Симон Петлюра (1879–1926) – український публіцист, військовий, політичний і державний діяч, голова Директорії Української народної республіки у 1919–1920 рр., головний отаман війська і флоту УНР.
Основні відомості з біографії Симона Петлюри
Симон Петлюра народився 10 [22] травня 1879 року у передмісті Полтави в сім’ї міщан козацького походження.
Його батько – Василь Павлович – мав власний дрібний візницький промисел. Мати – Ольга Олексіївна – походила з давнього козацького роду Марченків. Симон був третьою дитиною у родині, мав 8 братів і сестер.
Початкову освіту Симон здобув у церковно-парафіяльній школі. У 1895 році вступив до Полтавської духовної семінарії, захоплювався історією, співом, грою на скрипці, літературою. Сам гарно співав – мав надзвичайно дзвінкий та чистий голос, грав у виставах.
Світогляд юнака формувався під впливом Шевченкового «Кобзаря», творів Котляревського й історичної літератури. З 1898-го р. – належав до таємного українського самоосвітнього гуртка. У 1901 році – виключений із семінарії через революційний і «мазепинський» дух – за участь в організації виступу в семінарії композитора Миколи Лисенка.
У 1900 році познайомився з харківським адвокатом Миколою Міхновським, автором брошури «Самостійна Україна» і став активним членом Революційної української партії (РУП). У 1901-му р. – брав участь у Всеукраїнському студентському з’їзді, представляв громаду духовної семінарії.
У 1902 році, рятуючись від арешту, виїхав на Кубань. У Катеринодарі (нині – Краснодар) вчителював, однак невдовзі був заарештований за діяльність у Чорноморській вільній громаді (Кубанській організації РУП) і поширення антиурядових прокламацій. Згодом його відпустили, але як «неблагонадійному» заборонили викладати. Відомо, що він співпрацював з істориком, член-кореспондентом Російської АН – Федіром Щербиною, який запропонував йому упорядкувати архів Кубанського козацького війська, опублікував свою першу наукову статтю «О языке народных школ Кубанской области».
На Кубані Петлюра почав писати статті для газет. У 1902 році – налагодив співпрацю з «Літературно-науковим вісником», а наступного – із «Записками Наукового товариства імені Шевченка». Він писав також для РУПівських газет «Добра новина», «Праця», місячника «Гасло». На прохання РУП – облаштував у власному помешканні мінідрукарню для виготовлення антицарських листівок. У грудні 1903 року за звинуваченням у виготовленні та поширенні антиурядових прокламацій – Петлюру заарештували. Жандармерією було вилучено близько двох сотень листівок, 30 заборонених брошур та гектограф. У березні 1904 року його відпустили на поруки. Скориставшись цим, Петлюра поїхав до Києва, а потім – до Львова, де працював у газеті "Селянин".
У 1904 році він повернувся до Києва. У цей період майбутній отаман війська УНР остаточно розкрився як журналіст та публіцист. Він співпрацював із львівським «Літературно-науковим вісником», який редагував Іван Франко, а також – із «Записками Наукового товариства імені Шевченка» під редакцією Михайла Грушевського.
Під час революції 1905 року – потрапив під амністію і взяв активну участь у діяльності Української соціал-демократичної партії, що виокремилася з РУП. Наступного року у Петербурзі – редагував партійний орган «Вільна Україна». Повернувшись до Києва, працював секретарем щоденної газети «Рада», навколо якої згуртувалися Борис Грінченко, Михайло Грушевський, Дмитро Дорошенко, Людмила Старицька-Черняхівська і Сергій Єфремов. У 1907–1908 рр. Симон Петлюра був співредактором органу УСДРП «Слово» й дописував до журналу «Україна».
З 1912 по 1914 рр. – видав журнал «Украинская жизнь», писав нариси, що виходили друком у Києві у 1918 році під назвою «Незабутні», поступово він став відомим громадським діячем.
Після повалення самодержавства у 1917 році – Симон Петлюра організував у Мінську (там на той момент мешкала його родина) український з’їзд фронту, на якому його обрали головою Українського військового комітету Західного фронту і делегували на перший Всеукраїнський військовий з’їзд, який відбувся 18–21 травня 1917-го р. у Києві. На з'їзді його обрали головою Українського Генерального Військового Комітету, а після утворення 28 червня того ж року – Генерального Секретаріату Української Центральної Ради – першим Генеральним секретарем військових справ.
Головним завданням Петлюри як військового діяча була українізація армії. Він виїхав на Лівобережжя, де почав створювати українські військові частини. Так було сформовано гайдамацький кіш Слобідської України, який на початку 1918 року відіграв вирішальну роль у боях за Київ та у ліквідації повстання більшовиків, центром якого став завод «Арсенал».
Лук’янівська в’язниця Києва 4 місяці «бачила» Симона Петлюру у своїх стінах. Це сталося 27 липня 1918-го р., коли його запідозрили у підготовці заколоту проти гетьмана Павла Скоропадського. Петлюра був не просто політичним суперником гетьмана, а його ідеологічним та соціальним антагоністом. 13 листопада Петлюру звільнили і він виїхав до Білої Церкви, звідки керував антигетьманським повстанням Директорії УНР (у Білій Церкві тоді дислокувався загін Січових стрільців Євгена Коновальця).
У грудні 1918-го р. Директорія, до складу якої Петлюру обрали заочно, повалила владу Скоропадського. Почалося відновлення УНР.
19 грудня 1918-го р. українська армія увійшла в Київ, розпочалося відновлення республіканського устрою та УНР. 22 січня 1919 року – відбулося урочисте проголошення універсалу Директорії УНР про об’єднання УНР і ЗУНР в єдину державу. У цей час більшовицька Росія вдруге почала збройну агресію проти України. У важких внутрішніх і зовнішніх умовах 10 місяців Петлюра очолював збройну боротьбу Армії УНР проти червоної та білої Росії. За цих обставин – багато уваги приділяв переговорам із представниками Антанти, Румунії і Польщі. Після укладення Варшавського договору з Польщею українські війська разом із польською армією повели наступ на більшовиків і 7 травня 1920 року знову здобули Київ. У жовтні 1920-го р. Польща уклала перемир’я з радянською Росією. Війська УНР, які в листопаді 1920 року перейшли Збруч, були інтерновані. До Європи Петлюра емігрував вже в останній момент і там очолив уряд УНР в екзилі.
У 1922 р. у листі до генерала-хорунжого Миколи Удовиченка Симон Петлюра писав: «Для мене почався вже суд історії. Я його не боюсь… Для мене вже з початку нашого руху ясним було, що наші національно державні змагання повинні перейти довгі щодо терміну і тяжкі своїми пробами митарства, поки ці змагання в певні державні форми скристалізуються… Я бачив, що українські партії мають силу революційну, деякі розкладову, а творчої, організаційної не мають… Вони не усвідомили головного: чи Україна, як самостійна держава, повинна в закордонній політиці спиратись на Европу чи на Москву – Азію? Виявилось, що азійська спадщина в нас – занадто ще сильна: с.-р., частина с.-д. (Винниченко) перевагу давали Москві, а не Европі. Спиратись треба було на Европу, яка, до речі, нас не знала і не розуміла, одночасно треба було творити власну силу. Чим скоріше у народу нашого скристалізуються почуття незалежности од Москви, тим скоріше ми матимемо самостійну Україну».
З листопада 1920 року Симон Петлюра керував роботою екзильного уряду УНР у Польщі, продовжуючи виконувати обов`язки голови Директорії УНР і Головного Отамана УНР, вів переговори задля підтримки УНР, здійснював політичне керівництво військовими підрозділами та інституціями на території Польщі.
У 1923 році уряд радянської України зажадав від польських властей видати Симона Петлюру як ворога трудящих.У зв'язку із цим з паспортом на прізвище Степана Могили, через Будапешт (Угорщина), Відень (Австрія) та Женеву (Швейцарія) він став добиратися до Франції. Восени 1924 р. – приїхав у Париж, згодом до нього приєдналися дружина й донька. У грудні 1923 року виїхав до Австрії, згодом – до Угорщини, Швейцарії. У жовтні 1924 року – оселився в Парижі, де організував видання тижневика «Тризуб».
Паризький період життя Симона Петлюри позначений активною публіцистичною діяльністю: він друкував багато статей на теми громадсько-політичного, культурного життя, національного визволення України, роздуми про Українську революцію, консолідацію політичної еміграції.
Симон Петлюра загинув 25 травня 1926-го р. біля 14-ї години у Парижі від кулі більшовицького агента Самуїла Шварцбарта. Поховали Симона Петлюру на паризькому цвинтарі Монпарнас.
Із листа Симона Петлюри до Юрія Гуменюка (1926 рік): «Я вірю і певний, що Україна, як держава, буде. Може, не зразу такою великою, як нам хотілось би, але буде. Думаю я, що шлях для Української Державності стелиться через Київ, а не через Львів. Тільки тоді, коли Українська Державність закріпиться на горах Дніпра і біля Чорного моря, тільки тоді можна думати, як про реальну річ, про збирання українських земель, захоплених сусідами».
Роль Симона Петлюри в подіях української революції
Постать Симона Петлюри – одна з тих, що знаменують початок Української держави. Він був одним із творців Української Народної Республіки, генеральним секретарем з військових справ, отаманом армії та очолював Директорію УНР після повалення гетьманату Павла Скоропадського.
Упродовж 1917 року Симон Петлюра обіймав посади голови Українського генерального військового комітету (обраний на Першому Українському військовому з'їзді, що проходив із 18 по 21 травня) та генерального секретаря військових справ Української Центральної Ради (призначений 28 червня і офіційно затверджений 15 листопада). Головний Отаман.
Він намагався захистити свободу України усіма можливими і наявними на той час засобами. На чолі гайдамак Петлюра брав участь у боях проти червоних. Бойове хрещення гайдамак відбулося на Полтавщині в боях за Гребінку. Згодом ГКСУ взяв активну участь у придушенні січневого повстання проти Центральної Ради. Петлюра особисто керував штурмом «Арсеналу» та боями за Київ, очолив повстання проти створеного австро-німецькими окупантами гетьманського режиму, коли той втратив захист Центральних держав, які програли війну, а в грудні 1918 року – Директорію й 100-тисячну Армію УНР.
Директорія, створена після відставки Гетьмана Павла Скоропадського, відмінила всі закони і постанови гетьманського уряду у сфері робітничої політики. Зокрема, було відновлено восьмигодинний робочий день, знов установлено колективні договори, право коаліцій і страйків, а також – усю повноту прав робітничих фабричних комітетів. Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Директорія УНР, поваливши режим гетьмана, усунула від влади російські імперські сили правого спрямування, які хотіли знищення української незалежності.
Однак, засновану в 1917-му й відновлену в 1918-му рр. Українську Народну Республіку обступили ворожі армії по всьому периметру її кордонів. На заході – це були польські війська, на півночі та північному сході — російські червоні, на сході — російські білогвардійські, на півдні — окупаційні війська Антанти. Воювати одночасно з усіма Петлюра не міг. Тим більше, що його армія, яка складалася переважно із селянських повстанських загонів, катастрофічно зменшувалася. У січні 1919 року, напередодні здачі Києва радянським військам, у розпорядженні військового міністра УНР Олександра Грекова перебувала тільки 21 тисяча бійців.
Незважаючи на програш Петлюри, побутування терміна «петлюрівець» в історичній пам’яті народу засвідчує визнання його заслуг у національно-визвольній боротьбі. Таким самим визнанням із боку ворогів було його вбивство 25 травня 1926 року в Парижі.
Цікаві факти
Існують легенди, що справжнє ім’я Петлюри – Семен. Мовляв, у молоді роки він захопився революціонером Симоном Боліваром і не лише перейняв його революційний дух, а й запозичив ім`я, трішки змінивши на український манер. Проте у багатьох дослідженнях йдеться, що Симоном він був від народження.
Майже 20 років поспіль Петлюра займався мистецькою критикою. Як журналіст і редактор багатьох видань – він писав огляди музичних та літературних творів й рецензії на театральні вистави. Серед статей його пера: «Пам’яті Івана Тобілевича (Карпенка-Карого)», «До ювілею Заньковецької» тощо. Загалом він залишив після себе близько 150 статей, есеїв та листів, де викладав свої погляди на політику, культуру та війну.
Саме завдяки Симону Петлюрі український «Щедрик» в обробці М. Лисенка став відомим на весь світ. Так, після візиту на концерт у 1919 році він доручив диригентові Олександру Кошицю створити хор й відправити його у світове турне для популяризації української культури. Після прем'єри «Щедрика» у Брюсселі у січні 1920 року бельгійська газета «Ons Vaderland» писала таке: «Цей військовокомандувач, котрий намагається врятувати свою країну від пастки більшовизму та царизму, може не лише воювати. Він знає, що меч сам по собі безсилий, і щоб здобути симпатії західноєвропейського світу, знайомить нас із мистецтвом своєї країни. Україна – країна чорнозему, батьківщина Гоголя, стає для нас країною пісень». Хор виступив у Празі, Відні, Парижі, Лондоні, Берліні, Барселоні, Нью-Йорку, Мехіко, Монтевідео, Ріо-де-Жанейро, Буенос-Айресі та інших великих містах світу. За 2,5 роки гастролей – дали понад 200 концертів у найпрестижніших концертних залах.
Петлюра захоплювався Іваном Франком, з яким був знайомий особисто. «Після Шевченка долю поета-проводиря національного ідеалу українського народу перейняв Іван Франко... Якщо у Шевченка була глибока віра в незужитковані сили рідного народу, то у Франковій поезії бачимо перехід віри в певність…» – писав він у своїй статті 1913 року.
Симон Петлюра, який регулярно публікував статті про мистецтво, українську освіту, історію, літературу, культуру і не тільки, не залишив жодних спогадів чи записок про себе. Його особисте життя досі залишається таємницею. Втім, відомо, що після переїзду до Москви у 1909 році він познайомився з полтавкою Ольгою Більською на вечірці українського земляцтва і з 1910 року вони жили разом. У 1911 році у них народилася донька Леся, а 1915-го р. – Симон та Ольга одружилися. Надалі дружина й донька супроводжували Петлюру в еміграції та залишалися поруч аж до його смерті.
Ще напередодні Першої світової війни Федір Євгенович Корш (1843–1915) – російський і український філолог, академік Петербурзької АН з 1900 року, почесний член багатьох університетів, автор статті «Об украинском национальном возрождении» пророкував Симонові Петлюрі роль вождя українського народу. Він писав: «Українці самі не знають, кого вони мають серед себе. Вони гадають, що Симон Петлюра – видатний редактор, патріот, громадський діяч тощо. Це все правда, але не ціла правда. Петлюра – безмірно вищий за те, що про нього думають. Він – з породи вождів, людина з того тіста, що колись у давнину закладали династії, а в наш час, демократичний час, стають національними героями... Буде він вождем народу українського. Така його доля!».
Існують свідчення, що 10 травня 1926 року Симон Петлюра у Парижі відзначав у ресторані свій день народження в колі друзів. Неподалік за столиком сидів Нестор Махно. З ним було кілька знайомих. Невдовзі чоловік, із яким він гаряче сперечався, невдоволено підвівся і вийшов. Не знав тоді Симон, що Махно ледве вмовив свого давнього приятеля Шварцбарда не вбивати Петлюру. Таким чином він віддячив Симону за те, що 1923 року – Петлюра врятував його в Польщі від розправи петлюрівських офіцерів, котрі вважали, що саме Махно перешкоджає вести боротьбу за створення самостійної України. Однак за два тижні Шварцбард таки застрелив Петлюру сімома пострілами із револьвера, помстившись йому за те, що сім'я загинула під час єврейських погромів в Україні.
Суд присяжних у Парижі виправдав Шварцбарда. За Шварцбарда тоді заступилися, зокрема, російський письменник Максим Горький та фізик єврейського походження – Альберт Ейнштейн. Вдові Петлюри присудили сплатити штраф в 1 франк за роботу комунальних служб, які відмили з асфальту кров її чоловіка. Українські дослідники наполягають на тому, що Петлюру не можна вважати відповідальним за погроми, тому що він не володів достатньою владою над недисциплінованими частинами номінально підлеглої йому армії. Більшість єврейських істориків заперечують проти цієї думки.
Петлюра безмежно вірив в українську державність і висловлював цю віру такими словами: «Ти переможеш, Великий Народе Мученику, і переможеш не для того, щоб підбивати під себе чужі, не наші землі. Ти переможеш для спокійного будування могутньої держави України, для щасливої праці поколінь майбутніх. Спадуть віковічні кайдани з стомлених рук твоїх, спадуть ганебні пута з величної постаті рідної матері – України. Минуть жахливі криваві роки боротьби і невпинна праця синів твоїх загоїть рани кривавої руїни, дасть пишні скарби для всіх народів світу, дасть спокій і щастя Великій, Вільній Самостійній Україні».
Ушанування пам’яті
- 22 травня 1932 року Головним командуванням військ Української народної республіки за підписом Головного отамана (президента УНР на еміграції) Андрія Левицького на честь 15-річчя утворення армії УНР для всіх військовослужбовців, учасників війни за незалежність було започатковано Хреста Симона Петлюри. 25 липня 1974 року Президія Української національної ради (на еміграції) перейменувала хрест на орден (тим самим підвищивши його статус) з правом наступності.
- 16 травня 2005 року Президент України Віктор Ющенко підписав Указ про увічнення пам'яті Симона Петлюри та встановлення йому пам'ятників у місті Києві та інших місцях, присвоєння окремим військовим частинам його імені.
- 29 травня 2009 року Національний банк України ввів до обігу ювілейну монету «Симон Петлюра», яка була створена на честь 130-річчя від дня народження С. Петлюри.
- На честь Симона Петлюри названі вулиці в Києві, Білій Церкві, Броварах, Кам'янець-Подільському, Дніпрі, Львові, Полтаві, Вінниці, Житомирі, Рівному, Тернополі, Стрию, Івано-Франківську, Шепетівці, Борисполі, Марганці, Фастові та багатьох інших населених пунктах України.
- У 2001 році в Рівному на майдані поряд з Народним домом – встановлено погруддя Симону Петлюрі.
- 23 травня 2007 року в Полтаві пройшла церемонія відкриття пам'ятного знака Симона Петлюри.
- 14 жовтня 2017 року у Вінниці відкрили пам'ятник Симону Петлюрі.
- 22 травня 2018 року відбулося відкриття другої меморіальної дошки на честь С. Петлюри у Полтаві.
- 24 серпня 2018 року на бульварі Симона Петлюри у Тернополі – встановлено бюст Симона Петлюри.
- 22 травня 2019 року в Києві було відкрито мурал із зображенням Симона Петлюри.
- У Кам'янці-Подільському є пам'ятна дошка Симону Петлюрі.
- 22 січня 2019 р. у Хмельницькому було відкрито барельєф Симона Петлюри.
- У листопаді 2020 року у польському місті Скерневиці – відкрито монумент «Перед Варшавською битвою», який зображає, зокрема, отамана Симона Петлюру.
- Про Симона Петлюру написано ряд книг й присвячені музичні та кінематографічні твори, думи та пісні.
- У Парижі існує українська бібліотека імені Симона Петлюри та Музей Симона Петлюри.
- 28 лютого 2018 року Кабінетом Міністрів України засновано в числі академічних стипендій імені державних діячів першого українського уряду для студентів та курсантів закладів вищої освіти державної форми власності, які здобувають вищу освіту за освітнім рівнем магістра, стипендію імені Симона Петлюри.
Подготовила Татьяна Дудина. Копирование запрещено.
