Тема: Мазепа-людина і Мазепа-гетьман, постать національного героя України, роки правління якого вважаються «золотою добою» Гетьманщини, «добою Мазепинського ренесансу».
Ідея: висвітлення суспільних і політичних процесів, у центрі яких був гетьман Іван Мазепа – державний діяч і людина, віддана ідеї побудови сильної держави – України
З історії написання твору
У 1920–1930-ті рр. XX ст. в Галичині історична проза про звитягу національних героїв була особливо популярна. Це стало однією з основних причин, яка спонукала Богдана Лепкого до написання пенталогії «Мазепа».
Над цим твором письменник працював починаючи з 1923 до 1955 року, тобто до кінця свого життя. Історична епопея складається з п’яти самостійних творів: «Мотря» (вийшла друком у 1926 р.), «Не вбивай» (1926 р.), «Батурин» (1927 р.), «Полтава» (1928– 1929 рр.). Повість «З-під Полтави до Бендер» опублікована посмертно у США в 1955 році. Половина четвертої частини епопеї «Орлик» уже після смерті автора під назвою «З-під Полтави до Бендер» була видана братом письменника – Левом Лепким. Продовження «Орлика» та «Войнаровський» – остання частина епопеї, так і залишилися художньо не реалізованими.
Найбільш популярними й відомими широкому загалу читачів стали перші три частини пенталогії, тому за нею закріпилося значення «трилогія». Роман «Мотря» у 2 томах – це перша частина історичної епопеї «Мазепа» Богдана Лепкого.
Головні персонажі:
- Іван Степанович Мазепа – український політик і державний діяч, який дістав гетьманську булаву в 1687 році. Мотря про Мазепу: „Я так очарована тобою. Бачу в тобі великого мужчину, я дівчина, я жінка. Бачу в тобі минувшину славну і будучність надійну, непереможну силу життя»; «Це не булава, а хрест, хрест, котрий, може, прийдеться двигати на нову, українську Голгофу»; «Побідимо або поляжемо...»; «Життя не довіряти навчило. Лиш хитрістю, лиш увагою великою можна в нас пробиватися вперед»; «Гетьман не любив Петра. Це був варвар, а Мазепа ненавидів варварства»; «Гетьман був мистець провадити танці»; «Гетьманське обличчя, хоч старе, було таке свіже й гарне, що всякий мимохіть шанував його, навіть Меншиков, котрий, крім царя, не шанував нікого, бо й нікого тоді не боявся».
- Василь Леонтійович Кочубей – генеральний суддя. «Людина м'ягка й добросердна, хитався поміж гетьманом і своєю жінкою, схиляючись то на його бік, то на її, залежно від того, під чиїм впливом оставався».
- Любов Федорівна Кочубей – дружина Василя Кочубея, мати Мотрі. Мотря про матір: «Вона ж його (батька) зі світу зжене, вона нам усім життя затроює, ціла родина, уся прислуга, тисячі людей не мають ні вдень, ні вночі спокою, бо над їх спиною, як привид який, стоїть моя мати. Негарно, коли жінку бояться, жінку треба любити»; «Любов Федорівна любила почесті»; «.Другої такої, як Любов Федорівна, зо свічкою в літню днину не знайдеш. Люта баба!...».
- Мотря Кочубеївна – дочка Василя Кочубея. «Я не турбуюся собою, моя турбота – Україна»; «Мабуть, і на буйній Україні такий розкішний цвіт ще ніколи не цвів. Ріст, погляд великих очей, котрим краски не підбереш, бо все вони міняться і грають, як море, лице, ніби грецька статуя засоромилася й спаленіла, а усмішка, Боже твоя сила, що за усмішка, дивна й нерозгадана, і тягне, і відтручує, і пестить, і глумиться над тобою, – чари, тай годі!». Мазепа про Мотрю: «Була вона інша, ніж усі дівчата і жінки, котрих знав досі. Химерна, незаспокоєна, демонічна. Тіло було гарне гармонійною красою, а душа тягнула до себе загадками». Іван Чуйкевич про Мотрю: «У неї жіноча врода, але мужеська вдача. Це якась незвичайна дівчина. Як вона слухала його оповідання, аж горіла ціла, сіяла, – ...руки її дрижали, затискалися, ніби шукали шаблюки. Це якась амазонка... і в його душі образ Мотрі зливався з образом України, – любов його ставала неподільна». Подаючи живописні портрети Мотрі, через сприйняття образу дівчини різними персонажами, автор використовує цілу низку вишуканих порівнянь: «як видиво райське», «як русалка», «як лілея», «як квіт рожа ний», «як з мармуру кута», «як образ», «як загадка нерозгадана», «як на престолі цариця», «як статуя з мармуру», «як Пречиста Діва на образі Благовіщення», «ніби мрія», «як на снігу червона троянда», «як ясне сонечко крізь хмари сміється», «як веселка, з'явилася над Бахмачем, а хоче громом весняним відлетіти...», «як стихія», «вихопилася, як із жмені птаха, і вилетіла...», «як видиво небесне», «очі як зорі з-під хмари… вони міняться і грають, як море»…
- Іван Чуйкевич – гетьманський канцелярист. «… в його душі образ Мотрі зливався з образом України, – любов ставала неподільна».
- Ігуменя Марія-Магдалина Мазепина – мати Мазепи. «Мати була на яких двадцять літ старша від свого сина. Усе земне залишила геть далеко поза преділами тихої монастирської огради, крім сина, котрого Господь милосердний поставив иа світочу, на найвищому місці на цілій широкій Україні і тримав його на ньому у своїй ласці незбагнутій і у своїх замислах для людських розумів непонятних тільки довгі літа. Цієї гордості вона ніяк не могла скинути зі свого материнського серця і не раз довгими годинами благала прощення перед іконою Пречистої Матері за цей свій одинокий гріх»; «Колись гарне, тепер уже тільки поважне обличчя, так дуже характеристичне для роду Мокієвських, видимо, хотіло робитися лагідним і добрячим. Але тільки очі ніби всміхнулися легко, уста ж остались, якими звичайно були, ніби вони і зроду сміятися не вміли...»; «Для гетьмана була ігуменя Магдалина найвірнішим другом, сповідницею його що раз, то нових намірів і планів, учителькою і наставницею. Ніхто не знав того, що вона, і нікого не слухав гетьман так покірно, як своєї доброї і мудрої матері. Не раз доводилося йому тяжко жалувати й нарікати на себе, коли не зробив так, як мати казала, і навпаки, чи раз він рад був, що пішов за порадою мами»; Марія-Магдалина Мазепина була від довгих літ ігуменею монастиря Дівочо-Вознесенського, Київо-Печерського, Глухівського».
- Андрій Войнаровський – небіж та спадкоємець гетьмана Івана Мазепи по материнській лінії.
- Пилип Орлик – генеральний писар, прибічник Мазепи.
- Петро І – цар. «Петро п'є, гуляє, у його падуча недуга, кажуть, що ще й другу із заграниці привіз, французьку; головою трясе, хвилини спокійно не всидить, ніби чорт у нього вселився... не буде йому довгого життя. До того він не вояк. Він так воює, як зуби рве і мерців поре, – щоби скорше»; «Царський гнів вибухав несподівано, як улітку громи, і що не було тоді сили, яка би могла його зупинити. Він, як буря, торощив усе кругом, як розгукана стихія, нівечив окруження і, звичайно, що лиш у сні вертав до рівноваги».
Символічні образи:
- Степ – символ волі. «Шумів, шелестів, співав свою невгомонну пісню: про народи, які приходили туди, про бої, про кров, що напувала його, і про силу, що розвівалася з вітрами. Хто тільки не хотів опанувати його, – не дався»; «Степ, як море, як нездійсненна мрія, незаспокоєне бажання, нез’ясоване стремління, як – українська душа».
- Образ «Степового діда» – персоніфікований символ безсмертя пам’яті народу. Він застерігає гетьмана: «Велике зло, великий гріх, не продавайте дідівської слави на сміх!», і просить: «Двигни цей камінь, двигни!».
- Розбита бандура – символізує розбиті мрії та сподівання.
- Зів’ялі троянди. Троянда є символом верховенства; зів’яла троянда – його занепад.
- «Біла панна», що з’являється в палаці гетьмана – за переказами віщунка великого лиха.
- Згасла зоря. Зоря в українській космологічній символіці найчастіше щаслива доля, надія. Згасла зоря – не здійснення сподівань, кінець, смерть
Свою особливу символіку – нагромадження національної сили, мають описи танців та музичного фольклору (гра бандуристів, виконання народних пісень, дум, невільничих плачів, колядок), у яких передавалось світосприйняття, душа й філософія народу, його історична доля. «Серця їх (виконавців і слухачів) наповнювалися ущерть і жалем тихим, сердечним, і завзяттям сміливим, молодецьким постояти, як батьки стояли, за правду людськую, за віру святую християнську».
У романі відтворено панораму життя України початку ХІІІ століття. Основні події відбуваються в Києві, Батурині, Бахмачі та в селі Ковалівці, що належить Кочубею.
Дуже стислий переказ
Державна політика Івана Мазепи – гетьмана України, який отримав гетьманську булаву в 1687 році, зміцнив козацьку державу, а в 1708 році підтримав шведського короля Карла ХІІ у війні проти Росії, протистоїть не тільки імперським забаганкам Петра I, вона багато в чому не стикається з внутрішніми, «хатніми ворогами» країни, що входять у верхівку її владних структур. Російський самодержець поки вимушено рахується з козаками, але хоче розчленувати Україну на окремі регіони, відібрати беззаперечну владу у гетьмана.
Згідно із задумом Петра I фактично правителем України має стати його фаворит князь Меншиков. Цар на бенкеті заздалегідь попереджає Мазепу про це, коли радить йому: «Слухай, що Меншиков скаже...». Царські війська, що перебували на постої в українських містах і селах, поводяться, як у себе вдома. Вони грабують населення, бо змушені самі добувати собі їжу та провіант для коней. При цьому не гребують вбивствами, погромами, грабежами, ґвалтують дівчат та жінок, жорстоко карають чоловіків за найменшу провину і навіть без вини. Іван Мазепа все більше переконується, що від російського царя добра нічого чекати. Він вбачає союзників у протистоянні Росії в особах польського та шведського королів.
Чимало старшин і полковників разом з генеральним суддею Кочубеєм приязно дивляться в бік Москви. Вони готові пожертвувати незалежністю України заради збереження власного багатства. Мазепа бачить і відчуває їхній глухий спротив його баченню майбуття України.
Влада все ще належить йому, але Іван Степанович розуміє, що у війні проти царя «хатні вороги» можуть встромити йому ножа в спину. Тому Мазепі доводиться хитрувати, показувати на людях свою відданість цареві. Навіть найближчим однодумцям він не може сказати про свої наміри. Хоче, аби вони самі визріли до думки про необхідність і неминучість війни проти Росії . А без союзників – насамперед шведів – гетьманські плани про незалежність України приречені на провал.
Мазепі доповідають про скарги і нарікання простого люду на москалів, він знає, що вони думають, буцімто гетьман продався цареві і не хоче їх захищати від свавілля московитів. Аби втілити в життя свої державні задуми, Мазепа готовий пройти і через таке приниження. Свою владу він розглядає як важливе покликання й випробування долі: «Це не булава, а хрест, хрест, котрий, може, прийдеться двигати на нову, українську Голгофу».
До всього цього долучилася особиста трагедія гетьмана Мазепи – кохання до Мотрі – дочки свого прихованого ворога Кочубея та його навісної жінки. Мотря – похресниця Мазепи, вона набагато молодша його. Це ще більше ускладнює ситуацію, хоча дівчина відповідає йому взаємністю.
З боку дівчини було не просто кохання, у гетьманові вона бачить визволителя України від царського поневолення, мудрого і сильного правителя держави, який ставить інтереси і добробут народу вище своїх особистих. Вона говорила йому: «Я так очарована тобою. Бачу в тобі великого мужчину, я дівчина, я жінка. Бачу в тобі минувшину славну і будучність надійну, непереможну силу життя. Значиться, ще ми не пропали, не звелись, не зледащіли, варто жити, боротися, терпіти...».
Змальовуючи портрет героїні та її стосунки з Мазепою, автор вийшов поза межі любовної історії. В образі Мотрі він виділив такі її риси, як самостійність, рішучість, патріотизм. Козак Іван Чуйкевич, закоханий у Мотрю, дав їй промовисту характеристику: «У неї жіноча врода, але мужеська вдача».
Мазепа докладає всіх зусиль, щоб назвати Мотрю перед Богом і людьми своєю дружиною. Після багатьох пригод йому вдається прихилити на свій бік генерального суддю – батька дівчини. Той врешті погоджується видати доньку за старого бойового товариша, але Кочубеїха категорично проти. Вона хоче, щоб гетьманом став її слабохарактерний чоловік. Заради цього готова коритися царю, підло доповідає в Москву майже про кожний крок Мазепи, додаючи свою брехню і плітки про нього.
Мотря розуміє, що її любов до Івана Степановича при такій ситуації може скувати його по руках і ногах. Замість того щоб вирішувати державні справи, він віддаватиме час і сили на те, щоб одружитися з нею. Звертаючись до батька, дівчина говорить: «Я не турбуюся собою, моя турбота – Україна», і приймає непросте рішення: піти від Мазепи, благословляючи його на подвиг.
Цитати з твору:
- «Поставив нас (Україну) Господь на порозі з Азії в Європу, поклав, як залізо між молот і ковало – кують. Аж іскри з того заліза летять».
- «Буває так, що радніше з вовком стрінешся, ніж з чоловіком. Про вовка знаєш, що він вовк, а про чоловіка годі збагнути, що в нім сидить».
- «Нова мітла гостро мете, але й емітується скоро...».
- «Велике зло, великий гріх, не продавайте дідівської слави на сміх!»
- «Союзник добрий, коли він здалеку, а ввійде в край – і з союзника зробиться неприятелем, бо народ не любить чужого війська, яке б воно не було».
- «У звірів милосердя більше, ніж у людей!»
- «Звіра плекай, так він прив'яжеться до тебе, а в людей тільки помста одна, вдяки немає».
- «Нaйвищий зaкон – добро вітчини, говорили стaріші, і цей принцип мусить непорушно стояти, бо де не бережуть його, тaм горе!».
- «Ось що ми вміємо – співати! На жаль, у нас тільки в пісні згода, в житті дисонанс, а як життя перетворюється в пісню, виходить гармонія чудова».
- «І найбіднішому лишається велике добро, – право розпоряджати своїм життям».
- «Смуток висмоктує сили».
- «Нема щасливого на світі. Щастя триває коротко, бо коли б воно довго тривало, перестало б бути щастям».
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.