золотницькому, що хворому залишилося два-три дні життя. Урядник питає, що ж йому тепер сказати слідчому. Золотницький відповідає:
– Скажіть слідователеві, що Терентій Гаврилович одібрав повістку від смерті і скоро дасть показаніє перед богом.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.
Освіта.ua
25.05.2022