 |
Читати онлайн скорочено філософську поезію Івана Франка «Легенда про вічне життя» |
«Легенда про вічне життя» Іван Франко (скорочено)
1
Олександер Великий весь світ звоював
І отсе в Вавілоні мов бог раював.
А побожний аскет вік в пустині прожив
І молитвою й постом богині служив.
Наче сонце, що разом прогонює тьму,
Так богиня в опівніч явилась йому. (…)
А с к е т м о в и т ь:
«Хоч яке се життя і трудне, і сумне,
Дай, щоб старість і смерть оминули мене».
Б о г и н я м о в и т ь:
«Ну, як се в тебе дар найцінніший з усіх,
На ж тобі сей малий золотистий горіх».
Одну нічку не спи, один день промовчи
І, очистивши ум, сей горіх розтовчи.
Шкаралющу в огонь, а розкусиш зерно,
Дасть тобі молодим вічно жити воно».
2
Цілий день промовчав, і не спав усю ніч,
І готовивсь аскет на великую річ. (…)
(…) Та ось сумніви в серці повстали страшні:
«Вічно жить – молодим – ну, пощо се мені?
Чи вертати у світ, де панує борба?
Чи ось тут вічно жить? Се ж безумство хіба!» (…)
(…) «У нас цар молодий, богорівний наш цар!
Богорівним зовсім його зробить твій дар.
Міліонам він сонце, життя є нове,
Для добра міліонів хай вічно живе».
3
Олександер Великий весь світ звоював,
Та дівчини рабом себе він почував.
Персіянки Роксани предивна краса
В його серці горить, мов пожар, не згаса. (…)
(…) Та хвилина мине, і він чує, що ось
В її серці вороже ворушиться щось,
І в очах, ще вогких від любві і жаги,
Дикі іскри горять, наче злі вороги.
3 її уст вилітають бажання страшні –
Се бажання пожарів, убійства, різні,
Їй опертись король не здоліє й на мить (…)
… Чи любов се, чи чад?..
День у день із небес його кидає в ад. (…)
4
Олександер Великий богині моливсь:
«Дай, богине, щоб нині весь світ проваливсь!
Або дай, щоб скінчилася мука моя,
Щоб я знав, чи богиня вона, чи змія?
Чом міняється так, кілько є в дні годин?
І чи в серці її я паную один?»
В тій хвилині аскет перед ним опинивсь
І покірно царю до землі поклонивсь.
«Вічно жий, царю мій! Хай твої вороги
Згинуть! Ось тобі дар від твойого слуги». (…)
(…) І він все розповів, звідки має сей плід,
Що робить, щоб богині сповнить заповіт.
«Міліонам ти сонце, добродій єси,–
Будеш жить вічно юний, як плід сей з'їси». (…)
5
«Вічно жить! Молодим! А вона? А вона?
Постаріє, зів'яне, мов квітка марна!
Що без неї життя? Сонце? Небо? Сам рай?
З нею жить! Або радше ти сам умирай!»
Вже й не думає цар, до Роксани біжить:
«Серце, ось тобі дар: вічно в юності жить!» (…)
(…) «Коли любиш мене, моє сонце ясне,
Дасть безсмертя обом нам зерно те дрібне.
А не любиш...– урвав.– Кого хочеш люби!
Ось тобі сей горіх! Що захочеш – роби!» (…)
6
Гей, Роксано, красуне, що думаєш ти?
Чи про те, щоб з царем до безсмертя дійти?
Не про те! (…)
(…) Інший цар там царить.
Він мета її мрій, осолода очей,
Над усіх милий їй генерал Птолемей.
Хоч не любить її і холодний, як лід,
Вона рада свій вік дать за сам його вид.
«Вічно жить молодій, а без нього? О, ні!
Краще він хай живе, дасть безсмертя й мені!
Ну ж, поможе сей плід його серце здобуть!
А як ні, то мені краще в світі не буть».
Птолемея знайшла і дала йому плід,
І сказала, який в нім лежить заповіт.
А як ніч надійшла, вона тихо пішла,
Олександру в вино трути-зілля влила.
7
Занедужав король, важко стогне, кричить,
А Роксана при нім не ридає, мовчить. (…)
(…) По всім краю йде вість, наче змора та сон,
І сумує весь край, і рида Вавілон.
Ось у строях, білилах, рум'янах ціла,
В Олександрів покій куртизана ввійшла.
«Вічно жий, царю мій, на потіху для всіх!
Ось від мене тобі чудодійний горіх»!
Спалахнув Олександер: «Нещасна, дрижи!
Від кого маєш плід сей? По правді скажи!»
Та дівча не дрижить, не спускає очей:
«Мені дав його твій генерал Птолемей».
8
Олександер у болях жорстоких лежав
І в руці своїй плід чудодійний держав.
«Вічно жить і любить! День за днем! День від дня!
А життя – то борня! А любов – то брехня! (…)
(…) Не для нас, о богине, твій божеський дар!
Хоч над світом я цар, та над серцем не цар.
Міліони людей можу вбить, погубить,
Та чи змушу кого мене вірно любить? (…)
(…) А без щастя, без віри й любові внутрі
Вічно жить – се горіть вік у вік на кострі!» (…)
9
І в тріскучий огонь із пахучих полін
Чудодійний горіх бистро кидає він. (…)
(…) Прояснів його ум, серце збулось химер,
А в опівніч саму Олександер умер.
1898 р.
Історична довідка
Прототипами персонажів легенди є реальні історичні особи:
Олександр Македонський – дев'ятнадцятий цар давньої Македонії (356 до н. е. – 323 до н. е.), прозваний ще за життя Великим. Він вихованець видатного давньогрецького філософа Аристотеля, геніальний полководець, адміністратор і політик, засновник великої держави, що охоплювала Македонію, Грецію, Перську імперію та Єгипет. Раптово помер у Вавілоні. Одна з непідтверджених версій швидкоплинної ранньої смерті (32 роки) – отруєння.
Роксана – бактрійська княжна, полонянка і перша дружина Олександра Македонського. За свідченням давньогрецького письменника, історика і філософа-мораліста Плутарха, Роксана була «красивою і квітучою дівчиною, у яку він (Олександр Македонський) одного разу закохався», і стала «тією єдиною жінкою, яка підкорила його». Роксана супроводжувала свого чоловіка в його завойовницьких походах. Через місяць після його смерті народила сина, якого назвала на честь батька Олександром. Надалі її доля склалася трагічно. Разом з новонародженим вона опинилась в центрі політичних інтриг без захисту й заступництва з боку претендентів на царський престол. Коли хлопчику виповнилося 14 років, і матір, і сина отруїли.
Птолемей – друг Олександра Македонського з дитячих років, його вірний охоронець і хоробрий полководець. Після смерті Македонського став правителем Єгипту.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.
Освіта.ua
25.05.2022