Євген Петрушевич (1863–1940) – видатний державний і політичний діяч, правник, доктор цивільного і церковного права, один із керівників української революції 1917–1920 рр., президент ЗУНР.
Основні відомості з біографії Євгена Петрушевича
Євген Петрушевич народився 3 червня 1863 року в місті Буську в сім'ї греко-католицького священника, громадсько-політичного діяча і віце-маршалка Камінко-Струмилівського повіту (нині – Львівська область) о. Омеляна Петрушевича.
Початкову освіту він здобув удома, де завжди під рукою була багата батькова бібліотека, був учнем Академічної гімназії у Львові та студентом правничого факультету Львівського університету, очолював товариство студентів-українців «Академічне братство».
Після отримання ступеня доктора права відкрив у місті Сокаль (нині – Львівської обл.) адвокатську канцелярію. Проявив себе талановитим організатором суспільно-політичного та культурно-освітнього життя у віддаленому від галицької столиці повіті, був головою повітової «Просвіти», заклавши мережу її осередків у регіоні, заснував повітову ощадну касу, очолював боротьбу проти москвофільства, яке мало досить сильні позиції у Сокальщині. Як адвокат здобув повагу серед широких мас населення професійним захистом від свавілля влади.
У 1899 році став активним членом Української національно-демократичної партії. На виборах до Австро-Угорського парламенту 1907 року був обраний послом від великого виборчого округу Сокаль-Радехів-Броди (нині – міста Львівської обл.). Серед 30 українських депутатів австрійського парламенту – став одним із лідерів (поряд з К. Левицьким) ), а згодом – головою парламентського представництва. Його виступи на сесіях відрізнялися цілеспрямованістю та глибокою аргументацією. Свою першу парламентську промову в Палаті представників у 1908 році Є. Петрушевич присвятив проблемі того, що польські депутати Галицького сейму приймали рішення на користь поляків, не зважаючи на інтереси українського населення.
У 1909 році переніс свою адвокатську канцелярію у м. Сколе (нині – Львівська область), де незабаром став посадником міста. У 1910 році – обраний представником у Галицький сейм у Львові від Стрийського виборчого округу. 21 жовтня 1918 року на зборах депутатів з усього краю у Народному домі Львова Є. Петрушевич оголосив у присутності митрополита Андрея Шептицького розроблений ним статут Української Національної Ради та виклав план легального та мирного переходу влади в Галичині до рук українців. Після затвердження статуту – виїхав до Відня.
1 листопада 1918 року у Львові та на території Галичини і Буковини здійснилося успішне повстання проти поляків. Це змусило Є. Петрушевича прибути до Станіслава, куди після втрати Львова перебралося керівництво ЗУНР. Там 3 січня 1919 року він провів першу сесію Української Національної Ради, на якій було ухвалено закон про об'єднання з УНР. 22 січня, після урочистого проголошення та схвалення Акту возз'єднання у Києві, Є. Петрушевич увійшов до складу Директорії.
9 червня 1919 року, коли польська армія захопила майже всю Галичину, а румунська зайняла Буковину, Українська Національна Рада надала Є. Петрушевичу диктаторські права, які означали сумісництво обов'язків президента та глави уряду. Проте керівництво УНР розцінило це рішення як недемократичне. Є. Петрушевича було виключено з Директорії. Проте він прийняв пропозицію С. Петлюри про спільну боротьбу Галицької армії та армії УНР проти більшовиків. Восени 1919 року розбіжності між керівництвом ЗУНР та УНР у зовнішньополітичних питаннях стали непереборними.
Коли над Кам'янцем-Подільським, де розмістився Є. Петрушевич та його канцелярія, нависла загроза заняття польськими військами, керівництво ЗУНР через Румунію виїхало до Відня. Опинившись в еміграції, Є. Петрушевич продовжував боротьбу відновлення незалежності ЗУНР на міжнародній арені, висилав українські делегації на міжнародні переговори до Риги та Женеви.
У лютому 1921 року Ліга Націй офіційно визнала автономію Галичини та призначила Польщу тимчасовим окупантом за умови, що сувереном краю є Антанта, а також рекомендувала Раді послів країн Антанти розглянути українське питання. Є. Петрушевич розробив та представив союзним державам проект конституції Української Галицької Республіки, яка була орієнтована на західні демократії та надавала широкі права та свободи всім національностям краю. Також з ініціативи уряду Є. Петрушевича у Галичині було проведено масштабні акції бойкоту виборів до польського сейму та призову до армії.
Після того, як Рада послів у Парижі ухвалила 15 березня 1923 року рішення, згідно з яким територія Галичини без жодних застережень відійшла до Польщі, Є. Петрушевич змушений був у травні 1923 року розпустити уряд ЗУНР у вигнанні та ліквідувати дипломатичні представництва і місії за кордоном. Залишившись без моральної підтримки соратників, відчуваючи матеріальні труднощі, Є. Петрушевич під впливом зміни національної політики радянської влади в Україні в період українізації став радофілом. Цей настрій розвіявся на рубежі 30-х, коли в СРСР, відповідно і в радянській Україні, почалися масові політичні репресії та терор органів ГПУ-НКВС.
Євген Петрушевич страждав від сечокам'яної хвороби і помер у віці 77 років у берлінському районі Гермсдорф 29 серпня 1940 року. Він був похований на берлінському цвинтарі римо-католицької кафедри св. Ядвіги представниками УНО, які згодом встановили на могилі пам'ятник. У 2002-му році його прах – перевезено до Львова та перепоховано на Личаківському цвинтарі, оскільки життєвий шлях Петрушевича був пов’язаний, насамперед, з національно-визвольним рухом у Галичині.
Що зробив Євген Петрушевич для України
Євген Петрушевич вибрав шлях правника й державотворця. Він став демократичним диктатором Західно-Української Народної Республіка (ЗУНР) – держави, створеної в листопаді 1918 року на частині українських земель, що входили до Австро-Угорської імперії. Відіграв провідну роль у створенні західноукраїнської державності та першому об'єднанню Галичини з Наддніпрянщиною, але не зумів цієї державності втримати, коли проти неї фактично постали найпотужніші гравці тогочасного світу.
Керівництво ЗУНР на чолі з Є. Петрушевичем залучало до обговорення насущних життєвих проблем повітові органи самоврядування та збори селян на місцях.
Серед реалізованих реформ: надання державного статусу українській мові, українізація гімназій, впровадження в обіг гривні, цілий ряд законів та розпорядків щодо підготовки національних кадрів, формування органів центральної та повітової влади, організація військових округів тощо.
До головних еміграційних здобутків Є. Петрушевича слід віднести, насамперед, широкий розголос українського питання в Європі та світі. Петрушевич зустрічався з провідними європейськими політиками, офіційно звертався до Ліги Націй з проханням надати право українцям Східної Галичини творити національну державу. Як наслідок – міжнародні інституції не раз обговорювали українську справу. Однак на перешкоді прагненням Петрушевича ставали економічні суперечки між Великою Британією та Францією. Перша у правах на Східну Галичину підтримувала українську сторону, друга – Польщу.
Євген Петрушевич залишився в пам’яті галичан як чесний і безкомпромісний політик, який на чолі держави показав приклад шанування конституційного ладу, організованості, зібраності та дисципліни. Самопожертва та усвідомлення своєї місії провідника народу – головні його риси як державного діяча.
Цікаві факти
Соратники по боротьбі за свободу Галичини характеризували Петрушевича як типового максималіста і безкомпромісного політика. «Євген Петрушевич виявляв велику енергію у найважливіші хвилини наших визвольних змагань. Поміж послами належав до діячів гострішого тону. Він вирізнявся від інших українських депутатів своєю радикальністю, був різкий та прямолінійний у висловлюваннях, говорив те, що інші вагались говорити. Наприклад, під час своєї першої промови у сеймі він сказав польським депутатам: «Вступайтеся звідси за Сян», – писав його сподвижник Кость Левицький у своїх спогадах.
Завдяки старанням Є. Петрушевича у лютому 1914 року польський сейм ухвалив постанову про заснування у Львові українського університету.
Петрушевич засудив Німеччину за напад на Польщу і написав меморандум до німецького уряду про самостійницькі прагнення українців.
Переїхавши до Берліна, Петрушевич продовжив дипломатично-пропагандистські акції на захист пригнобленого галицького народу. Він поширював ноти протесту проти діяльності польської влади, подавав заяви до Ліги Націй, видавав газету «Український прапор», надавав морально-політичну підтримку інтернованим частинам Галицької армії. Майже до останніх днів свого життя співпрацював з Українським національним об’єднанням, іншими емігрантськими організаціями.
У 1921 році в еміграції уряд Петрушевича запропонував на розгляд Найвищої ради країн Антанти (Британія і Франція з США та дрібнішими союзниками) і Ліги Націй проект «Галицької Республіки», як держави трьох народів: українського, польського та єврейського.
У еміграції Євген Петрушевич жив бідно, матеріально його підтримував гетьман Павло Скоропадський.
Думки дослідників життєвого шляху і діяльності Євгена Петрушевича дещо розходяться, коли йдеться про його уявлення щодо політичних перспектив Галичини. Так, Микола Литвин пише, що Петрушевич був серед тих парламентарів, які пропонували перетворити Австрійську імперію «на федерацію вільних народів з перспективою утворення національних держав у союзі з Австрією». Натомість Валентин Мороз стверджує, що Петрушевич наполягав на від’єднанні Західної України як самостійної республіки.
На думку істориків, конфлікт між політиками Галичини та Наддніпрянщини (передусім стосунки Петрушевич – Петлюра) був неминучим: УНРада ЗУНР була спільнотою досвідчених парламентаріїв, які одразу взялися розробляти найнеобхідніші для держави закони, тоді, як Директорія УНР, спираючись лише на соціалістичні гасла й обіцянки, стрімко втрачала довіру населення.
Про Євгена Петрушевича кажуть, що це «найтрагічніша постать новочасної нашої історії». Особливо це проявилося в останні роки його життя. Поряд з ним не було не тільки нікого з рідних (єдиний син Євгена Петрушевича та польки Леокадії Пуніцької – Антін, за однією з версій, загинув від рук німецького гестапо у Литві), але й вірних прибічників чи однодумців.
Ушанування пам'яті
- У 2008 році НБУ випустив ювілейну монету із зображенням портрета Євгена Петрушевича.
- Вулиці Петрушевича є у містах Броди, Івано-Франківськ, Тернопіль, Стрий, Чортків та Іллінці, площа у Львові.
- 28 червня 1991 року на батьківщині Євгена Петрушевича, у м. Буську відкрито першу в Україні меморіальну дошку Президенту ЗУНР. Вона встановлена на будівлі колишнього універмагу.
- Пам'ятна дошка, присвячена перебуванню Президента ЗУНР Є. Петрушевича та уряду ЗУНР, встановлена на будівлі Чортківської міської ради.
- 5 серпня 1997 року Буській гімназії було присвоєно ім'я Євгена Петрушевича.
- 1 листопада 2008 року на батьківщині Євгена Петрушевича, у м. Буську було відкрито перший пам'ятник Президенту ЗУНР.
Подготовила Татьяна Дудина. Копирование запрещено.
