Марія Заньковецька (1854–1934) – видатна українська акторка і театральна діячка, зірка українського театру кінця XІX – початку XX ст.
Основні відомості з творчої біографії Марії Заньковецької
Марія Заньковецька (справжнє прізвище – Адасовська) народилася 23 липня (4 серпня) 1854 року в селі Заньки Ніжинського повіту Чернігівської губернії (нині – Чернігівська область).
Була сьомою дитиною в сім'ї Костянтина Костянтиновича Адасовського, збіднілого поміщика, судді повітового суду та його дружини – Марії Василівни. Рід Адасовських мав власний герб – походив з малоросійської шляхти.
З десяти років Марія почала навчатися у приватному пансіоні Осовської у Чернігові. Батько Марії мав чудовий голос – баритон, а Марія – сильне меццо-сопрано. Удвох вони часто влаштовували для гостей свого дому в Заньках сімейні концерти. А ще Марія співала у церковному хорі, організованому її батьком, виступала у аматорських концертах. Односельці згадували: «Голос цього… юного створіння, справжнього ангела, – проникав у саму душу, викликаючи загальне захоплення та благоговіння».
З 10 літ Марія навчалася у приватному пансіоні Ф. Осовської у Чернігові і закінчила його у 1874 році. Коли дівчині виповнилося 16 років, постало питання про її подальшу освіту. Марія мріяла вступити до консерваторії, але батьки були категорично проти кар'єри співачки. У травні 1877 р., у сімнадцятирічному віці вона одружилася з артилерійським офіцером, Олексієм Хлистовим і виїхала з ним у фортецю Бендери (Бессарабія). Марія вмовляла чоловіка дозволити їй виступати на сцені, однак той сприймав це як жіночу примху. Їй вдалось отримати згоду лише на участь у аматорських концертах та концертних виставах перед «пристойною публікою».
На одному з таких концертів вона познайомилась з офіцером – Миколою Тобілевичем (Садовським), який теж захоплювався театром, українськими піснями, організував у Бендерах театральні вистави, до яких долучив і Марію. Це знайомство повністю змінило життя М. Заньковецької – у неї відродилася мрія про професійну сцену. Власне за покликом Тобілевича-Садовського вона і стала акторкою.
Коли Хлистова перевели служити в Свеаборг, у Марії з'явилася можливість їздити до Гельсингфорса і брати уроки співу в місцевому відділенні Петербурзької консерваторії. Але через рік вона захворіла на дифтерію, після якої тембр її чудового меццо-сопрано втратив чистоту і став непридатним для оперного співу. Проте залишилася мрія про сцену. Через деякий час ця найсильніша пристрасть – театр змусила Заньковецьку порвати з сім'єю і всю себе присвятити театральному мистецтву.
У вересні 1882 року Марія отримала лист від колишнього офіцера Тобілевича-Садовського (Садовський – сценічний псевдонім Миколи Тобілевича). Він писав, що Марко Кропивницький запрошує її до недавно утвореної театральної трупи. Марія відповіла: «Приїду дебютувати». Акторський дебют Заньковецької відбувся 27 жовтня того ж року на професійній сцені драматичного театру у Єлисаветграді. Афіші міста сповіщали публіку про постановку першої вистави з репертуару української трупи Марка Кропивницького – «Наталка Полтавка». Головну роль у п’єсі Івана Котляревського виконувала початкуюча актриса – Марія Заньковецька. Їй тоді було 28 років.
Під час інтерв’ю кореспонденту газети «Голос Юга» вона зізналася: «Я хвилювалась у першій дії. Не чула свого голосу, коли співала пісню «Віють вітри». За кулісами я від хвилювання впала і пам’ятаю, як всі забігали навколо мене. В другій дії я вже опанувала себе і твердо вела свою роль!». Після дебюту на професійній сцені про Марію Заньковецьку заговорили як про надзвичайно обдаровану творчу особистість.
На згадку про «малу батьківщину» – село Заньки Марія Костянтинівна взяла сценічний псевдонім – Заньковецька. А згодом стала вимагати розлучення у чоловіка. Щоб отримати його згоду, мусила взяти вину на себе. 11 вересня 1887 року її шлюб з А. А. Хлистовим було розірвано рішенням київського єпархіального начальства з приписом «без права вдруге виходити заміж» та затверджено Святішим синодом 4 січня 1888 року. Через це вона страждала, не ставши «законною» дружиною єдиного чоловіка в своєму житті, якого кохала, – Миколи Садовського. Дізнавшись про розлучення, батько прокляв дочку. Всі зв’язки з родиною було обірвано. Тільки перед смертю Костянтин Костянтинович визнав, що вона стала відомою і шанованою людиною й помирився з дочкою.
Наталя Богомолець-Лазурська – актриса та історик українського театру, згадувала: «У репертуарі Марії Заньковецької були образи, пов’язані з творчістю Т. Шевченка: Катруся з п’єси «Вечорниці», Ярина – з п’єси «Невольник», Галя з вистави «Назар Стодоля». Ці п`єси акторка називала улюбленими, а свої успіхи на сцені пов’язувала саме з ними. На одній з репетицій Марко Кропивницький так розчулився від гри молодої актриси, що заплакав, зняв зі своєї руки бірюзовий перстень і зі словами: «Заручаю тебе, Марусю, зі сценою, тепер мені є для кого писати драми», надів його на палець Марії Заньковецької». Після таких заручин акторка назавжди пов’язала свою долю з українським театром і носила подарований перстень все життя, неодноразово зазначаючи: «Я кохалася у мистецтві, любов до сцени стала моїм життям».
Мистецьким тріумфом Марії Заньковецької з трупою Марка Кропивницького стала велика гастрольна подорож містами України: Київ – Чернігів – Харків – Одеса – Миколаїв – Полтава. Критика високо цінувала артистичне обдарування акторки, яка не лише втілила національні образи, а й піднялася до загальнолюдських типів. У театральних рецензіях тих часів можна було прочитати такі відгуки: «Театр здригався від оплесків. Роль Галі у виконанні Марії Заньковецької справляла враження брильянта в золотій оправі… Грає натхненно, щиро. Від її Наталки віє весняним теплом, бадьорістю сонячного ранку… Образ Наталки був чарівним своєю внутрішньою красою, що приваблювала та зігрівала…». Гастролі ж у Москві та Санкт-Петербурзі створили їй ще більшу популярність.
Заньковецька виступала в трупах Марка Кропивницького (1882 – 1883, 1885 – 1900), Михайла Старицького (1883 – 1885), Миколи Садовського (1888 – 1898), у «Товаристві артистів Марка Кропивницького під орудою Миколи Садовського та Панаса Саксаганського» (1900 – 1903), трупі О. Суслова (1903 – 1904), в Театрі товариства «Руська бесіда» (1906 – 1909).
У 1907 році разом із Миколою Садовським вона організувала перший професійний стаціонарний український театр у Києві. У 1905–1915 роках керувала аматорськими гуртками в Ніжині й Королівці, входила до складу «Товариства українських акторів».
Після революції 1917 року очолювала Народний театр у Ніжині (1918), брала разом із Панасом Саксаганським участь у створенні Народного театру у Києві (1918, нині – Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької у Львові). Визнаючи її сценічні заслуги, у червні 1918 року гетьман Скоропадський затвердив прийняту Радою міністрів постанову про призначення їй довічної державної пенсії.
Останній раз велика акторка виступала на сцені 15 грудня 1922 року. Їй першій в Україні було присвоєно звання народної артистки республіки. Марія Заньковецька померла 4 жовтня 1934 року у Києві. Похована на Байковому кладовищі.
Внесок Марії Заньковецької в розвиток українського театрального мистецтва
Творчість Марії Заньковецької мала велике значення для формування національного театрального мистецтва, розвитку драматургії, створення школи сценічної майстерності для наступних поколінь українських митців.
На першому Всеросійському з'їзді сценічних діячів у Москві 1897 року Заньковецька у своєму виступі вимагала ліквідувати тяжкі і принизливі обмеження, яких зазнав український театр у царські часи.
Марія Костянтинівна брала активну участь у становленні українського театру. Разом з Миколою Садовським у 1906 році вона організувала перший стаціонарний професійний театр у Києві, названий його іменем. Навчала і виховувала акторську молодь колективу. У 1918 році був створений Народний театр у Львові (нині – сучасний Український драматичний театр імені Заньковецької). 25-річний ювілей творчості Марії Заньковецької у Театрі М. Садовського став великим національним святом.
Загалом Марія Заньковецька зіграла понад 80 ролей у кращих українських трупах Миколи Кропивницького, Михайла Старицького, Миколи Садовського, Панаса Саксаганського, Івана Карпенка-Карого. Вона була не тільки акторкою, а й мисткинею в широкому розумінні цього слова – виявляла режисерський хист у підготовці постановок. Видатний драматург Іван Карпенко-Карий говорив про творчість Заньковецької: «Про неї слово талант – дуже слабеньке слово, це геній сцени».
Виняткове значення для гучної слави української трупи, де Заньковецька грала головні ролі, мали драматичні вистави у Києві в театрі «Бергоньє». Вся українська інтелігенція, зокрема, родини Лисенків, Старицьких, Косачів із захопленням вітали її та інших акторів. В. А. Чаговець так писав у книзі «Життя і сцена: нариси про майстрів театру»: «Театр завжди був повнісінький. Скрізь по ложах майоріло національне вбрання, стьожки, намиста, вишивані сорочки». Вистави відбувались при загальному піднесенні глядачів та акторів».
Неперевершена зірка української сцени створила образи, пройняті глибокою драматичністю та комедійністю. У складі українських театральних груп вона популяризувала наше національне мистецтво на гастролях в Петербурзі та Москві (1886–1888, 1891–1892, 1901–1903, 1914), в Грузії й Азербайджані, знімалася в перших українських кінофільмах («Наталка Полтавка», «Остап Бандура», «Наймичка»).
Завдяки Заньковецькій на її батьківщині, в Ніжині було створено народний хор, симфонічний оркестр, театр, який вона очолювала.
Цікаві факти
Марія Заньковецька входить до переліку найвідоміших жінок давньої та сучасної України. Як тільки її не називали: «цариця української сцени», «королева», «легенда», «зірка», «перлина».
Вона була чи не першою українкою, яка насмілилася подати на розлучення. У 33 роки, після 12 літ життя з нелюбом – офіцером Хлистовим, через ревнощі якого втратила дитину (під час сварки він штовхнув її, вона впала і стався викидень) й не могла здійснити своє покликання – стати актрисою. Вона не просто розірвала церковний шлюб, а ще й перша в історії українського жіноцтва публічно взяла всю вину за невдалий шлюб на себе – нечувана у ті часи сміливість для жінки.
Світову славу Заньковецькій принесли гастролі 1886–1887 років. Виступ української трупи в Санкт-Петербурзі наприкінці 1886 р. став театральною подією року. Лише «Наймичку» на столичній сцені ставили 22 рази. Імператор Олександр III, відвідавши одну з вистав, особисто запропонував Заньковецькій перейти в його імператорський театр, пообіцявши платню 24 тисячі рублів. «Я не проміняю на 24 тисячі рублів 24 мільйони (кількість українців у той час)», – відповіла Марія.
Трупа Кропивницького не раз бувала у Кишиневі, і бессарабські глядачі йшли «на Заньковецьку».
Друзями і шанувальниками Марії Костянтинівни були майже всі відомі українські письменники, культурні діячі, вчені того часу, такі як І. Франко, М. Коцюбинський, Леся Українка, І. Карпенко-Карий, М. Кропивницький, М. Старицький, М. Грушевський, О. Богомолець та інші. На вистави за її участю медики Микола Скліфосовський та Олександр Богомолець водили студентів як на «психологічний практикум». Петро Чайковський під час гастролей української театральної трупи в Петербурзі надіслав Заньковецькій лавровий вінок з написом «Безсмертній від смертного». Антон Чехов захоплювався її роллю Олени в п'єсі «Глитай або ж паук», Лев Толстой листувався з акторкою та планував написати під неї драму.
Коли Гнат Юра у 1912 році не міг знайти кошти для організації гастролей Гуцульського народного театру, Марія Заньковецька позичила йому усі свої коштовності, щоб віддати їх під заставу і отримати кредит.
Театральна сцена принесла акторці славу, кохання і самотність. Багато років Марія Заньковецька і Микола Садовський кохали один одного, але не могли побратися. Для дозволу на друге вінчання від неї вимагали на 7 років піти у монастир. Вона ж не могла жити без театру і розуміла, що Микола – геніальний актор і співак, великий театральний діяч – неспроможний опікуватись ще й сім’єю. Роман двох театральних зірок тривав майже 30 років. Спершу пристрасний, жагучий зв’язок надихав обох на нові творчі звершення. Потім почалася драма. Садовський-Тобілевич «гуляв», каявся, Заньковецька терпіла, прощала, врешті пішла і від нього, і з його театру. Він «назло» одружився, народив двох синів, але так і не пристав до офіційного сімейного вогнища – метався між коханками й театрами, все шукаючи творчого натхнення без Марії. Не знайшов. І після кількох років життя без неї до неї ж повернувся з молодшим сином. Марія прийняла обох Садовських-Тобілевичів – коханого Миколу та його сина. Виховувала хлопчика, як рідного, опікувалася ним. А от його велелюбний батько знову одружився – і знову не з Марією… Вона важко це переживала. Поринула у творчість, ролі, свій театр. Останні роки доживала з родиною племінниці.
12 січня 1923 року з нагоди сорокаріччя сценічної діяльності Марії Заньковецькій було присвоєно звання Народної артистки УСРР. Вона стала першою акторкою, яка отримала це звання. Саме тоді ж театр «Троїцький Народний Будинок» у місті Києві було перейменовано у театр імені Марії Заньковецької.
Ушанування пам'яті
- Нині іменем Марії Заньковецької названо Український драматичний театр у Львові та коледж культури та мистецтва у Ніжині.
- У Дніпрі, Києві, Ковелі, Коломиї, Львові, Кропивницькому, Ніжині, Луцьку, Одесі, Ужгороді, Червонограді, Чернівцях, Чернігові, Умані, Житомирі, Краматорську, Полтаві та інших населених пунктах України є вулиці, названі її ім'ям.
- У 1960 році було створено меморіальний музей-квартиру Заньковецької у Києві, а у 1964 році – Меморіальний музей Марії Заньковецької біля села Заньки.
- Знаменитій акторці у 1971 році присвятив п’єсу письменник Іван Рябокляч.
- Заньковецькій споруджено пам'ятники у Києві (1974), у селі Заньки (1984) та Ніжині (1993).
- У 2004 році НБУ випустив пам'ятну монету, присвячену 150-річчю від дня народження акторки.
- У Кропивницькому діє пластовий дівочий курінь імені Марії Заньковецької.
Подготовила Татьяна Дудина. Копирование запрещено.
