Петро Григоренко (1907–1987) – відомий правозахисник, засновник Української Гельсінської групи і член Московської Гельсінської групи, учасник дисидентського руху, генерал-майор збройних сил СРСР.
Основні відомості з біографії Петра Григоренка
Майбутній генерал та правозахисник Петро Григоренко народився 16 жовтня 1907 року в українському селі Борисівка Приморського району Запорізької області у селянській родині.
З 1922 р. – член бюро комсомольського осередку у рідному селі, робітник у залізничному депо у Юзівці, помічник машиніста. Потім він працював політруком у трудовій школі та в дитячому містечку для неповнолітніх правопорушників. У 1929–1931 рр. став членом Центрального комітету ЛКСМУ. Від 1927 р. – член КПРС.
У 1929–1931 рр. Григоренко навчався у Харківському технологічному інституті, потім перевівся до Військово-технічної академії в Ленінграді, а згодом – до Військово-інженерної академії в Москві, яку закінчив у 1934 році.
З 1934 по 1936 рр. П. Григоренко – начальник штабу окремого саперного батальйону в Західному особливому військовому окрузі. У 1936–1937 рр. – командир 52-го окремого інженерного батальйону Мінського укріпрайону. Коли почали відбуватися репресії товаришів по службі, він сам їх уникнув, бо був направлений до Москви на навчання до Академії Генерального штабу, яку закінчив у 1939 році.
Потім була служба на Далекому Сході, бої на Халхін-Голі. Під час одного з них його було поранено. Війну він зустрів там же – на Далекому Сході, а з грудня 1943-го р. воював уже на радянсько-німецькому фронті – як командир 18-ї окремої стрілецької бригади. У лютому 1944-го р. – отримав тяжке поранення і довго лікувався. З серпня 1944-го р. Григоренко – начальник штабу 8-ї стрілецької дивізії Четвертого Українського фронту, брав участь у боях у Карпатах. З лютого 1945-го р. – полковник.
Після війни він працював у Військовій академії імені Фрунзе спочатку старшим викладачем кафедри загальної тактики, а з 1949 року – заступником начальника науково-дослідного відділу, писав і захищав кандидатську дисертацію.У 1959 році отримав посаду начальника новоствореної кафедри військової кібернетики та звання генерал-майор, керував авторським колективом основної теоретичної праці академії – «Загальновійськовий бій», писав військово-наукові роботи – їх нараховується більше 60.
Він працював над докторською дисертацією, але її захист не відбувся. У 1961 р., коли робота була вже готова – він виступив на партконференції Ленінського району Москви з критикою Микити Хрущова і закликом: «підсилити демократизацію виборів і широку змінюваність, відповідальність перед виборцями. Вилучити всі умови, які породжують порушення ленінських принципів і норм, зокрема, високі оклади, незмінюваність…», за що був переведений на Далекий Схід. Влітку 1963-го р., зміцнившись «у думці, що з керівництвом КПРС треба вступати в боротьбу, а не намагатися умилостивити його вірнопідданими проханнями», організував підпільну «Спілку боротьби за відродження ленінізму». 2 лютого 1964 р. Петра Григоренка було затримано в Хабаровську і на літаку доставлено до Москви.
Через десять днів йому було висунуто звинувачення в тому, що він «виготовив рукописний текст листівки антирадянського змісту». На допиті Григоренко заявив: «Антирадянські та антиурядові поняття не ідентичні» і подав заяву на ім'я Головного військового прокурора від 4 березня 1964 року, у якій зазначив, що слідство має довести антирадянський характер його діяльності, і клопотав про призначення у справі «соціально-політичної експертизи». Проте 10 березня у цьому клопотанні йому було відмовлено, натомість того ж дня щодо нього було призначено судово-психіатричну експертизу.
У квітні 1964 р. психіатрична комісія під головуванням академіка Сніжневського визнала його неосудним – після чого генерал близько року утримувався у Ленінградській психіатричній лікарні. Через рік – за визначенням Військової Колегії з нього було знято примусове лікування, але Постановою Ради Міністрів СРСР від 29 серпня 1964 року він був розжалуваний у рядові, позбавлений нагород та пенсії.
Навесні 1966 року Григоренко познайомився з письменником Олексієм Костеріним, а від нього – з проблемою «покараних народів», депортованих із місць споконвічного проживання у період війни, у тому числі з проблемою одного з них – кримських татар. Незабаром Петро Григорович став не просто спостерігачем, а й активним учасником руху за повернення кримських татар. «Не вважайте свою справу лише внутрішньодержавною. Звертайтеся за допомогою до світової прогресивної громадськості та міжнародних організацій. Те, що з вами зробили 1944 року, має певну назву. Це найчистішої води геноцид – один із найтяжчих видів злочину проти людства…» – говорив він. Завдяки наполегливій праці Петра Григоренка проблема кримськотатарського народу вийшла за межі Радянського Союзу.
7 травня 1969 р. Григоренко був вдруге заарештований у Ташкенті та поміщений до слідчого ізолятора КДБ Узбекистану, а 27 лютого 1970 року ухвалою Ташкентського міського суду він був відправлений на примусове лікування в Черняховську спеціалізовану психіатричну лікарню. За кордоном почалася кампанія за його звільнення. 24 червня 1974 р., напередодні візиту президента США Р. Ніксона в СРСР, Московський міський суд виніс ухвалу про припинення примусового лікування Григоренка.
Після звільнення Григоренко продовжив правозахисну діяльність. У травні 1976 року він став членом-засновником Московської Гельсінської групи, був одним з ініціаторів створення при МГГ Робочої комісії з розслідування використання психіатрії в політичних цілях. У серпні 1976 року – приїздив у м. Київ до М. Д. Руденка, був ініціатором і брав участь у створенні 9 листопада 1976 року в Києві Української Гельсінської групи. Він виступав на захист заарештованих членів Гельсінського руху О. І . Гінзбурга, Ю. Ф. Орлова, Анатолія Щаранського, Володимира Сліпака, М. Д. Руденка, О. І. Тихого, Звіада Гамсахурдіа, а також – продовжував боротьбу за відновлення прав кримських татар.
У листопаді 1977 р. правозахисник був змушений поїхати на лікування до США, а за кілька місяців – його позбавили радянського громадянства. У 1978 році на його прохання – був підданий психіатричній експертизі у США. За її висновком у Григоренка не було виявлено ознак психічного захворювання. Натомість значилося: «Всі риси його особистості радянськими діагностами були деформовані. Там, де вони знаходили нав'язливі ідеї, ми побачили стійкість. Де вони бачили марення – ми виявили здоровий глузд. Де вони вбачали нерозсудливість – ми знайшли ясну послідовність. І там, де вони діагностували патологію, – ми зустріли щиросердечне здоров'я». У листопаді 1991 р. медична комісія, створена з ініціативи Головної військової прокуратури СРСР, провела посмертну психіатричну експертизу Григоренка і теж визнала його здоровим.
Помер Петро Григоренко 21 лютого 1987 у Нью-Йорку, похований на українському цвинтарі Баундбрук (штат Нью-Джерсі) у США.
Заслуги правозахисника Петра Григоренка перед народами колишнього СРСР
Петро Григоренко, як ніхто інший, порушив питання про національне гноблення в СРСР. Його виступи на захист євреїв, месхів, вірмен, німців Поволжя, чеченців та багатьох інших, його безкомпромісна боротьба за право корінних мешканців Криму жити на рідній землі зробили його не тільки героєм волелюбного кримськотатарського народу, а й перетворили Петра Григоренка у символ боротьби за справжню рівноправність народів.
Після другого арешту Григоренка виникла «Ініціативна група захисту прав людини в СРСР». Після створення Української Гельсінської групи виникли Литовська, Вірменська, Грузинська групи.
Правозахисник Григоренко разом із своїми земляками в діаспорі закладав фундамент відродження незалежної і демократичної України. Опинившись у вигнанні, він створив і очолив Закордонне представництво Української Гельсінської групи, яке фактично стало неофіційним посольством незалежної України ще задовго до її появи на політичній мапі світу. Завдяки особисто Григоренкові, український правозахисний рух вийшов на світову арену, став міжнародним.
Його син Андрій, який теж став правозахисником, писав: «Петро Григоренко – приклад справжнього інтернаціоналізму. Він був і залишається символом толерантності, символом істинного патріота, який не тільки не забуває про біль свого народу, але так само безкорисливо відгукується на біль інших народів».
Цікаві факти
Григоренко не був бунтівником, він був стратегом. Зрозумівши суть СРСР як тоталітарної Імперії Зла, він вдумливо розробляв стратеґію подолання цього зла. Він був першим представником радянського правлячого класу, який ще в 1961 році виступив проти партократії: «Треба виступати. Не можна мовчати».
Враження про війну Петро Григоренко відобразив у книзі спогадів: «У підпіллі можна зустріти лише щурів» та у статті «Приховування історичної правди – злочин перед народом». Трактування історії війни в них настільки разюче відрізняється від офіційної версії радянської історіографії, що це стало одним із пунктів його дисидентської біографії.
Григоренко виступав на захист учасників «демонстрації сімох», що вийшли на Красну площу проти окупації Чехословаччини, закликав громадян СРСР домагатися виведення військ із Чехословаччини. Йому належить честь організації і проведення першого відкритого громадського мітингу опозиції. Як зазначав Андрій Сахаров, на очах у розгублених кагебістів він виголосив промову, «вошедшую в нравственную и общественную историю страны».
У самвидаві ходило кілька праць Григоренка, крім згаданих: «Думки душевнохворого», «Наші будні», «Дискримінація кримських татар продовжується», «Тюремний щоденник».
Наприкінці 1968 року Петро Григоренко написав працю «Про спеціальні психіатричні лікарні (дурдоми)», де першим поставив питання: «Треба боротися за корінну зміну системи експертизи й утримання хворих у СПЛ, за надання громадськості справжньої можливості контролювати умови утримання і лікування хворих у цих умовах». Після розпаду СРСР це зло – каральна психіатрія – було подолане, значною мірою завдяки українцю Григоренкові.
Ушанування пам’яті
У 1997 р. Президент України Леонід Кучма видав Указ про (посмертне) нагородження генерала Петра Григоренка орденом «За мужність» І ступеня. Цим указом його також було визнано політв'язнем, скасовано неправдивий діагноз «психопатія», поставлений радянською каральною психіатрією, а також – поновлено його генеральське звання, усі регалії та нагороди.
У Львові на честь Петра Григоренка назвали площу, а в Києві та Харкові – проспекти.
Вулиці, які названо іменем Петра Григоренка, існують у Вінниці, Дніпрі, Запоріжжі, Херсоні, Сімферополі.
У 1999 році, за ініціативи Меджлісу кримськотатарського народу та за сприяння Народного Руху України, у місті Сімферополі відкрито пам'ятник Петру Григоренку. Однак у травні 2024 року його знесли російські окупанти.
Подготовила Татьяна Дудина. Копирование запрещено.
