«Без хліба» Борис Грінченко (стислий переказ)

Читати онлайн стислий переказ оповідання Бориса Грінченка «Без хліба» 

«Без хліба» Борис Грінченко (стислий переказ)

Тема: розповідь про важке життя селянської родини та її поведінка під час вирішення життєвих проблем.

Ідея: утвердження думки про силу та цінність народної моралі як основи справедливості й щасливого життя.

Персонажі: 

  • Петро – бідний селянин. «Петрові дитячий плач мов ножем серце краяв».
  • Горпина – його дружина. «Але що ж я з собою зроблю, коли я не можу, коли мені несила до того звикнути (до думки, що її чоловік злодій). Краще б я з голоду вмерла, ніж це сталося».
  • Староста. «Він у достатках,.. та ще й краде»; «…Як сам, то хіба не бере відтіля ж (з гамазеї. Торік же вкрав четверть ячменю...»; «… он і староста: сам гроші громадські краде, а нам хліба шматка не дає».
  • Громада. «Громада не розумом, а якось серцем почула, як Петро міг дійти до такого діла, і ніхто більше не згадував про його». 

Стислий переказ 

У плохенькій хатці на краю села злиденно жив селянин Петро з жінкою Горпиною та маленькою дитиною, що народилася нещодавно. На весну у них не стало хліба. Тижнів зо три позичками жили, а потім їм і позичати вже ніхто не хотів, бо чи повернуть з такими нестатками. Спробував Петро на сусідньому хуторі до пана найнятися, так не взяли. У другого пана теж не взяли. Одяг на Петрові латаний, от і подумав пан, що чоловік – гольтіпака. 

Встала Горпина одного ранку, підійшло до діжки з борошном, а там лише на дві перепічки спекти залишилося. Дитина прокинулась, плаче, голодне. Горпина почала годувати, а молоко в неї від недоїдання пропало. Дитячий крик ножем крає серце Петру. 

Пішов він до старости у ратушу. Сподівався отримати дозвіл на мішечок жита з гамазеї (склад для зерна). «Глянув на його староста та й засміявся: «Ге, хлопче! Цього ми не можемо своєю волею зробити, на це дозвіл од начальства треба». Умовляння, що скоро віддасть позичене, не подіяли. 

Пішов Петро з ратуші ні з чим. І така злість у його в серці заворушилася на старосту, що й не сказати. Думає:: «Не вмирати ж із голоду! Моє ж добро, не чиє там, бо й я ж туди зсипав, а тепер, як мені їсти нічого, так дати не можна! Ну, так я ж у вас не прохатиму! Я й сам без вас візьму!» Наважився сказати про свій задум Горпині. Вона відговорювала від крадіжки, говорила, що це гріх, що краще вмерти, ніж стати злодієм, але утримати чоловіка не змогла. 

Ось діждався Петро півночі, узяв з собою три мішки й свердел та й пішов до гамазеїв. По дорозі боровся із сумнівами: «Може, вернутися?.. А завтра знову будемо без хліба!.. Ні вже – піду!» 

Прийшов, низенько в стіні будівлі просвердлив дірку, бо знав, з якого боку зерно лежить, і трясучись, як у лихоманці, «наточив» неповні три мішечки жита. Потім заткнув дірку цурпалком, а те зерно, що трохи просипалось з дірки, присипав землею. Відніс мішки на могилу і сховав у бур’яні. Нікому й на думку не спало, що можна було вкрасти хліб із замкненої гамазеї. Та й сама крадіжка була невеличка, а, значить, не дуже помітна. 

Того хліба вистачило ненадовго. Та доля всміхнулась Петрові, йому вдалося таки найнятися до пана. Злидні зостались, але голодними вже не були. Можна було б і заспокоїтися. Але Горпина ніяк не могла відкинути думку, що її чоловік – злодій. Вона «мов не та до його стала. Зникли ті розмови щирі та ласкаві, – тепер вона з чоловіком іноді й слова не промовить за день – сумна-сумна ходить». 

Він розумів жінку: «його самого вже починала гризти згадка про крадіжку». Може, піти до громади і признатися? Бо «загинуло його щастя, може, навіки загинуло. А воно ж було колись, те щастя, було навіть і тоді, як голод їх мучив. А тепер усе зникло. Тільки груди пече, так пече...» А дружина? «Хоч би налаяла мене, хоч би докоряла, а то мовчить, нічого не каже, а як билина сохне». 

Одного дня наважився. Прийшов у волость до громади та упав до її ніг: «Люди добрі! Простіть мене, бо я злодій! Я вкрав з гамазеї...». Люди одразу навіть не второпали, про що це Петро говорить. Коли зрозуміли, писар звелів арештувати його, та громада не дала: «Це наше добро, наш і суд». Люди простили Петрові вимушений злочин, бо громада «якось серцем почула, як Петро міг дійти до такого діла, і ніхто більше не згадував про його».

Згодом Петро зміг заробити гроші і повернув до гамазеї повні три мішка хліба. От тоді відчув себе так, ніби вдруге на світ народився. «Горпина знову стала, такою, як і перше була... І стали вони знову жити, як жили...».

Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.

Освіта.ua
25.05.2022