«Сойчине крило» Іван Франко (стислий переказ)

Читати онлайн стислий переказ психологічної новели Івана Франка «Сойчине крило»

«Сойчине крило» Іван Франко (стислий переказ)

Тема: зображення типу нової жінки, яка намагається відстояти своє право на щастя, внутрішню свободу, але помилки при виборі рішень призводять її до жахливих життєвих обставин і страждань; повернення «відлюдька» до нового життя «у вірі, надії, любові».

Ідея: утвердження, що основний закон життя – це щира любов, яка облагороджує душу; відповідальність за людину, яку кохаєш, і за власні хибні вчинки, бо за них доводиться розплачуватися.

Персонажі: 

  • Хома (Массіно) – пан-радник, «… відлюдькуватий інтелектуал»; «… освічений чоловік, матеріаліст і детермініст»; «Сороковий рік життя, так як і тридцять дев’ятий, і тридцять восьмий, починатиму зовсім інакше. Відлюдьком, самітником... Жити для себе самого, з самим собою, самому в собі!»; «Світові бурі, потреби, пристрасті, мов щось далеке і постороннє, шумлять наді мною, не доходячи до моєї твердині. Я даю тому зверхньому світові свою данину, посвячую йому частину свого життя в заміну за ті матеріальні і духові добра, що потрібні мені для піддержання свого внутрішнього життя»; «Не слід бажати нічого над те, що здоровий розум показує можливим до осягнення. Печеного леду не слід бажати. Нехай молокососи та фантасти бажають неможливого! Мої бажання повинні йти і йтимуть рука в руку з можністю виконання».
  • Марія Карпівна (Маня, Манюня, «Сойка») – дочка лісника, кохана Хоми. «Се чорт, не женщина! Завважую, що вона, пишучи се, немов душею розмовляла зо мною і, укладаючи свої фрази, рівночасно своїми ящірчачими очима слідила кождий рух моєї душі. Вела зо мною нечутний діалог і зараз же відповідає на кождий заміт, що ворушиться в моїй душі»; ««Тямиш той ліс, мій рідний ліс... Се не був ліс, се я була... «Я так мало знала світу... Виросла в лісі, при мамі і при батькові, серед добрих, чесних, недосвідчених людей». «Не я покинула тебе, а ти не зумів удержати мене, ти не вірив у мене, в мою щирість, у мою любов. Ти приймав мої пестощі, всі вияви мойого розбурханого молодого чуття з пасивністю сибарита – нехай і так, що ніжно, вдячно, але не виходячи з-поза заборола свого успокою, свого егоїзму. І я відчула се».
  • Карл – лісничий, батько Марії. Доньчине «загадкове щезнення ввігнало в гріб його». 
  • Генрись – 26-літній практикант батька Мані, який виявився злодієм. «Хлопець ледве 26-літній, рум’яний, ніжний, як панночка. Так мало говорив у товаристві... Рум’янівся при кождім натяку на любов та на жіночий рід. Працював так пильно в татковій канцелярії. Був такий тихий, слухняний, такий делікатний та чемний у поводженні...»; Старий любив його, як свою дитину. Держав у себе в лісничівці. Водив із собою по лісі. Не мав, здається, перед ним ніякого секрету»; «Він був не злий хлопець з природи, але бездонно зіпсутий. Змалку вихопившися з батьківського дому, пройшов усю злодійську школу на варшавськім бруку». 
  • Зигмунт – ватажок банди. «Негарний з лиця, старший літами, з грубими, малокультурними звичками та манерами»; «То був пан високий, сильний, плечистий, як медвідь, з великою чорною бородою, з малими блискучими очима, з понурим видом, від якого віяло якимось холодом і жахом».
  • Володимир Семенович – молодий залізничний інженер, який програв Маню в карти Свєтлову. «Володимир Семенович був чудовий чоловік. Стілько смирності, делікатності та вирозумілості я ще не стрічала у мужчини. Від першої хвилі знайомості я говорила з ним свобідно, як із старим добрим знайомим. Він услугував мені, упереджав мої бажання, дбав за всі дрібниці в дорозі і на кватирі, як добра мати. Я дивувалася не раз, відки в Росії беруться такі мужчини. Та швидко мені довелося пожалкувати, як вони пропадають,– як скоро і як глибоко падають!»
  • Никанор Ферапонтович Свєтлов – багатий золотопромисловець з Сибіру, якому Володимир Семенович програв Маню в карти. «… велетень… з широкою рудою бородою, з товстим червоним лицем і плескатим носом»; «Чоловік немолодий уже, із тульських купців, багач страшенний. Дива оповідали про його жорстокість і багатства. Між іншим, він був великий аматор жінок і в кождім своїм заводі, яких мав кільканадцять понад Байкалом, держав, казали, цілі гареми»; «… ви в Сибірі, а не в вашій єретицькій Німеччині. Ми ще тут, богу дякувати, живемо в страсі божім і в послусі і маємо способи уговкувати непокірних».
  • Сашка – ватажок банди, який перестрів та вбив Свєтлова. «Хто він був, якої народності і якої віри, сього не знав ніхто, і до сього було всім байдуже. Мені здається, що він був жид. … Його на місці повісили».
  • Серебряков – капітан-п’яниця, який після вбивства Сашка «привласнив» Маню і бив її разом з жінкою, яка перебувала з ним у шлюбі. «Ані побут між злодіями, ані блукання по сибірських тундрах, ані життя в тайзі серед бродяг не було для мене таке страшне та погане, як життя в домі капітан-ісправника Серебрякова».
  • Микола Федорович – військовий, учасник війни з Китаєм, за яким до самої його смерті від поранення доглядала Маня.
  • Івась – тихий слуга Хоми. 

Образи-символи:

  • Сойка – символ героїні новели – Марії, символ волі, свободи.
  • Сойчині крила – символи душі, що прагне кохання.
  • Червона сукня з білими цятками – символ пам’яті, вірності.
  • Подвійне сонце – символи подвійного життя: побутового і того, що відбувається в душі.
  • Ліс – символ життєлюбності, енергії, проте і символ незвіданості.
  • Дзвінок – символ тривожного очікування чогось.  

Стислий переказ

Із записок відлюдька.

Оповідач Хома – пан-радник, веде щоденне життя, «осяяне подвійним сонцем, наповнене красою й гармонією». Він – «відлюдькуватий інтелектуал» і сибарит, готується спокійно й самотньо зустріти Новий рiк i сорок рокiв зі дня народження у тиші свого кабінета без песимізму, «зайвого оптимізму» та поспіху, як це робить вже два роки поспіль з того часу, як кохана дівчина покинула його.

Раптом лунає дзвоник, і слуга Івась приносить йому листа з далекого Порт-Артура. Хома довго вагається, чи відкривати його, чи відразу кинути у вогонь. Адже знає, що іноді «досить одного слова, щоб убити людину чи на довгi лiта зробити її нещасливою». Цікавість перемогла, і він відкрив конверт.

У ньому лежало засушене сойчине крило, а лист мав підпис: «Твоя Сойка». Його написала Марія – та дiвчина, яку він вперше побачив у лісі в мисливському одязі й покохав всім серцем. Він називав її Манюсею, а вона його – Массіно, а себе – Сойкою. То були щасливі, як він вважав, дні для обох. Але однієї ночі вона зникла, втекла від нього з нікчемним хлопцем – практикантом Генрисем. Ця подія завдала йому великого болю і «випхнула з кипучої течії громадської праці». Три роки він не знав, де вона і чи жива взагалі…

І ось лист від неї, зрадниці… Читати, чи ні? Цікавість перемогла, читає…

Марія у листі питає Хому, чи пам'ятає він її рідний ліс, ïхнi зустрiчi та пестощі пiд хатиною, чи пам’ятає ту сойку, яка дивилася на них з дерева, що росло біля цієї хати. Вона згадує, як спочатку полюбила пташку, а потім почала ревнувати її до нього, бо та своїм скрекотом будила Массіно вранці раніше за неï. Вона стрілила сойку, а потім довго плакала над нею, і Хома її втішав… Чи пам’ятає він про це?

«Я заховала її крильця, поклала їх між обложки і картки свойого молитовника і не розставалася з ними ніколи. …А тепер посилаю тобі одно з них. Здається мені, що се летить до тебе половина моєї душі» – так пояснила Марія цю посилку. 

Дівчина зізнається, що грала з ним, але так, як «кокетує квiтка, розкриваючи нiжнi пелюсточки й розливаючи навколо себе чарiвнi пахощі». Просить не сердитися на неї, дорікає: «не я покинула тебе, а ти не зумів удержати мене, ти не вірив у мене, в мою щирість, у мою любов. Ти приймав мої пестощі, всі вияви мойого розбурханого молодого чуття з пасивністю сибарита – нехай і так, що ніжно, вдячно, але не виходячи з-поза заборола свого успокою, свого егоїзму. І я відчула се».

Далі Марія пише про подробиці втечі, емоції, які вона відчула тієї ночі, про те, що це була її фатальна помилка. «Рум’яний, ніжний, як панночка» скромний хлопець насправді виявився злодієм. І не одруження з ним чекало на неї у Варшаві, не знайомство з його багатими батьками, а вояжі у складі банди, якою керував Зигмунт. Коли вона про все це вперше взнала, то хотіла повіситись, так Зигмунт врятував. Вдруге вона спробувала повіситись, коли арештували Генрися, а вона під натиском Зигмунта була змушена віддатися поліцмейстеру. За цю «платню» той відпустив хлопця…

Далі Марія пише, що зараз вона сидить у Порт-Артурi, доглядаючи конаючого від поранення Миколу Федоровича – військового, який брав участь у війні з японцями. Пише, що хоче сповідатися Массіно у листі, мріє повернутися до нього й береже для цієї зустрічі ту червону в бiлих цяточках сукню, у якій він бачив її в останнє, три роки тому, у ніч її втечі з Генрисем.

Тоді вона ще не знала, що перед втечею хлопець обікрав ïï батька, забравши всі гроші зі скарбниці. Батько ж подумав, що це зробила вона, і не став шукати дочку-злодійку, помер з горя через три місяця. А вона ж тоді ще була «горда, чиста, чесна і непорочна».

Генрися впiймали на крадіжці в Одесі, зав’язали у мішок і кинули в море. Так сказав Зигмунт. Але їй здається, що він був причетний до зникнення «молокососа», бо сам хотів володіти нею. Маня відчула себе вільною тільки тоді, коли Зигмунта заарештували. Вона сiла в поïзд i поïхала. 

У дорозi познайомилася з молодим залізничним iнженером Володимиром Семеновичем, що їхав за призначенням до Сибиру. Він видався Марії дуже делікатною, розумною й стриманою людиною. Коли Володя запропонував їй їхати з ним, вона погодилася. 

Перші два місяці життя з ним в Іркутську були майже щасливими, але потім без книжок й доброго товариства Володя почав нудитися, приходити додому п’яним. Одного дня він програв Марію в карти ласому до жінок золотопромисловцю Свєтлову. Той чоловік добре ставився до неї, але вона нічого, крім огиди, до нього не відчувала.

Якось їхали разом у Красноярськ на завод Свєтлова. У дорозі на них напала шайка розбійників, серед яких Марія впізнала Зигмунта. Він давно «полював» на неї, очікуючи слушного момента. Свєтлова вбили, а Маню забрали, як здобич. Зигмунт марно намагався довести, що Марія належить йому. Вона дісталася ватажкові розбійників – Сашки. Зигмунт не стерпів цього і навів на банду три роти солдат. Сашку стратили на місці, інших, а заодно і наводчика Зигмунта, закували. Маню забрав до себе капітан Серебряков. 

Перебування у нього стало для неї найтяжчим, найстрашнішим випробуванням з тих, що вона вже зазнала. Капiтан жорстоко бив її та свою дружину з приводу й без приводу, не розбираючись, кого б’є. Мані вдалося втекти від нього, хотіла втопитися в Байкалі, але натрапила на поïзд, яким ïхали вiйська на вiйну. I вона поïхала з ними, бо після всіх поневірянь ïй уже було байдуже, куди їхати i з ким.

Марія закінчує листа повідомленням про те, що Микола Федорович помер і його поховали з почестями. А зараз гримлять постріли гармат, напевно, починається новий штурм. Незважаючи на обстріл міста, вона збирається піти до моря, щоб віддати цього листа знайомому китайцю, а той передасть на пошту. Марія вірить, що колись вона зустрінеться зі своїм Массіно. Це неодмінно відбудеться якщо не на цьому світі, так на тому. Їй здається, що «якби на хвилю перестала у це вірити, то здуріла б, руки наложила б на себе».Підпис: «Твоя Сойка».

Хома дочитав останній аркуш листа з очима повними сліз. Було близько дванадцятоï. Кудись зникли його «естетичні принципи» й «тихе задоволення». У голові ширяли думки: «Ось де страждання! Ось де боротьба, і розчарування, і безмежні муки, і крихітки радощів, задля яких і безмежні муки не муки!». А потім, враз: «Голубочко моя! Де ти, озовися! Нехай у сю новорічну годину хоч дух твій перелине через мою хату і торкне мене своїм крилом! Нехай його подих донесе хвилю дійсного, широкого, многостраждущого життя в моє слимакове, паперове та негідне існування! Може, й я прокинуся, і стрясу з себе ті пута, і рвануся до нового життя!»

Лунає дзвiнок. В кабінет заходить Iвась й говорить, що прийшла якась дама у вуалі. Вона хоче побачитися з паном радником. У передпокої холодно, а вона зняла хутро й сидить у легкiй червонiй сукнi з бiлими цятками.

«Проси!» – коротко відповів на це Хома.

Цитати з твору:

  • «Що таке чоловік для чоловіка? І кат, і Бог! З ним живеш – мучишся, а без нього ще гірше! Жорстока, безвихідна загадка!»
  • «Щастя – се факт, який не потребує доказу».
  • «Женщина жиє чуттям і, як геліотроп до сонця, обертається все до тих, що вміють найліпше грати на струнах чуття».
  • «Коли б у всіх людей не було віри в чуда, женщини витворили б її».
  • «… я не зробив нічогісінько, щоб задержати її, прикувати її до себе. Що я колисався в колисці сибаритства та егоїзму, поки вона розливала передо мною коштовні пахощі своєї першої любові...»
  • «Не слід бажати нічого над те, що здоровий розум показує можливим до осягнення».
  • «Суспільність, держава, народ! Усе се подвійні кайдани. Один ланцюг укований із твердого заліза – насилля, а другий, паралельний із ним, виплетений із м’якої павутини – конвенціональної брехні».
  • «Без оптимізму, без зайвих надій, бо оптимізм – се признак дитячої наївності, що бачить у житті те, чого нема, і надіється того, чого життя не може дати».
  • «Без песимізму, бо песимізм – се признак хоробливої малодушності».
  • «Без зайвої байдужності і без зайвого ентузіазму! Без зайвого завзяття та жорстокості в життєвій боротьбі, але й без недбальства та слямазарності. У всьому розумно, оглядно, помірковано і поперед усього спокійно, спокійно, як годиться сороклітньому мужеві».
  • «Дурень, хто на порозі сорокового року життя не пізнав ціни життя, не зробився артистом життя!»
  • «Поперед усього до чорта меланхолію!»
  • «І подумай собі, що іноді досить одного слова, щоб убити чоловіка, щоб навіки або на довгі літа зробити його нещасливим!»
  • «Чоловік найменше розуміє жарту в таких речах, які найменше розуміє».
  • «Чи осмілишся проклясти те літо за те тілько, що воно минуло?»
  • «Життя – се мій скарб, мій власний, одинокий, якого найменшої частинки, одної мінутки не гідні заплатити мені всі скарби світу. Ніхто не має права жадати від мене найменшої жертви з того скарбу, так, як я не жадаю такої жертви ні від кого».

Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.

Освіта.ua
25.05.2022