Тема: історія про мить щастя – високе почуття кохання, що виникло між чоловіком і жінкою на межі життя і смерті.
Ідея: «Щастя – момент, і його треба цінувати».
Герої новели:
- Оповідач – в’язень-революціонер, прозваний товаришами-сокамерниками Шехерезадою за вміння розповідати невигадані історії зі свого життя. «… я – будучий мертвяк. Лежу десь, в якому-небудь яру дикому, порожньому, наді мною небо, на виску маленька чорна ранка, а над ранкою кружком сидять такі ж самі блискучі, зеленкуваті мушки й ніби ворожать, заглядаючи у неї, туди, всередину, де оселилась смерть. І лице моє теж зеленкувате, тверде… А на скелі якійсь сидять чорні, великі, таємні ворони і ждуть чогось…»; «Ми (оповідач і Муся) – двоє загнаних людей, близькі, з очима, повними ласки й тепла одне до одного, з бажанням злити це тепло докупи, впитись цим теплом, цією ласкою, цим великим даром життя, ми, двоє людей, а не кузьок, – сидимо і не сміємо цього зробити, бо… бо ми ж всього кілька годин знайомі одне з одним. Ми можемо зараз умерти, не стане ні моралі, ні законів, не стане ні кузьок, ні ласки, ні тепла, але ми… не сміємо.»; «І мені щоразу хотілось взяти її за руку, притулитись, злитись з нею і так іти далі. «Люблю я цей процес у лісі, в полі! Чистий він, не скалічений цими моралями людей, не заслинений лицемір’ям похоті, сильний, одвертий, простий. Люблю цих кузьок, пташок, цих маленьких, несвідомих протестантів проти лицемір’я старшого брата свого – людини.»; «Хто вона, де вона, й досі не знаю, але я завжди ношу її в душі».
- Муся – міська панночка, революціонерка, яку переслідують жандарми. «… очі, як у зляканої лані, променисті, чисті, великі»; «Панна, з повислими на ній соломинками, з великими очима, з суворо застиглою постаттю, здавалась якоюсь фантастичною феєю»; «В темному волоссі їй запуталась соломинка і дрижала над вухом; нижня губа, як у вередливих і гарненьких дітей, була трохи випнута наперед»; О, тільки не стражникам в руки!.. Великі, чисті очі її змінилися, стали якісь злі, сталеві, темні. Дитяча нижня губа тісно стислася з другою, і, здавалось, вона держала голку в цих губах. Вся вона стала якась туга, тверда.»; «Вона була бліда. Очі горіли напруженням і були великі, прекрасні.»; «…з висмикнутим волоссям, з великими палаючими очима, з міцно стиснутими устами, зігнута, вона здавалась якимсь дивним, прекрасним звіром, сильним, напруженим, диким.»; «Очі горіли їй, лице дрижало великим, безумним щастям побіди, побіди життя.»; «Щастя – момент. Далі вже буденщина, пошлість. Я знаю вже. Саме найбільше щастя буде мізерним в порівнянні з цим. Значить, зовсім не буде».
- Семен Пустун – контрабандист. «А Семен цей, треба вам сказати, не дивлячись на своє пустотливе прізвище, був чоловік поважний і випускати з себе слів без потреби не любив. Сам був “парнишка” дебелий, “гвардійонець”, як казали його односельчани, і на всіх через те дивився завжди згори вниз. Ступав помалу, важко, серйозно і навіть, коли ловили його “харцизники”, не мінявся, тільки ще більш насуплювався, очі робились ще меншими, колючими і страшно якось біліли губи.»; «Губи Семена були білі, тонкі, очі зиркали з своєї глибини гостро, поривчасто.»
Символічні образи:
- Поле – символ життя, народження, росту, відвертості.
- Ліс – символізує ворожість у момент небезпеки і захист, благість у момент щастя.
- Кузьки (комашки), метелики – символізують тріумф життя, поведінку всього живого в природі, не обтяженій моралізмом людей.
- Ворон, зелені мушки – символи смерті.
- Кордон – символізує межу між життям і смертю.
Стислий переказ
(Із оповідань тюремної Шехерезади)
Оповідач на прозвисько Шехерезада їде на підводі контрабандиста у прикордонне село. Йому конче треба якнайшвидше перетнути кордон, щоб уникнути арешту. Візник – Семен-контрабандист, попереджає, що перехід кордону смертельно-небезпечна затія, особливо вдень, і треба чекати ночі.
Шехерезада наполягає на своєму, висуваючи довід: «Не всіх же вбивають. От і мене не вб’ють». А коли намагається уявити себе мертвим, йому робиться смішно. Семен показує Шехерезаді на темну смугу лісу, що темніє далеко за полем, там пролягає прикордонна межа. Потім накриває його рядном, щоб ніхто сторонній не побачив, та привозить до якоїсь повітки. Наказує в ній сховатися.
У повітці Шехерезада бачить молоду, вродливу панну. Очі у неї, «як у зляканої лані, променисті, чисті, великі». Виявляється, що вона теж має намір перейти кордон, тож підуть разом. Молоді люди весело перемовляються. Аж тут приходить Семен і сповіщає, що по хатам ходять стражники, шукають якусь панночку. Він дає їм селянський одяг і говорить, що треба скоріше тікати на той бік кордону, не чекаючи ночі.
Панночка враз стала дуже серйозною. Вигукнула: «О, тільки не стражникам в руки!», і попросила у Шехерезади револьвер. На його питання, чи вміє вона стріляти, злісно відповіла: «Убити себе зумію».
Вони побігли. Спотикались, напружено озирались, допомагали один одному… Нарешті сіли трохи спочити серед хлібів. Шехерезада спитав панночку, як її звуть.
Вона відповіла: «Хіба коли я вам скажу, що мене звуть Галею, Манею, то ви вже знатимете мене?.. І сама не хочу знати, як вас зовуть. Я знаю, що у вас карі очі,.. русяве волосся. Ну, і так далі. А ім'я – пошлість». І засміялась. Шехерезада теж засміявся. Йому приємно було дивитись на панночку, здалося, що знає її давно-давно. Можливо з тієї пори, коли вона була берізкою, а він лагідним вітром, який тихими вечорами співав їй пісні?
Коли до лісу залишилося зовсім близько, панна раптом зупинилась і попросила: «Як мене вб'ють, а ви зостанетесь живі, напишіть листа: "Мусю вбито на кордоні. Вмерла так, як вмирають ті, що люблять життя", й надішліть по такій-то адресі». Текст листа і адресу повторила декілька разів. Шехерезада пообіцяв це зробити…
Вони увійшли в ліс і знову зупинились. Треба було роздивитись, куди йти далі. А у лісі «одбувався великий, прекрасний процес життя»: гуділи бджоли на квіточках кущів, «літали сплетені коханням метелики, в траві парами кишіли кузьки»…
Шехерезада відчув раптовий сильний порив почуттів до панночки. Йому хочеться пригорнути її до себе, поцілувати. Муся теж любовно, «якось тепло, задумливо, сумно» дивилася на нього блискучими очима, а потім прошепотіла: «Будете згадувати, як уб'ють мене?». Шехерезада заперечив: «Вас не уб’ють!». «А я вас буду» – відповіла на це Муся….
Йшли через гущавину лісу сторожко, прислухаючись, вдивляючись, чи не чатує на них прикордонна сторожа. Потім повзли безшумно, оминаючи сухі гілки… Шехерезада озирався на Мусю: «з висмикнутим волоссям, з великими палаючими очима, з міцно стиснутими устами, зігнута, вона здавалась якимсь дивним, прекрасним звіром, сильним, напруженим, диким». Крізь поріділі дерева показалася лощина. Це була та сама межа, на якій стояли стовпи з орлами, що позначали лінію кордону.
Підвелися. Шехерезада, стиснувши руку Мусі, прошепотів: «Прожогом вперед! На крик і вистріли не зупинятись!» Побігли, аж вітер свистів в вухах і миготіли стовбури дерев. Вибухнули постріли, хтось крикнув, а вони летіли, блискаючи очима, і стіна лісу відсувалася, лишалася позаду, а з нею і страх смерті…
Муся зупинилась. «Очі горіли їй, лице дрижало великим, безумним щастям побіди, побіди життя». «Єсть!» – гордо вирвалось з її губ і жагуче-скаженно вона обвила руками шию Шехерезади. «Єсть!» – крикнула вся його душа, вся його істота їй назустріч. «Це було торжество двох великих кузьок; це був вихор життя, який зміта все сміття "не треба", "не можна", це було щастя крові, мозку, нервів, кісток; це було найвище щастя народження, народження не з сліпими, а з одвертими, видющими очима душі».
Потім вони довго і втомлено сиділи мовчки, щасливо посміхались один одному. Напруга спадала і чомусь хотілось ридати. Муся тихо сказала: «А тепер ми попрощаємося. Чуєте? Я піду в один бік, а ви – в другий. І ніколи ви не повинні шукати мене… Ніколи!.. Більше цього ні ви мені, ні я вам не дамо. Наше... наше кохання повинно вмерти зараз, щоб, як хтось сказав, ніколи не вмирати… Щастя – момент. Далі вже буденщина, пошлість. Я знаю вже. Саме найбільше щастя буде мізерним в порівнянні з цим. Значить, зовсім не буде».
Розум Шехерезади дивувався, протестував, душа огорталась смутком, але він мовчав, розумів і поважав рішення Мусі. Він схопив край її сукні, поцілував і випустив.
Хто вона, де вона, він й досі не знає, але завжди носить її прекрасний, чистий образ в своїй душі.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.