Микола Костомаров (1817–1885) – видатний український історик, етнограф, прозаїк, поет-романтик, ідеолог слов’янського відродження і діяч українського національно-визвольного руху.
Основні відомості з біографії Миколи Костомарова
Микола Костомаров народився 16 травня 1817 року у слободі Юрасівка Острогозького повіту Воронезької губернії. Батько був місцевим поміщиком, а мати – його кріпачкою, якій він дав хорошу освіту в одному з московських пансіонів. Вони обвінчалися після народження сина, але у 1828 році батько трагічно загинув і усиновити Миколу не встиг. Тому Микола Костомаров перебував у кріпацькій залежності й отримав волю завдяки неймовірним зусиллям і матеріальним жертвам матері. Цей факт вплинув на подальшу долю і світогляд майбутнього вченого.
Коли хлопцю виповнилося 10 років, його відправили навчатися до Московського пансіону, а згодом мати перевела його з московського пансіону до пансіону у Воронежі. Проте рівень викладання там був дуже низьким, і хлопчик ледь висиджував нудні уроки, які практично нічого йому не давали. Згодом він почав навчання у Воронезькій гімназії, яку закінчив у 1833 році. З 1833 по 1837 рік – навчався в Харківському університеті на історико-філологічному факультеті.
У 1842 році Микола Костомаров написав магістерську дисертацію «Про причини і характер унії в Західній Росії», але не захистив її через урядову заборону, бо сама ідея праці йшла врозріз із тодішньою офіційною ідеологією. Через 2 роки він написав і захистив нову дисертацію, вже на іншу тему: «Про історичне значення російської народної поезії». У 1846 році Костомарова запросили читати курс лекцій зі слов’янської міфології до Київського університету на кафедру історії.
У 1845 році разом з Миколою Гулаком і Василем Білозерським Костомаров заснував Кирило-Мефодіївське братство й брав активну участь у складанні програмних документів – «Книг буття українського народу», «Статуту Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія», відозв «До братів-українців», «До братів-росіян», «До братів-поляків», а також – був автором записки про об’єднання слов’янських народів. У 1847 році за участь в українофільському братстві Костомарова заарештували та перевезли з Києва до Петербурга. Рішення про покарання осіб, причетних до діяльності Кирило-Мефодіївського братства, приймалися позасудовим способом, особисто російським імператором – Миколою І.
Після річного ув’язнення в казематі «Третього відділу», а потім у Петропавловській фортеці Костомарова на довгих дев'ять років заслали до Саратова під поліцейський нагляд із забороною працювати викладачем і видавати книги. З 1848 по 1856 рік Микола Костомаров служив у Саратовському статистичному комітеті, писав і публікував статті з історії, економіки та культури Саратовської губернії. Саме в Саратові він написав фундаментальну працю «Богдан Хмельницький», закінчив дослідження «Бунт Стєнькі Разіна», а також почав нову роботу про внутрішній побут Російської держави XVI–XVII століть. У 1856 році його звільнили від поліцейського нагляду і учений знову мав змогу публікувати свої наукові праці.
У 1857 році Костомаров подорожував по Європі, відвідав Швецію, Німеччину, Швейцарію, Францію, Італію, Австрію. У 1859 р. – прийняв запрошення очолити кафедру російської історії Петербурзького університету. На початку 1862 року – залишив працю в університеті і зосередився на науковій роботі. З 1861 по 1863 рік – брав активну участь у виданні першого українського громадсько-політичного і художньо-літературного журналу «Основа» й виробленні його національно-культурної програми.
З 1861 по 1884 рр. Костомаров працював в археографічній комісії, яка збирала документи з історії України та Білорусі. За цей час Микола Іванович опублікував понад 200 праць, в більшості своїй присвячених соціально-політичній історії Росії та України. Серед них – «Начало Руси» (1860), «Мысли о федеративном начале в древней Руси» (1861), «Севернорусские народоправства во времена удельно-вечевого уклада» (1864), «Вече и вечевое устройство в древней Руси» (1864) та ін.
У цей же період під редакцією Костомарова вийшло 12 томів «Актов Южной и Западной России», що відносяться до історії Південної і Західної Росії – України і Білорусії 14–17 століть, зібраних Археографічною комісією, а також – 3 випуски «Пам’ятників старовинної російської літератури». У статті «Две русские народности» (1861), Костомаров розрізнив визначальні риси національного характеру українців та росіян. Написав «Русскую историю в жизнеописаниях ее главнейших деятелей» (т. 1–7, 1873–88).
У 1872 році за дослідження «Останні роки Речі Посполитої» Костомаров був удостоєний премії Академії наук, написав свою найвідомішу працю «Російська історія в життєписах найважливіших її діячів». У 1876 році його обрали членом-кореспондентом російської Академії Наук, а також – почесним членом Югослов’янської академії наук і мистецтв (1870), сербського ученого товариства «Друшество» (1869).
Помер М. І. Костомаров 7 (19) квітня 1885 року і був похований на Волковому кладовищі у Санкт-Петербурзі.
Що зробив для України Микола Костомаров
Роль Костомарова в розвитку української і російської історіографії – величезна. Він був ідеологом Кирило-Мефодіївського братства й автором його найголовнішого програмного документа – «Книга буття українського народу». Кирило-мефодіївці вперше сформулювали українську національну ідею. Саме від них веде свою історію новий український національний рух.
Костомаров відстоював право на самостійний і вільний розвиток української мови та літератури, а також – здійснив глибокий науковий огляд майже всього комплексу вітчизняних літописів.
Він був одним із засновників перших товариств «Громада» як національно-культурних осередків української інтелігенції, що виникли в Києві та Петербурзі у 50-х роках XIX століття.
А ще Микола Іванович увійшов в історію української літератури як дуже цікавий письменник-романтик. Він є автором віршованих збірок «Украинские баллады» (1839), «Вітка» (1840), низки історичних п'єс, у яких поетизує козацьку славу України («Давнина», «Діти слави, діти слави!», «На добраніч»). Набули популярності вірші-пісні романсового характеру, стилізації народних ліричних пісень («Стежки», «Поцілунок», «Рожа», «Горлиця», «Голубка», «Нічна розмова», «Вулиця», «Зозуля»), особистісно-психологічна лірика з її наріканням на життя, тугою за недосяжним щастям, молодістю («Туга», «Дівчина», «Сон», «Ой ішов козак...», «Зірка», «Зорі» та ін.).
Микола Костомаров залишився у вдячній пам'яті українського народу ще за те, що він був близьким другом Тараса Шевченка й написав програмний твір – «Книгу буття українського народу». 150-річчя від дня народження М. І. Костомарова за рішенням ЮНЕСКО широко відзначалося в усьому світі. Соціогуманітарні дослідження спадщини та особистості Миколи Костомарова утворюють окрему галузь історіографії – костомарознавство. Костомарознавчі студії розпочалися одразу після його смерті та розвиваються упродовж XX–XXI століть.
Цікаві факти
Миколу Костомарова змалечку називали «чудесною дитиною», настільки він вражав оточуючих своїми здібностями та інтелектом.
Костомаров обрав українську самоідентичність – можливо, на честь матері. І, на противагу батькові-атеїсту, був до кінця життя дуже релігійним. А від екзотики, якою захоплювався в дитинстві (наприклад, марив про Латинську Америку, неясно уявляючи, що це таке), перейшов до вивчення України.
Саме Костомаров загітував Тараса Шевченка вступити до таємничої політичної організації – Кирило-Мефодіївського братства, яке поширювало ідеї слов'янського єднання, маючи за мету утворення федерації вільних слов'янських народів.
Костомаров знав багато мов: вивчив грецьку, латинську, французьку, німецьку, чеську, польську, сербсько-хорватську мови.
Праця Костомарова «Слов’янська міфологія» – це справжній скарб. Саме Костомаров наголосив на нашому праві мати свою міфологію і застерігав від підробок, закликав вірити науковим джерелам. Бо тоді, на жаль, була псевдоміфологія, поетична, яка не мала нічого спільного з віруваннями наших предків. Наприклад, виявляється, не було бога Леля – це вигадка, що прижилась як любовний символ.
У Костомарова був романтичний період, коли він закохався у свою ученицю, талановиту піаністку – Аліну Крагельську. Готувалися до весілля, але буквально в день перед вінцем нареченого заарештували. Згодом Аліна вийшла заміж за іншого, а потім, через багато років, вона – удова Кисіль, нарешті стала дружиною Костомарова. Ці непрості стосунки згодом описав Віктор Петров-Домонтович у романі «Аліна й Костомаров».
Вплив вченого на петербурзьку інтелігенцію був величезним. Вступна лекція в університеті у 1859 році запам'яталася Костомарову над усе. Він згадував: «Скупчення публіки було величезне; кілька державних осіб відвідали мою лекцію. По закінченні читання знялися гучні овації, а потім юрба молодих людей підхопила мене на руки і винесла з університетського приміщення до екіпажа». Він твердо стояв на національних позиціях. Його гаслом були такі слова: «Нехай же ані великороси, ані поляки не називають своїми землями, заселені нашим народом!».
Ушанування пам'яті
Іменем Миколи Костомарова названо вулиці у містах України – Львові, Коломиї, Дубні, Рівному, Харкові, Севастополі та ін.
8 травня 1992 року постановою Президії НАН України було засновано премію НАН України імені М. І. Костомарова, що присуджується Відділенням історії, філософії та права НАН України за видатні роботи в галузі історії та історичного джерелознавства.
Іменем М. І. Костомарова названо аудиторію історичного факультету ХНУ імені В. Н. Каразіна.
16 травня 2017 року на державному рівні в Україні відзначалась пам'ятна дата – 200 років від дня народження Миколи Костомарова.
Подготовила Татьяна Дудина. Копирование запрещено.
