Тема: особисте щастя, добро і зло, вірність і зрада, кохання та ненависть, доля жінки в примусовому шлюбі.
Ідея: засудження несправедливого суспільного ладу і соціальних причин, які спонукають одних людей красти особисте щастя у інших
З історії написання та публікації
Франко зазначав, що поштовхом до створення драми «Украдене щастя» стала почута їм від української фольклористки Михайлини Рошкевич народна «Пісня про шандаря», яку вона записала від селянки Євдокії Чігур в селі Лолин Долинського повіту (Галичина).
Цій пісні митець приділив особливу увагу в своїй праці «Жіноча неволя в руських піснях народних» (1883), а через десять років на основі її сюжету написав драму «Украдене щастя», значно розвинувши і збагативши тему й проблематику пісні.
Уперше твір був надрукований у журналі «Зоря» у 1894 році, і тоді ж вийшов окремим виданням. Він приніс Франку визнання й популярність. Про величезний успіх драми свідчить той факт, що на другій виставі у Львові глядачі влаштували автору бурхливу овацію, а молодь піднесла йому на сцені лавровий вінок.
Спектаклю були присвячені численні статті. Театральний оглядач Теофіл Меруновіч писав, що поява на Україні «Украденого щастя» – «це політична подія», така драма для української сцени є «оригінальним твором, де кожна сцена, кожен вислів дихають правдою ... Це вірний вираз оригінальних прикмет українського народу». На конкурс оригінальної української драми автор представив твір під назвою «Жандарм», але за вимогою журі був змушений змінити її, щоб уникнути конфлікту з австрійською цензурою.
У 1924 році за однойменною драмою Івана Франка чеський композитор Володимир Амброс написав оперу «Украдене щастя». У 1960 році український композитор Юлій Мейтус також створив оперу на основі цієї п'єси. є й екранізації драми «Украдене щастя» – фільми 1984 та 2004 років.
Дійові особи:
- Микола Задорожний – чоловік, літ 45, невеликого росту, похилий, рухи повільні.
Сам про себе: «проробив чоловік свою силу на чужий людей»; «… я втоптаний у болото, обдертий з чести, супокою і поваги, зруйнований, зарізаний без ножа».
Настя про Миколу: «чоловіка маєш доброго, тихого, роботящого, що трохи не молиться до тебе»; «… такий тихий та смирний»; «… занадто м’який, занадто податливий».
«Він такий добрий, він хробака дарма не розтопче, не то щоб чоловіка вбив!»;
«Роботу покинув, господарство занедбав…»; «Слухай, Анно! Я тебе розумію. Я люблю тебе. Мені жаль тебе, як власної душі. Я не хочу бути твоїм катом, бо знаю, що ти й без мене багато витерпіла. Тілько одно тебе прошу: вважай на людей! Не на мене – нехай уже я так і буду нічим для тебе, – але на людей. Щоб люди з нас не сміялися!»
- Анна – жінка Миколи, літ 25.
Анна сама про себе: «мене одурили, ошукали, мов кота в мішку продали»; «В мене є чоловік, шлюбний. Я йому присягала і йому додержу віри»; «от-от вспокоюся, піддамся своїй долі, давні рани перестануть боліти»; «одурили, ошукали, загупали, обдерли з усього»; «доки сила моя була, я була тобі вірною, хоч іншого любила. Але тепер не стало моєї сили». Микола про Анну: «… сумує та тоскує вона біля мене»; «… бідна моя небого»; «… у тебе чиста душа, невинна»; «… була добра, щира та вірна, …до рани можна було приложити її»; «Анно! Аннице моя! Тільки ти…не забудь мене»; «… не топчи в болото моєї бідної голови. А ні, то вбий мене, щоб я не дивися на те».
Настя про Анну: «остатна!», «огидниця», «без серця вона», «весь стид загубила» «тота жінка ані стиду не має, ані серця», «поганий приклад дає…на публіку людську, з тим Гурманом волочиться».
- Михайло Гурман – жандарм, високий, здоровий мужчина, літ З0, коханий Анни. «У жандармах служить уже три роки», «Я був чесний парубок, може, трохи, загорячий, запалкий»; «О, я не такий, щоб тебе пустити з рук! Раз мені щастя всміхнулося по тільких роках, то вже я тепер не випущу його!»; «„Жий та дихай, доки жиєш!.. Як буде зле, тоді час буде думати про те зле!.. Будемо любитися, доки можна. Будемо людям в пику сміятися, доки можна, доки вони нас під ноги не візьмуть…».
- Олекса Бабич – селянин, літ 40, сусіда Миколи.
- Настя – жінка Олекси, літ 35.
- Війт – селянин, літ 50.
- Шльома – орендар.
- Селяни, селянки, парубки і дівчата, музики та інші.
Стислий переказ
Події розгортаються коло 1870 року в підгірськім селі Незваничах.
Зимова ніч. За вікнами сільської хаті Анни – дружини наймита Миколи Задорожного, хуртовина. У кімнаті зібрались на вечорниці дівчата та парубки. Вони співають жалісну пісню
Ой там за горою та за кремінною
Не по правді жиє чоловік з жоною.
Один із парубків розповідає, що його батько казав: «Як чоловік жінки не б’є, то в ній утроба гниє». Анна з кумою Настею, сусідкою, пораються коло печі. Насті не подобається настрій пісні й розмови, бо сказане у лиху годину може справдитись. Вона говорить: «Тут ангели божі літають, одна хата в цілім селі, де святий супокій, та згода, та лад, та любов – а ви якесь таке завели, що гидко…»
Анна частує молодь варениками, а потім відходить з Настею осторонь. Їй чомусь лячно, вона передчуває нещастя. Молодиці ведуть розмову про своє життя. Виявляється, що Настя знає про Анну майже все: «Все знаю, небого моя, все знаю. Як тебе брати побивали, за наймичку мали, між людей не пускали і вкінці за наймита замуж випхали, ще й на посагу покривдили».
Коли молодь розійшлася по своїх домівках, Настя залишається з Анною і розказує їй, що до них вчора заходив Михайло Гурман – парубок, якого Анна колись кохала. Анна не вірить, адже сама бачила листа з повідомленням про загибель Михайла, якого їй, плачучи, показала мати парубка.
Настя пояснює, що той лист був фальшивий, і це зробили брати Анни, щоб віддати її заміж «на десяте село». Анна розуміє, що її одурено та обкрадено: «Вони Михайла боялися, щоб не відібрав від них моєї батьківщини. О, так, так! А сей покірливий наймит ще й рад, що що-небудь дістав». Настя намагається заспокоїти Анну, нагадує, що вона тепер заміжня жінка і їй треба Михайла забути.
Микола повернувся додому пізно ввечері, одяг весь у крові. Пояснив Анні, що його побив війт за те, що він заперечував звинувачення у незаконному продажу дров. Ще й сказав, що цією непристойною справою займається сам війт.
У цей час до них приходить у формі жандарма Михайло Гурман. Помітивши, що Микола весь подряпаний, починає розпитувати, як, де і чому це сталося. Виждав момент, коли він залишився з Анною на самоті, почав допитуватися, чи вона все ще кохає його? Розказував, як страждав, почувши про її одруження, як проклинав за зраду.
Молодиця відштовхує його, скрикує: «Мовчи, мовчи! Що ти говориш? Не смій до мене так говорити. Я шлюбна жінка, я чоловіка маю», просить, щоб Михайло залишив її сім’ю в спокої, не завдавав нових страждань ні їй, ні Миколі. Але Михайло на це відповідає: «О, я не такий, щоб тебе пустити з рук! Раз мені щастя всміхнулося по тільких роках, то вже я тепер не випущу його!»
Миколу турбує стан дружини, і він питає жінку, чи дуже вона колись любила Михайла? Анну це обурює, проте, залишившись на самоті, згадує минуле: «Чи дуже любила сього Михайла? Здається, що дуже, коли й досі вся тремчу, всю мене мороз проходить, як його згадаю. Здається, що таки дуже. А може, більше боялася його, ніж любила. У, сила у нього! Вола за роги хопитьта й на землю кине. Господи, таких, як мій, то йому ніщо двох у одну жменю».
Приходять жандарм, війт, сусід Олекса Бабич і ще один селянин. Михайло звинувачує Миколу у вбивстві жидів у корчмі. Його бачили коло неї якраз під час вбивства, знайшли сліди крові на його чоботах, кожусі і сокирі. Трохи згодом кров знайшли і на санях. Миколу заарештовують. Гурман залишається в хаті, нібито для того, щоб допитати Анну. Він змушує її зізнатися, що вона його досі любить.
Святковий день. Молодь перед корчмою збирається до танців. Купка жінок обговорює події в родині Задорожних. Пройшла чутка, що Миколу повісять за скоєне ним вбивство. Настя розказує про те, що Михайло двічі на тиждень ночує у Анни. Коли вона сама з’являється біля корчми, до неї всі ставляться вороже. Приходить і Гурман. Він з Анною приєднується до танцюючих. Інші пари розступаються. Вони не хочуть танцювати разом з жінкою, яка розважається в той час, коли її чоловікові загрожує смертельна небезпека.
Аж тут з’являється змучений Микола, якого випустили з в’язниці за браком доказів у його причетності до вбивства. Анна лякається, а Михайло невимушено каже, що то він сприяв звільненню Миколи, бо знайшов справжніх вбивць, і пропонує відмітити свято усім разом у хаті Миколи.
Анна сама в хаті. Вже тиждень вона не бачилась з Михайлом і з нетерпінням чекає його приходу. Жінка до нестями закохана у Гурмана: «Та й чи ж не віддала я йому все, все, що може віддати жінка любимому чоловікові? Навіть душу свою, честь жіночу, свою добру славу. Присягу для нього зломала. Сама себе на людський посміх віддала. Ну, і що ж! Мені байдуже! Він для мене все: і світ, і люди, і честь, і присяга».
Коли той приходить, Анна радо кидається в його обійми: «Я тепер спокійна, нічого не боюся, ні про що не думаю, нічого не знаю, тільки тебе одного». Все це бачить Микола, і коли Михайло вийшов з хати у своїх справах, з плачем благає дружину схаменутись, не ганьбити себе і його хоч прилюдно: «Слухай, Анно! Я тебе розумію. Я люблю тебе. Мені жаль тебе, як власної душі. Я не хочу бути твоїм катом, бо знаю, що ти й без мене багато витерпіла. Тілько одно тебе прошу: вважай на людей! Не на мене – нехай уже я так і буду нічим для тебе, – але на людей. Щоб люди з нас не сміялися!»
Але жінка залишається невблаганною й відповідає, що в неї не вистачає сил опиратися коханню до Гурмана. Жандарм повертається, чоловіки п’ють вишнівку. Микола зичить смерті Михайлу, а той на це не зважає і виганяє п’яного Миколу з хати, щоб залишитися з Анною наодинці.
Миколина хата. Анни й Михайла немає. У хаті зібралося чимало людей. Микола частує гостей горілкою, а вони дають йому поради, як треба поводитися з жінкою і жандармом. Якщо Задорожний подасть на Гурмана в суд, вони будуть свідками на його боці. Тоді Гурмана переведуть в інше село.
Коли з’являється Михайло з Анною, Микола плює своєму кривднику в обличчя. Той б’є Миколу по голові і виганяє всіх гостей з хати, щоб серйозно поговорити з Миколою. Гурман дорікає Миколі за те, що той почав пити і скоро проп’є все майно. Микола у свою чергу запитує, яке право має Михайло приходити в чужу хату і виганяти його гостей. Жандарм відповідає, що в нього є таке право, бо колись Микола у змові з братами жінки вкрав у нього щастя – Анну, його «одинокий, найдорожчий скарб».
Микола хапається за голову: «Я? Вкрав тобі… Господи, що се зо мною? Чи весь світ догори ногами перевертається? Я, втоптаний у болото, обдертий з чести, супокою і поваги, зруйнований, зарізаний без ножа – я по-твойому, виходжу ще й злодієм?»
Гурман кепкує з Миколи, говорить, що він «не чоловік, а віхоть», бо за три роки не зміг причарувати до себе жінку. Він сам має намір залишитися в них на ніч і сьогодні, а ранком вони поїдуть до міста, бо справа про вбивство не закрита і у нього є наказ знову заарештувати Миколу.
Микола, проклинаючи жандарма, хапає сокиру і б’є нею в груди Михайла. Той падає. Анна з криком кидається до нього. Гурман намагається заспокоїти її, говорить слабким голосом, що почуває себе добре, і дякує Миколі, кажучи, що сам хотів заподіяти собі смерть, але рука не піднялася.
Саме в цей час до хати входять війт, Бабич із Настею та інші селяни. Михайло встигає сказати їм, що Микола і Анна не винні в тому, що сталося, він сам наклав на себе руки, бо не хоче жити. Михайло Гурман помирає.
Анна голосить: «Михайле, Михайлику! На кого ти мене покидаєш? Що я без тебе на світі зачну?» Микола просить її заспокоїтися, каже, що в неї є для кого жити.
Цитати з твору:
- «… Бог не дитина, щоби слухати прокльонiв одурiлого чоловiка».
- «Як чоловiк жiнки не б'є, то в нiй утроба гниє».
- «Дурниця серце. У кого воно цiле?».
- «Муж i жона - одна сотона; чужому нема що туди пальцi втиркати».
- «Щастя нiколи довго не триває. Щастя все – день, година, одна хвилина».
- «Будь спокiйний. Не роби нiякого галасу. Жий собi тихо, смирно, як бог приказав, i нi про що не дбай, що довкола тебе твориться».
- «Наперекір тим, що вкрали наше щастя. Ми його відокрадімо, наше щастя!».
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.