 |
Читати онлайн скорочено оповідання Бориса Грінченка «Без хліба» |
«Без хліба» Борис Грінченко (скорочено)
І
Край села стояла хата поганенька, а в їй жив селянин із жінкою та з дитиною – хлопчик був, невеличкий, недавнечко народився. Вже третій рік був, як вони побралися, – з чужого села він її взяв,– а все ніяк не могли збитися на хазяйство. У їх тільки й було худоби, що теличка,– купили її торішню весну,– та й та недавно здохла. А хоч би й не здохла, то все ж годувати нічим було б. Як усе недороди, то й самим їсти нічого – не то що теличці. Поплакала Горпина за теличкою, так хіба з того доможеться? (…)
На весну хліба не стало зовсім. Три тижні жили позичками, потім і позичати вже ніхто не хотів, бо чи верне? Самі в скруті жили. Пробував Петро то до одного, то до другого пана найнятися – не беруть.
Одного ранку встала Горпина вдосвіта, підійшла до діжки з борошном, а там тільки на дві перепічки залишилося. Прокинулась дитина в колисці, молодиця взяла її на руки, почала годувати. Воно вхопилося голодне, та й кинуло: молока нема. Тільки ще дужче заплакало.
«Петрові дитячий плач мов ножем серце краяв». Горпина запропонувала чоловікові піти до старости в ратушу, може, він з гамазеї дасть? Петро узяв шапку, постояв, подумав, а далі й пішов мовчки. Він знав, що староста не може сам без дозволу начальства дати, а все ж пішов, щоб хоч не чути, як дитина плакатиме. Увійшов Петро в ратушу, перехрестився. Староста в кутку за столом сидів, а писар з шафи папери виймав, по столу розкладаючи.
(…) – А чого тобі, Петре?
Підійшов Петро ближче, вклонився.
– До вашої милості,– каже.
– Ну?
– Не положіть гніва, прийшов оце до вас... От уже третій день, мало що й ївши, сидимо... Сьогодні й крихти в роті не було і борошна нема...
– Ну, то що?
– Не положіть гніва... Я вже всюди прохав, так хто ж його позичить, як у самого, може, нема?.. Так я оце... чи не дозволили б з гамазеїв хоч мішечок дати?..
Глянув на його староста та й засміявся.
– Ге, хлопче? Цього ми не можемо своєю волею зробити, на це дозвіл од начальства треба.
– От управи земської, розумієш? – каже писар.
– Та воно так,– каже Петро.– Та чи не можна б як-небудь там, хоч трішки?..
– Та й чудний же ти який, чоловіче! Ти ж чуєш, що ні, ніяк не можна.
Петро постояв, помовчав, та й каже:
– Та може воно так, і без управи?.. Хоч небагато...
– Та тобі ж кажуть, чи ні? Позакладало тобі? – визвірився писар.
А Петро все стоїть, не йде. Він і сам не розумів, чого ще він ждав. Тільки як же його йти без нічого? Дома ж і картоплю вже затого поїдять!.. Хіба ще раз спитатися?
– Та я віддав би скоро, ось тільки б заробив, так і віддав би...
Писар зовсім розсердився:
– Та кажуть же тобі, що ні! Що тобі, сто разів казати? Хоч ти йому коляку на голові теши, а він усе – дай та дай! Ну, люди!.. (...)
II
Вернувся Петро додому. Жінка глянула на нього й зрозуміла, що ходив він марно.
(…) Та й заплакала Горпина тихо... Згодом озвалася знову:
– Та вже ж така, мабуть, наша доля. Як бог поможе, то й перетерпимо.
То розважити жінку хотів Петро, а тепер чує, як у самого на серці все важче та важче стає. А як сказала вона, що терпіти треба, то й не вдержався:
– Та доки ж його терпіти? – аж скрикнув. –Уже ж і так, здається, дня не минає, щоб не терпіли!
– Та вже ж, мабуть, так бог дав! – знову каже Горпина.
Петро насупився.
– Та хіба ж ми вже такі грішні, хіба ж немає вже й грішніших од нас, що таке лихо ми терпимо?
Нічого не сказала Горпина, замовк і Петро похмурений. Мовчить, а думи снуються в голові:
– Хіба ж то правда? За віщо ж мусимо з голоду вмирати? Староста не дав, а як сам, то хіба не бере відтіля ж? Торік же вкрав четверть ячменю... Вони крастимуть наше добро, а ти з голоду вмирай і дитина нехай умирає!
Та й обняла Петра злість; така злість у його в серці заворушилася відразу на старосту, що й не сказати.
– Він у достатках,– Петро думає,– та ще й краде, а я голодний, то що мені робити?
Хтозна що зробив би він старості, так запалилося. Схопився похмурий з місця, пішов з хати. По двору блукає, а думка не кидає:
– Не вмирати ж із голоду! Моє ж добро, не чиє там, бо й я ж туди зсипав, а тепер, як мені їсти нічого, так дати не можна! Ну, так я ж у вас не прохатиму! Я й сам без вас візьму!
І скільки він не думав, то все одно в голові стоїть: "візьму!"
– Не чуже ж я візьму, а своє. Коли не дають самі, треба криткома брати.
І так він потроху до тієї думки звик, що зовсім не лякавсь її. Спершу йому здавалось аж страшно, як він про це думав, а тепер і дарма,– звик. І як звик, і не став цього зовсім боятись, тоді наважився зробити так, як надумав.
– Піду, дірку в гамазеї продовбаю та й наточу! – думає Петро. (…)
(…) Одного разу лежить він уночі з жінкою на полу, не спиться йому, бо думки не дають. Та й думає він:
"А що, як Горпині зараз скажу?" (…)
(…) – Горпино, що ж далі робитимем?
Нічого не каже молодиця: вона вже всі думки передумала, та нічого не вигадала. Тоді Петро почав, заникуючись:
– А я... я... Знаєш, що я думаю?
– Що?
Та й знову Петро зупинивсь, далі відразу заговорив швидко, неначе поспішається:
– Не здихати ж із голоду!.. Їм нічого – он і староста: сам гроші громадські краде, а нам хліба шматка не дає. Хіба ж нема й нашого там? Хай! Панькатися з їми, чи що? Хіба вони розуміють? Узяти та наточити з гамазеї!..
– Бог з тобою, Петре! Що ти кажеш? Аж розсердився Петро:
– А що ж, із голоду,– каже,– вмирати?
– Гріх, Петре! На те божа воля!.. Бог так дав... А чужого не руш!
– Гріх! А з голоду вмирати – як? Хіба я своєю волею йду?
– Дак що, Петре,– перетерпіти треба... Не ходи!..
Страшно відразу стало Горпині. Пригорнула вона чоловіка.
– Петре, годі! Бог поможе... Підеш сам до батька, вони дадуть... А те покинь, зовсім покинь! Гріх!
То вагався хоч трохи Петро, а тепер, як стала Горпина вмовляти, знову піднялась у його на людей злість, так і клекоче у грудях.
– Піду,– говорить,– не кажи мені нічого,– піду!
III
День поминув, ніч насунула. Діждався Петро півночі, одягся, узяв з собою три мішки й свердел та й пішов до гамазеїв. (…)
Ніч була темна. Спочатку він йшов спокійно та сміливо. Аж зненацька почувся голосний крик сича, і Петро затремтів, йому стало страшно.
(…) – Йти, чи не йти? – думав він. – А як піймають?
Він знову почав прислухатися. Але навкруги всюди було так тихо, що він міг чути, як у його в грудях колотилося серце.
– Може, вернутися?.. А завтра знову будемо без хліба!.. Ні вже – піду!
Петро прокрався до гамазеї, поліз під будівлю – знав, з якого боку зерно лежить, бо сам щороку зсипав його у засіки, наставив свердло. Сухе дерево затріщало.
(…) – Агов! Семене! Е, стонадцять кіп!..
Петро здригнувсь. Хто це? Сторож? Серце колихнулось у грудях, а далі немов застигло – Петро слухав. Холодний піт виступив у його на лобі. Він так і закам'янів, піднявши руки вгору до свердла. Знову чути:
– Семене! Семене!.. А, щоб тобі! Ну, я й сам, хіба мені що? Не вмію заспівати?.. Стонадцять!.. Гей!..
Ой там за байраком
Танцювала риба з раком... (…)
(…) П'яний пішов. Голос і хода затихли. Петро не ворушивсь. Він затримав духа й ждав. Ось уже нікого не чути. Він ще прислухавсь. Ні, нема нікого. Тоді останнім натиском він довертів дірку. Налапав мішок, підставив, витяг свердло. Зерно сипнуло. Трусячись, як у пропасниці, Петро понасипав усі три мішки. Гамазеї були низько при землі, то не можна було повні понасипати. (…)
Заткнув дірку спочатку хусткою, а потім знайшов цурпалок, який міцно встромив у дірку. Зерно, що просипалось на землю, позагортав землею. Відніс мішки на могилу й заховав у бур’яні.
(…) Вернувся додому, увійшов у хату.
– Горпино!
Нічого не чути. Мабуть, спить. Ліг він на піл, не роззуваючись, тільки свиту скинув.
– Горпино, ти спиш?
– Ну?
– Я заховав на могилі...
– Про мене де хоч ховай, а я тобі у помочі не буду!
Замовк Петро.
IV
Ніхто не здогадувався, що з замкненої гамазеї можна вкрасти хліб. Та й сама крадіжка була невеличка. Петро переніс жито додому. Його вистачило ненадовго. Але доля всміхнулась – Петро таки впрохався у найми. Хоч злидні зостались, голодними вже не були. Але не було і спокою. Не крадіжка стала його мучити – Горпина мов не та до його стала. Зникли ті розмови щирі та ласкаві,– тепер вона з чоловіком іноді й слова не промовить за день – сумна-сумна ходить.
(…) Він не докоряв жінці: його самого вже починала гризти згадка про те діло. Удень, серед невгавної роботи, ще не так було тяжко – забувалося; а в ті ночі, що він то в пана, то дома ночував, у ті похмурі ночі не було йому спокою. Бо загинуло його щастя, може, навіки загинуло. А воно ж було колись, те щастя, було навіть і тоді, як голод їх мучив. А тепер усе зникло. Тільки груди пече, так пече... "Хоч би кара, та не така. Хоч би налаяла мене, хоч би докоряла, а то мовчить, нічого не каже, а як билина сохне". (…)
(…) – Горпино!
Вона мовчки підняла на його смутні очі.
– Горпино! Доки ми будемо так мучитися?..
У його порвався голос; щось стиснуло, мов кліщами, горло. А вона все мовчала. Ледве переміг себе Петро, знову почав:
– Обоє ми гинемо... Уся душа перемучилась... Скажи мені, що ти маєш на думці, скажи, бо доки ж так жити?..
Вона знов глянула на його своїми позападалими очима і тихо спустила їх додолу. І Петрові здалося, що той погляд досяг йому аж у серце і як ножем різонув його.
– А що я тобі скажу? – почала вона тихо.– Адже ти сам знаєш... Я казала – не роби... Коли ж не сила моя... я любила тебе, а ти злодієм зробивсь.
– Нехай і так,– говорить Петро,– але ж ти знаєш, я не тим це зробив, що... ти знаєш, що не можна було цього не зробити...
– Я знаю,– тихо відмовила Горпина.– Усе те я знаю... Але що ж я з собою зроблю, коли я не можу, коли мені несила до того звикнути. Краще б я з голоду вмерла, ніж це сталося!
Вона все нижче й нижче нахилялась до колиски.
– Яке тепер життя буде?.. Не життя, а мука... Чи ждала ж я того, чи сподівалася!
І вона тяжко заридала, припавши до колиски і б'ючись головою об її бильця. Злякана дитина прокинулась і собі заплакала. А Горпина мов не чула її. Довго вона ховала свою муку, і ось тепер та мука сльозами вибухнула. Тільки ж не пособили ті сльози, не винесли лиха з душі.
V
Ще більший сум обняв Петра. За останній тиждень він перемучився так, що й пізнати його не можна було. Дума по думі минали в Петровій голові, все чорні, непривітні думи. Раз, серед ночі, у його промайнуло в голові: признатися? В острог замкнуть... Там з злодіями, з розбійниками... А хіба він сам не злодій.? Ну й нехай у пута закують, поведуть... А син? А Горпина? Що тоді з сином буде?
– Що! А тепер хіба краще? Тепер мені жінка – не жінка, наче й дитина – не моя дитина... Гірше не буде, та хоч Горпині може полегшає, як мене не бачитиме.
І що більше він думав про це, то все дужче хотілося йому все розказати, крикнути: "Це я!.."
І в його обертом ішла голова. Він ходив зовсім як несамовитий, і його позападалі очі іноді так страшно блищали, що Горпина часом лякалась його.
І ось настав час, наважився він. Це було в неділю. (…)
(…) Петро тихо йшов до волості. Його перестрівали люди, а він і не бачив їх,– так опанували його думки. А проте він був якось надзвичайно спокійний. Саме так, як тоді, коли він ішов красти, саме так і тепер якийсь дивний спокій обняв його.
Він і сам не пам'ятав, як протовпився проміж людей аж до рундука. На рундуці стояв писар, щось читав. Петро став ждати. Писарів голос відбивавсь у вухах, але ж слів зрозуміти він не міг. Та він і не силкувався прислухатись до їх. Голова йому палала.
Що це? Громада заґвалтувала – це писар дочитав. Уже час.
Він зняв шапку й почав:
– Люди добрі!..
Громада трохи вщухла.
– Петро щось каже, слухайте!
– Та чого там йому треба?
– Та слухайте вже, що чоловік каже!
Петрові перехопило дух, він ледве дихав.
– Люди добрі! Простіть мене, бо я злодій! Я вкрав з гамазеї...
І те промовивши, він упав до ніг громади.
***
Громада ледве зрозуміла, за віщо Петро зве себе злодієм, бо нікому й на думку не впало, що з гамазеї вкрадено. Писар звелів був арештувати Петра, та громада не дала:
– Це наше добро, наш і суд,– гукали люди. Але громада нічого не зробила Петрові. Він набрав три повних мішки хліба й одвіз у гамазеї. І немов удруге на світ народився тоді. Громада не розумом, а якось серцем почула, як Петро міг дійти до такого діла, і ніхто більше не згадував про його. Сам Петро потроху заспокоївся. І Горпина знов стала його Горпиною, такою, як і перше була... І стали вони знову жити, як жили...
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.
Освіта.ua
25.05.2022