І КАРТИНА
Ліс. Ніч. Люде. Сплять, збираються спати.
Убрання не має ознак нації й часу.
В і н.
Ю р б а (старі, молоді; чоловіки, жінки, діти).
Д і в ч и н а.
Окремі голоси з юрби:
(…) – Останній хліб ми доїдаєм... Що далі будемо робити?!
Хлопчик: Я їсти хочу вже й тепер.
– Ми помремо всі з голоду...
– Не бійсь! До смерті ще далеко!..
– А знаєте, я чув, що можна жить любісінько травою і старості діждатись. Адже ж он живиться травою буйвіл, кінь, коза. Коли ми хліб увесь з'їмо, гайда усі на пашу! (…)
(…) – Ми на зиму нагорнем гори сіна!
– Що? Й зимувати тут?! Та ми померзнемо.
– Хати збудуєм.
– А чим палити?
– Навколо – ліс! Палити є чим.
– Я не про те кажу, – вогню ми де дістанем? Коли б огонь в нас був, ми б, може, й стежки не згубили...
– У лісі живемо, у лісі й заблудились.
– Ішли вночі.
– В цім лісі завжди ніч – вночі і вдень.
В і н. Ні, ні! В цім лісі жить не можна. Дорогу треба нам шукати!
(Сміх).
– Еге, піди та пошукай! Шукали ми доволі... аж ноги покололи...
– Я щоку розірвав.
– Я око виколов.
– А в мене брата задавив ведмідь.
– Піди та пошукай ведмедя.
– Спитай у його. Може, знає він, де простяглась дорога...
– Куди йому питать ведмедя? Він борсука злякався вчора.
(Сміх).
В і н. Я не злякавсь! Мені здалось, що вовк ворушиться в кущах...
– Так ти б його за хвіст! Зідрав би з його шкуру, от і було б прикритись чим... А то поглянь, яка сорочка на тобі. Уся в дірках... Того тебе і дівчина не любе.
Д і в ч и н а. Це я? Так він же ще малий! Йому про це й гадати рано.
– І досі він за мамою сумує... Я чув, як раз вночі він кликав: "Мамо, мамо!"
(Сміх).
(…) В і н. Смійтесь! Ваш сміх мене минає.
Дівчина підходить до нього й кладе йому на плече руку.
Дівчина. Мені тебе зробилось жалко... Я знаю, в тебе серце добре, як в дитини.
В і н. Жалко! Правда: дітей жаліти тільки можна.
Д і в ч и н а . Я іншого люблю. Мій молодий на цілий хутір швець. Усі до його йдуть. Поглянь, які мені він чоботи пошив! В інших вже давно побилися в дорозі, а в мене ще міцні, немов з колодки вчора зняті. А ти? Ти б що мені зробив? Ти так, як вітер! Сьогодні – тут, а завтра – там. Всі люде на роботі, а ти сидиш собі та граєш на сопілку. Неправду я кажу? Не сердься...
В і н. Так, так... Боротись я не вмію, і не дало життя мені у руки зброї... Я слабкий... Ах, я найслабший від усіх!..
Дівчина. Ти плачеш? Годі!.. Ну, дай, маленький мій, я слізоньки утру... Ну, веселіший став? Ну, заспокойся не всім орлами бути!
В і н. Орлами буть! Сидіти з швайкою і шкуру колупать – невже це єсть літання попід небом?
Д і в ч и н а. Він не літає, він латає, – роботою він дужий...
В і н. Кому потрібно те, що він там щось латає?!
Д і в ч и н а. Тому, для кого він латає.
В і н. А той – кому потрібен? Гробакам?.. Орел! Орли літають над землею, орли з-під хмар клекочуть і, наче дзвоном, клекотом до себе кличуть. Одних з землі здіймають, другим запалюють серця, на третіх жах наводять!.. Твій швець не був ніколи в небі, твій швець нікого не здіймав з землі угору, нікого і не кликав...
Д і в ч и н а. Навіщо кликати йому, коли до його йдуть самі у хату люде?
В і н. Про лет у небі я кажу. У хаті ж ніде й крил розправить.
Д і в ч и н а. Зате сидіти є де. Тепло. Тихо. Громи там не гримлять і блискавки не палять. . В і н. Я не боюсь небес! Мої відкриті груди!
Д і в ч и н а. Зате землі боїшся. Тебе, пригадуєш, за щось ударив хлопець; ударив раз і другий, а ти замість того, щоб його схопити, стоїш собі та червонієш... А далі сльози – бризь! Кап, кап... До тину ти припав і плачеш...
(Тиша).
В і н. Ет! Коли б могла ти глянуть в душу... Яке там пекло! А скільки всі оці, що завжди сплять, накидали каміння в неї!.. О, чом я не такий міцний душею, як вони?! У їх душа, як кремінь: б'єш крицею по ній, а з неї іскри ллються, їм очі зав'яжи на цілий рік, вони мовчатимуть, аби їм хліб було дістати можна вільною рукою. Удар їх батогом, вони не закричать від гніву. В очі плюнь і дай їм шеляг, вони тобі устами припадуть до рук... Вони міцні, душа їх – кремінь, а я слабкий. Мене стрілою ране навіть погляд злий...
Д і в ч и н а. Ну, що ж? Терпи! Не всім же буть міцними: єсть – камінь, єсть – вода.
В і н. Так... єсть – камінь, єсть – вода... (Дивиться на них). І справді, всі як камені лежать. Не дивиться їм грізно в очі "завтра". Наїлись хліба, ну, і досить. А завтра кору гризтимуть, а там траву...
Д і в ч и н а. Я спати йду... (Іде й зникає в пітьмі).
Хтось (підводиться). Лягай, лишень, і ти, а то ти спати заважаєш. (…)
(…) В і н рушає.
– Куди це ти ідеш?
В і н (суворо). Іду шукать дорогу.
(Сміються).
– От, дурень! Гляди, там ще ведмідь тебе піймає!..
– Та він злякається! Злякався ж борсука! Він вернеться через хвилину.
В і н. Ні, не вернусь!
Дехто прокидається.
– Про що говорите? Що сталося вночі?
– Та ось іде шукать дорогу.
– Від розуму не піде.
– Та що вам? Хай іде! Наколе ногу на колючку, прискаче зайцем дітям на утіху.
В і н. Я, не знайшовши, не вернусь. Знайти я мушу. Душа болить. Я більше тут не можу жити. Тут можна одуріть!
– Ти йдеш? Ти справді йдеш?
– Лягав би та заснув, а то всю ніч не спав, з дівчатами балакав.
– Ні, справді, ти ідеш? Кажу ж, наколеш ноги.
Він пішов ліворуч і зник. Хвилину, чути тріск і шелест.
– Що, він пішов? Я думав, він жартує. Ще пропаде!.. Агов! Вернись!
(Пішов за ним).
(Людей прокидається ще більше; деякі сідають, деякі встають).
– Пішов?
– Хіба пішов?
– Атож!
– Навіщо ж ви пустили?
– А як же ти не пустиш?
(Тиша).
– Ще... згине!
– А шкода: нікому зла він не робив.
– Всі молоді – гарячі. І я колись хотів іти шукать дорогу. Уже і чоботи озув.
– Чому ж ти не пішов?
– Та так зробилося одразу страшно.
Хтось (вертається з лісу). Я не догнав його: гілля прокляте не пустило. Коли б було видніш, кривавий слід мене б довів до нього. Десь пахла кров, а де – не зміг я розібрати.
– Чого б ти не схотів! Якби було тут видко.
– Нащо б тоді й шукать дорогу? '
– Нащо?! Щоб вийти з лісу.
Люди обговорюють можливість вийти з лісу та Його вчинок. Раптом чути далекий голос у лісі.
– Це він кричить! їй-богу, він.
– Він нас знайти не може. (…)
(…) – Піти б йому назустріч: піймав він, може, що..; не донесе, не вдерже.
– Ходімо ближче.
– От ще – іти! Його ніхто не посилав, – хай сам же і шукає.
Голос ближче: А де ви? Де ви? Сюди, сюди до мене!
– До його – чуєте? Він кличе нас. І як його вовки не з'їли?
– І не злякавсь! Відважний!
– Він, може, порося піймав та рота затулив йому, щоб свині не почули. Піду йому назустріч: цікаво дуже глянуть.
В і н (вривається в гурт). Брати мої! Вставайте!
– А що таке?
– Що сталося? Кажи мерщій.
В і н. Вставайте всі! Ні, всі вставайте!
– Та ти кажи: ми й лежачи почуєм.
– Занадто ти ще молодий, щоб нам, старим, вставати.
В і н. Не стану я казать, поки не встануть всі, не стану!
– Дивись, який гарячий! Божевільний!
– Давайте встанем. Га? Устанем?
– Доведеться...
– А що ж? Хіба нам важко?
(Встають).
В і н. Брати мої! Я радість вам приніс велику. Я радість вам приніс!
Сам Бог навів мене, брати мої, на стежку.
Голоси:
– На що? На стежку?! Не може бути! Ми скрізь тут навкруги шукали, ми всі шукали й не знайшли. Хто з нас шукав?
– Ось я шукав.
– І я.
– І я шукав.
– Та ти ж далеко не ходив, – за кущ пішов, постояв, а зараз кажеш, що шукав.
– Та й ти, коли на те уже пішло, і ти далеко не ходив. Ти навіть під кущем заснув!
В і н. Брати мої, тропа!
– Яка тропа? Тобі приснилось, може?
– Нащо даремно нас підвів із землі? Я встав, мовляв, якесь там диво сталось: кілком убили звіра або козу піймали у тенета.
– І я чекав якогось дива...
– І я чекав.
В і н. Брати мої, тропа! З цього страшного лісу, де вічна ніч стоїть, вона веде у день рожевий, вона веде до сонця! Брати мої, до сонця!
– Сусіде, ти бачив сонце?
– Ні, але мені казали, що сонце, єсть.
– А я вві сні його колись угледів – сяє!
– А я раз зліз на дерево високе, а вітер як хитне гілля дерев, мені в очі так і ударив промінь. Я б, може, і осліп, так баба чимсь мені присипала обидва ока, і все пройшло.
В і н. Що кажеш ти? Я бачив сонце і дививсь на його. Очам воно дає єдину втіху. Ходімо ж ми назустріч джерелу утіхи!
– Ти сам іди, а ми і тут свій,вік як-небудь доживем.
– На те живем, щоб вік дожити.
– До сонця кличеш ти, – для нас дорога це далека, а от як з лісу вийдеш ти і день ясний угледиш, вернись до нас та й нам розкажеш. А то ми чуєм: день та день, а де він – нам ніхто не скаже.
В і н. Брати мої! Зоря зійшла над нами!
– Яка зоря? Він божевільний зовсім!
(Дивляться вгору).
– Ніякої зорі.
– І я не бачу.
– І я.
В і н. Заблисла нам мета в тумані. З метою жить не те, що без мети. Мета знімає з плеч вагу велику і крила нам легкі дає. Сліпі з метою йдуть, як зрячі.
– Постійте, чому це він усе говорить? Тут є старші від нього.
Молоді голоси. Нехай! Нехай! Слова його як струмінь ллються.
– Вони дають якусь надію.
– Вони на серце падають.
– Вони знімають гніт з душі: мені немовби легше стало.
– І мені.
– І мені.
В і н. І я вас поведу до світлої мети – тропа веде до неї. Що тут тропа лежить, про це я знав ще змалку. Мені казав один мандрівець, що той, хто вперше йшов по ній, щоб не згубить її, ішов і сіяв мак червоний. І я дві квітки сам знайшов.
– Знайшов? Ану квітки нам покажи.(…)
(…) В і н. Ось мак! Ось мак! Я заховав його на грудях. (Виймає дві квітки маку).
– Дивіться, мак! Їй-богу, мак...
– Справді мак?
(Всі оточують Його).
(…) В і н. Я поведу вас, я йтиму перший. Ви. візьмете кілки, а я розкрию груди і вільними руками терни колючі буду розгортать. Там день, блискучий день, я бачу, і ви, ви всі мене не зможете спинити.
– Я вже старий і вже гаразд не бачу, – він справді дужий, молодий?
– Погляньте, як у його очі блискають, неначе у вовка...
– Якою міццю дихають слова!
– Він не злякається.
В і н. Розбийте груди і серце викиньте моє голодним псам, коли я світло дня не вгледжу. Коли злякались ви, я сам піду з надією за руку!
– А це ж, здається, той, що раз колись злякався борсука?..
– Мовчи, ти знаєш там багато!
– Хіба не бачив ти, коли він сам пішов у нетрі? А перед сим хіба не чув ведмежого ти реву?
В і н. Хай грім мене ударе, я впаду без крику, хай ляжуть леви на тропі, я перейду по їхніх спинах. Я не боюсь нічого.
– Який він сміливий!
– Який відважний!
– А може, це не він, а може, це другий?!
Д і в ч и н а. (підходить до Нього). Це ти? Твій вид і голос. А дай я гляну в очі... Ти не плачеш?
– Хто? Він заплаче? Тобі приснилось, може?
Д і в ч и н а. Ні, ні! Я бачила сама, як він вночі сьогодні плакав.
– Запорошив він, може, око.
– Упала, може, з гілки вранішня роса.
– Роса, роса, звичайно, впала.
Д і в ч и н а. То так мені здалося?! Ти... не плакав?!
В і н. О, коли б міг я плакати і ублагати вас слізьми покинуть ліс великий! О, коли б міг я іскрами вогняних слів своїх цей ліс проклятий запалити і вам одкрити небо!
Д і в ч и н а. Адже ж ти той, що любиш так мене?
В і н. Коли б я міг потоком сліз своїх невпинних з корінням вирвати дуби столітні і вам блакитний обрій показать... Я плакав би...
– О, як він любить нас!
– Як жалує він нас...
В і н. Брати мої! Зійшла зоря над нами. Заблисла нам мета. А ще недавно так ми сном глибоким спали і вірити не вірили в ніщо. Життя було для нас повільним умиранням. Родились ми на те, щоб в той же день почати умирати, бо смерть була для нас не гірша від життя. Тепер же будем жить на те, щоб жить. Тепер горіть на те, щоб дужче розгорітись. Яке велике щастя!
– Він справді ту тропу знайшов, що вдень виводе з лісу.
В і н. Я в Казку вас веду, брати мої, у Казку! Там день, там сонце золоте!..
– Так він веде нас в Казку?
– А ти не чув?! Він нас веде у Казку. і
Д і в ч и н а. Мені колись казали, що в Казці тій живуть крилаті люде. По двоє крил у.кожного, і навіть у дитини. Я дуже хочу вгледіть Казку.
– А я останусь тут.
(Згодом). Та ви усі хіба йдете?!
– Не знаю... я іду.
– І я.
– І я іду. Я нізащо тут не лишуся.
– І я.
– І я.
– То, може, й ми, стара, помалу підемо за ними?..
– Авжеж... подибаєм. На старість, може, сонце вгледим.
– То всі йдемо? Голоси. Усі, усі, .усі!
В і н. Світає! То ранку чистого пробивсь крізь хмари листу усміх дивний і нас, стріваючи, вітає. Привіт тобі, прекрасний ранку! За всіх братів прийми від мене привітання. (Вдаючись до юрби). А ви... вже на ногах?! Ви вже готові йти за мною? Я бачу – все лахміття ви забрали! Покиньте все: нас ждуть там оксамити!
– Оксамити!
– Оксамити!
– Покинь!
– Покинь!
– Покиньте!
– Ні, краще все давайте в купу зложимо. Коли б, не дай нам Боже не дійшли, повернемось назад і розберем, хто що зоставив.
– Чого ми вернемось?
– У ліс вертатись знову?!
– Ти божевільний!
– А може, він сказав і правду?
– Може, й правду.
– Спитай у Його.
(Підходе до Нього).
– Скажи: невже ми можемо сюди вернутись знову?
В і н. Хто в Казку йшов хоча вві сні солодкім, той в ліс уже не вернеться ніколи!.. Для того ліс труною, пеклом здасться. Немов орел, прикутий до землі, той буде в небо рватись доти, аж доки серце не порве. Брати мої! Я вас веду у Казку. Усі, усі за мною!
(Він розхиляє віти і йде, за ним юрба).
Завіса
II КАРТИНА
Лiс. Удосвiта. Вiн. Дiвчина. Юрба. Троє молодих, подiбних один до другого, стоять лiворуч.
Окремi голоси з юрби:
– На деревi, що зламано вiтрами, вiн сiв з подружжям вiдпочити.
– I нам звелiв спочить i пiдождать, поки надiйдуть всi.
– Невже ми будемо усiх чекати? ïх сотнi, тисячi iде; вони на милi розтяглися. Калiк же нам за рiк не дочекатись!
– Звичайно, нi. Та ми не будем ïх i ждати. Вони i так дорогу знайдуть: ми ж слiд лишаєм за собою.
– Коли б спитать в його: як вiн гадає про калiк.
– Не заважай йому сидiть i спочивати: вiн цiлу нiч ламав гущавину проклятих нетрiв. Вiн сам ходив туди, куди б iз нас нi один не пiшов.
– То, може, вiн, а не вiтри, i дерево зламав?
– Це не по людськiй силi.
– А ти хiба у нього силу мiряв?,
– Я сам своïми вухами сьогоднi чув, як щось у лiсi затрiщало. Здавалося, зiрвались тисячi якихось звiрiв i понеслись, злякавшись, в нетрi.
– То вiн зламав, я в цьому певен.
– Я це й ранiше знав.
– Невже зламав такого дуба? Яка ж у його сила!
– Вiн демон!
– Вiн пророк!
– Вiн був, я певен в тому, був у Казцi.
– Щоб так дорогу знати, то треба бути вже не раз у нiй.
– Вiн нам не раз казав про неï i ранiше.
– Невже вiн з Казки? Чому тодi вiн крил не має? У Казцi всi крилатi.
– А ти хiба дививсь, чи єсть у нього крила? Коли б вiн сам хотiв побути в Казцi, то, може б, вiн давно вже полетiв, але вiн хоче всiх нас вивести iз лiсу.
(Тиша).
– А ось тепер чомусь не бачу я тропи.
– Не бачиш? Як же так? Ану, приглянься краще!
– Хоч око виколи – не бачу.
– Невже тобi не видко, що на нiй трава хоч i росте, а нiби чимсь прибита...
– Але ж i праворуч, i лiворуч трава прибита. Чому ж ти думаєш, що сарни не могли ходити тут i пастись?
– Ось вiн iде... Ми можемо його спитать самого.
– Навiщо там питати? Нi лiворуч, нi праворуч не вiв вiн нас нiколи.
– А все ж спитай Його, спитати можна.
– Спитати можна.
– Пiдходить вiн, пiдходить... Нащо питати? Нащо питати? Хiба не знає вiн, куди веде нас?!
– Я не казав сього, я не казав сього. Звичайно, турбувать не варто. От я тепер вже виразно дорогу бачу. Так, так вона iде... он, он куди!.. Ах онде-де зникає...
– Ха-ха! А ти казав, що сарни походили.
– Я не казав, я не казав... То вам почулось.
В i н iде, за ним, зiгнувшись, Д i в ч и н а, щось нiби зриваючи. Напiвсхилившись, поривчасто ступає юрба. Рухи, убрання, навiть обличчя майже однаковi.
В i н (iде). Якась година пройде – i майже всi зберуться тут до гурту. Тодi розкажете, що з ким в дорозi сталося, хто був вiдважнiший вiд других, хто духом падав. Умерлих словом щирим пом'янем, без смутку довгого i зайвих слiз. Не нам, моï соколи, плакать i вiддавать себе пiд дощ безсилих слiз. Хай тi старi, що ззаду йдуть за нами, на цiлий лiс голосять.
Для них в життi нiчого не осталося, крiм жалю. А ми, ми будемо iти вперед i грудьми дужими дорогу пробивать для себе, для онукiв. О, не хилiть голiв журливо, угледiвши на стежцi труп, труп брата або друга. Де жертви, там i перемога!
– Вiн знає все.
– Вiн баче все.
– Вiн пророк.
– З ним Бог говоре.
– Вiн буде в Казцi королем.
– Вiн, може, й є король i тiльки зняв корону.
У сей мент пiдходе Д i в ч и н а до Його з вiнком з червоних макiв. Вiн стає праворуч.
Д i в ч и н а. Прекрасний мiй, улюблений! Дозволь менi надiть на голову твою вiнок з червоних макiв. Нечутно я ходила за тобою i мак збирала в травах. Вiн так горить, як кров твоя вогняна
(Кладе Йому на голову вiнок).
В i н. Отут поправ. Щось нiби в голову вп'ялося кiгтями.
Д i в ч и н а. То, мабуть, терен. Найбiльше вiн до маку пiдiйшов. У терну кучерi такi ж, як i у тебе. (…)
(…) Народ усе надходить. Пiдходять, знiмають з плеч торби, сiдають, стоять, слухають. У всiх обличчя, як у прочан.
– О, Боже мiй! Iз лiсу, що давив нас, що небо чисте застилав, ми вийдем наостанку!..
– Ми вгледимо блакить небесну.
– Ми вгледимо промiння сонця.
– Надивимось на свiт Господнiй.
– Життю всю душу вiддамо.
– Як солодко вiддати душу.
– Як радiсно умерти в щастi!
– Як радiсно згорiти в ньому.
В i н. О, радiсно! Сказав ти правду. Коли у тебе сил остануться краплини, вiзьми i кинь в них iскри серця: нехай горять! Вогонь тодi осяє цiлий свiт, зогрiє все в твоïй душi холоднiй, i ти на мить одну таке зазнаєш щастя, якого ти не змiг зазнати за все життя своє нудне i сiре. (…)
(…) Дiвочi голоси:
– I я горю. Душа моя, що мерзла в холодi життя, немов одтала, i з-пiд снiгiв ïï пробились трави.
– В моïй душi квiтки неначе розцвiли.
– В моïй – пташки защебетали.
– А у моïй замаяли мов крила. От я iду, а в грудях щось лiтає. Я серце, думала, – коли прислухалась не серце; насилу догадалась.
В i н. Згорiть в життi – єдине щастя! I ми всi горимо, як факели вогнянi.
Погляньте навкруги! Хiба не бачите, що стало вже яснiше, що нiч страшна боïться нас i гине. То нашi душi i серця горять i нiч осяюють собою. Хай з нас хто-небудь догорить i згасне: йому позаздре небо! Бо вiн згорить щасливий. I, умираючи i догоряючи, вiн буде знати, що, може, через рiк в цiм лiсi хтось, блукаючи, угледе труп його зотлiлий i скрикне радiсно: О брате мiй! Ти йшов на те, щоб в огнi згорiти, ти йшов на те, щоб влити вiру в мене; сказати, що i ти iшов, що тут, де ти погас, лежить дорога з лiсу. О брате мiй, ти не погас – ти i тепер гориш, як стовп вогняний, ти i тепер показуєш дорогу. О брате мiй! Прийми ж уклiн вiд мене! Нехай iм'я твоє не сходить з уст людських вовiки?. Так скаже той, хто заблудив у лiсi, так скаже той, хто стратив вiру i знайшов. Брати моï! Хто келих чистого життя не розливав поволi, а випив зразу, хоч навiть i упав, той не умре вовiки, той все вiддав життю, що мiг вiддати.
– Учителю! Що нам робити? Ось жiнка плаче: ïï дитина захворiла i умерла. Нiяк ïï тепер розважити не можем.
Ведуть пiд руки жiнку.
Ж i н к а. Я найдорожче стратила в життi. Я стратила свою дитину. Менi нiчого вже не треба: моя душа за рiк намучилась украй, i смерть була б для неï сном солодким, аж Бог менi утiху чисту дав, – вiн дав менi синочка.
(Плаче).
Для його i пiшла я за тобою. Я думала: пiду, пiду i понесу дитя своє пiд чисте небо. Нехай угледе свiт i сонце. Любила я i не злякалася нi терну, нi дороги. Йому найбiльше, я хотiла дати. I я... я стратила його в дорозi.
В i н. Утiшся, мати! Не ти одна, – ми всi його згубили, його ми всi дорозi в жертву принесли. Ти ж стратила найбiльше. Ти в жертву принесла єдину втiху. Чолом тобi вiд нас! Прийми ти, мати-страднице, вiд нас уклiн найнижчий.
(До всiх).
Брати моï! Раз дiти умирають, то ми вже близько бiля Казки!.. Ось ще яснiше стане, а там i сонце заблищить, i задзвенять пiснi вiтання. Брати моï! Утiште матiр хвору, вiзьмiть ïï пiд руки i ведiть. Утiште ïï, сестри... (…)
(…) В i н. Угору, браття! Аж там десь, на верхiв'ï, ми сядем вiдпочити i вiдти вгледимо на сотнi миль цей лiс великий; побачимо, в якiм напрямку йшли ми i де ранiш блудили без дороги. Не кожний з нас угледiть зможе, але я тим вкажу: на сотнi миль у мене бачать очi.
– На сотнi миль у його очi бачать. .
– На сотнi.
– Крiзь лiс у його очi бачать.
– Який би лiс густий не був?!
– Горять у його очi.
– Горять.
– Страшнi вони: як стрiли ранять.
– Учора тигр хотiв уже накинутись на його, а вiн блиснув очима, i звiр, як ранений, поповз у корчах в нетрi.
– Я бачив, як очима вiн сьогоднi барса прикував: до нiг його припав страшенний барс i так лежав хвилину, мов зомлiлий.
В i н. А хто хотiв би лiворуч узяти, то, за гiлля хапаючись, ще не до ходячи верхiв'я, угледiти вже мiг би вiдблиск Казки.
– А Казка ж де?
– Хiба в долинi. Казка?
В i н. А Казка... Казка – вище...
(Тиша).
А хто б хотiв угледiти ïï блискучу браму, хай духом зробиться мiцний, як криця. Злякатися – упасти в кручу i розбитись.
Х л о п ч и к. Хiба в дорозi нам ще кручi будуть?!
В i н. О, так, моя дитино! Великi кручi, i яри, i каменi нас ждуть. Вiтри i вихори лiтають там i жертв своïх шукають, i радi кожного звалить в безоднi чорнi, але ви смiливо пiдставте груди, вiдкритi груди: нема мiцнiш нiчого в свiтi, як вони вiдкритi. Ламаються списи об них, i кулi плещуться безсило.
(Тиша).
Страшнi потоки ми зустрiнем.
Ю н а к. Я перший перейду потiк.
Д р у г и й. А як потонеш?
П е р ш и й. Як потону, життям своïм життя другого урятую.
В i н. Брати моï! Де жертви, там i перемога, i всi ви знаєте, що нас
чекають жертви.
– Ми знаємо;
– Ми всi на ïх готовi.
– Гаряча кров зiгрiє нас в дорозi.
– Гаряча кров напоє нас в дорозi.
– Гаряча кров в собi вiдiб'є нам промiння Казки.
В i н. Гаряча кров, брати моï орли, посiє мак на пройденiй тропi. Той мак довiку Не зiв'яне, i кожний, хто пiти захоче в Казку, iтиме доти, аж доки цвiту стане! Я вiрю вам, я вiрю в вашу силу! Коли ж ïï у вас не стане i йти не зможете ви далi, скажiть менi, я гори розстелю, i ви по рiвному за мною пiдете тодi.
– Вiн гори нам розстелить.
– Ми гiр не боïмось.
– Несуть нас крила.
В i н. Брати моï! За мною ж! Вище! Далi!
Вiн iде. За ним, спiваючи щось молитовне, iдуть десятки, сотнi людей.
Завiса поволi спускається.
III КАРТИНА
Лiс. Великi скелi. Гiрська природа. Вiн. Юрба. Дiвчина. Хлопчик.
В i н – сам, iде й спиняється. Гордо пiднята голова, почувається сила, але помiтно, як хитається часом його постать. Сiдає на каменi. Хтось iде поволi i, угледiвши його, говоре:
– Ах, ти сидиш.
Вiн мовчить.
– У тебе вид бiлiш вiд крейди. Ти утомився? Занедужав?
В i н. Нi, нi! Я довго думав. Думки ж – вампiри: iз мозку смокчуть кров, i через те блiдий i вид у мене, може. (Встає). Недавно я боровсь з ведмедем. Єдина мить, i я лежав би на землi, розiрваний на шмаття. Єдина мить!.. Я подолав ведмедя. Але... єдина мить...
– I можеш думать ти, що вiн би мiг тебе роздерти?
В i н. Все може бути.
– Ах, що ти кажеш, що ти кажеш! Мене твоï слова косою пiдтинають... Тебе нiхто не подолає.
В i н. О, так, – нiхто!
(Тиша).
Скажи, я так тебе питаю, скажи, ну, як тобi здається? Коли ми вийдем з лiсу? Коли ми ввiйдем в Казку?
Тринадцять днiв ми пущами йдемо, а лiс не рiдшає.
– Коли ми вийдем з лiсу?! У мене ти питаєш?!
В i н. У тебе, так, у тебе. Скажи, ну як тобi здається?
– А ти (встає), а ти хiба не знаєш?
В i н. Я? Я... Знаю я, я знаю, ну, а ти?
– Нащо тобi мене питати? Ранiш ти не питав нiкого. Ти вiв нас, а ми йшли i вiрили тобi.
В i н. А ти тепер не вiриш?
– Я не кажу сього, але менi хтось немов камiнь наложив на плечi. Я далi йти уже не можу. Я упаду, я падаю...Я ляжу, я стомивсь... (Лягає).
В i н. О брате мiй! Устань i вiр: не зайде сонце ще затори, як ми угледим Казку.
– Сьогоднi будем в Казцi? Сьогоднi?! (Пiдводиться i знову опускається). Нi, я полежу трохи, я стомивсь; (Падає бiля його нiг).
– В i н. (схоплюється, швидко пiдходить до дерева, обходе його кругом i оглядає усе навколо). Ми вчора тут були! Це дерево я бачив!
– Що ти сказав?
В i н. Нiчого... то так... я сам собi.
– Так важко... Я засну... Коли ви будете iти, мене лишiть! Я мушу вiдпочити, я вас догнати встигну.
(Дiвчина i хтось з нею iдуть бадьоро).
Д i в ч и н а. А ти, мiй соколе, мене чекаєш? Яка я рада!..
– (Весело). Вона усе мене питала, чому врiвнi з тобою йти не може...
Д i в ч и н а. (приглядається до Його, потiм кладе йому руку на чоло).
Чого ти так замислився i наче засмутився?
В i н. Я змучився... iшов... боровся... Я подумав... ах, я подумав...
Д i в ч и н а. Ти змучився...
– Ти змучився...
(Тиша).
В i н. Скажи менi... Скажи менi... Учора ми... Учора тут ми не були?
– Дрижить у його голос...
Д i в ч и н а. Чого твiй голос так дрижить? Ти, може, хворий?
В i н. Учора тут ми не були?
Д i в ч и н а. Ти, може, був, а я прийшла сюди сьогоднi тiльки.
В i н. Ти дерева цього не бачила нiколи?
Д i в ч и н а. Не бачила нiколи.
Вiн. То, значить, так менi здалося... Ми далi йдемо?!
Д i в ч и н а. А ти... А ти... думав, що не... далi?
В i н. Нi, нi... Я так i думав... i думав так, що далi.
З долу недужим голосом:
– У мене В i н питав: коли ми дiйдем в Казку? Слова його мене, як стрiли, пiдтяли. Я з мiсця встать не можу.
– Питав ?!
Д i в ч и н а. Хiба не знаєш ти? Ти заблудив? Ти збивсь з дороги?
– А де його корона?..
В i н. Корона де?.. Не знаю. Я, може, в нетрях загубив ïï.
– Вiн загубив корону.
– (З долу). А я... ïï й не пам'ятаю.
– Скажи, коли ми будем в Казцi? Ти ж був, ти ж знаєш.
В i н. Я знаю... був... Я знаю...
– Ну, так кажи, чого ж мовчиш?..
В i н. Менi здається...
– Ви чуєте, як у його голос дрижить? Ви бачите, як жахливо у його бiгають очi... Вiн не знає.., Йому здається...
В i н. Менi здається, що ми сьогоднi будем.
– Скажи, коли ми будем,в Казцi?
В i н. Принаймнi... Менi здається, що сьогоднi.
– Йому здавалось i ранiше... Хе-хе-хе! .
В i н (встає). Хто смiв тут зараз засмiятись? Чий голос тут менi над ухом продзвенiв? Комар, чи що, хотiв мене злякати смiхом? Я грому не боюсь! Ти чуєш?..
(Тиша).
I смерть... останнiй мiй трiумф на свiтi!..
Той, що лежав, пiдводиться.
– Я не казав нiчого. То ти спитав у мене, чи скоро ми у Казку дiйдем?
Я вiдповiв тобi, що я не знаю. Хiба я можу знати? Я тiльки йду i сам не знаю, як iду. Мене несуть немов великi крила.
– I я нiчого не казав. Твiй голос задрижав, я усмiхнувсь несамохiть.
В i н. Коли несеш ти жертву Боговi, не личить усмiхатись.
Д i в ч и н а. Вiн усмiхнувся мимоволi, – прости йому.
Здалека чути спiви молитовнi.
– Iдуть, надходять... Ходiм назустрiч ïм.
– Ми ïм розкажем те, що чули.
(До дiвчини). А ти останешся?
Д i в ч и н а. Я... останусь.
Двоє iдуть лiворуч, i чути ïх далекий смiх.
В i н. Хто засмiявсь?
Д i в ч и н а. Нiхто, нiхто... То так тобi почулось.
В i н. Нi, нi! Я чув, що хтось смiявсь злорадно.
Д i в ч и н а. То так тобi, соколе мiй, почулось.
Вiн проводе рукою по головi, зiтхає.
Д i в ч и н а. Ти зiтхаєш? Ну, заспокойсь, ну, усмiхнись, ну, глянь менi в очi... А може, ти того сумуєш, що загубив свою корону?! Не сумуй... Я знов сплету тобi вiнок iз маку.
(Iде, зриває квiтки i сiдає бiля його нiг).
В i н. Ти знаєш. Що менi здалось? Менi здалось, що ми йдемо, йдемо вперед i знов вертаємось туди, вiд кiль i вийшли.
(Тиша).
Нi, нi, зовсiм не те менi здалося.
(Тиша).
Менi здалось, що я себе дурманом обпоïв. Нi, знов не те...
(Тиша).
Немов усi, що йдуть за мною, не iдуть...
(Тиша).
Немов усi смiються тiльки з мене...
Дiвчина. О мiй улюблений! Хто смiє насмiхатись?!
Вiн. Нi, я не те хотiв сказати... Менi здалось, немов уся юрба iде за мною, щоб подивитися на мене, як на чудо. I це не так, i це... не так... Ну, зрозумiй... Менi здалось, що я лежу i сплю, менi ж якийсь солодкий сниться сон. I ось тепер, i ось тепер менi усе єдиним сном здається.
Дiвчина. Я й досi не сплела вiнка тобi; – ламаються квiтки. Пелюстки облiтають, а стебла все ламаються.
Вiн. Це справдi сон солодкий. Невже б то я, слабий, найслабший вiд усiх, мiг повести усю юрбу iз лiсу?.. Невже б я змiг, я б перший змiг iти i розривать терни колючi?! Невже б я мiг, як стрiлами, очима ранити i тигра, й лева?.. Не вiрю я. Це сон усе!..
(Тиша).
Не знаю, може, i не сон, а тiльки я слабий... найслабший...
Д i в ч и н а. Ти плачеш? Плачеш?! (Кидає квiтки). У тебе сльози?
В i н. Нi, нi, це так...
Д i в ч и н а. (гордо). Устань i вислухай мене. Я, може, цього бiльш нiколи вже казать не стану... Ти вiв юрбу... Ти розривав кущi терновi Ти зламував дуби столiтнi, ти з левами поводивсь, як iз псами. Ти вiв нас в свiтлу Казку. Ти нам пророкував, i ми в словах твоïх пророчих у той же впевнювались день. Ти був найдужчий вiд усiх. Ти не боявсь нi грому, нi вiтрiв, i блискавки безсило падали, б'ючись об мiдь грудей твоïх нелюдських. Я бiльш нiчого не скажу.
Чути далекi спiви.
Я йду назустрiч сестрам i братам. Вони вiтають ранок. Ранок! Ти засвiтив його i сам безсило погасаєш!
(Iде назустрiч спiвам).
Вiн сидить замислений i слухає спiви. Спiви згодом стихають, i розтинається смiх. Прислухається, встає. Поволi в йому прокидається сила, вiн виростає, гордо вiдхиливши голову назад, стоïть i жде. Регiт наближається, i юрба ввалюється на сцену. У одного на високому кiлку Його корона. Юрба, угледiвши Його, спиняється i мовкне. Опускається кiлок з короною. Страшнi обличчя ховаються. Декiлька хвилин тиша.
Голос, (ззаду, тихо). Учителю! Нам сказали, що ти з дороги збився.
Легкий смiх, гудiння.
– Нам сказали, що ти не знаєш, куди iти.
– Нам сказали, що ти загубив корону. Ми знайшли.
– Нам сказали, що королем не був ти зроду.
– Нам сказали, що ми не вийдем з лiсу!..
В i н. Хто вам сказав? Хай вийдуть тi i ще раз скажуть.
(Тиша).
– Я не казав.
– I я.
– I я, хоч забожусь, i слова не казав такого.
– В i н (пiдвищеним голосом). Хто смiв казать в той ранок чистий, коли ось-ось ми вгледим браму Казки? Хто смiв (кричить) цей ранок затуманить?
Юрба одступає, згорблюється, стає сiрою.
В i н. Я вам знайшов дорогу, я вiв вас в Казку свiтлу, я вiв вас з ночi в день, i от, коли пройшли ми сотнi миль, коли пiдходим ми до Казки (кричить), коли я весь в кровi i ранах, – ви смiєтесь! Брати! У мене сльози!
– Вiн плаче?
– Вiн плаче...
– Вiн плаче! Ха-ха-ха!
Юрба наступає, випливають знов страшнi обличчя.
Смiх.
– Ха-ха! ха-ха! ха-ха!
В i н (по тишi). Так ви не люде, а страховища якiсь?! Я вас... боюсь!..
– Вiн нас боïться, а ми iшли за ним! Ха-ха-ха-ха! (…)
(…) В i н. Так ви не йшли за мною? Я вас не вiв нiкуди?
– Ти ще питаєш нас?
– Ха-ха!
– Та годi з ним балакати! Назад! Рушаймо на домiвку.
– Ходiмо навпростець! Ось я дорогу знаю.
– Нi, краще я...
– Давайте я попереду пiду! За пiвгодини доведу вас.
– Ось вiн нехай попереду iде... ось... вiн.
(На людину, подiбну до горили, надiвають вiнок.)
– Король! Король! От так король!
– Ведмiдь злякається такого короля!
– Ха-ха-ха-ха!
В i н. Страховища! Хто ж ви? Ви привиди?
– Ми привиди?
– Ми привиди? Хто привиди?
– Ти привид сам!
Кидають камiння, дрючки. Хтось з дiвчат в юрбi голосно скрикує.
На сценi робиться темно, юрба зникає, стогне. потiм поволi яснiшає.
Вiн (лежить i стогне) Розбили голову... Розбили голову... Я умираю... Я умираю... Дитячий голос згори: – Хто там?
В i н. Я умираю... Я умру...
Сходе з гори хлопчик рокiв десяти, в бiлiм убраннi.
Х л о п ч и к. Ти хто такий?
Вiн мовчить.
– Ти хто такий? Ти впав? Розбився?
В i н мовчить.
Хлопчик пiдводе йому голову.
В i н. Це привид знову?!
X л о п ч и к. Я – хлопчик!
В i н. Чого ти тут? Як мiг зайти в такi ти нетрi?
Х л о п ч и к. Я був тут на узлiссi, коли – твiй стогiн чую. От я й пiшов на голос.
В i н. Ти на узлiссi був? Ти кажеш – на узлiссi?.. Що ти кажеш?..
Х л о п ч и к. Iз Казки я прийшов, щоб зiрвати папороть розквiтлу. Тут, на узлiссi, щодня розквiтлу папороть знаходять, а iнодi цвiте ïх сила! Тодi весь лiс здається в золотiм вiнку.
В i н. Тут Казка, кажеш ти?!
X л о п ч и к. За лiсом зараз Казка.
В i н. Тут лiс кiнчається.
X л о п ч и к. Кiнчається тут зараз.
В i н. За лiсом – сонце?
X л о п ч и к. Сонце. У Казцi завжди сонце.
В i н. Сонце!! Не вiрю я, ти – привид!
Х л о п ч и к. Ну, глянь: я гiлку вiдхилю, i ти дорогу вгледиш.
(Вiдхиляє гiлку, i цiлий потiк сонячного промiння ллється через просвiт i вривається на сцену).
Х л о п ч и к. Ти бачив браму Казки? У золотi вона горiла.
В i н. Так, я не помилився?! Так я ïх добре в Казку вiв? Ми швидко будемо у Казцi!! (Гукає, але голос його ледве чути). Люде! Люде! Брати моï! Я вас довiв! Ще два-три кроки! Люде! Люде! Люде!..
X л о п ч и к. Твого вже голосу нiхто почуть не зможе.
(Робиться темно).
Завiса.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.