«Мотря» Богдан Лепкий (скорочено)

ТОМ ПЕРШИЙ

 Пам'яті батька.

ЦАР

Була половина липня, коли у Києві починаються найбільші спеки. В домі гетьмана Івана Степановича Мазепи відбувається бенкет з нагоди приїзду московського царя Петра І. Цар сидів у голові столу, «наліво біля царя – Олександр Данилович Меншиков, а направо – господар хати Іван Степанович Мазепа».

Високий гість був справді високий, а буйна темна грива робила його ще вищим, бо інші гості здебільшого були гладко причесані. Пир тривав вже яку годину, з'їли страв чимало, а чарок випили ще більше, що й видно було по червоних обличчях і потусклих очах, котрі всміхалися тим солодким усміхом, який викликує сите задовілля. Обличчя Петра, жовтувато-бліде, широке, мов надуте, подобало на місяць уповні, тільки що на місяці голим оком не побачиш тих мертвих гір-вулканів, які на ньому є, а на царському виду було чимало прищів, з яких струмками спливав піт, бо жара надворі стояла величезна. Цар був високий, мав буйну темну гриву, обличчя його було жовтувато-бліде, широке, з нього струмками спливав піт. Від трунку та від горяча понабігали йому жили на висках і на великих мозолистих руках, високе чоло морщилося, а бистрі очі вискакували з лоба й бігали направо й наліво. Цар кивав нервово головою, жмутки буйного волосся тряслися, і він подобав тоді на льва, що шукає жертви, щоб кинутися на неї. Цар уже таки добре був випив, і в його що було в серці, те й було на язиці. (…)

Він хвалився, що переможе шведського короля Карла ХІІ, завоює Царгород, почепить на хрест Софії, Середземне море флотом своїм замкне і на Індію піде. 

А ще він хотів розбити дніпровські пороги і пустити флотилію під ніс турецькому султанові. Хвалив анижівку, яку пив з золотої чарки, та хор, що співав величальні пісні. На бенкеті було багато старшин, серед яких: полковник Данило Апостол, генеральний суддя Василь Кочубей, гетьманів племінник Войнаровський.

(…) Подавали нову страву. Зі шматків усякого м'ясива був вироблений по-мистецьки олень, що лежав на підносі, ніби в лісі на мураві. До м'яса обносили в срібних сосієрах підливи чотирьох родів: чорну, жовту, рожеву й червону, яку хто хотів. Остання була з томатів, що якраз тоді входили дуже в моду. В підливі тій плавали цілі гарні червоні овочі, начинювані начинкою, так смачно приладженою, що хто її засмакував, то й м'яса відрікався, а ще тої червоної підливи казав собі давати. Один з царських людей якось неуважно набирав собі страву, і томат покотився на білий обрус, значучи на ньому червону доріжку. Цар спалахнув. Ціле його велетенське тіло стрепенулося, грива наїжилася, викотисті уста відчинилися, показуючи великі рідкі зуби. Всім було відомо, що царський гнів вибухав несподівано, як улітку громи, і що не було тоді сили, яка би могла його зупинити. Він, як буря, торощив усе кругом, як розгукана стихія, нівечив окруження і, звичайно, що лиш у сні вертав до рівноваги. Царським людям душа влізла в п'яти; вони витверезилися нараз, їх обличчя з червоних робилися білими, а очі з усміхнених ставали перестрашеними. Небезпека висіла на волосинці.

Але цар, мабуть, пригадав собі, що він не в себе дома, запанував над собою, і тільки з його широких грудей, як з ковальського мішка, добулося важке зітхання. А все ж таки він ухопив рум'яний хлібець, що стояв біля срібної тарілки, і жбурнув його просто в лоб невважливого свого "чоловіка". (…)

(…) Коли цар говорив, усі мовчали й слухали набожно, тільки крайчі бігали по залу та прислуга справно й мітко збирала зі столу посуду й подавала нову. Стояли її цілі стоси в креденсі, який по-старому мисником називали. Срібні тарілки, полумиски, ножі й виделки всіляких розмірів і різного фасону. Цар їв із золотої посуди. Але вилок ні ножа не вживав, м'ясо пальцями дер, казав, що так і Генріх VIII робив.

(…) Гетьман встав і виголосив одинокий тост в руки достойного гостя. Дякував за честь, яка його і його генеральних старшин і цілий край нинішної днини стрінула, бажав цареві Мавтузалемових літ і Самсонової сили, щоб він під ноги свої покорив усякого врага й супостата, щоби про нього слава на весь світ залунала і щоби вовіки вічні не вмовкала.

– А нас, помічників своїх вірних, котрі і здоровля свого для тебе вколупали б, коли б можна, збережи й надальше у своїй пам'яті і ласці царській.

Ціле товариство вислухало стоячи недовгого, але дуже кроснорічиво виголошеного тосту, суто підмащеного латиною і цитатами зі Святого письма. Нараз дехто мало чарки не випустив з рук, бо ще гетьман не проголосив останнього слова, як з валів ревнули гармати. Дано 12 сальвів, від яких задрижала земля і посипалися спілі грушки в гетьманському саді.

Цар піднявся у весь свій превеликий ріст, в ліву руку взяв золотий пугар, а правою стиснув тонку долоню Мазепи.

– Спасибі, гетьмане Іване Степановичу, славну гостину зготовив єси нам нині, тільки не вистрілюй пороху даром, на ворогів ховай.

– У мене є свої млини, скільки треба, тільки змелемо сірої муки, щоб було чим ворогів угостити.

– Ну, то й добре, – і цар пригорнув гетьмана до себе та поцілував його. Тоді келих підняв до уст і пив, пив, поки дна не побачив. Випивши, сів на свій високий фотель, червоним сап'яном вибиваний, і відсапнув. (…)

(…) Його обличчя, перед хвилиною ще таке грізне й непевне, як буревісна хмара, лагідніло й набирало виразу старої дитини, якій сниться якийсь химерний сон. Хто вгадає, що снилося тоді Петрові? Може, ревія флоту біля берегів його столиці, на яку приїхали Дніпром і новими каналами кораблі з Чорного моря, може, його нова палата над розкішними берегами Босфору, може, великокняжий дворець у Києві, де колись стояв пристіл святого Володимира, а може, прямо повні груди його цариці, на яких він заснув, а вона своєю кріпкою рукою гладить його кучері і промовляє стиха: "Спи, мій неуговканий хлопчику, спи!" (…)

Під кінець бенкету цар заснув у фотелі, а всі решта навшпиньки вийшли з залу. 

СЛУХАЙ, ЩО МЕНШИКОВ СКАЖЕ 

У другій кімнаті генеральні старшини, полковники та інші гості пили каву і розмовляли півголосом із собою. Стародубський полковник Скоропадський і генеральний суддя Кочубей розмовляли про своїх дружин. Недалеко від них сидів гетьман Мазепа з Меншиковим. Той пошепки радив гетьману старатися не втратити царської ласки. 

– Цар був нині до вас дуже прихильний, – казав світлійший, – дуже! Таким прихильним я його вже давно до нікого не бачив. Вам, пане гетьмане, Іване Степановичу, треба би пильно дбати, щоб не втратити царської ласки. Лівий куток гетьманових уст злегка задрижав, і ліва брова піднялась вгору. Гетьманові не подобався такий вислів впливового царського достойника, колишнього бублейника. Але він погадав собі, що це гість і гість, котрий випив не трохи, і відповів спокійно:

– Знаю я, що панська ласка на бистрім коні їздить, але я вже, бачите, надто старий, літами і службою принищений, щоб мені підбігати за нею. (…)

(…) – Об вірності вашої милості найяснішому панові нашому ніякого сумніву бути не може. В мене, пане гетьмане, й гадки такої не було, щоб її у сумнів подавати. Я тільки натякав на людей ваших, котрі задуже в пір'я вбилися і зависоке хочуть літати. Кождому з них здається, немов то він у полку свому якийсь суверен незалежний, і нема між ними такого, котрий би й чортові самому не запродався, щоб тільки булаву вашу гетьманську запопасти в руки та ще синові свому її на дальше передати. Пора вам, гетьмане Іване Степановичу, приборкати ворогів ваших, пора показати свою владу й силу.

Гетьман кинув оком по залу і, зауваживши, що дехто зі старшин вдає, ніби він кудись далеко гадками своїми блукає, а кожде словечко всесильного царського любимця з воздуху ловить і втямку кладе, відповів з притиском, щоби вони почули:

– Того я не можу зробити; не можу й не хочу!

– Чому ж бо то так? – питався Меншиков, присуваючись до гетьмана.

– А тому, бо не пора тепер, мавши великого ворога заграничного і не звоювавши його, визивати на бій домашніх ворогів, не пора починати найгіршої зі всіх хатньої війни.

– Хатнього того ворога гетьманові Мазепі нема чого щадити, бо він гетьмана свого не щадить. Троюдить і коверзує. Канцелярія царська могла би щось більше про це сказати, та не місце і не пора нині до того.

– Всі ми люди грішні, живемо та й грішимо, – перебив князеві гетьман. (…) 

У кімнату зайшов цар і сказав, що їм з Меншиковим пора їхати. Коли гетьман і цар опинилися наодинці в бенкетному залі, Петро подякував за розкішний прийом, а потім говорив дальше, бігаючи по залу: 

 – Твої люди, пане гетьмане, ніяк не хочуть учитися нашої мови. Це погано. Як же нам тоді порозумітися з вами? Польськими словами бесіду свою, як кашу вишкварками, радо підмащують, а то й латиною закидають, а нашою русскою мовою гордують. Це не гаразд. І взагалі вони, де можуть, там від нас бокують, ніби якісь інодержавні. Це мені не по нутру. – На хвилину пристав. – Тямиш, як тебе гетьманом на річці Коломаці обирали місяця липня дня 25, року божого 1678? Там-то й прочитано Переяславські пакти Богдана Хмельницького і до них додано 22 статті. В одній із них на гетьмана накладався обов'язок піклуватися про те, щоб чим дужче єднати українців із московськими людьми через подружні та другі зв'язки. Якось-то, гетьмане Іване Степановичу, великих наслідків такого піклування я не бачу. (…) 

А далі наказав готувати кулі і порох, ремонтувати мости, реквізувати коней, а найголовніше − людей своїх крізь густе сито перепусти: хто не цілком надійний, того геть. На прощання цар сказав: 

Числю, гетьмане, на тебе... Слухай, що Меншиков скаже...". Ці слова він вимовив з притиском, надаючи їм окремої ваги. Гетьман повторяв у душі: "Слухай, що Меншиков скаже"… Ці слова чимраз глибше всвердловувалися йому у серце і − боліли... 

Цар сів у карету і поїхав. За ним рушили у каретах його люди. "Перешуміла буря", − сказав Данило Апостол до гетьмана, оглядаючись, чи їх хто не чує. Гетьман відповів, що буря лиш починається. Дехто прощався з гетьманом і їхав додому, дехто від'їздив до полку, бо часи були вельми неспокійні. Старшини розійшлися у добрій злагоді, кланяючись гетьманові в пояс. 

НЕ ЛИШ МОЛОТОМ, АЛЕ Й МЕЧЕМ 

Біля гетьмана залишилися найближчі до нього: миргородський полковник Данило Апостол, лубенський − Зеленський, компанійські полковники Кожухівський і Андріяш, генеральний хорунжий Іван Сулима і найближчі з усіх Орлик і Войнаровський. В їх товаристві гетьман пішов на вал, щоб подивитися, як буде відпливати на галері цар. 

Петро уже відплив, а гетьман з друзями ще стояли на валі й дивилися перед себе. Їх наче причарував Дніпро. Мазепа сказав: 

– Багато їздив я по світі й чимало всякої краси надивився, але садів таких, як наші київські, і другої такої ріки, як наш Дніпро, я ніде більше не бачив. Гарний та нещасливий город.

– Чому ж то нещасливий? – спитав котрийсь.

– Ви ще питаєте? Від Андрея Боголюбського донині немає йому спокійного життя, щоби він міг розгорнути всі свої сили і розкинутися широко й далеко на славу собі і цілій нашій країні. Що одне покоління збудує, то друге руйнує, і навіть свої не вміють свого пощадити, не знаючи ціни йому. Погадайте, скільки праці українського ума даром пропало, скільки мистецьких творів змарнувалося або на чужину пішло. Пригадайте собі тільки, що року 1554 перевезено з Києва до Москви знамениту бібліотеку Ярослава Мудрого. Між дорогоцінними книгами була, як кажуть, одинока рукопись Гомера. За книгами потягли на північ і наші вчені і тягнуть тим шляхом до нинішньої днини. Коли ж цей відліт скінчиться, коли настане весна, щоб наші птиці назад до нас вернули?

Товариство, заслухане в гетьманську мову, що звеніла, ніби пісня туги, мовчало, а він говорив дальше:

– В нашій лаврі Печорській, у Святій Софії і в других церквах є ще й нині чимало цінного. В Лаврі, як знавці говорять, є навіть образи божественного Рафаеля Санті з Урбіно. Дрижу за них. Дорогоцінним образам іншого світла, крім сонішного, і то, як воно на них згори, крізь прислонені вікна паде, не видати. А в наших церквах воскові свічки горять. Коли Господь дозволить мені ще декілька літ прожити, то збудую в Києві камінну бібліотеку і галерею, безпечну від огня і злодіїв... Але Київ будувати нам треба не лиш молотом, а й мечем.

Полковники і решта старшин, почувши останнє слово, мимохідь шукали руками своїх щабель. Їх не було. Відпоясали, сідаючи з царем Петром до обіду. 

НЕЗНАЙОМІЇ 

Коли гетьман зі своїми вернувся до двора, вже смеркалося. Його зустрів Іван Чуйкевич і доповів, що цар доїхав до Дніпра і ступив на свою галеру. По дорозі царя стрічав народ, так царські драгуни людей разогнали кнутами, а одного хлопчика переїхала карета. 

Гетьман доручив Войнаровському довідатися про батьків дитини і надати їм необхідну допомогу… На вечерю у гетьмана зібралися його найвірніші люди. Розмова зі звичайної робилася політичною. Чомусь ніхто не мав відваги явно висловити свою думку. Коли розпустили прислугу, Войнаровський позачинював двері, а Апостол попросив гетьмана говорити. 

– Прескорбна єсть душа моя, – почав гетьман, – і я боюся, дуже боюся, щоб і мені не довелось крізь сльози промовити колись: "Вскую мя оставил єси, Господи!"

– Ми тебе не оставимо ніколи, – відповіло на це кілька палких голосів.

– Побачимо, – сказав гетьман і, вдивляючися своїми гарними, але пронизливими очима в очі своїх співбесідників, питався:– Чи чули ви, що мені нині говорив світлійший?

Питання ніби обухом ударило їх по голові. Воно вже кілька годин висіло над ними.

– Чули, а тепер і раді б почути з ваших уст, ясновельможний пане гетьмане, що ви на це?

– Що я на це? Ви ще питаєте? Невже ж не знаєте Мазепи? Я відповів: неможливо! Сказав, що на це ніколи не піду. За титул князя римської держави не продам я України, ані вас, мої товариші вірні. Не на те я тільки літ важкої праці для нашої матері рідної, отчизни дорогої, посвятив, щоб тепер, коли я вже, може, одною ногою над гробом моїм стою, за марний титул, за почесті нікчемні її і вас зражувати й продавати. Краще я булаву свою гетьманську в другі, може, молодші й сильніші руки передам, а сам, як мати моя, у черці пострижуся, ніж на таке нікчемне й непристойне діло піду.

Всі, почувши це, легше відітхнули, ніби їм камінь важкий скотився з грудей.

– Але треба вам знати, мої панове, що вони мені тую пісню не раз співають, спокою мені не дають, щоб я вас на чотири вітри порозганяв, щоб я щокращих їм у руки видав. І не допусти. Боже, щоби це колись проти моєї волі сталося. Ви знаєте, як у Москві та в Петербурзі наших людей вітають, як їх там гостять...

– А чого ж вони хочуть від нас, ті іроди прокляті? – питався Апостол. – Невже ж ми цареві московському без усякої противності, послушливим серцем, не служили, невже ж ми своїм коштом далеких походів у Інфлянти, в Польщу, Литву, в донські городи і в Казанське царство не робили, невже ж цар на козацьких кістках своєї нової столиці не будує, болот не осушує, моря білим тілом українським не загачує? Чого ж їм ще треба?

– Чого? – повторив гетьман і похилив головою. – Багато дечого, багато! В нас, бачите, урожайна земля і сонце краще світить, ніж у них, і ріки в Чорне море течуть. Та ще які! Один Дніпро що варта... Ви чули, як цар казав, що він ті пороги до чорта порозбивав би, – а чому? – питаюся вас. Щоб його кораблі могли від Балтійського моря до Дарданеллів і ще геть дальше свобідно буяти, як бджоли в улик мід, усяке добро, з усіх сторін світу до його зимної і бідної столиці привозити. Поки ми маємо хоч останки наших свобод, переяславськими пактами запоручених, на які царі московські присягають, руку свою на Євангеліє святе покладаючи і хрест святий цілуючи, йому не вигідно і навіть не досить безпечно се чинити. Так треба, бачите, не дуже-то й помітно, звільна усю старшину гетьманську і козацьку викорінити, міські права й привілегії покасувати, скрізь воєводів та губернаторів своїх посадовити, скрізь салдатів залогами на біду народові понасилати, а якщо народ не досить покірно схоче всі тягарі отсі і зневаги над собою терпіти, то й його за Волгу перегнати, а на нашу Україну своїх людей наслати, – ось чого вони хочуть, панове!

 – Ось чого вони хочуть, – притакнули старшини, похиляючи свої голови, що так нерадо хилилися звичайно.

– А що Мазепа, – говорив дальше гетьман, – старий, заслужений і надто відомий у світі та що його Господь милосердний якось не дуже-то й поспішається до себе покликати, так треба його, того Мазепу, герцогством цісарським піддурити, в кирею горностаєву вдягнути, княжу корону на голову вложити, щоб він, як лялька у вертепі, дав себе за шнурок тягнути, а про свій край, про свій народ рідний і про своїх старшин, товаришів вірних, навіть гадки в голові своїй не мав і з серця свого все те, як непотрібні мар ноші і недостойні його світлійшій величності непристойності, геть далеко відкинув... 

Раптом у сінях почувся шум. Орлик пішов і за хвилину вернувся. 

Провадив діда старенезного, ростом ще вищого, ніж цар, сивого, ніби з млина з-між питлів виліз. Очі мов полиняли від сонця, над очима нависли брови, під очима мішки. Вуса, як з клоччя, аж на груди звисають, на грудях пірвана сорочка, на дощах прана, на вітрах сушена; крізь діри видно велику незгоєну рану. Увійшов і став біля порога. Зіниці, як сверла, вверчувалися в простір.

– Вечір добрий панам!.. Який тут храм, – говорив, розглядаючись по стінах. – Який тут хлам! – а вказуючи рукою на стіл, сміявся, – добре, та не нам! Добрий вечір панам!

– Ти звідки, діду? – питався його гетьман.

– З України.

– Україна велика.

– Як для кого. Одному до границь його маєтків, другому від колиски до гробу й від пощочини до слави; залежить, як хто ставиться до справи.

– Як звешся?

– Не знаю. Ні імені, ні роду не маю. Я – з народу, а ім'я своє забув.

– А скільки ж тобі літ? – питалися його.

– Старий, як світ. Давно на другу сотню пішло. Ще вас і на світі не було, як я мечем кропив... Колись я жив. Тепер мене нема. Це не я, лиш нудьга, лиш журба і лиш одна тривога... Заростає тернами дорога до слави, маліє народ, сам дріб... Смачний ваш хліб, та немає в ньому поживи... Все таке миршаве, паршиве, – тю!

Апостол наблизився до гетьмана:

– Це, мабуть, божевільний. Їх тепер багато тиняється по світі. Нове століття, народ жде кінця світу, вірить, що царює антихрист. Гетьман заперечив головою:

– Не божевільний він, не божевільний, слухайте, говорить до речі, лиш другою мовою, не такою, до якої ми привикли.

Старий зачув і замахав руками, як крилами вітряк:

– Вам тільки бачиться так. Я. не божевільний! Я вільний, я козак! Невольник не знає – що воля. Йому, щоб хліб і бараболя, а з якого вона поля, не дбає, – їсть. Я не той гість, ні, ні.

– А чого ж ти прийшов?

– Жаль мені.

– Кого?

– Тебе, його і їх, вас усіх, цілої України, великої руїни. – І нараз, наступаючи на гетьмана і впиваючи в його очі свої вірлині зіниці, не казав, а приказував: – Не бійся, гетьмане, ізміни! Бійся, щоб не змінив її!

– Кому?

– Ідеї. Будь вірним її до сконання, умри для неї. Вона – твоя паня. Вона одна. Без неї жизнь – судно без дна. Не переїдеш ним на другий бік, ні за рік, ні за вік, дарма! Судно без дна – жизнь без ідеї...

– Ти вчений, як бачу, – озвався гетьман.

– Я мозком плачу, а серцем думаю. Смерті своєї чекаю, вона не йде, а сам себе не вб'ю, бо гріх. Терплю за всіх, страдаю. За тебе теж. – Тут показав на гетьмана рукою.

– За мене?

– Еге ж, еге ж! За тебе, ясновельможний пане, гетьмане Степановичу Іване. Ти нині Петра гостив, йому годив, фіміам, як перед ідолом, курив, а він? Ти не знаєш, хто він. Не сват, не брат, він – кат! Бачив його очі? З'їсти нас хоче. Свого рідного сина покладе на лаву за державу, за свою, за Петрову державу, не то тебе, мене і їх, вас усіх. Еге, еге!.. Що за жаль, що за сум. Тільки й край, тільки дум, стільки в народі сили, а кругом лиш могили, і кінця їх немає. Слава воскресення чекає, від воскресення до вознесення, з року на рік, весь вік, весь вік, і нема нам спасення.

Замовк, ніби думка йому спинилася. Нараз, простягаючи правицю в напрямі до гетьмана так, що вказуючим пальцем мало не доторкнувся до його грудей, на яких пишався орден св. Андрея, гукнув:

– Двигни цей камінь, двигни! Він тяжкий, але ще тяжче наше життя. Плодяться під каменюкою хроби, зігниєм від хороби! Двигни цей камінь, двигни! Він важкий, може, вб'є тебе, мене, багато нас, та час пройде і прийде час, що він дриґне і розлетиться у дроби!.. Еге, еге!.. Доброї вам ночі, панове!

Ніхто не знав, що йому відповісти. Ніби духом позасвітнім повіяло на всіх.

– Велике зло, великий гріх, не подавайте дідівської слави на сміх! Не подавайте!.. Прощайте!

– Куди ж ти йдеш? – питався його гетьман. – Там ніч, там дощ, там град.

– Я ночі рад, бо погані не бачу. Я мозком плачу, а серцем думаю. Куди я йду? Не знаю. Я нікого не маю. Моя родина – всі. Мій дім – степи, розстаї, могили. Стільки сили, стільки сили – і не мож волі добути, ані з нею жити, ні її забути... Спасибі за гостину, прощай, мій сину!

Гетьман повернувся до Орлика:

– Кажи, хай йому відведуть кімнату, старий, утомлений, та, мабуть, не буденний ум. Завтра побалакаю з ним.

– Все чад, все дим, суєта суєти, і вінці, і хрести, і княжі киреї, і святі Андреї, крім неї, одної, крім великої ідеї. Не зрадь її... Великий шум, тільки й край, стільки дум, і такі вони гарні, попідхмарні... Спасибі тобі за кімнату. На могилах маю хату, там я свій, серед мрій про давні часи, про Богдана. Ними думка моя п'яна... Доброї вам ночі, панове!

– Стривай!

– Ні, ні. Пора мені. Давно пора. З горою зійдеться гора. Буде бій, великий бій. Як ти лицар, то духом не млій, кріпко стій! Він тільки цар, а ти лицар за волю... Буде бій. Дванадцята виб'є година, він свого рідного сина покладе на лаву, за державу, за Петрову державу. А ми – чи станемо грудьми за нашу справу, за славу криваву?.. Двигни цей камінь, двигни! Хай вам присняться сни батьків ваших... Доброї вам ночі, панове, – і тобі, і їм, і всім... Прощайте! 

Войнаровський пішов за дідом, щоб провести крізь варти. Орлик сказав, що дід знав, чого приходив, і хотів того, що хочуть усі, хто є зараз у світлиці. Гетьман попросив старшин говорити ясніше і наказав принести хрест, що його Хмельницький зі зборівського походу привіз. Усі на хресті присяглися постояти за свої права, за волю й за славу України. 

– Сталося! – сказав гетьман і підняв дерев'яний, гарно різьблений, гуцульським способом багато оздоблений хрест угору.

– Кличу всемогучого Бога на свідка во Тройці Свягій всюдисущого, і Матір Божу, заступницю нашу, і святого Михаїла, опікуна лицарського українського, кличу й заприсягаюся перед вами і перед будучностію народу нашого, споконвіку вольного, а тепер у тяжке чуже ярмо закутого, що не ради користі своєї особистої, не ради почестей, буцімто високих, а на ділі пустих і нікчемних, не ради багатства, котрого я не потребую, бо його на другий світ не заберу з собою, а задля вас усіх, що під моїм урядом і регіментом єсьте, для жінок і дітей ваших, для загального добра матері нашої рідної, України безталанної, для користі війська Запорозького й народу українського, для збільшення і помноження військових прав і вольностей наших, хочу і бажаю, всією душею і всім помишленієм моїм за помочею Божою так зробити, щоби ви з жінками і дітьми своїми і весь наш край рідний з військом преславним Запорозьким ні під царем, ні під королем, ні під ханом, ні під жодним ворогом нашим не загинули, лиш осталися вольними і незалежними однині і довіку віков!

– Амінь! – повторили усі, цілуючи хрест і кланяючись гетьманові у пояс.

– Відкинь цей камінь, відкинь! – лунав могучий голос понад вулицями потонулого в глибокому сні Києва.

– Сталося! – сказав гетьман і, втомлений, повалився у крісло. 

НІЧ 

Гетьман не спав. 

На чотирокутнім дубовім столі з крученими ногами, накритім перським узористим ковром, за який можна було гарний хутір купити, лежало декілька рукописних зшитків у пергамінових переплетах. Козацькі хроніки, мемуари і копія переяславського й андрусівського договору. Гетьман переглядав ці важні історичні документи, роздумуючи над кождим пунктом.

– І тут гаряче, і там боляче, – сказав, потираючи бліде чоло рукою. – Поставив нас Господь на порозі з Азії в Європу, поклав, як залізо між молот і ковало – кують. Аж іскри з того заліза летять. Важкий талан!.. Особливо тепер, коли таких двох ковалів появилося у світовій кузні, як Карло і Петро. Один геніальний варвар, а другий фантастичний герой. Оба хочуть підбити весь світ і перетворити його на свій лад. Обом сниться Олександр Великий, одному, може, й Тамерлан. Оба молоді. Мазепа поміж ними, як батько... Нова мітла гостро мете, але й емітується скоро... Петро п'є, гуляє, у його падуча недуга, кажуть, що ще й другу із заграниці привіз, французьку; головою трясе, хвилини спокійно не всидить, ніби чорт у нього вселився... не буде йому довгого життя. До того він не вояк. Він так воює, як зуби рве і мерців поре, – щоби скорше. Карло вождь, якого світ давно не бачив. Більший від Валленштейна, справжній герой. І генерали у нього які, а які вірні, військо за ним в огонь і воду піде... Треба дуже уважно приглядатися до того великого двобою і вмент, коли доля перехилюватиме успіх на бік одного з них, і собі перейти туди. (…)

(…) Щастя, видимо, хилилося на бік Карла XII. Так можна було собі гадати. Це було гетьманові по душі. Не тільки тому, що відповідало воно його політичним планам, але й з особистих причин. Гетьман не любив Петра. Це був варвар, а Мазепа ненавидів варварства.

"Петро вдає європейця, але в душі він азіат, орієнтальний деспот. Культури насильно не пересадиш, її треба виплекати на рідному грунті, щоби чужі соки пройшли крізь жили рідної землі. І не можна культури ширити способом звірським, бо культура – це гуманне діло, праця для щастя людей. Він знущається над міліонами свого власного народу, а що ж буде, коли нас прибере в руки? Петро не шанує людини, не любить її, навіть свого рідного сина. Кунсткамера, статуї, французькі танці й компліменти, а перед вікнами бального залу людські голови на палях торчать і сморід з них зливається з запахом дорогих, заграничних парфум".

(…) "Карло теж не щадить своїх вояків, але не щадить і себе. Війна пощади не знає. Але він не кровожадний тигр, він дійсно культурний чоловік, лицар і філософ. Вишумів хлопцем, а тепер людський біль не дає розкоші його широкій душі... Пощо знущатися над людьми, коли життя і так важке, коли й без того тільки болю в світі?" (…)

(…) "Вибір-то легкий, але вибрати все-таки тяжко. Військо наше розкинене по цілому сході Європи, від моря та до моря, і нелегко буде стягнути його докупи, як настане рішаюча хвилина. А зі старшиною ще гірший клопіт, як з військом. Це люди зажиточні, мають маєтки, землю, двори, усякого добра надбали. Бояться, щоб не втратити його. Поки говориться, поти вони на все готові, а як прийдеться до діла, то стануть випрошуватися хто недугою, хто родинними справами, а хто і без виправдання спасеться бігством. Таких, що на них можна покладатися, небагато..." І гетьман став їх перечислювати на пальцях: Войнаровський. Орлик, Горленко, Ломиковський, Кожухівський, Андріяш і ще, може, дехто. Та чи й вони певні? Може, відрічуться його, як трижди отрицався Петро Ісуса? Коли б справа була певна, – oro! – тоді не обігнався б від них. Забувають, що не ясла до коней ходять, а коні до ясел.

"Змиршавів народ, сам дріб!" – пригадалися гетьманові слова незнайомого, і його високе чоло покрилося морщинами...

Може, воно й не так. Може, й тепер є люди не згірші, як були за Хмельницького, тільки часи інші, а що вони інші, може, це і не без його вини. Приспав лицарського духа, хотів якнайдовше здержати війну від границь України, щоби край наново загосподарювався і щоби народ пригадав собі, що таке мир, що тиха культурна праця у власній, хоч і не цілком вольній державі. Так здержався лицарський розгін, ота нестримна охота боротися хоч би і з самим чортом за визволення рідної країни. Привикли люди воювати з мусу, на зазив царя і за здійснення його планів, а не з власної волі і за власну волю. Цар зробився для них ніби їх власним володарем, котрого вони не люблять, але слухають, бо бояться. Невже ж посміють вони тепер піти проти його волі?

Це питання чомусь нині, як ніколи перше, стояло перед ним у повний ріст і домагалося відповіді, котрої гетьмані дати не міг. "Яка ж важка отся булава, – казав, зітхаючи глибоко. – Це не булава, а хрест, хрест, котрий, може, прийдеться двигати на нову, українську Голгофу. Понесе... А все ж таки, яка приваблива ця гетьманська булава!.." (…) 

До гетьмана зайшов карлик, якого колись Петро прислав Мазепі в подарунок за валку дичини з гетьманських лісів. Карлик говорив, що скучно тепер на світі, та незабаром зробиться весело: "Уважай, Мазепа, щоб не вийшла халепа!" Карлик натякав про Кочубея: "Кочубей птичка невеличка, високо літає, низенько сідає. Кочубей птичка невеличка, він навіть знає, що його чекає..." 

Гетьман розумів, що карлик, хоч маленький, усе добре розуміє і дуже хитрий! Кочубей дійсно птичка невеличка, але Кочубеїха − велика і рідка птиця. Саме вона керує чоловіком і мріє стати гетьманшею. Треба її зацитькати, щоб Кочубей через неї не накоїв якогось лиха. Мазепа вирішив поїхати до Кочубеїв у гостину, нібито щоб дізнатися про здоров'я і привітати у новому дворі. Також гетьман планував побачити там свою хрещеницю Мотрю Кочубеївну. 

РАНКОМ 

Ранком гетьман запросив на сніданок генерального писаря Орлика. Говорили про московські здирства й душогубства, а відповідальність за це люди покладали на Мазепу. Гетьман сказав, що треба послати царю жалобу на москалів, та Орлик вважав, що це марна справа, цар про все те знає – неподобство чинять його люди навмисно, щоб українці збунтувалися, тоді буде привід їх знищити до краю. Але Мазепа наказав все одно написати жалобу царю, а ще підготувати «делікатний лист» до Кочубеїв про те, що за 10 днів він приїде у до них у Ковалівку. 

НА ФОРТЕЦІ 

Після сніданку гетьман рушив у кареті вулицями золотоверхого Києва. Він любив це місто. 

В голові Мазепи виринали нові плани, нові бажання, як би то Київ зробити світовим городом, столицею великого народу. Він рад був зробити його таким гарним, щоб другого такого города й на світі не було, а разом із тим забезпечити його перед посяганням чужих рук, перед тими непрошеними гостями, котрі від найдавніших часів донині заїздили до нього і робили там що хотіли – на шкоду. З теперішніми найгірша біда, бо вони не подібні до наглої бурі, котра перешумить, а нависають, як осіння сльота, в котрій все кисне, розкладається, гниє. Ця гадка затроювала йому насолоду, якої він дізнав, дивлячись на матір городів наших, на столицю Володимира, Ярослава і Мономаха, в котру так тріумфально в'їздив незабутній батько Богдан. "Повернуть ще колись ті світлі хвилини для тебе, мій золотоверхий Києве, повернуть!"... 

Він відвідав архідиякона Мігуру, котрий працював над його портретом, а потім зайшов подивитися на роботи біля нової фортеці, якими керували царські люди. Від Мігури зайшов гетьман подивитися на роботи біля нової фортеці. 

Ці роботи були йому дуже не по душі. Він відповідав за них перед царем. Цар обіцяв платити людям і не платив. Роботи були великі й важкі, вимагали багато рук, – цар наглив. Робітникам доводилося працювати в спеку, серед важких побоїв, зневаг та відомої сороміцької московської лайки. Здавалося, що це не нову кріпость будували, а дворець для самого чорта. Кожда груда землі полита була слізьми й кров'ю, кождий сажень валу виростав з тяжкої людської кривди. Гетьман бачив кривду, яка діялася тим тисячам українського народу, що будували на своїй власній землі твердиню для чужого насильника, ніби крутили мотуз на свою власну шию. Але спинити тої роботи він не смів. Відказатися від будови київської твердині або будувати її як занапасть – це значило б підтвердити ті доноси, які на гетьмана йшли до царя. 

Під час огляду фортеці гетьман побачив молодого парубка зі спотвореним обличчям. Дізнавшись, що це зробив москаль – старший наглядач, наказав покарати його. Була ще одна пригода – під колеса візка гетьмана впав якийсь немолодий чоловік. 

Конаючи, він глянув на Мазепу і промовив: «Кат!». Той не образився, звелів принести води, щоб обмити чоловіку лице, встиг розпитати його, звідки він, пообіцяв, що візьме його внуків-сиріт під свою опіку, а його самого поховає у Лаврі… Мазепа дав наказ завершити на сьогодні всі роботи, дати людям відпочинок, видати всім робітникам продукти та одяг зі своїх запасів. 

МАРІЯ-МАГДАЛИНА

Звичайно у важких хвилинах, коли не міг втихомирити своєї розбурханої душі, гетьман ішов до своєї матері в гостину. Віком вони не відбігали далеко від себе. Мати була на яких двадцять літ старша від свого сина. Усе земне залишила геть далеко поза преділами тихої монастирської огради, крім сина, котрого Господь милосердний поставив иа світочу, на найвищому місці на цілій широкій Україні і тримав його на ньому у своїй ласці незбагнутій і у своїх замислах для людських розумів непонятних тільки довгі літа. Цієї гордості вона ніяк не могла скинути зі свого материнського серця і не раз довгими годинами благала прощення перед іконою Пречистої Матері за цей свій одинокий гріх. (…)

(…) Для гетьмана була ігуменя Магдалина найвірнішим другом, сповідницею його що раз, то нових намірів і планів, учителькою і наставницею. Ніхто не знав того, що вона, і нікого не слухав гетьман так покірно, як своєї доброї і мудрої матері. Не раз доводилося йому тяжко жалувати й нарікати на себе, коли не зробив так, як мати казала, і навпаки, чи раз він рад був, що пішов за порадою мами. Марія-Магдалина Мазепина була від довгих літ ігуменею монастиря Дівочо-Вознесенського, Київо-Печерського, Глухівського. 

Вони давно не бачилися, тож мати помітила, що її син втомлений. Він сказав, що здоровий, тільки душа болить. Він хоче, щоб люди казали про нього: «визволив Мазепа Україну, та не так, як Богдан, на короткий час, а надовго, навіки, якщо люди можуть балакати про вічність». «Роби як знаєш», − відповіла на це мати. Він розказав їй і про те, що бачив при будові фортеці. Нараз припав головою до материнських рук: 

"Мамо, мамо! Яка важка оця булава! Яка вона важка, як хрест!" А вона говорила: "Двигай цей хрест, мій сину, двигай, Господь його на тебе вложив, терпи! Нічого нема вічного на світі, може, й тій кривді недалекий кінець". 

Іван звірився матері, що йому доведеться вибирати між Петром і Карлом. «Лютер і Антихрист», − відповіла гетьманові мати. Признався також, що боїться Кочубея, не так його, як його дружину – Любові Федорівни, «вона за булавою аж горить». 

Що б сказала мати, якби він засватав Кочубеєву Мотрю? «Може б, таким чином заспокоїв жажду Кочубеїхи. Хоч не гетьманшею, а все-таки була би матір'ю гетьманші. Добра мати славою доньки своєї славиться». Мати відповіла: «Коли б ти її не любив, то я тебе за сина свого не мала б. Але Україна, бачиш, хоче від тебе великої і неподільної любові, щоб ти тільки про неї дбав, і більше ні про кого!» А потім нагадала Іванові, що Мотря − його хрещениця, він набагато старший від дівчини, та коли вона сама згодиться на шлюб, то дає на це свою материнську згоду, проте не вірить, що це можливо, бо Кочубеїха не з тих людей, що ради доньки зрікаються почесті для себе. «У неї, крім Мотрі, є ще другі діти. Вона схоче, щоб усі вони могли похвалитися мамою-гетьманихою». 

З ГЕТЬМАНСЬКИМ ЛИСТОМ 

Гетьманський канцелярист Іван Чуйкевич зі своїм невеличкім кінним відділом віз лист від Мазепи до Кочубея. Уночі сталася пригода – їм довелося допомогти селянам, на яких напали царські люди, що нишпорили по окрузі у пошуку поживи. У цьому короткому бою Чуйкевич отримав поранення у плече.

Чуйкевич весь час думав про Мотрю Ще як дитиною був, то старі Кочубеї змовилися з його батьками, що подружать своїх дітей, та як воно буде тепер? 

Два роки тому бачив її в Батурині, то так задивився, що мало гетьманові не наступив на ногу. І було на що задивитися. Мабуть, і на буйній Україні такий розкішний цвіт ще ніколи не цвів. Ріст, погляд великих очей, котрим краски не підбереш, бо все вони міняться і грають, як море, лиця, ніби грецька статуя засоромилася й спаленіла, а усмішка, Боже твоя сила, що за усмішка, дивна й нерозгадана, і тягне, і відтручує, і пестить, і глумиться над тобою, – чари, та й годі!був здивований красою дівчини. 

У Миргороді козаки зупинилися на ночівлю у великій корчмі. Іванові не спалося, і він забрів до якогось шатра на краю міста, де зустрів діда, який звався Палієвий. Колись дід осілим козаком був. П'ять разів будувався, і п'ять разів вороги його палили, дітей поубивали. Він був ворожбитом і здогадався, що Іван страждає від кохання. Палієвий сказав: «…Ти не бідний, та вона багатіша, ти не послідній, та вона знатніша, потерпи! Діб'єшся свого, та не легко...» А ще запам'яталися Іванові такі слова діда: «Кривавий дощ паде на білу лелію, на білих снігах пишній квітці зимно...» Іван зі сказаного дідом нічого не зрозумів. 

У НОВОМУ ДВОРІ 

Чуйкевич прибув у новий двір генерального судді Василя Кочубея в Ковалівці, що стояв між річками Грумою і Стехою. Там були гаї, поля, луги, левади, сади, городи, пасіки й вітряки. Пан генеральний суддя любив будувати. П'ять церков поставив, а дворів скільки в нього, млинів, винокурень, коршем, − великий багатир був! А його дружині Любові Федорівні усього було замало. Іван пішов у сад, де була Мотря зі своєю старою нянею – її батьків у цей час вдома не було. 

Мотря розпитувала Чуйкевича про гетьмана, а Іван питав, чи вона сама не виходить заміж? Дівчина сміялася й відповідала, що хто візьме її, велику біду отримає, і жалілася, що їй скучно, всі женихи їй обридли. Чуйкевич сказав, що поранений, і розповів про сутичку з москалями. Дівчина оглянула його рану, а потім попросила Івана, щоб вони залишалися такими ж друзями, якими були в дитинстві. Іван погодився, хоч мріяв, щоб Мотря була його нареченою. 

Дійсно, дивна дівчина, – погадав собі козак. – Годі її збагнути. Як море, манить і тягне до себе, незглубиме море... Коли доторкнулася рани, рана перестала боліти. Зате серце болить... «Приятелями будьмо...» Та невже ж буває приязнь між хлопцем і дівчиною? Краще б був гетьман когось другого вислав до Ковалівки, не мене... 

ЯК ЦЯ РАНА БОЛИТЬ 

Чуйкевич поклав лист гетьмана під подушку. Добре, що довіз його. А тепер, коли б ще доручити, тоді хай діється що хоче, – він своє діло зробив. Тільки та рана, та нещаслива рана, щоб вона не прикувала його до ліжка! Почали б питати, звідки вона, з ким бився, коли й за що, і так по нитці, може, дійшли би й до клубка. Цього він боявся, навіть дуже, бо Кочубей, видимо, запопадає царської ласки, і хоч нерадо, а все-таки доніс би московському воєводі про сутичку гетьманського старшини з царськими ратниками, дарма, що ті ратники мордували й грабували спокійний народ. Ціла надія на Мотрю. Вона обіцяла бути його заступницею перед своїм батьком, а за Мотрине слово можна й голову класти. У неї жіноча врода, але мужеська вдача. Це якась незвичайна дівчина. Як вона слухала його оповідання, аж горіла ціла, сіяла, – руки її дрижали, затискалися, ніби шукали шаблюки. Це якась амазонка. (…)

(…) Чуйкевич не міг спати. Йому то зимно було, то гаряче, то весело на душі становилося і надійно, то знов сумно якось робилося і тривожно. Раз він почував себе сильним і спосібним до великих вчинків, то знов зневіра підкрадалася до його і нашіптувала щонайчорніші гадки. Тоді він вдивлявся у місячне сяйво, що вливалося крізь вікно в кімнату, і хотів побачити Мотрю. Бачив її; як жива, стояла перед ним – близька, але далека. "Кривавий дощ паде на білу лелію, на снігах квітці зимно", – гомоніли в душі зловіщі слова старого паліївця... Що вони значать?.. Може, й ніщо, а все ж таки сумно вражають... Така-то наша Україна!. (…) Тільки жий і красуйся, як ні одна країна на світі, пишайся степами й ланами, квітчайся садами й дібровами, селами, як у віночку, містами, як улії рійні, – так ні! Завидує нам нашого щастя доля, насилає ворогів лукавих, грабіжників безсоромних, руйнують і шматують живе твоє тіло, моя ти рідна, безталанна земле... Так думав собі козак, і в його душі образ Мотрі зливався з образом України, – любов його ставала неподільна. (…) 

КОЧУБЕЇ 

Зразу дзвонили десь далеко, в сусідських селах, а тоді чимраз ближче, аж і в тій церкві, що Кочубей недавно за свої гроші збудував, усі дзвони відізвалися. Генеральний суддя до своїх маєтків з Києва від гетьмана і від самого царя вертає.

(…) Любов Федорівна любила почесті. Вона так гордо вилазила з повозу і підступала під благословення благочестивого та ще й у церкву заходила, щоб послухати молебня й дати на боже. Це вона й тепер скрізь у своїх маєтках робила, і тому що лиш по заході сонця гукнули свіжоуставлені на валах моздірі, і карета генерального судді, та сама, котру нині рано бачив Чуйкевич на подвір'ї, підкотилася під високі, густо цвяхковані і дашком прикриті ворота.(…)

(…) Біля воріт чекала Марія Федорівна, розцілувалася з сестрою і з швагром, а тоді підступив до них Чуйкевич.

– Го-го-го! – гукнув Кочубей. – Кого я бачу, що за гість!

Чуйкевич обняв його за ноги, а Кочубей пригорнув козака до себе і тримав його довгу хвилину біля грудей, зазначуючи таким чином свою прихильність до нього.

– Та пусти, бо задавиш хлопця! – озвалася Кочубеїха. – Дай, хай і я з ним привітаюся.

Чуйкевич підступив до її руки, а вона поцілувала його в чоло.

– Що ж тебе пригнало до нас, брате? – питався Чуйкевича Кочубей. – Недавно бачилися в Києві, а нині ти до Ковалівки причвалав, скорше від мене. Яким же ти до нас оце случаєм?

– Від гетьмана лист для вашої милості привожу. Звольте прийняти, ось він.

– Го-го-го! Лист від ясновельможного, а я гадав, що ти з власної доброї волі до нас! Чого ж бо то пан гетьмані хоче? Побачимо. Тримаючи лист, поспішав у двір. Біля нього йшла Любов Федорівна, прискорюючи ходи, бо таки добре цікава була, що гетьман пише. (…) 

Коли всі увійшли в двір, Мотря і Чуйкевич лишилися на ґанку. Чуйкевич спитав, чи любить вона його. Дівчина відповіла, що сама не знає: він їй ближчий від других, і тільки. 

(…) Кочубей був, видимо, в добрім настрою. Він любив гостей, а гетьман не тільки гість, але й честь. Не можна сказати, щоб він не любив Івана Степановича як чоловіка. Його годі було не любити. До того вони не одну кришку хліба з собою ділили, не одну дощову годину під тим самим окопом перестояли, і коли б добрі люди не пхали пальці поміж них, вони оставалися б щирими приятелями, забуваючи про ті дрібні порахунки, які між ними бували. Та ще одна гадка всміхалася Кочубеєві, а саме, що його дружина, Любов Федорівна, чимало матиме всілякого діла, щоби гідно привітати гостей, і оставить свого мужа в спокою, – а це щось також варте! (…) 

Коли Кочубей і Чуйкевич залишилися наодинці, Василь Леонтійович сказав Івану, що не проти, щоб той одружився з Мотрею. Хлопець зрадів, але попросив батька дівчини трохи почекати, адже Мотря мусить добровільно дати згоду, інакше нічого з того не вийде…

Під час вечері у дворі маєтку здійнявся галас – прибули московські ратники, які шукали своїх людей, що десь пропали. Вони стукали в браму, добувалися, як до коршми. Кочубей пішов дізнаватися, а коли повернувся, розказав, що дав їм харчів на дорогу і боклажок горівки. Та своїх двох людей послав, щоб провели їх аж на Полтавський шлях, щоб тут людей вони не чіпали. Мотря почала просити батька, щоб той не знався з москалями, бо на Україні паном гетьман, а не цар. 

– Так воно тобі здається, дитино, тобі й твоїй тітці, Марії Федорівні, може, й Чуйкевичеві, та Орликові, та ще кому, бо всі ви дивитесь на світ позиченими очима. Але ми, що знаємо, до чого воно йде, ми другої гадки. Покірне теля дві корови ссе, от що я тобі скажу, дитино! 

Мотря здригнулася ціла. Батько глянув, і в очах доньки побачив щось найгіршого, що батько побачити може, – погорду! Ще нижче похилив голову над стіл... (…) 

РАНКОМ У КОВАЛІВЦІ 

Довідавшись, що Кочубей повернувся у маєток, у його двір зійшлися люди. Вони скаржилися одне одному на утиски від москалів. Це чув Чуйкевич і розумів – народ вважає, ніби гетьман і цар − за одно. Нараз до Кочубеїхи приїхала шинкарка з тієї коршми на Полтавському шляху, де ночував з козаками Іван. Шинкарка привозила всілякі плітки та брехню про гетьмана і за це мала прихильність від дружини Кочубея. Мотря жалілася Чуйкевичу, що почувається на хуторі самотньо. Говорила: 

– Ах, яка розкіш бути сильною, великою, грізною, яка розкіш! Як я такої розкоші бажаю. Іншої – ні, лиш такої! На дикого, нев'їждженого коня сісти, щоб почув твою силу, і гнати, гнати наосліп, тратуючи все, що марне та кволе, що сонця боїться, перед вітром гнеться, – хай пропадає! Гнати, щоб позабути все й побачити щось нового, великого, може, й страшного, жахливого, але іншого, як – це! – Сіла й рукою повела кругом себе.

Чуйкевичеві огонь поплив по жилах.

– Мотре, яка ти гарна, Мотре! – Підступив до неї. Горів. – Мотре, – казав, – говори дальше або ні, краще мовчи. З ума зійду! Мотре, ти мусиш бути моєю. Чуєш? мусиш!..

– Я мусу не знаю.

– А будеш, кажу тобі, будеш моєю! Будеш! – говорив, простягаючи руки, ніби хотів її пірвати й понести геть.

Але нараз руки опали йому безсильно, і голова похилилася вділ. Повернувся і вийшов.

Дивилася за ним, поки не зачинив за собою дверей.

– Ха-ха-ха-ха! 

КОЧУБЕЄВА СВЯТИНЯ 

Між приватною канцелярією і спальнею генерального судді була невеличка кімнатка, котру він казав улаштувати й прибрати не по-панськи, а по-козацьки. На стінах висіли стрільби й пістолі всіляких родів і фасонів, дротяні мисюрки й лискучі панцирі та шоломи, сріблом і порозписувані. Генеральний суддя любив дивитися на цю оружну збірку і згадувати, де і коли котру з тих штук він на собі мав та якої долі, яких воєнних-пригод тоді зажив. Були це ніби живі свідки його молодих літ. На полицях стояли всілякі збанки, чарки, кубки, пугарі, ковші та ріжки, котрі знов нагадували йому всі ті веселі пири та бенкети, проведені з вірними товаришами після воєнних походів. (…)

(…) Отсю кімнатку Кочубей називав своєю святинею… Тут він, як у себе вдома, а в інших покоях хазяйкою – дружина. 

Кочубей кликав у «святину» по черзі кухаря, пивовара, столового і давав накази добре приготувати все до приїзду гетьмана. 

ДІАНА 

Щоб пригостити гетьмана дичиною, генеральний суддя вирушив на лови у свої ліси. Він їхав коляскою, сам не полював, проте хотів похвалитися, що сам натовк звірину для гетьманського стола. Чуйкевич їхав на коні. Згодом зупинилися відпочити, а мисливці почали лови. 

Кочубей хотів довідатися щось про причини приїзду Мазепи від Чуйкевича, але той мовчав. Коли мисливці настріляли чимало дичину і почали пити з Кочубеєм, Чуйкевич поїхав непомітно з мисливського круга на узлісся, пустив коня, простягнувся на мураву й очами й думками потонув у спокійному небі. 

Разом з білою хмаркою летів усе вище й вище, разом з птахою під облаками буяв. Нараз його кінь насторошив уха, повернувся вліво, витягнув гнучку лебедину шию й заіржав. Чуйкевич, з привички, зірвався і вхопив коня за поводи, щоб не сполошився й не І полетів. Приложив руку до чола, ніби дашок над очима І зробив, і дивився. Недовго.

– Діана! – крикнув і скочив на коня. – Діана!

Долиною, як вітер, летів чорний розгуканий кінь і на хребті ніс – Мотрю. Вітер розвіяв її волосся, широкі рукави лопотіли, як крила, очі, як дві зорі, горіли.

Летіла на свою загибель. Перед нею річка, ліворуч озеро, а праворуч ліс. Розгуканий кінь не заверне в бігу, його не спинить берег, стрибне і поломить.

Не надумуючись довго, Чуйкевич потис острогами свого і пустився Мотрі назустріч. Ніби дві хмари летіли на себе, біла й чорна. З кожною хвилиною віддаль між ними маліла, ще мент – і зударяться з собою. Та якраз в цей мент Чуйкевич лівою рукою кріпко стягнув поводи, а правою так вправно вхопив Мотриного коня за сталеве вудило, що він аж присів на задніх ногах, а передніми повис у воздухах. Прібував вирватися з кріпких рук козака. Але Чуйкевич шарпнув вудилом раз, другий, третій, і кінь став як укопаний. Тупцював тільки на місці та викидав з писка цілі клуби білої піни. 

Мотря розсердилася, що Іван зупинив її коня, була наче божевільна, називала його своїм найгіршим ворогом, який не дає їй спокою. Чуйкевич же говорив, що не боїться її ненависті, бо від ненависті до любові недалеко, гірше, коли б вона відчувала байдужість. Мотря заспокоїлась і вони рушили до Кочубея. 

ПЕРЕЛІМ 

Марія Федорівна – тітка Мотрі, збудила дівчину, щоб та встигла добре приготуватися до зустрічі гетьмана. Мотря поскаржилася тітці на батька: 

Генеральний суддя, пан великих маєтків, а в хаті, як дитина, на ремінці Любові Федорівни ходить. Вона пан, вона мужчина, а він Бог зна що! Мені жаль його, а бідний мужчина, котрого жалують жінки, хоч би й рідні доньки, – мужчину треба поважати.

– А невже ж ти не поважаєш Василя Леонтійовича?

– Я його люблю, бо він мій батько, а жалую, бо бідний, от що! Але ти не знаєш, яка я іноді люта на нього, що він не гримне кулаком об стіл, не тупне ногою, щоб Любов Федорівна аж присіла. Вона ж його зі світу зжене, вона нам усім життя затроює, ціла родина, уся прислуга, тисячі людей не мають ні вдень, ні вночі спокою, бо над їх спиною, як привид який, стоїть моя мати. Негарно, коли жінку бояться, жінку треба любити. 

Марія Федорівна розказала племінниці про свою молодість, про знайомство з Дорошенком, Виговським, а найбільше – про Сомка, якого любила. Дівчата, що допомагали Мотрі розчесати волосся та одягнутися в українське вбрання, співали козацькі пісні, і їй було жаль, що вона живе не в ті героїчні часи. Гостей виглядали з вікна. Коли Мотря побачила ридван з гетьманом та батьком, якій супроводжували полковник Кожухівський, Войнаровський і Орлик, вона наказала дівчатам бігти у садок по троянди. 

ТРОЯНДИ

Любов Федорівна зустрічала гетьмана хлібом і сіллю на золотім підносі, а Мотря подала Мазепі перев’язаний жовтими і синіми стрічками великий кіш, плетений з лози і наповнений трояндами.

Гетьман то на троянди дивився, то на неї. Мотря очей не могла підняти на нього. Не хотіла побачити іншим, як був у її душі.

– Велике вам спасибі за троянди, паночко шановна. Кращих я у життю не бачив і краще складених, як ці. – А повертаючись до Кочубеїв, спитав: – Невже ж це хрещениця моя, Мотря?

– Ти реки єси, – відповів, кланяючись, Кочубей і підкрутив лівий вус, котрий з невідомої причини все чомусь хотів сховатися йому за ковнір. А крутив його Кочубей звичайно, коли хвалили його маєтки, жінку або котру з дочок, особливо ж Мотрю.

– Якщо так, то доземний поклін тобі, Мотре Василівно, – говорив гетьман, – а ти, Василю Леонтійовичу, і ви, Любове Федорівна, звольте прийняти до відома, що з усіх ваших скарбів найкращий і найцінніший – отсей! – Це кажучи, стиснув злегка Мотрю за руку.

– Виберіть же мені, Мотре Василівна, яку троянду своєю собственною рукою, – просив гетьман. Мотря вибрала, гетьман подякував і кошик передав Чуйкевичеві, що стояв оподалік.

– Чого ж ти, козаче, так посоловів нині, – питався його гетьман, – неси ці троянди, може, вони розвеселять тебе. А тим, що вони в коші, не журися, я цей кіш дістав, а ти тільки переймаєш від мене.

Мотрі сто гадок майнуло в голові, але уста її завзято мовчали. (…) 

БАНДУРА 

У просторому залі усі гості сіли за столи. Мазепа посадив Кочубеїху праворуч себе, а Кочубея − ліворуч. Кінець одного стола сіла Мотря, а кінець другого − старша донька Кочубеїв, Ганна, що була віддана за гетьманського небожа Обидовського. Кочубеїв старший син Василь не сидів, а ходив і запрошував гостей.

Чуйкевич сидів неподалік від Мотрі. Глянув угору – бачив гетьмана, глянув вниз – Мотрю. Ніби два сонця сіяли перед ним. Оба для його очей сліпучо-ясні, й оба дорогі його серцю. "Двох сонць забагато на одному небі, – майнуло йому через голову. – Гляди в одно, і від одного буде тобі ясно..." (…)

(…) І не окрилося від бистрих козацьких очей також те, що гетьман нібито дуже живо розбалакував з Кочубеєм і його Дружиною, а між тим раз у раз позирав на Мотрю або пестив своєю тонкою рукою тую троянду, що лежала перед його тарілкою – троянду від неї. "Що воно таке? Невже би?.. Та ні, куди, куди! Це ж не рівня, до того вона хрещениця його"…

Чим більше їли й пили, тим більше розв'язувалися язики. Затиралися ріжчиці віку й ранги. Недаром же говорять: "В хоршмі панів нема, самі люди". Так і тут говорили свобідно, не окриваючи гадок і не рахуючись із словами.

Музика не мішала їм. Вона грала перед обідом, а за обідом ішла тільки розмова.

Говорили гуртами: тут кількох або кількоро, там знов, – у цілій залі гуділо, як у пасіці влітку.

Любов Федорівна питалася гетьмана, чого їм тепер сподіватися, миру чи дальшої війни.

– Жди біди від води; а горя від моря, – відповів гетьман. – Мира ще й не видати. Мабуть, війна що лиш розгорюється. Боюся, щоби той пожар не обхопив і нашої хати. Польща і Росія, сакси, датчани і шведи, а з полудня турки – такої війни вже давно не бувало. Не дай Бог, щоб наша Україна зробилася боєвищем народів. (…)

(…) – Ніколи в нас згоди не було, – говорив дальше гетьман, – через те ми терпіли та, мабуть, і будемо терпіти. Солуниця, Кумейки, Берестечко – це кара за наші гріхи, за заздрість, ненависть, помсту, за тії гидри, котрим ми не вміли голов відрубати. Не били нас ляхи, тільки наші гріхи, вельмишановна Любове Федорівна, а якщо ми залишимося, як є, то і Москва нас поб'є. (…)

(…) – Невже ж ми, пане гетьмане, дійсно такий народ до нічого? – спитав котрийсь.

– Я цього не кажу. Лицарського духу нам не брак Нечай, Немирич, Богун, Виговський, Сомко і Дорошенко це лицарі, але яка їх доля? Де вислід їх хоробрості, їх ума, де їх гадки і плани? У нас як хто зніметься трохи вгору, так зараз його по голові: а не спинайся, сякий-такий сину! Зараз підуть толки про дуків-гетьманців і про козаків-нетягів, голоколінників, нацькують брата на брата, і заведеться таке, що крий Господи! Ніхто не знає, скільки я ночей недоспав, міркуючи, як би це наше розгукане море заспокоїти, а тепер боюся, щоб воно не розігралося наново, і бо надто вже сильні вітри на нього з усіх боків дують.

Апостол, що перестав був жартувати і також слухав гетьманських слів, замітив: – Поки ми живі, не буде того. Не бійся, пане гетьмане, ми всі, що під твоїм регіментом єсьмо, постоїмо за тебе.

– Не за мене, а за себе і за нашу матір отчизну стійте!

– Постоїмо, пане гетьмане, постоїмо! – гукали кругом навіть ті, що не чули розмови і не знали, про що йде річ. (…)

(…) Про Росію чомусь-то говорили тихіше. І вона була розбита на два ворожі табори, на стару й нову, і в ній можна було підтримати один або другий табор, котрий вигідніше. Але ж це розбиття було всередині, а не назверх. Назверх усіх придавлював, як обвисла скеля на кручі, цар Петро. Всім він дався добре взнаки, всім його воєводи, намісники, навіть ратники залили гарячого сала за шкуру. Але про це в Кочубеєвім дворі балакалося чомусь-то нишком. Невже ж гетьмана бояться? Мабуть, ні. Хоч він і не давав тог" по собі пізнати, а все ж таки хто був догадливий, той і розумів, що гетьман так само чув і гадав, як і загал. Але так само, як і загал, він боявся тих, що в Москві шукали ласк якихсь нових і невідомих і на ті ласки доносами гадали собі заробити. Отеє і була їх велика турбота. (…)

(…) У залі зробилося тихо, ніби над нею ангел перелетів. Ніхто не важився переривати гетьманської мовчанки. Кождий споглядав з-під ока на понурену голову Івана Степановича, і всякому важко робилося на серці.

Хоч не в одного були свої жалі до нього, бо, відома річ, що ще ся той не вродив, щоб усім догодив, але все ж таки на голову гетьмана привикли дивитися як на наймудрішу з усіх, талановиту зроду, наукою просвічену і довгим досвідом життєвим багату. Всякому відомо було, що гетьман і з найбільшої халепи вмів вийти ціло. Так було з Палієм, з поляками і з Москвою. Цінили його не тільки за те, що дбав про піднесення добробуту й освіти, що будував церкви, піклувався школами тощо, але всякий хвалив його охоту вдержати за Україною якнайбільше української землі. (…)

(…) Ніхто й ніколи не міг угадати гадок гетьмана Мазепи, навіть найближчі до нього люди, – ні. 

Гетьман запропонував «завести танці», на які був «великий мистець». Спочатку танцювали полонез, а потім музики вдарили «козака». Чуйкевич запросив до танцю Мотрю. 

Пішла, ніби не знаючи, де і з ким гуляє. Очі, злегка прислонені повіками, ковзалися по стінах, утікаючи і перед жадібними поглядами молодих, і перед старечими очима, котрі залюбки приглядалися до тої незвичайної краси, ніби до якоїсь надземської з'яви, що ось-ось несподівано і зникне, як несподівано виринула перед ними.

Вечірні сумерки гасили яркі коліри вбрання, долівка вповивалася сивавим димком, і здавалося, немов Мотря не доторкається землі, лиш пливе у повітрі, то лебідкою посувається по хвилях спокійного ставка, то знов ніби пшеничкою хвилює під шум вечірнього вітру. Аж таки попалася йому в руки, і обоє закрутилися, мов вітряна курява на шляху, тупнули чобітками і стали...

– А-а! – почулося кругом. – Як хороше танцюють, як гарно. Ніби створені для себе, щоби так всі свої молоді літа прогуляти.

Прислуга світила свічки. Зробилося ясно в салі. І замигтіли пишні дівочі вбрання, і навіть козачки, ніби заохочені Мотриним танцем, пустилися й собі по блискучій долівці. Але другої такої гарної пари вже не було... (…) 

Увійшли бандуристи, вдарили в струни, полинули пісні давнини. 

Від степів, від могил ішла, холодним вітром віяла, ніби мерці з гробів повставали й мечами бряжчали й кайданами дзвонили. То не пісня була, а правда, сумна правда, про котру нинішні люди забували, тая правда, котру гонять люди, а вона завше правдою буде. 

Серця слухачів «наповнилися ущерть і жалем тихим, сердечним, і завзяттям сміливим, молодецьким постояти, як батьки стояли, за правду людськую, за віру святую християнську». 

Усі знали, що Мазепа вміє грати на бандурі, і Любов Федорівна попросила його заграти. І гетьман заграв та заспівав свою пісню про згоду. Мотря не зводила з нього очей, як зачарована. Гетьман сказав, що на старосвітській бандурі йому важко грати, бо мало струн і самі кишкові, а він привик до метальових. Кочубей наказав Мотрі принести свій інструмент. Коли дівчина подавала бандуру гетьману, то не витримала нервового напруження і зомліла. Бандура розбилася. Мотрю понесли у її кімнату, а гетьман дивився на розбиту бандуру… 

ЄВА 

Всі порозходились спати, а Кочубей у пішов у свою кімнатку-«святиню». Там його дожидалася дружина. Вона повела розмову про гетьмана і Мотрю: «Це ж якийсь чорт, не чоловік. Усіх причарував до себе. Мотрю, видно, також. Бачив – не видержала, обімліла», а потім про те, що з Мазепою треба щось робити, відібрати у нього булаву. Кочубей жахнувся від тих слів, а Кочубеїха почала плакати й нарікати, що її чоловік дурний і не хоче нічого слушного слухати. 

Кочубей не міг стерпіти її сліз. Він любив свою жінку. Пригадав собі, яка вона була колись гарна, як коло неї впадали хлопці, як не було такого козака, щоб не бажав оженитися з нею. Пригадав собі перші медові місяці і пізніші літа у вигодах, достатках, у щастю, котре завдячував Ті розумові, пильності, запопадливості, і йому зробилося жаль Любові Федорівни. Припав до її рук, цілував, просив, щоби перестала, щоби вірила в його щире і вірне кохання, у його волю неба їй прихилити. Любов Федорівна ждала того моменту. Обтираючи сльози і вертаючи до свого звичайного спокою, говорила:

– Я даром з гетьманом не сиділа. Я брала його на спит. Старий лис, але й я не нинішня лисиця. Розкусила його. І зі старшинами балакала. З усіма. Напідпивку були. Не одно почула, чого по тверезому не сказали би навіть своїм власним жінкам. Отже, знай: гетьман хоче зрадити цареві...

– Тс! – зашипів Кочубей.

– Не бійся, між нами тільки Бог... Гетьман хоче відірвати Україну від Москви. Хоче відірватися і стати наслідственним монархом, як царі, королі, князі. А щоб прихилити нас до себе, гадає з Мотрею одружитися. От куди віці веде. Побачиш. Кочубей задумався, а по хвилині:

– Нічого страшного тут не бачу. Як вона добровільно піде, хай іде. І таке вже бувало.

– Бувало, та не в нас. Я того не хочу. Чуєш? Не хочу. Не треба мені мазепів, хочу, щоб Кочубей гетьманом був.Розумієш? – Кочубей. Велика мені честь – гетьманова теща. Я для тебе честі бажаю, для тебе, Василю, бо вона тобі належиться, а не кому.

– Так що? – спитав Кочубей, доведений словами жінки до тої лінії, на котрій і суддя тратить свій власний суд і своє розуміння справи.

– Гетьман і його поплечники з Орликом і Войнаровським на чолі, що хочуть відірвати Україну, – це один табор, а тобі треба лаштувати другий. От до чого я веду.

– Гу-ум! А я гадав, що ти про насильний спосіб гадала, як леді Макбет.

– Я ще не з'їхала з глуздів. І для мене гість – це свята особа. Як ти міг щось такого допустити до своєї голови.

– Або я знаю як? Гадав. І добре, що не догадався. Над тим, що тепер казала, слід подумати. Може, воно й правда. А коли правда, треба сповістити Москву. Але не нагло, а політичне, в рукавицях, бо з Мазепою не легке діло. Він кутий на всі чотири ноги. Погадаємо. Мені не хочеться ставити всього на одну карту: або пан, або пропав. Забагато я втратити можу. Землі не заберу з собою, як прийдеться втікати. Кращий горобець у жмені, як синиця на стрісі. Подумаємо над тим.

Кочубеїха заспокоїлася. Переломила лід. Знала, що на її стане. Рушила віз, і він покотиться туди, куди вона хоче. Решту зробить час, тривожний час, повний несподіваних і непередвиджених вісток, котрі вона по своїм рецептам буде приправляти і подавати хиткому мужові на стіл.

– Добрий ти в мене чоловік, – казала, ласкаючи Василя Леонтійовича, – і не дурний, тільки надто вже чесний і богобоязливий, а нині такі часи, що будь хитрим, як лис, жорстоким, як кодкодрил, хижим, як шуліка, бо заклюють тебе. Погадай, що з Виговським зробили, хоч яка голова, який розум був, який пан!

– Так, так, погані нині часи, – притакнув, позіхаючи, Кочубей… 

ВЕЛИКЕ БАЖАННЯ. 

Зранку Мотря прокинулася і згадала події минулого дня. Дівчина відчула в собі «нові сили, новий підйом». Думала, кого ж вона насправді любить: старого гетьмана «чи свою мрію про велич, про славу, про могутність?» 

Прийшла тітка, і Мотря зізналася їй, що хоче спізнати щастя, але не подружнього, а якогось іншого,сильного, могутнього, хай навіть короткочасного, але такого, що дає вдоволення, якого не дають цілі довгі роки звичайного, буцімто щасливого життя. Тітка спитала: 

– Яка ж то така велика хвилина може бути, Мотре? Не розумію тебе.

– Яка хвилина?.. Уявіть собі, тітко, що наші батьки й брати пішли в поход. Але не на приказ царя і за царя, а за Україну, за її визволення. Борються, як боролися предки, побіджують. І отеє. Бог дав, що остаточна побіда за нами. Уявіть собі, тітусю: ми побідили, Україна вольна! І нема вже ні чужих регіментарів у нас, ні московських воєводів, ні цар нам не пан, ні король, ні хан, – гетьман заправляє нашою країною – наш, український гетьман! І ось він на сивому коні в'їжджає з поля боїв у золотоверхий Київ. Дзвони грають, сурми трублять, на валах тої твердині, що цар нашими руками будував, з гармат палять, народ хвилюється, як море. Всі очі радістю горять, груди воля розпирає: "Осанна! Осанна!!" Дівчата квітки під ноги сиплять, малинові хоругви лопотять, як птиці, що крила широко розпустили, бо вилетіли з кліток. "Осанна! Осанна! Осанна!" Вже наших козаків не поженуть копати канали московські, вже на їх костях не будуть класти нової столиці, вже наших дівчат ні в ясир не загорнуть, ні до панських, ні до воєводських спалень ночувати не силуватимуть, – вони вольні! І забувають матері й сестри про синів і братів, що в визвольній боротьбі свої голови поклали, й підносять маленьких дітей на руках високо, понад голови юрби, і кажуть: "Дивіться, це той, що нам виборов волю! Це гетьман!.." Ах, як я такої хвилини бажаю! Хай би я її бачила з вікна чернечої келії, хай би мене врадувана товпа ногами своїми стратувала, хай би мені серце з превеликої радості надвоє розірвалося, але знала б я, що була щаслива таким великим щастям, що більшого в життю і бути не може... Ось чого я, тіточко, бажаю.

– Тепер я тебе зрозуміла, дитино... Ти ще молода, може, й доживеш до того. 

НАЗУСТРІЧ СОНЦЮ 

Дівчина вирішила пройтися. Коли йшла назустріч сонцю до пасіки, зустріла Мазепу, Орлика та Войнаровського, які пішки повертали з ловів. Орлик і Войнаровський пішли далі, а Мотря і Мазепа залишились вдвох й почали розмовляти. Гетьман сказав: «Я знаю, що в вас на серці». 

– Що? – спитала Мотря, щоб упевнитися, чи гетьман дійсно читає її гадки.

– Слава... – відповів гетьман. – І велич, і охота жити життям буйним, незвичайним, не таким, як тут живуть, – гетьман показав на Кочубеїв двір, котрого криша знімалася понад верхи дерев і блистіла в заходячому сонці, ніби її золотою бляхою покрито. – Вам хочеться перейти до історії, і ви перейдете туди. Не перечите. Значиться, годитеся. Але я знаю, вам не легко сказати "так", хоч ви ще вчора, подаючи мені бандуру, сказали те невимовленими словами. А тяжко тому, бо я чоловік нерівний вам віком, куди там! Я людина тамтого століття.

– Якраз тому, Іване Степановичу,. – почала Мотря і не доповіла гадки. Гетьман глянув пронизливо на неї:

– Розумію вас, Мотре... Нічого нас не наглить. Подумайте і розважте добре. Я вас на велике діло кличу і на важке, не для розваги старого женолюба, не хочу вас впускати у свою хату, як ясне сонце у замкнену трапезу, в котрій вже повечеряно суто. Хочу, щоб ви знайшли щастя, котрого ваша душа бажає, інше від звичайного, людського щастя.

Мотря притакнула головою.

Входили на широку стежку, що перетинала город. Вартові, побачивши гетьмана, дали знак, – і загули труби, й загуготіли тулумбаси. 

КОЛЬОРИСТІ ОГНІ 

Гетьман запропонував Кочубеям влаштувати вечерю прямо на подвір'ї, накрити столи і для козаків, що супроводжували високе панство. Кочубеїха була проти того, щоб сидіти разом з простим людом, але не насмілилася заперечити гостю. На панському дворі розставили столи, накрили їх скатерками, наставили гори всяких наїдків та м'яса. Мазепа обійшов усі столи, залишаючи по собі святочний настрій. 

Тим часом козаки випили і почали розмови про політику, згадували минуле. Тих, хто тягнув за царя, було мало, бо всі знали, як він знущається над людьми. Запустили феєрверк. У піротехніка сталася прикрість – замість золотої княжої мітри, натяк на Мазепине герцогство, на темно-синьому небі спалахнув чомусь ясний хрест, який повис на хвилину над Полтавським шляхом. Кочубей з Іскрою пошепки обговорювали плани проти Мазепи, а Орлик з Войнаровським потиснули один одному руки на знак згоди вірно служити гетьману.

Коли на якийсь час Мазепа опинився з Мотрею наодинці, дівчина сказала йому, що батьки скоро переїдуть у Батурин і заберуть її з собою. Вона цьому рада, бо Батурин – гетьманська столиця. Дівчина дала зрозуміти, що згодна на шлюб з Мазепою. 

Той подарував їй брильянтовий перстень зі своєї руки на згадку про цю розмову. Сказав, що кращого й дорожчого персня на всій Україні не має, він приносить славу і перемогу. Мотря не хотіла брати, бо перемога була потрібна гетьману. "Побідимо або поляжемо", − сказав гетьман, вкладаючи перстень на середній палець Мотриної лівої руки. 

НАСТРІЧУ НОВОМУ 

Гетьман з товаришами поїхав від Кочубеїв, а Мотря думала про своє майбутнє. «Не в коханню сила, а в ділі, до котрого нас кохання веде», − міркувала вона і вирішила, що коли батьки не дадуть згоди на шлюб, то піде проти їх волі. Кочубеї виїхали в Батурин. Дорога була небезпечна, до того ж заважав дощ. 

Коли минули Ромни і переправилися на другий бік Сули, почули крики. Виявилося, що царські ратники прийшли на постій у якесь село і наробили там чимало лиха., бо вимагали у мешканців коней, яких у них не було. Селяни втекли звідтіля, і серед них було багато поранених. У гайку на вози Кочубея напали і почалась перестрілка. Вірний Мотрі чура разом з товаришами напав на ворогів ззаду, і ті повтікали. Кочубей наказав не розголошувати про цю пригоду, бо то були москалі. До Батурина дістались під ранок. 

РІШЕННЯ 

Гетьман і Орлик читали таємного листа від княгині Дольської, у якому вона повідомляла, що незабаром до Волині прибуде шведське військо зі своїм знаменитим вождем. А королі Польщі і Швеції обіцяють гетьманові гарантію... Орлик перелякався, дізнавшись про плани гетьмана. Тоді Мазепа подер листа Дольської і спалив. А потім продиктував Орликові лист-відповідь, у якому говорив про свою вірність цареві.

Уночі Мазепа не спав, думав над своїми планами. Ось вже і Січ заворушилася від притисків москалів. Запорожці хотіли годитися з кримським ханом і кликали проти Москви орду. 

(…) "Ще мені тільки того й треба! – погадав собі Мазепа. – Орда в краю – гарні гості!" А запорожці теж політики погані. Могли накоїти лиха, могли спонукати царя, щоб він знищив Січ. Гетьман того не хотів. Він нарікав на запорожців, прозивав їх перед москалями "харцизами і бунтарями", але Січ йому треба було. Тому повів діло так, що козацькі посли спізнилися. Приїхали, як Петро від'їхав. Гетьман затримав їх у Києві довше, гостив і насилу уговкав: переконав, що орди на Україну кликати не треба.

Та це ще невеликий клопіт. Куди більша турбота з княгинею Дольською. Хтозна, чи тій ще не старій і гарній жінці не захотілося бути гетьманшею, жінкою Мазепи? А Мазепа того не хоче. Вона чужинка, це не зробило б гарного вражіння на Україні. Бути гетьманшею Мотрі... Але ж у Дольської гетьманові тайні листи! Вона їх може переслати цареві... Що тут робить? 

Гетьман бився з думками, коли до нього зайшов блазень. Він розказав гетьману байку Езопа про осла, який ніяк не міг зробити вибір: з яких двох ясел йому їсти? Вагався до тої пори, поки не вмер з голоду. Мазепа зрозумів натяк блазня і вирішив триматися з ним обережно, бо той «диявол, а не чоловік» і вміє читати думки. Спровадивши блазня, гетьман сів писати листа Мотрі. 

СВАТИ 

(…) Гетьман почував себе, мов на кораблі серед бурі. Один хиблений рух стерном – і все пропаде. Пропаде праця двадцятьох літ, підуть намарне усі заходи, щоб наладити іржавне судно й безпечно пустити його на розбурхані хвилі світових подій. 

З сумом думав про те, що сильної влади на Україні ніхто не хоче, навіть українці. Звикли оглядатися на когось − на короля, на восточного царя, на султана, навіть на хана, щоб тільки не на свого власного володаря. Він знову перечитав лист княгині Дольської, у якому вона писала про те, що Меншиков хоче скинути його з гетьманства і самому стати гетьманом України. А він, Мазепа, «доскочив» гетьманської булави, держить, як ніхто перед ним».

… Не хоче пустити, хоч рвуть. Хоче зробити її скиптром монарха, бо що таке була тая булава досі? Цяцька, котрою гралася доля. Передавали її собі з рук до рук. То король, то цар дарував кому хотів. Комедію з виборним гетьманом грали. Не бути тому більше! Велика країна, великий народ, і велика мусить бути влада, оперта на непорушних основах... Легко подумати, але зробити важко. України з сильною владою ніхто не хоче, навіть українці. Волять чужу, ніж свою. Привикли оглядатися на когось – на короля, на восточного царя, на султана, навіть на хана, щоб тільки не на свого власного володаря. Забулися княжі часи, а новий державний дух ще не родився. (…) 

Потім прочитав листа від Мотрі. Вона писала, що чекає його в Батурині, а перстень носить на серці, щоб не побачили люди. Мазепа написав лист до Кочубеїв, у якому сватав Мотрю. 

КАЖУТЬ... 

Кочубеї переїхали до другого двору, що був на батуринському подвір'ї, а Мотрю залишили на замку. Сумно й скучно було дівчині. Гетьман проживав у Бахмачі. Він посилав до Мотрі листи через свого слугу Дем'яна, а дівчина свої до нього вірною їй Мелашкою. 

Гетьман писав гарно, навіть дуже гарно. Називав Мотрю своїм серцем, пташкою і величав "Вашою Милостею". Від других вона таких улесливих слів не любила слухати, від гетьмана приймала. Сама не значала, чому. Жалувала, що письмо мертве, що не чує звуку тих слів, котрі так уміють добиратися до серця. Хотілося їй слухати, особливо коли гетьман висловлював свої великі наміри, не договорюючи дечого, але, може, якраз тому розбуджуючи ще більші надії. Мотря тужила, за гетьманом. Осінь додавала туги. 

Серед людей теж помічався тривожний настрій. Дівчата мало що не кожного ранку доносили своїй ясній панночці про злочини всілякі. А ще переказували, що опівночі по гетьмановім палацу на Гончарівці біла паня ходить, і це віщує лихо. 

ЗРИВ 

Марія Федорівна нездужала, і дівчина доглядала тітку. Стара говорила, що чує серцем бурю і біду. Якось ввечері прибіг паж і сказав Мотрі, що її кличе Василь Леонтійович. Мотря поїхала. Коли вона прибула, її завели у секретну кімнатку. 

Прийшов батько і сповістив дівчину, що отримав листа від гетьмана, у якому він просить її руки. Кочубеїха люто сварила дочку за те, що вона «злигалася потай миру зі старим женолюбом», а батько не смів перечити жінці. Вони обоє сказали, що не дадуть своєї згоди на шлюб дочки з Мазепою і їй треба підкоритися батьківській волі. На це Мотря відповіла, що вже дала слово гетьману. Мати обізвала її повією. Дівчина відповіла: «Можете обиджати мене й гетьмана, можете зневажати нас, я не чую! Наше кохання чисте і вище понад вашу злість. Не знівечите його. Воно сильне, велике, перетриває віки! Вас не буде, і мене не буде, а воно житиме на світі», а потім додала, що Любов Федорівна сама забажала стати гетьманшею. Кочубеїха з кулаками кинулася на доньку. Закінчилося тим, що батько повів Мотрю у погрібець і ув’язнив у нім дочку. 

У ТЕМНИЦІ

Мотря не могла помиритися з кривдою, яку їй зробили. Але бунтарський дух брав перевагу над дівоцьким жалем. Думала: «Гадають, що зігнуть мене? Згину, а не піддамся! Не буду такою, як вони. Батько перед мамою гнеться, мати перед Москвою. Не перероблять мене». Згадувала матір, яка завжди була сердита, ніколи не погладила, не пригорнула до себе, не сказала доброго слова. Була грізною, гордою, самовпевненою, як деспот. Вона мужчина, а батько ніби жінка в хаті. Все потурає її». Мотрі стало жаль батька, хотілося поговорити з ним на самоті. 

БАТЬКО Й ДОНЬКА 

Коли матір поїхала, Кочубей знову покликав Мотрю у ту саму секретну кімнату і знову просив підкоритися батьківській волі. Але Мотря стояла на своєму і не підписала листа з «відмовою». Тоді батько сказав, що є інший вихід − хай іде в черниці. Мотря погодилася їхати в монастир, але черницею ставати не буде. Кочубей зізнався, що хотів би допомогти дочці, але боїться дружини: 

– Не хочу, Мотре, зав'язувати тобі світ. Не хочу, щоби ти йшла в черниці. Не хочу! Та що я, бідний, вдію? Любові Федорівни не переконаю. – А помовчавши хвилину: – Мотре, доне моя! Я вірю тобі. Ти батька свого не зрадиш. Так тоді знай: Любов Федорівна має у своїх руках тайни, котрі можуть згубити мене. І не мене одного, може, навіть і гетьмана. Предвидіти годі. Любов Федорівну треба заспокоїти нині. За день-два, може, в неї і злість перекипить. Я тебе в монастирі не лишу. Добуду тебе якось звідтам. Поїдь тільки, щоб мамі уступитися з очей.

– Уступлюся!

Поцілував доньку в голову й пустився йти. Але від дверей завернувся.

– Можеш пройтися, Мотре. Мами нема. Тобі готують дещо на дорогу. Постіль, білля, – голіруч не поїдеш. Іди, йди!

Замкнув за собою двері.

Мотря довго, дивилася за ним...

"Безталанний мужчина, над котрим милосердиться жінка, хоч би й рідна донька!" 

У МОНАСТИР 

Для Мотрі приготували сани, навантаженні одягом і харчами. Гайдуки на конях і дві жінки у санях супроводжували Мотрю у дорозі. Мотря вдала, ніби спить. Жінки випили вина і теж поснули. Раптом Мотря почула крик . Сани зупинились , дівчину схопили і посадили на коня, сказавши перед цим, що вони – свої. Помчали до млина. Мельничиха гостинно прийняла Мотрю і заховала її на ніч у потаємну кімнату. Мотря дізналася, що це все організував її вірний чура. Він не хотів, щоб його панночка ставала черницею, зібрав вірних людей і засів недалеко річки. Коли гайдуки поїхали наперед шукати переїзду, тоді й наскочили. 

У БАХМАЧ 

Зранку звідкись приїхав старий чоловік мельнички. Від жінки дізнався, що в них за гості. Мотря слухала його розповіді. Новини перечили собі. То Петра малювали, як антихриста, то шведів, як чортів. Для Мотрі найважніше було почути, що гетьман зараз у Бахмачі живе, відпочиває. Дуже в Києві втомився, будуючи тую прокляту фортецю. Народ нарікає на нього, що цареві годить.

Мотрі було совісно, щоб добрі мельники не мали через неї якої біди. Мельник переконував дівчину, що її тут не шукатимуть, сьогодні ж перевезуть до надійного старенького панотця, що живе біля самого Бахмача, на передмісті.

Коли вечоріло, рушили у дорогу, чура супроводжував Мотрю. Як сани в'їхали в ярок, почали їх переслідувати вовки. Мельник стріляв, сани гнали, як буря. А коли нарешті втекли, Мотря наказала мельникові їхати прямо у Бахмач.

ТОМ ДРУГИЙ 

ДОКИНЬ ДРІВЕЦЬ! 

Біля печі сиділи гетьман Мазепа і його небіж Андрій Войнаровський. Він говорив, що народ нарікає на нього. Мазепа відповідав, що то вороги цькують людей проти нього, пускають плітки, буцімто гетьман з єзуїтами православну віру хоче знівечити. А що ж було б, коли б він так справді настояв впустити в науку європейський дух? Та треба своє діло робити, треба виконувати свій важкий обов'язок.

У вікно гетьман побачив, що хтось їде до нього у двір, і послав Войнаровського подивитися, хто там навідався. Той повернувся і подав гетьманові Мотрин перстень. Мазепі стало ясно, що Мотря втекла від батьків. Гетьман цілував і розігрівав її холодні руки своїми. Мотря хвилювалася і не могла знайти слів на привітання. У неї був жар. Мазепа вирішив нікому, крім Войнаровського і своєї тітки Лідії, не розповідати про те, що сталося. Тітці доручив опікуватися хворою дівчиною. Мотриного чуру залишили біля неї. 

ВТІКАТИ 

Гайдуки знайшли місце, щоб переправитися через річку. Впевнилися, що лід кріпкий і без прорубів, вертають до того місця, де відлучилися від саней, у яких везли Мотрю. Побачили зв'язаного візника і що коней немає. Спочатку хотіли вертати в Батурин і розказати правду, та налякалися і вирішили тікати на Січ. Дві жінки, що супроводжували панночку, були п'яні і хропли всередині у санях. За них гайдуки не хвилювалися. 

ПРОБУДЖЕННЯ 

Нарешті жінки прокинулися і спочатку подумали, що вже прибули у монастир. Аж ось двері покинутої карети відкрив чоловік, що віз свою хвору доньку до монастиря. Довідавшись, що їм по дорозі, він з хворою пересів у більш теплі і затишні сани Кочубеїв. Перепрягли коней і рушили. Перед монастирськими воротами гостей зустріла ігуменя. Коли їй сказали, що Мотрю Кочубеївну пірвали невідомі злочинці, вона наказала вдарити у дзвін і молитися за спасіння раби божої Мотрі, а сама поїхала до Кочубеїв, щоб повідомити батьків дівчини про біду. 

ЗИМОЮ − ГРІМ! 

Почуття вини пригнуло Кочубеїху, вона впала перед чоловіком на коліна і визнала свою провину. Жінка поклялася, що коли вдасться повернути дочку, то вона буде для неї доброю мамою і все простить. Оскільки візник і гайдуки не повернулися, Кочубеїха вирішила, що то була змова. Кочубей думав, хто тую змову міг учинити. Може, сама Мотря?.. 

РОЗМОВА 

Наступного дня Любов Федорівна уже жаліла, що подалась перед чоловіком, що не встояла в бою. Вона ненавиділа його, як ворога, котрий її побідив. І ненавиділа себе, як побіджену. За Мотрею все ж таки побивалася. 

Не материнська любов говорила з неї, а страх, – що скажуть люди? Рознесуть неславу про цілу родину Кочубеїв, котрій стався нечуваний "респект". Кочубеям доньку пірвали, а може, сама від батьків утікла! З ким, як, що, коли?.. Розлетяться вісті всілякі, як ворони, розлізуться наклепи, як по полі мишва. Як же тоді Любов Федорівна людям в очі гляне? 

Швидко по тому до Кочубея приїхали гетьманські післанці. У листі Мазепа прохав Кочубея, щоб він завтра вранці відвідав його в Бахмачі. 

ГЕТЬМАНСЬКЕ СЛОВО 

Кочубей прибув до гетьмана. Мазепа його пригостив, стали обговорювати питання адміністративного і політичного характеру, а потім перейшли до сімейних. Гетьман питав, чому Кочубей не захищав дочку від матері, і той зрозумів, що Мотря тут. 

Мазепа сказав, що дівчина хвора, що вона сама втекла сюди, доведена до розпуки злобою своїх батьків. Кочубей зрадів, що дочка жива. Він зайшов до її кімнати. Мотря марила, говорила якісь слова і не розуміла, що до неї говорять… Біля неї сиділа заплакана тітка гетьмана та лікар-німець.

Ранком гетьман випровадив Кочубея на своїх конях, попросивши прислати їх назад разом зі своїм канцеляристом Іваном Чуйкевичем. 

SEMPER IDEM (ЗАВЖДИ ТЕ Ж САМЕ) 

Кочубей сподівався, що Любов Федорівна, яка пом'якшала до дочки два дні тому й покаялася, здержить своє слово, але так не сталося. Вона вважала, що Мотря не хвора, а тільки вдає з себе хвору. Піддобрювалася до чоловіка й намовляла, що зараз слушний момент, щоб помститися Мазепі, а Кочубею отримати гетьманську булаву. 

МІЖ РОЗУМОМ І СЕРЦЕМ

Чуйкевич приїхав у Бахмач і Мазепа дав йому наказ охороняти хутір, бо він сам з Войнаровським мусив їхати у своїх справах у Батурин. Перед самим від’їздом сказав, що в хуторі перебуває хвора Мотря, і до неї нікого не можна допускати, навіть її батьків. Чуйкевич у свою чергу розказав Мазепі, що знає Мотрю з дитинства, і буде оберігати її. 

ОЗЕРО СЕРЕД ЛІСУ 

Якось Чуйкевич заснув і побачив дивний сон. Кругом ліс, всередині озеро. Вода в ньому глибока, аж чорна. На озері човен. Зривається вітер і знімає на озері хвилю. У човнику сидить Мотря, і він хоче врятувати її. Вода бурлива, глибока, він скаче у воду і кричить: "Мотре! Мотре! Мотре!". Іван не міг забути той сон, гадав, що він значить. 

Обходячи варту, Чуйкевич зустрів старого сотника Петрановського і описав йому ліс і озеро зі сну. Сотник сказав, що дійсно, недалеко тут є такий гайок і озеро. Послали туди охоронців і скоро почули стрілянину. Привели полонених, переважно молодих хлопців. Чуйкевич почав їх питати, хто вони. Один сказав Івану, що гурт зібрався, щоб іти на Січ, та ватажок, який обіцяв повести туди, проговорився з п’яну, що спочатку вони підуть якусь панночку визволять, і за це буде всім велика нагорода. Чуйкевич помилував полонених. 

МІЖ КНИЖКАМИ

До Мотриних світлиць ніхто, крім тітки і пажа, не навідувався. Щоб дівчині не було сумно, паж читав їй книги. Якось він знайшов копії гетьманських універсалів і листів. По ним було видно його розум, його стиль і характер. Мотрі було дуже цікаво слухати. 

КОЛИСЬ І НИНІ 

Гетьман приїхав на хутір і прийняв звіт від Чуйкевича. Той розповів про гультяїв, про помилування, про заслугу сотника Петранівського. Гетьман тепер знав, що це Любов Федорівна послала людей, щоб викрасти дочку.

ЧИ ПЛАКАТИ, ЧИ СМІЯТИСЯ 

Мотря чекала, що гетьман прийде провідати її, але він лише передав свій поклін тіткою та ще дарунки – нові книжки. Вона вже видужувала і хотіла встати з ліжка, але лікар цього ще не дозволяв. Чи плакати, чи сміятися?.. 

ЧИ МЕНІ СНИТЬСЯ, ЧИ МЕНІ ЗДАЄТЬСЯ 

Наступного дня, коли Мотря, зібравшись з силою, прийшла до кабінету гетьмана, Мазепа не повірив своїм очам, подумав, що йому це сниться. Дівчина так втомилася, що на слова вже сил забракло. І гетьман заніс Мотрю до її світлиці. 

ЧИ ДОСПІВАНА ПІСНЯ? 

На другий день Кочубей приїхав до Бахмача, щоб поздоровити гетьмана зі святами. Він привіз дичину й рибу, бо вони з гетьманом за старою звичкою обдаровувалися при таких нагодах. Кочубей провідав дочку і побачив, що вона дійсно хвора. Мотря сказала батькові, що в монастир не хоче і на свята додому не поїде. Батько розумів, що у всіх бідах дочки винна Любов Федорівна. За вечерею гетьман просив Василя Леонтійовича, щоб віддав за нього Мотрю, а Кочубей не знав, що казати. 

ПОЧУВ ПРАВДУ 

Після вечері Мазепа з Кочубеєм продовжили розмову про шлюб. Кочубей говорив, що на заваді стоїть вік гетьмана і те, що він хрещений батько дівчини. Гетьман розповів, що Чуйкевич перешкодив нападові на Бахмач, під час якого Мотрю хотіли викрасти. Генеральний суддя був вражений, а коли дізнався, що це організувала Любов Федорівна, у нього стався серцевий напад. Гетьман вирішив нічого не казати Мотрі про хворого батька, щоб не тривожити її. 

Я, КОЧУБЕЇХА 

Тепер гетьман не знав, що робити з Любов'ю Федорівною. Треба було б повідомити їй про хворобу Кочубея, але йому не хотілося, щоб вона приїжджала. Все ж написав їй листа. Кочубеїха не приїхала. Вона хотіла воювати з гетьманом до самого кінця. Цей кінець вона уявляла собі не інакше, як поваленням Мазепи і засланням його десь у Сибір. Вона придумала, що гетьман чимось отруїв Кочубея.

До неї приїхала корчмарка, вони замкнулися в окремій кімнатці і про щось радилися. Жага помсти не давала спокою Любові Федорівні. Будь що вона хотіла забрати Мотрю до себе і віддати за того, за кого саме вона схоче, інакше вона не Кочубеїха. 

РОЗЦВІТАЙТЕСЬ, КВІТКИ! 

Мотрі було радісно від думок про те, що гетьман її любить. «Розвивайтесь, луги, розцвітайтесь, квітки, Мотря хоче щасливою бути!» − так думала дівчина. Вона хотіла бути щасливою хоч хвилину. Про недугу батька не знала…

А він бачив один тільки вихід – замиритися з гетьманом, віддати за нього Мотрю й доживати віку не тільки як генеральний суддя і один з найбільших багачів, але також як гетьманський тесть.

 

Перед ним рисувалася приваблива картина тих почестей і того значення, якого він буде зазнавати в старшинських кругах, як найближчий до гетьмана чоловік. Разом із тим губилася охота вхопити булаву в свої руки Булава – річ приваблива, це безперечно, але й важка і хто його зна, чи на старості літ, та ще в таких важких часах, як теперішні, дав би він їй раду. А так – хай турбується Мазепа, а Кочубей буде собі жити в почестях і шані. Коли б це тільки хотіла зрозуміти Любов Федорівна І Кочубей укладав собі проект розмови з нею на тую преважну тему. 

Коли він розповів жінці, що Мотря досі лежить хвора, Любов Федорівна знову наговорила на її адресу різних прикростей. Їй хотілося скоріше перехилити чоловіка на свій бік і не сумнівалася, що це їй вдасться. Вона говорила, що бачить Кочубея гетьманом, що це Мазепа викрав Мотрю і хотів отруїти Василя Леонтійовича. Кочубей бачив, що жінка далеко зайшла, але не почував у собі досить сил, щоб опиратися її тиску. 

ЩАСТЯ... 

Дівчина зраділа, коли лікар нарешті дозволив їй встати. Скоро мало бути Різдво. Мотря вбралася у своє звичайне вбрання, хоч бачила у своїй кімнаті оксамитний контушик, підбитий горностаями. Вирішила одягти його тоді, коли сам гетьман попросить. Прийшла до його кабінету. Мазепа тримав її холодні руки, просив звертатися до нього на «ти», говорив про своє кохання до неї… 

– Одно я знаю, що люблю тебе, як не любив нікого в світі і як любити не хочу. Остання ти моя любов, як остання, найкраща весна в мойому бурливому життю. Хочу втішатися тобою, хочу забути про осінні негоди, про туман, що закривав добро і красу перед моїми очима, і, осяєний тобою, як видивом небесним, в невідоме іти. Одно я знаю, що кохаю тебе. Мотря слухає тих слів і забуває про все. Розвиваються сади, розцвітаються квітки, Мотря хоче щасливою бути.

Щастя, щастя,, невловима мріє, хто спіймає тебе, пригорне, у жменю затулить, в серце сховає, щоб ти не втекло? Щастя, падучая зоре, де почин твій і який твій шлях? 

А гетьман упадав біля Мотрі, просив одягнути теплий контуш, що передав, а потім сам його приніс і накинув їй на плечі… 

БІЛІ КОНІ 

Наступного дня мав бути Святий вечір. Дівчина була задуманою, і гетьман всіляко старався дбати про неї та розважати. Запропонував сісти ближче до коминка. Мотря послухалася. 

– Та й гарна ж ти. Їй-Богу, не надивлюсь. Ніби з'ява. Хотілось би жити лиш з тобою, і лиш для тебе, покинувши усе.

– Навіть булаву?

– Усе.

– Не хочу я того, Іване Степановичу. В таке безтурботне щастя не вірю. Воно – стояча вода, пливуча краща, мерехтить і грає.

– Тихе щастя безпечніше, Мотре.

– В небезпеці є своя краса.

– Небезпечна.

Полумінь справді озолочувала Мотрю від ніг до голови. Сіяла.

– Коли б я знала, Іване Степановичу, що ви...

– Ну, що?

– Що ви із-за мене кинете велике діло і булаву проміняєте за сімейне щастя, за ласки жіночі, то...

– То що?

– То як ненадійно явилась у вас, так ненадійно і щезла б.(…)

(…) – Я не жартую. Я правду кажу. Якщо ви із-за мене гадаєте згубити велике діло, то краще я згублюсь.

– Я дротами золотими обведу кругом двір, я ласкою прикую тебе до себе, не покинеш мене. Підеш зі мною на долю й недолю, по честь і по славу...

– Піду! Піду, хоч би й по смерть, – за державу.

– Хоч би й по смерть, – повторив глухо Іван Степанович Мазепа. – Підеш? А може, воно тобі так лиш нині здається, а завтра скажеш ні, не можу, він застарий для мене, він вечір, а я щолиш ранок, який він для мене коханок?

– Сказала і слова не порушу, віддам за нього душу. Слово моє– це я.

– Слово твоє – це ти. Мотре, сонце моє, світи мені, світи!

– Пане мій!

І Мотря рук своїх звільнити не могла від його гарячих поцілунків. 

За вечерею Мазепа жартував то з тітки Лідії, то з Войнаровського. Пили за здоров'я Мотрі, а вона трохи соромилася. Раптом тітці здалося, ніби почула дзвінки від саней. Войнаровський підійшов до вікна, але не побачив нікого. Але за хвилину тітка знову почула дзеленькання. 

Тепер уже й гетьман підійшов до вікна. Тітка сказала, що це могли бути білі коні. Мазепа заперечив їй – білі коні то вигадки. Дівчина почала розпитувати про них, і тітка розповіла, що коли в Бахмачі має статися щось лихе, то з'являються білі коні. А як до них підійти, то і коні, і сани щезають. Тітці знову щось почулося, і Войнаровський вийшов на ґанок. За хвилину вернувся і сказав, що ніхто не їхав. «А може, це щастя їхало до нас, побачило, що зачинена брама, і – завернуло», − сказала Мотря, і очі її заволіклися тугою. 

БІЛИЙ СНІГ 

У цей час у бахмацькій сторожці бунчукові товариші Чуйкевича грали в кості. Хлопцю не сподобалося, що вони говорили про Мотрю і гетьмана. Він відпросився поїхати до Батурина. Прощаючись з Мотрею, признався, що не може її забути.

Дівчина попросила його взяти себе в руки, бо їх чекає велике. Як треба заплатити за нього щастям своїм, то заплатять. 

НА СВЯТИЙ ВЕЧІР 

Починалися Різдвяні свята. Мотря спостерігала через вікно метушню у дворі і пригадувала дитинство. Тоді їй було радісно святкувати Різдво. Мазепа розумів, що Мотря сумує за батьківською хатою, та більше всього вона хотіла допомагати гетьману у його великих ділах, нести його тяжкий хрест.

Вечеряли вчотирьох. Мазепа розказував про свої давні пригоди. По вечері прийшли під їхні двері колядники. 

– Ось що ми вміємо, – сказав шепотом гетьман, – співати! На жаль, у нас тільки в пісні згода, В житті дисонанс, а як життя перетворюється в пісню, виходить гармонія чудова. 

ВЕРТЕП 

Гетьман, тітка, Войнаровський і Мотря, яка сіла трохи збоку, щоб її було не видно, дивилися на ляльковий вертеп, який показували бурсаки. Бурсак розповів святкову орацію про Різдво, а потім показували пастухів, які бігли до Ісуса, трьох царів, дуже схожих на Мазепу, Орлика і Войнаровського. 

Коли показали Ірода, то всі помітили, що він схожий на царя Петра, а Рахиля була наче образ України. Потім з'явилися смерть, чорт, старий дід і молода баба, солдат, який знущався з бідних людей, шляхтич, козак-запорожець. За вертепом бурсаки проспівали старосвітську колядку. Гетьман нагородив бурсаків, а потім пішов з Мотрею у ту кімнату, де вечеряли. Він говорив дівчині, що на друге Різдво, дасть Бог, стане її чоловіком. І зберуться старшини на Різдво, на старшинську раду, а вона гостити їх буде. Пригорнув її до грудей, а вона очима, повними безмежної віри і великої надії, дивилася в його темні, глибокі зіниці. Мазепа мав їхати до церкви, і Мотря хотіла їхати разом, та він не згодився: по-перше – Мотря ще була слаба, а по-друге – нащо дразнити людей. 

ЯК ВОНО СКІНЧИТЬСЯ? 

Тітка Лідія і Войнаровський теж поїхали до церкви. Навіть з прислуги мало хто лишився, двір опустів. Мотря не могла заснути, думала, як воно все скінчиться. Дивилася на портрети, що висіли по стінах, і подумки питала їх про це. Портрети наче оживали, дивилися на неї і теж питали, хто вона така і чого сюди забрела. 

ВЕСЕЛЕ РІЗДВО 

По давньому звичаю на Різдво, на Великдень і на Покрови до гетьмана приїжджали генеральні старшини та дехто з полковників. При цій нагоді відбувалась нарада. Та цього Різдва нараду Мазепа волів відкласти до Нового року, бо політичні події швидко змінялися, до того ж у Бахмачі перебувала Мотря. Але старшини вважали, що краще приїхати і цим вшанувати гетьмана. 

Першим з'явився Орлик. Він розповів про новини у Батурині, про те, що люди скаржаться на гетьмана через свавілля царських людей. А потім сказав, що серед людей поширюються чутки, що Мазепа викрав дочку у Кочубеїв. Тоді гетьман розповів, що Мотря сама втекла до нього, коли її везли у монастир, і попросив його таємно поїхати в Київ і розвідати в митрополії, як вони там поставилися б до його шлюбу з Мотрею, бо вона його хрещениця.

Почали з'їжджатися інші старшини. Вирішили посидіти і побалакати, не проводячи раду. Гетьман сказав, що знає про скарги народу, старшини переконували, що вони вірно стоять на його боці. Розмову перервав приїзд царського чоловіка від воєводи зі святочними подарунками. Мазепа напоїв гостя, і у того розв’язався язик. 

Гетьман довідався, що на нього є безіменна жалоба про викрадення Кочубеєвої Мотрі. Між тим старшини по виході гетьмана забалакали голосніше. Просили Войнаровського, щоб той радив гетьману відвернутися від Москви. Адже народ дуже озлоблений на царських людей, і коли б побачив, що гетьман не з царем, а з народом тримає, одною лавою посунув би за ним, як колись за батьком Богданом.

Коли гетьман повернувся до старшин, почали говорити про Карла та поляків. Апостол говорив, що треба про свою шкуру дбати. Мазепа не подавав виду, за ким тягне, говорив, що турбується ділом, хоче гарного майбутнього для всіх, а його самого згадували, як батька. Апостол підійшов до Мазепи і гучним голосом сказав: «Двигни цей камінь, двигни!» Гетьман нараз згадав дивного діда, його високу стать, орлині очі, незагоєну рану на грудях.

Раптом Войнаровський побачив, що їдуть сани Кочубея. Усі здивувалися, коли між старшин увійшла Любов Федорівна, почала жалітися, що її родині завдали сорому, а вона сама приїхала по дочку. Мазепа відповів, що дівчина під його опікою, і він не дозволить чинити їй кривду. Кочубеїха хотіла підняти бучу, кликати старшин, обвинувачувати Мазепу, як старого женолюба, але гетьман своїми пронизливими очима обезсилював її і приковував до місця. Любов Федорівна відчула, що її план потерпів крах. 

Коли Мазепа повернувся до старшин, ті радили йому притягнути Кочубеїху до суду і жаліли її слабохарактерного мужа. Гетьман відповів на це, що зараз є більш важливі справи – треба забувати про себе заради них. 

ДЕРЖАВНА КОНЕЧНІСТЬ 

Старшини і Орлик засиділись за північ і від’їхали ранком. Войнаровський залишився і заспокоював дядька, бо той боявся, що за кілька днів цар буде знати про все. Войнаровський пропонував усунути Кочубея, але гетьман сказав, що не хоче робити прикростей Мотрі, бо Кочубей − її батько. 

У той же час Мазепа розумів, що ніхто, крім нього, не зможе закінчити ті справи, які він почав. Чи не переїхали тут оті білі коні, які сестрі Лідії причулися? Войнаровський теж пригадав той момент, який збентежив Лідію. Мазепа на це сказав: «Нехай їдуть, але я з ними не поїду. Живим мене ті чорні сани не повезуть. Поборюся. Є тільки одна сила, якій я скоритися мушу…».

Андрій спитав: «Яка?». «Державна конечність», − відповів гетьман. 

БІЛИЙ РАНОК

 Мотря збудилася пізно. Тітка Лідія просила не спішити вставати, бо наїхали старшини. Дівчина відчула себе пташкою у золотій клітці. У вікно побачила, як під’їхали батькові сани, подумала, що він приїхав провідати її. Але чура сказав, що то приїздила Кочубеїха. Матір не зайшла до дочки. 

Наступного ранку за сніданням Мотря зустріла гетьмана. Він розповів, що Любов Федорівна хотіла забрати дочку з собою, але він не дав. Мотря сумно сказала, що щастя відходить від них. Гетьман просив не говорити так, бо він щасливий і пожертвує усім, крім неї. Мотря не хотіла такої жертви. 

Вона хотіла, щоб гетьман вирішував долю держави. Мазепа спитав, що ж буде з нею, а дівчина відповіла, що чекатиме в монастирі чи вдома, поки вони не з'єднаються навіки в іншому світі. Їхнє щастя здавалося Мотрі сонцем зимою: зблиснуло на хвилину і сховалося. Але і за те хай буде Богові дяка. 

CARPE DIEM (КОРИСТАЙМО З ХВИЛИНИ) 

Гетьман сподівався, що Орлик повернеться з Києва з добрими новинами. Але той привіз звістку, що метрополія без узгодження з Москвою дозвіл на шлюб не дасть, і в це діло мусить втрутитися сам цар. Мазепа рішився: для загального добра, із-за державної конечності він пожертвує власним щастям. Він не хотів віддавати Мотрю на поталу Любові Федорівні. Тому вирішив скласти угоду з Кочубеєм, за якою Мотря виїде з Бахмача, але не до матері, а під опіку своєї тітки й буде жити з нею в одному із Кочубеєвих дворів. Гетьман наказав Орлику написати лист до Кочубея і Апостола з вимогою негайно приїхати в Бахмач.

У розмові з Мотрею Мазепа сказав, що все одно сподівається колись назвати її дружиною перед Богом і людьми. Признався, що хоче порвати з царем і зв’язати долю України з Карлом ХІІ, але поки що про це, крім його матері, ніхто не знає. 

Мотря подякувала, що зробив їй честь почути таке важке слово. Для неї це була найбільша честь − гетьман обдарував її своїм довір'ям. Вона просила його всі сили присвятити державному ділу. Запевняла, що не боїться розлуки, бо вони поєднані духом навічно. Говорила: 

« Мені не гірко, Іване, хоч і не солодко. Гірко було б, коли б я зневірилася в тебе, коли б ти розчарував мене. А так я очарована тобою. Бачу в тобі великого мужчину, я дівчина, я .жінка. Бачу в тобі минувшину славну і будучність надійну, непереможну силу життя. Значиться, ще ми не пропали, не звелись, не зледащіли, варто жити, боротися, терпіти... Я горечі не чую».

Гетьман назвав її своєю останньою любов'ю і першою правдивою. 

Мотря попросила його дати наказ засвітити дванадцять свічок, прибрати стіл квітками, подати щонайсмачніших страв і щонайдобрішого вина, настроїти бандури, щоб співати… Таким чином вони мали справити весілля їхніх душ, бо сам гетьман казав колись: carpe diem − користаймо з хвилини. 

КАРЛИК − ЧОЛОВІК 

Над Бахмачем гуділи вітри і мело снігами. Була пізня ніч, весь двір спав. Тільки гетьман не спав, а сидів над паперами. Важко було Мазепі зважитися стати на бік шведського короля, а все через своїх людей, яким не довіряв. Гетьман ще раз пробігав думками шляхи, котрі до незалежності намітив. «Пора закріпити булаву. Або закріпить її Мазепа, або пропаде разом із нею».

Задуманий гетьман не чув, коли в кімнату ввійшов його карлик. Весельчак був у звичайному вбранню. Карлик сказав, що прийшов потішити свого добродія, бо він, хоч і блазень, також чоловік. Усі кінець кінцем лиш люди і всі бідні, нема щасливого на світі. Карлик говорив так поважно, що гетьман задумався над тим і простяг до нього руку. Гість розплакався і промовив, що вперше побачив ближнього. 

Гетьман не клався цієї ночі спати. Рано мали приїхати Кочубеї, Апостол і Орлик. Мала рішатися доля його і Мотрі. 

ОЧІ 

Очі гетьмана пронизували Кочубея… 

Орлик прочитав довірочне зобов'язання Кочубея прийняти свою доньку Мотрю під батьківську опіку (виразно: батьківську!), щоб її не діялася тепер, ні в близькій будочності ніяка кривда. Батько прощає її поневільну вину, що не пішла в монастир, куди її хотіли запроторити...

Кочубей скривився. Гетьман з притиском повторив:

– Запроторити!

І ані мати, ні батько не будуть її з того приводу ні словом, ні ділом карати. Як панночці такого роду й характеру пристало, вона дістане свою власну прислугу, своє окреме мешкання, і з батьківської казни будуть річні кошти на її конечні витрати. Ані батько, ні мати не будуть силувати Мотрю віддаватися за нелюбого чоловіка, а віддасться вона за того, котрого полюбить і котрому по совісті своїй заприсягне вірність і "послушенство малженське". Що так воно станеться, на те Василь Леонтійович Кочубей дає при свідках своє чесне слово і кладе на цій добровольній угоді свій особистий підпис... 

На диво, Кочубей погодився зі всім і відразу підписав документ. Мазепа подякував, а потім мовив: «Але Любов Федорівну ти загнуздай насилу. При свідках кажу тобі, що довше я її коверзування не стерплю! Увірвався мій терпець, Василю, і якщо Любов Федорівна і дальше захоче копати ями піді мною, так тоді я, не тільки в обороні власній, але також обороняючи поваги і гідності гетьманської, поступлю з нею, як з людиною злою і злочинною». Кочубей мовчки приняв до відома погрозу. 

НЕДОСПІВАНА ПІСНЯ 

Мотря зібралася від'їжджати з Бахмача. Чура їхав з нею. Зайшла попрощатися з Мазепою. Той пожалівся, що йому дуже важко з нею розлучатися. Мотря відповіла: 

Я пізнала щастя. Не жалуйте людини, що щасливою була, жалуйте того, хто щастя на очі не бачив. Прощавайте!

Хотів пригорнути її до себе, не пустити, відкликати від'їзд, не дати... Вихопилася, як із жмені птаха, і вилетіла крізь двері.

За нею тітка Лідія побігла. Гетьманські служки відчинили й затріснули за ними дверці. Заколисалися на сідлах фореси, і білі коні помчали по білих снігах... Білі коні.

Крізь вікно військової сторожівні визирав Чуйкевич. "Своєї долі навіть такими кіньми не об'їдеш..."

Гетьман довго стояв на ґанку. Вітер снігом загладжував сліди по санях, котрими від'їхала Мотря. Вийшов Войнаровський і попросив дядька, щоби йшов у хату, бо продрохне. Тихо і послушно пішов за ним.

– І знову ми удвох осталися, Андрію, – сказав гетьман і перший раз у життю почув якесь дивне зимно, ніби невідома птиця майнула над ним своїм студеним крилом.

– Будь ласка, засвіти, Андрію, свічки і подай письма мені, ті, що нині післанець привіз. Діло важне! 

1926 р. 

Цитати з твору 

• «Поставив нас (Україну) Господь на порозі з Азії в Європу, поклав, як залізо між молот і ковало – кують. Аж іскри з того заліза летять».

• «Буває так, що радніше з вовком стрінешся, ніж з чоловіком. Про вовка знаєш, що він вовк, а про чоловіка годі збагнути, що в нім сидить».

• «Нова мітла гостро мете, але й емітується скоро...».

• «Велике зло, великий гріх, не продавайте дідівської слави на сміх!»

• «Союзник добрий, коли він здалеку, а ввійде в край – і з союзника зробиться неприятелем, бо народ не любить чужого війська, яке б воно не було».

• «У звірів милосердя більше, ніж у людей!»

• «Звіра плекай, так він прив'яжеться до тебе, а в людей тільки помста одна, вдяки немає».

• «Нaйвищий зaкон – добро вітчини, говорили стaріші, і цей принцип мусить непорушно стояти, бо де не бережуть його, тaм горе!».

• «Ось що ми вміємо – співати! На жаль, у нас тільки в пісні згода, в житті дисонанс, а як життя перетворюється в пісню, виходить гармонія чудова».

• «Воля без розуму марніє, а сила без витривалости мліє».

• «Негарно, коли жінку бояться, жінку треба любити».

• «І найбіднішому лишається велике добро, – право розпоряджати своїм життям».

• «Смуток висмоктує сили».

• «Нема щасливого на світі. Щастя триває коротко, бо коли б воно довго тривало, перестало б бути щастям.» 

Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.