Тема: Мазепа-людина і Мазепа-гетьман, постать національного героя України, роки правління якого вважаються «золотою добою» Гетьманщини, «добою Мазепинського ренесансу».
Ідея: висвітлення суспільних і політичних процесів, у центрі яких був гетьман Іван Мазепа – державний діяч і людина, віддана ідеї побудови сильної держави – України
З історії написання твору
У 1920–1930-ті рр. XX ст. в Галичині історична проза про звитягу національних героїв була особливо популярна. Це стало однією з основних причин, яка спонукала Богдана Лепкого до написання пенталогії «Мазепа».
Над цим твором письменник працював починаючи з 1923 до 1955 року, тобто до кінця свого життя. Історична епопея складається з п’яти самостійних творів: «Мотря» (вийшла друком у 1926 р.), «Не вбивай» (1926 р.), «Батурин» (1927 р.), «Полтава» (1928– 1929 рр.). Повість «З-під Полтави до Бендер» опублікована посмертно у США в 1955 році. Половина четвертої частини епопеї «Орлик» уже після смерті автора під назвою «З-під Полтави до Бендер» була видана братом письменника – Левом Лепким. Продовження «Орлика» та «Войнаровський» – остання частина епопеї, так і залишилися художньо не реалізованими.
Найбільш популярними й відомими широкому загалу читачів стали перші три частини пенталогії, тому за нею закріпилося значення «трилогія». Роман «Мотря» у 2 томах – це перша частина історичної епопеї «Мазепа» Богдана Лепкого.
Головні персонажі:
- Іван Степанович Мазепа – український політик і державний діяч, який отримав гетьманську булаву в 1687 році. Мотря про Мазепу: „Я так очарована тобою. Бачу в тобі великого мужчину, я дівчина, я жінка. Бачу в тобі минувшину славну і будучність надійну, непереможну силу життя»; «Це не булава, а хрест, хрест, котрий, може, прийдеться двигати на нову, українську Голгофу»; «Побідимо або поляжемо...»; «Життя не довіряти навчило. Лиш хитрістю, лиш увагою великою можна в нас пробиватися вперед»; «Гетьман не любив Петра. Це був варвар, а Мазепа ненавидів варварства»; «Гетьман був мистець провадити танці»; «Гетьманське обличчя, хоч старе, було таке свіже й гарне, що всякий мимохіть шанував його, навіть Меншиков, котрий, крім царя, не шанував нікого, бо й нікого тоді не боявся».
- Василь Леонтійович Кочубей – генеральний суддя. «Людина м'ягка й добросердна, хитався поміж гетьманом і своєю жінкою, схиляючись то на його бік, то на її, залежно від того, під чиїм впливом оставався».
- Любов Федорівна Кочубей – дружина Василя Кочубея, мати Мотрі. Мотря про матір: «Вона ж його (батька) зі світу зжене, вона нам усім життя затроює, ціла родина, уся прислуга, тисячі людей не мають ні вдень, ні вночі спокою, бо над їх спиною, як привид який, стоїть моя мати. Негарно, коли жінку бояться, жінку треба любити»; «Любов Федорівна любила почесті»; «.Другої такої, як Любов Федорівна, зо свічкою в літню днину не знайдеш. Люта баба!...».
- Мотря Кочубеївна – дочка Василя Кочубея. «Я не турбуюся собою, моя турбота – Україна»; «Мабуть, і на буйній Україні такий розкішний цвіт ще ніколи не цвів. Ріст, погляд великих очей, котрим краски не підбереш, бо все вони міняться і грають, як море, лице, ніби грецька статуя засоромилася й спаленіла, а усмішка, Боже твоя сила, що за усмішка, дивна й нерозгадана, і тягне, і відтручує, і пестить, і глумиться над тобою, – чари, тай годі!». Мазепа про Мотрю: «Була вона інша, ніж усі дівчата і жінки, котрих знав досі. Химерна, незаспокоєна, демонічна. Тіло було гарне гармонійною красою, а душа тягнула до себе загадками». Іван Чуйкевич про Мотрю: «У неї жіноча врода, але мужеська вдача. Це якась незвичайна дівчина. Як вона слухала його оповідання, аж горіла ціла, сіяла, – ...руки її дрижали, затискалися, ніби шукали шаблюки. Це якась амазонка... і в його душі образ Мотрі зливався з образом України, – любов його ставала неподільна». Подаючи живописні портрети Мотрі, через сприйняття образу дівчини різними персонажами, автор використовує цілу низку вишуканих порівнянь: «як видиво райське», «як русалка», «як лілея», «як квіт рожа ний», «як з мармуру кута», «як образ», «як загадка нерозгадана», «як на престолі цариця», «як статуя з мармуру», «як Пречиста Діва на образі Благовіщення», «ніби мрія», «як на снігу червона троянда», «як ясне сонечко крізь хмари сміється», «як веселка, з'явилася над Бахмачем, а хоче громом весняним відлетіти...», «як стихія», «вихопилася, як із жмені птаха, і вилетіла...», «як видиво небесне», «очі як зорі з-під хмари… вони міняться і грають, як море»…
- Іван Чуйкевич – гетьманський канцелярист. «… в його душі образ Мотрі зливався з образом України, – любов ставала неподільна».
- Ігуменя Марія-Магдалина Мазепина – мати Мазепи. «Мати була на яких двадцять літ старша від свого сина. Усе земне залишила геть далеко поза преділами тихої монастирської огради, крім сина, котрого Господь милосердний поставив иа світочу, на найвищому місці на цілій широкій Україні і тримав його на ньому у своїй ласці незбагнутій і у своїх замислах для людських розумів непонятних тільки довгі літа. Цієї гордості вона ніяк не могла скинути зі свого материнського серця і не раз довгими годинами благала прощення перед іконою Пречистої Матері за цей свій одинокий гріх»; «Колись гарне, тепер уже тільки поважне обличчя, так дуже характеристичне для роду Мокієвських, видимо, хотіло робитися лагідним і добрячим. Але тільки очі ніби всміхнулися легко, уста ж остались, якими звичайно були, ніби вони і зроду сміятися не вміли...»; «Для гетьмана була ігуменя Магдалина найвірнішим другом, сповідницею його що раз, то нових намірів і планів, учителькою і наставницею. Ніхто не знав того, що вона, і нікого не слухав гетьман так покірно, як своєї доброї і мудрої матері. Не раз доводилося йому тяжко жалувати й нарікати на себе, коли не зробив так, як мати казала, і навпаки, чи раз він рад був, що пішов за порадою мами»; Марія-Магдалина Мазепина була від довгих літ ігуменею монастиря Дівочо-Вознесенського, Київо-Печерського, Глухівського».
- Андрій Войнаровський – небіж та спадкоємець гетьмана Івана Мазепи по материнській лінії.
- Пилип Орлик – генеральний писар, прибічник Мазепи.
- Петро І – цар. «Петро п'є, гуляє, у його падуча недуга, кажуть, що ще й другу із заграниці привіз, французьку; головою трясе, хвилини спокійно не всидить, ніби чорт у нього вселився... не буде йому довгого життя. До того він не вояк. Він так воює, як зуби рве і мерців поре, – щоби скорше»; «Царський гнів вибухав несподівано, як улітку громи, і що не було тоді сили, яка би могла його зупинити. Він, як буря, торощив усе кругом, як розгукана стихія, нівечив окруження і, звичайно, що лиш у сні вертав до рівноваги».
Символічні образи:
- Степ – символ волі. «Шумів, шелестів, співав свою невгомонну пісню: про народи, які приходили туди, про бої, про кров, що напувала його, і про силу, що розвівалася з вітрами. Хто тільки не хотів опанувати його, – не дався»; «Степ, як море, як нездійсненна мрія, незаспокоєне бажання, нез’ясоване стремління, як – українська душа».
- Образ «Степового діда» – персоніфікований символ козацької слави, безсмертної пам’яті народу. Він застерігає гетьмана: «Велике зло, великий гріх, не продавайте дідівської слави на сміх!», і просить: «Двигни цей камінь, двигни!».
- Розбита бандура – символізує розбиті мрії та сподівання.
- Зів’ялі троянди. Троянда є символом верховенства; зів’яла троянда – його занепад.
- «Біла панна», що з’являється в палаці гетьмана – за переказами є віщункою великого лиха.
- Згасла зоря. Зоря в українській космологічній символіці найчастіше щаслива доля, надія. Згасла зоря – не здійснення сподівань, кінець, смерть.
Свою особливу символіку – нагромадження національної сили, мають описи танців і музичного фольклору (гра бандуристів, тексти народних пісень, дум, невільничих плачів, колядок), у яких передавалось світосприйняття, душа й філософія народу, його історична доля. «Серця їх (виконавців і слухачів) наповнювалися ущерть і жалем тихим, сердечним, і завзяттям сміливим, молодецьким постояти, як батьки стояли, за правду людськую, за віру святую християнську».
У романі відтворено панораму життя України початку ХІІІ століття. Основні події відбуваються в Києві, Батурині, Бахмачі та в селі Ковалівці, що належить Кочубею.
Стислий переказ
У домі гетьмана Івана Степановича Мазепи відбувається бенкет з нагоди приїзду московського царя Петра І. Цар сидів у голові столу, «наліво біля царя – Олександр Данилович Меншиков, а направо – господар хати Іван Степанович Мазепа».
Петро І добряче випив, і що було у нього на серці, те й на язиці. Він хвалився, що переможе шведського короля Карла ХІІ, завоює Царгород, почепить хрест на Софії, Середземне море флотом своїм замкне і на Індію піде. А ще він хотів розбити дніпровські пороги і пустити флотилію під ніс турецькому султанові. Хвалив анижівку, яку пив з золотої чарки, та хор, що співав величальні пісні.
На прощання цар сказав: «Слухай, що Меншиков скаже...» Ці слова він вимовив з притиском, надаючи їм окремої ваги, бо виношував думку зробити правителем України свого фаворита князя Меншикова.
Коли цар поїхав, у світлицю зайшов старезний «Степовий дід». «Простягаючи правицю в напрямі до гетьмана так, що вказуючим пальцем мало не доторкнувся до його грудей, на яких пишався орден святого Андрія, гукнув: «Двигни цей камінь, двигни! Він тяжкий, але ще тяжче наше життя. Плодяться під каменюкою хроби, зігниєм від хороби! Двигни цей камінь, двигни! Він важкий, може, вб'є тебе, мене, багато нас, та час пройде і прийде час, що він дриґне і розлетиться у дроби!... Велике зло, великий гріх, не подавайте дідівської слави на сміх! Не подавайте!..».
Орлик сказав, що дід знав, чого приходив, і хотів того, що хочуть усі, хто є зараз у світлиці. Гетьман попросив старшин говорити ясніше і наказав принести хрест, що його Хмельницький зі зборівського походу привіз. Усі на хресті присяглися постояти за права, за волю й за славу України.
До гетьмана зайшов карлик, якого колись Петро прислав Мазепі в подарунок за валку дичини з гетьманських лісів. Карлик сказав: «Кочубей птичка невеличка, високо літає, низенько сідає... Але Кочубеїха − велика і рідка птиця». Саме вона керує чоловіком і мріє стати гетьманшею. Треба її зацитькати, щоб Кочубей через неї не накоїв якогось лиха.
Мазепа вирішив поїхати до Кочубеїв у гостину, нібито щоб дізнатися про здоров'я і привітати у новому дворі. Також гетьман планував побачити там свою хрещеницю Мотрю Кочубеївну. Він написав листа до Кочубея, що прибуде до нього через 10 днів і доручив Івану Чуйкевичу – гетьманському канцеляристу, доставити його Кочубею..
Після сніданку гетьман рушив у кареті вулицями золотоверхого Києва – міста, яке він дуже любив і щодо якого виринали нові плани, нові бажання – як би зробити його світовим городом, столицею великого народу. Заїхав подивитися на роботи біля нової фортеці, за будівництво якої відповідав перед царем. «Гетьман бачив кривду, яка діялася тим тисячам українського народу, що будували на своїй власній землі твердиню для чужого насильника, ніби крутили мотуз на свою власну шию. Але спинити тої роботи він не смів. Відказатися від будови київської твердині або будувати її як занапасть – це значило б підтвердити ті доноси, які на гетьмана йшли до царя».
У важких хвилинах, коли не міг втихомирити своєї розбурханої душі, гетьман йшов до своєї матері – ігумені монастиря Дівочо-Вознесенського, Київо-Печерського, Глухівського. Усе земне вона залишила далеко за межами тихої монастирської огорожі, крім сина.
Для гетьмана ігуменя Магдалина була найвірнішим другом, його сповідницею до нових намірів і планів, учителькою і наставницею. Він розказав їй і про те, що бачив при будові фортеці, припав головою до материнських рук: «Мамо, мамо! Яка важка оця булава! Яка вона важка, як хрест!» А вона говорила: «Двигай цей хрест, мій сину, двигай, Господь його на тебе вложив, терпи! Нічого нема вічного на світі, може, й тій кривді недалекий кінець». Іван звірився матері, що йому доведеться вибирати між Петром і Карлом. «Лютер і Антихрист», − відповіла на це мати.
Мазепа признався також, що боїться Кочубея, не так його самого, як його дружину – Любов Федорівну, «вона за булавою аж горить». А що б сказала мати, якби він засватав Кочубеєву Мотрю? «Може б, таким чином заспокоїв жажду Кочубеїхи. Хоч не гетьманшею, а все-таки була би матір'ю гетьманші. Добра мати славою доньки своєї славиться».
Мати відповіла: «Коли б ти її не любив, то я тебе за сина свого не мала б. Але Україна, бачиш, хоче від тебе великої і неподільної любові, щоб ти тільки про неї дбав, і більше ні про кого!» А потім нагадала Іванові, що Мотря − його хрещениця, він набагато старший від дівчини, та коли вона сама згодиться на шлюб, то дає на це свою материнську згоду, проте не вірить, що це можливо, бо Кочубеїха не з тих людей, що ради доньки зрікаються почесті для себе.
Гетьманський канцелярист Іван Чуйкевич зі своїм невеличким кінним відділом віз лист від Мазепи до Кочубея. Уночі сталася пригода – їм довелося допомогти селянам, на яких напали царські люди, що нишпорили по окрузі у пошуку поживи. У цьому короткому бою Чуйкевич отримав поранення у плече.
Він часто думав про Мотрю. Ще як дитиною був, то старі Кочубеї змовлялися з його батьками, що подружать своїх дітей, та як воно буде тепер? Два роки тому бачив її в Батурині і задивився. Мабуть, на буйній Україні такий розкішний цвіт ще ніколи не цвів. Ріст, погляд великих очей, котрим краски не підбереш, бо все вони міняться і грають, як море… А усмішка – Боже твоя сила, що за усмішка, дивна й нерозгадана, і тягне, і відтручує, і пестить, і глумиться над тобою, – чари, та й годі!
Коли Чуйкевич прибув у новий двір генерального судді Василя Кочубея в Ковалівці, Мотря оглянула його рану, а він освідчився дівчині в коханні. Вона попросила його залишитися такими ж друзями, якими були в дитинстві. Іван погодився, хоч мріяв, щоб Мотря була його нареченою. У його душі образ коханої дівчини зливався з образом України, – «любов його ставала неподільна».
Коли Кочубей і Чуйкевич залишилися наодинці, Василь Леонтійович сказав Івану, що не проти, щоб той одружився з Мотрею. Хлопець зрадів, але попросив батька дівчини трохи почекати, адже Мотря мусить добровільно дати згоду, інакше нічого з того не вийде…
Ранком Марія Федорівна – тітка Мотрі, збудила дівчину, щоб та встигла приготуватися до зустрічі гетьмана. Мотря поскаржилася тітці на батька:
«Генеральний суддя, пан великих маєтків, а в хаті, як дитина, на ремінці Любові Федорівни ходить. Вона пан, вона мужчина, а він Бог зна що!.. Вона ж його зі світу зжене, вона нам усім життя затроює, ціла родина, уся прислуга, тисячі людей не мають ні вдень, ні вночі спокою, бо над їх спиною, як привид який, стоїть моя мати. Негарно, коли жінку бояться, жінку треба любити».
Любов Федорівна зустрічала гетьмана хлібом і сіллю на золотім підносі, а Мотря подала Мазепі перев’язаний жовтими і синіми стрічками великий кіш, сплетений з лози і наповнений трояндами. Гетьман то на троянди дивився, то на неї. А потім сказав батькам дівчини: «З усіх ваших скарбів найкращий і найцінніший – отсей!» – і стиснув злегка Мотрю за руку.
Після обіду гетьман запропонував «завести танці», на які був «великий мистець». Спочатку танцювали полонез, а потім музики вдарили «козака». Чуйкевич запросив до танцю Мотрю. Вона пішла, «… і здавалося, немов Мотря не доторкається землі, лиш пливе у повітрі, то лебідкою посувається по хвилях спокійного ставка, то знов ніби пшеничкою хвилює під шум вечірнього вітру. Аж таки попалася йому в руки, і обоє закрутилися, мов вітряна курява на шляху, тупнули чобітками і стали... Другої такої гарної пари вже не було...». Увійшли бандуристи, вдарили в струни, полинули пісні давнини. Серця слухачів «наповнилися ущерть і жалем тихим, сердечним, і завзяттям сміливим, молодецьким постояти, як батьки стояли, за правду людськую, за віру святую християнську».
Мазепу попросили заграти на бандурі. Коли Мотря подавала йому свій інструмент, то не витримала нервового напруження і зомліла. Бандура розбилася. Мотрю понесли у її кімнату, а гетьман дивився на розбиту бандуру…
Всі порозходились спати, а Кочубеїха завела розмову з чоловіком про Мазепу і Мотрю. «Це ж якийсь чорт, не чоловік. Усіх причарував до себе. Мотрю, видно, також. Бачив – не видержала, обімліла… Гадає з Мотрею одружитися. От куди він веде». Кочубей задумався, а по хвилині відповів: «Нічого страшного тут не бачу. Як вона добровільно піде, хай іде. І таке вже бувало». «Бувало, та не в нас. Я того не хочу», – зло сказала Кочубеїха.
А потім почала говорити про те, що гетьман хоче зрадити цареві, і треба відібрати у нього булаву. Кочубей жахнувся від тих слів, а Кочубеїха знала, що на її стане. «Рушила віз, і він покотиться туди, куди вона хоче. Решту зробить час, тривожний час, повний несподіваних і непередвиджених вісток, котрі вона по своїм рецептам буде приправляти і подавати хиткому мужові на стіл».
Зранку Мотря прокинулася і згадала події минулого дня. Дівчина відчула в собі «нові сили, новий підйом». Думала, кого ж вона насправді любить: старого гетьмана «чи свою мрію про велич, про славу, про могутність?» Прийшла тітка, і Мотря зізналася їй, що хоче спізнати щастя, але не подружнього, а якогось іншого,сильного, могутнього, хай навіть короткочасного, але такого, що дає вдоволення, якого не дають цілі довгі роки звичайного, буцімто щасливого життя.
Тітка спитала: «Яка ж то така велика хвилина може бути, Мотре? Не розумію тебе». «Яка хвилина?.. Уявіть собі, тітко, що наші батьки й брати пішли в поход. Але не на приказ царя і за царя, а за Україну, за її визволення. Борються, як боролися предки, побіджують. І отеє. Бог дав, що остаточна побіда за нами. Уявіть собі, тітусю: ми побідили, Україна вольна! І нема вже ні чужих регіментарів у нас, ні московських воєводів, ні цар нам не пан, ні король, ні хан, – гетьман заправляє нашою країною – наш, український гетьман!» – у захваті говорила Мотря. «Тепер я тебе зрозуміла, дитино... Ти ще молода, може, й доживеш до того», – сказала тітка..
Дівчина вирішила пройтися. Коли йшла назустріч сонцю до пасіки, зустріла Мазепу, Орлика та Войнаровського, які пішки повертали з ловів. Орлик і Войнаровський пішли далі, а Мотря і Мазепа залишились вдвох і почали розмовляти. Гетьман сказав: «Я знаю, що в вас на серці». «Що?» – спитала Мотря, щоб упевнитися, чи гетьман дійсно читає її гадки. «Слава»... – відповів гетьман. «І велич, і охота жити життям буйним, незвичайним, не таким, як тут живуть» – гетьман показав на Кочубеїв двір. «Вам хочеться перейти до історії, і ви перейдете туди… Хочу, щоб ви знайшли щастя, котрого ваша душа бажає, інше від звичайного, людського щастя».
Мотря притакнула головою. Дівчина дала зрозуміти, що згодна на шлюб з Мазепою. Той подарував їй діамантовий перстень зі своєї руки. Сказав, що кращого й дорожчого персня на всій Україні не має, він приносить славу і перемогу. Мотря не хотіла брати, бо перемога була потрібна гетьману. «Побідимо або поляжемо», − сказав гетьман, вкладаючи перстень на середній палець Мотриної лівої руки.
Гетьман почував себе, мов на кораблі серед бурі. Один хибний рух стерном – і все пропаде. Пропаде праця двадцятьох літ, підуть намарне усі заходи, щоб наладити іржавне судно й безпечно пустити його на розбурхані хвилі світових подій. Він знову перечитав лист княгині Дольської, у якому вона писала про те, що Меншиков хоче скинути його з гетьманства і самому стати гетьманом України. А він, Мазепа, «доскочив» гетьманської булави, держить, як ніхто перед ним. Не хоче пустити, хоч рвуть.
Хоче зробити її скиптром монарха, бо що таке була тая булава досі? Цяцька, котрою гралася доля. Передавали її собі з рук до рук. То король, то цар дарував кому хотів. Комедію з виборним гетьманом грали. Не бути тому більше! Велика країна, великий народ, і велика мусить бути влада, оперта на непорушних основах... Легко подумати, але зробити важко. України з сильною владою ніхто не хоче, навіть українці. Волять чужу, ніж свою. Привикли оглядатися на когось – на короля, на восточного царя, на султана, навіть на хана, щоб тільки не на свого власного володаря. Забулися княжі часи, а новий державний дух ще не родився…
Потім прочитав листа від Мотрі. Вона писала, що чекає його в Батурині, а перстень носить на серці, щоб не побачили люди. Мазепа написав лист до Кочубеїв, у якому сватав Мотрю.
Тітка Мотрі – Марія Федорівна, нездужала, і дівчина доглядала її. Стара говорила, що чує серцем бурю і біду. Якось ввечері прибіг паж і сказав Мотрі, що її кличе Василь Леонтійович. Коли вона прибула, її завели у секретну кімнатку. Прийшов батько і сповістив дівчину, що отримав листа від гетьмана, у якому він просить її руки. Кочубеїха люто сварила дочку за те, що вона «злигалася потай миру зі старим женолюбом», а батько не смів перечити жінці.
Вони обоє сказали, що не дадуть своєї згоди на шлюб дочки з Мазепою, і їй треба підкоритися батьківській волі. На це Мотря відповіла, що вже дала слово гетьману. Мати обізвала її повією. Дівчина відповіла: «Можете, обиджати мене й гетьмана, можете зневажати нас, я не чую! Наше кохання чисте і вище понад вашу злість. Не знівечите його. Воно сильне, велике, перетриває віки! Вас не буде, і мене не буде, а воно житиме на світі», а потім додала, що Любов Федорівна сама забажала стати гетьманшею. Кочубеїха з кулаками кинулася на доньку. Закінчилося тим, що батько повів Мотрю у погрібець і ув’язнив у нім дочку.
Коли мати поїхала, Кочубей знову покликав Мотрю у ту саму секретну кімнатку і знову просив покоритися батьківській волі. Але Мотря стояла на своєму і не підписала листа з «відмовою». Тоді батько сказав, що є інший вихід − хай іде в черниці. Мотря погодилася їхати в монастир, але черницею ставати не збиралася. Кочубей зізнався, що хотів би допомогти дочці, але боїться дружини:
Для Мотрі приготували сани, навантажені одягом і харчами. Гайдуки на конях і дві жінки у санях супроводжували її у дорозі. Мотря вдала, ніби спить. Жінки випили вина і теж поснули.
Раптом Мотря почула крик. Сани зупинились, дівчину схопили і посадили на коня, сказавши перед цим, що вони – свої. Помчали до млина. Мельничиха гостинно прийняла Мотрю і заховала її на ніч у потаємну кімнату. Мотря дізналася, що це все організував її вірний чура. Він не хотів, щоб його панночка ставала черницею, зібрав вірних людей і засів недалеко річки. Коли гайдуки поїхали наперед шукати переїзду, тоді й наскочили.
Зранку приїхав старий чоловік мельнички. Він сказав, що перевезе Мотрю до надійного старенького панотця, що живе біля самого Бахмача. Коли вечоріло, рушили у дорогу, чура супроводжував Мотрю. Як сани в'їхали в ярок, їх почали переслідувати вовки. Мельник стріляв, сани гнали, як буря. А коли нарешті втекли, Мотря наказала мельникові їхати прямо у Бахмач, де в той час перебував Мазепа.
Гетьман у вікно побачив, що хтось їде до нього у двір, і послав Войнаровського подивитися, хто там навідався. Той повернувся і подав гетьманові Мотрин перстень. Мазепі стало ясно, що Мотря втекла від батьків. Гетьман цілував і розігрівав її холодні руки своїми. Мотря хвилювалася і не могла знайти слів на привітання. У неї був жар. Мазепа вирішив нікому, крім Войнаровського і своєї тітки Лідії, не розповідати про те, що сталося. Тітці доручив опікуватися хворою дівчиною. Мотриного чуру залишили біля неї.
Жінки, що супроводжували Мотрю до монастиря, повернулися до Кочубеїв і розповіли, що дівчину викрали. Почали шукати, але жодного сліду Мотрі не знаходили. Почуття вини пригнуло Кочубеїху, вона впала перед чоловіком на коліна і визнала свою провину. Жінка поклялася, що коли вдасться повернути дочку, то вона буде для неї доброю мамою і все простить. Оскільки візник і гайдуки не повернулися, втекли на Січ, Кочубеїха вирішила, що то була змова. Кочубей думав, хто тую змову міг учинити. Може, сама Мотря?..
Наступного дня Любов Федорівна уже жаліла, що подалась перед чоловіком, що не встояла в бою. Вона ненавиділа його, як ворога, котрий її побідив. І ненавиділа себе, як побіджену. За Мотрею все ж таки побивалася. Але не материнська любов говорила в неї, а страх, – що скажуть люди? Розлетяться вісті всілякі, як ворони, розлізуться наклепи, як по полі мишва. Як же тоді Любов Федорівна людям в очі гляне? Швидко по тому до Кочубея приїхали гетьманські післанці. У листі Мазепа прохав Кочубея, щоб він завтра вранці відвідав його в Бахмачі.
Кочубей прибув до гетьмана. Мазепа його пригостив, стали обговорювати питання адміністративного і політичного характеру, а потім перейшли до сімейних. Гетьман питав, чому Кочубей не захищав дочку від матері, і той зрозумів, що Мотря тут. Мазепа сказав, що дівчина хвора, що вона сама втекла сюди, доведена до розпуки злобою своїх батьків. Кочубей зрадів, що дочка жива. Він зайшов до її кімнати. Мотря марила, говорила якісь слова і не розуміла, що до неї говорять… Біля неї сиділа заплакана тітка гетьмана та лікар-німець.
Ранком гетьман випровадив Кочубея на своїх конях, попросивши прислати їх назад разом зі своїм канцеляристом Іваном Чуйкевичем.
Кочубей сподівався, що Любов Федорівна, яка пом'якшала до дочки два дні тому й покаялася, здержить своє слово, але так не сталося. Вона вважала, що Мотря не хвора, а тільки вдає з себе хвору. Піддобрювалася до чоловіка й намовляла, що зараз слушний момент, щоб помститися Мазепі, а Кочубею отримати гетьманську булаву.
Кочубей приїхав до Бахмача, щоб поздоровити гетьмана з різдвяними святами і провідати дочку. Він побачив, що вона дійсно хвора. Мотря сказала батькові, що в монастир не хоче і на свята додому не поїде. Батько розумів, що у всіх бідах дочки винна Любов Федорівна. За вечерею гетьман просив Кочубея, щоб віддав за нього Мотрю, а той не знав, що казати. А коли дізнався, що Любов Федорівна організувала напад на Бахмач з метою викрадення Мотрі, у нього стався серцевий напад.
Тепер вже гетьман не знав, що робити з Любов'ю Федорівною. Треба було б повідомити їй про хворобу Кочубея, але йому не хотілося, щоб вона приїжджала. Все ж написав їй листа. Кочубеїха не приїхала. Вона хотіла воювати з гетьманом до самого кінця. Цей кінець вона уявляла собі не інакше, як поваленням Мазепи і засланням його десь у Сибір. Вона придумала, що гетьман чимось отруїв Кочубея.
Жага помсти не давала їй спокою. Будь що вона хотіла забрати Мотрю до себе і віддати за того, за кого саме вона схоче, інакше вона не Кочубеїха.
Мотрі було радісно від думок про те, що гетьман її любить. «Розвивайтесь, луги, розцвітайтесь, квітки, Мотря хоче щасливою бути!» − так думала дівчина. Вона хотіла бути щасливою хоч хвилину. Про недугу батька не знала… А він бачив один тільки вихід – замиритися з гетьманом, віддати за нього Мотрю й доживати віку не тільки як генеральний суддя і один з найбільших багачів, але також як гетьманський тесть.
Перед ним рисувалася приваблива картина тих почестей і того значення, якого він буде зазнавати в старшинських кругах, як найближчий до гетьмана чоловік. Разом із тим губилася охота вхопити булаву у свої руки. Булава – річ приваблива, це безперечно, але й важка, і хто його зна, чи на старості літ, та ще в таких важких часах, як теперішні, дав би він їй раду. А так – хай турбується Мазепа, а Кочубей буде собі жити в почестях і шані. Коли б це тільки хотіла зрозуміти Любов Федорівна. І Кочубей укладав собі проєкт розмови з нею на тую преважну тему. Коли він розповів жінці, що Мотря досі лежить хвора, Любов Федорівна знову наговорила на її адресу різних прикростей. Їй хотілося скоріше перехилити чоловіка на свій бік і не сумнівалася, що це їй вдасться. Вона говорила, що бачить Кочубея гетьманом, що це Мазепа викрав Мотрю і хотів отруїти Василя Леонтійовича. Кочубей бачив, що жінка далеко зайшла, але не почував у собі досить сил, щоб опиратися її тиску.
Дівчина зраділа, коли лікар нарешті дозволив їй встати. Наступного дня мав бути Святий вечір. Дівчина була задуманою, і гетьман всіляко старався дбати про неї та розважати. За вечерею він жартував то з тітки Лідії, то з Войнаровського. Пили за здоров'я Мотрі, а вона трохи соромилася.
Раптом тітці здалося, ніби почула дзвінки від саней. Войнаровський підійшов до вікна, але не побачив нікого. Але за хвилину тітка знову почула дзеленькання. Тепер уже й гетьман підійшов до вікна. Тітка сказала, що це могли бути білі коні. Мазепа заперечив їй – білі коні то вигадки. Дівчина почала розпитувати про них, і тітка розповіла, що коли в Бахмачі має статися щось лихе, то з'являються білі коні. А як до них підійти, то і коні, і сани щезають. Тітці знову щось почулося, і Войнаровський вийшов на ґанок. За хвилину вернувся і сказав, що ніхто не їхав. «А може, це щастя їхало до нас, побачило, що зачинена брама, і – завернуло», − сказала Мотря, і очі її заволіклися тугою.
За давнім звичаєм на Різдво, на Великдень і на Покрову до гетьмана приїжджали генеральні старшини та дехто з полковників..
Першим з'явився Орлик. Він розповів про новини у Батурині, про те, що люди скаржаться на гетьмана через свавілля царських людей. А потім сказав, що серед людей поширюються чутки, що Мазепа викрав дочку у Кочубеїв. Тоді гетьман розповів, що Мотря сама втекла до нього, коли її везли у монастир, і попросив його таємно поїхати в Київ і розвідати в митрополії, як вони там поставилися б до його шлюбу з Мотрею, бо вона його хрещениця.
Почали з'їжджатися інші старшини. Вирішили посидіти і побалакати, не проводячи раду. Гетьман сказав, що знає про скарги народу, старшини переконували, що вони вірно стоять на його боці. Розмову перервав приїзд царського чоловіка від воєводи зі святочними подарунками. Мазепа напоїв гостя, і у того розв’язався язик.
Гетьман довідався, що на нього є безіменна жалоба про викрадення Кочубеєвої Мотрі. Між тим старшини по виході гетьмана забалакали голосніше. Просили Войнаровського, щоб той радив гетьману відвернутися від Москви. Адже народ дуже озлоблений на царських людей, і коли б побачив, що гетьман не з царем, а з народом тримає, одною лавою посунув би за ним, як колись за батьком Богданом.
Коли гетьман повернувся до старшин, почали говорити про Карла та поляків. Апостол говорив, що треба про свою шкуру дбати. Мазепа не подавав виду, за ким тягне, говорив, що турбується ділом, хоче гарного майбутнього для всіх, а його самого згадували, як батька. Апостол підійшов до Мазепи і гучним голосом сказав: «Двигни цей камінь, двигни!» Гетьман нараз згадав дивного діда, його високу стать, орлині очі, незагоєну рану на грудях.
Раптом Войнаровський побачив, що їдуть сани Кочубея. Усі здивувалися, коли між старшин увійшла Любов Федорівна, почала жалітися, що її родині завдали сорому, а вона сама приїхала по дочку. Мазепа відповів, що дівчина під його опікою, і він не дозволить чинити їй кривду. Кочубеїха хотіла підняти бучу, кликати старшин, обвинувачувати Мазепу як старого женолюба, але гетьман своїми пронизливими очима обезсилював її і приковував до місця. Любов Федорівна відчула, що її план потерпів крах. Коли Мазепа повернувся до старшин, ті радили йому притягнути Кочубеїху до суду і жаліли її слабохарактерного мужа. Гетьман відповів на це, що зараз є більш важливі справи – треба забувати про себе заради них.
Мотря збудилася пізно. Тітка Лідія просила не спішити вставати, бо наїхали старшини. Дівчина відчула себе пташкою у золотій клітці. У вікно побачила, як під’їхали батькові сани, подумала, що він приїхав провідати її. Але чура сказав, що то приїздила Кочубеїха. Мати не зайшла до дочки.
За сніданням гетьман розповів Мотрі, що Любов Федорівна хотіла забрати її з собою, але він не дав. Мотря сумно сказала, що щастя відходить від них. Гетьман просив не говорити так, бо він щасливий і пожертвує всім, крім неї. Мотря не хотіла такої жертви. Вона хотіла, щоб гетьман вирішував долю держави. Мазепа спитав, що ж буде з нею, а дівчина відповіла, що чекатиме в монастирі чи вдома, поки вони не з'єднаються навіки в іншому світі. Їхнє щастя здавалося Мотрі сонцем зимою: зблиснуло на хвилину і сховалося. Але і за те хай буде Богові дяка.
Гетьман сподівався, що Орлик повернеться з Києва с добрими новинами. Але той привіз звістку, що метрополія без узгодження з Москвою дозвіл на шлюб не даст, і в це діло мусить втрутитися сам цар. Мазепа рішився: для загального добра, із-за державної конечності він пожертвує власним щастям.
Він не хотів віддавати Мотрю на поталу Любові Федорівні. Тому вирішив скласти угоду з Кочубеєм, за якою Мотря виїде з Бахмача, але не до матері, а під опіку своєї тітки й буде жити з нею в одному із Кочубеєвих дворів. Гетьман наказав Орлику написати лист до Кочубея і Апостола з вимогою негайно приїхати в Бахмач. У розмові з Мотрею Мазепа сказав, що все одно сподівається колись назвати її дружиною перед Богом і людьми. Признався, що хоче порвати з царем і зв’язати долю України з Карлом ХІІ, але поки що про це, крім його матері, ніхто не знає.
Мотря подякувала гетьману за те, що він обдарував її своїм довір'ям. Вона просила його всі сили присвятити державному ділу. Запевняла, що не боїться розлуки, бо вони поєднані духом навічно. Говорила: «Мені не гірко, Іване, хоч і не солодко. Гірко було б, коли б я зневірилася в тебе, коли б ти розчарував мене. А так я очарована тобою. Бачу в тобі великого мужчину, я дівчина, я .жінка. Бачу в тобі минувшину славну і будучність надійну, непереможну силу життя. Значиться, ще ми не пропали, не звелись, не зледащіли, варто жити, боротися, терпіти... Я горечі не чую».
Приїхав батько Мотрі. Орлик прочитав довірочне зобов'язання Кочубея прийняти свою доньку Мотрю під батьківську опіку, «щоб її не діялася ні тепер, ні в близькій будочності ніяка кривда». На диво, Кочубей погодився зі всім і відразу підписав документ.
Мазепа подякував, а потім мовив: «Але Любов Федорівну ти загнуздай насилу. При свідках кажу тобі, що довше я її коверзування не стерплю! Увірвався мій терпець, Василю, і якщо Любов Федорівна і дальше захоче копати ями піді мною, так тоді я, не тільки в обороні власній, але також обороняючи поваги і гідності гетьманської, поступлю з нею, як з людиною злою і злочинною». Кочубей мовчки приняв до відома погрозу.
Мотря зібралася від'їжджати з Бахмача. Чура їхав з нею. Зайшла попрощатися з Мазепою. Той пожалівся, що йому дуже важко з нею розлучатися. Мотря відповіла: «Я пізнала щастя. Не жалуйте людини, що щасливою була, жалуйте того, хто щастя на очі не бачив. Прощавайте!» Хотів пригорнути її до себе, не пустити, відкликати від'їзд, не дати... Вихопилася, як із жмені птаха, і вилетіла крізь двері…
Гетьман довго стояв на ґанку. Вітер снігом загладжував сліди по санях, котрими від'їхала Мотря. Вийшов Войнаровський і попросив дядька, щоби йшов у хату.Тихо і послушно пішов за ним. Сказав: «Будь ласка, засвіти, Андрію, свічки і подай письма мені, ті, що нині післанець привіз. Діло важне!»
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.