Євген Плужник (1898–1936) – український поет, прозаїк, драматург, перекладач, укладач.
З біографії
Євген Плужник народився 26 (14) грудня 1898 року у слободі Кантемирівці Богучарського повіту Воронезької губернії.
Батько майбутнього поета походив із селян Полтавської губернії, землі не мав, заробляв, працюючи у фірмі, що торгувала сукном і вовняними матеріалами.
Мати – була із заможної купецької родини. Вона хворіла на сухоти і померла молодою, залишивши шестеро дітей. Найменшому, Євгенові, тоді минуло 7 років.
Батько прагнув дати синам і дочкам середню й вищу освіту, терпляче спрямовував Євгена до науки – переводив з гімназії до гімназії, з одного міста до іншого (Воронеж, Богучар, Ростов, Бердянськ…), коли сина відраховували за пропуски занять з тих предметів, які його не цікавили та участь у нелегальних гуртках.
Після десяти років такого навчання, у 1918 році юнак нарешті одержав атестат. За цей час, годинами просиджуючи в бібліотеці, він самотужки ґрунтовно вивчав філологію, знайомився із кращими зразками світової літератури, почав віршувати російською мовою.
У 1918 році Плужники переїхали на Полтавщину, де протягом двох років від туберкульозу померли одна з його сестер, брат і батько.
У революційну добу Євген учителював на Миргородщині – викладав мову і літературу, організовував театральні гуртки. Саме на Полтавщині поет поринув у стихію української мови й почав писати свої твори українською.
З 1921 року він жив у Києві, де його фінансово підтримувала старша сестра Ганна. Через соціальне походження – не пролетарське і не селянсько-незаможницьке – він не міг вступити до Київського інституту народної освіти (КІНО), тож спочатку навчався у Київському ветеринарно-зоотехнічному інституті, але невдовзі покинув його і вступив до Київського музично-драматичного інституту імені М. В. Лисенка. Його теж не судилося закінчити через хворобу легень. Заробляючи на прожиття, працював у різних сферах: продавав газети, учителював, редагував письменницькі тексти, укладав словник ділового мовлення і поетичну антологію, займався перекладами. У той час були й періоди безробіття та напівголодного існування.
У 1923 році Плужник одружився з Галиною Коваленко, яку кохав зі студентських років. Вона стала для поета не тільки вірною дружиною, а й відданою подругою, яка підтримувала Євгена Плужника під час незгод і нападів хвороби, залучала його, делікатного й скромного, до кола київських літераторів, спонукала публікувати результати творчої праці.
Колеги по перу – товариші по літературному угрупуванню «Аспис», а згодом «Ланка» і «МАРС» – Валер’ян Підмогильний, Григорій Косинка, Дмитро Фальківський, Борис Антоненко-Давидович, Микола Бажан, Володимир Сосюра, Максим Рильський, Павло Тичина – часто гостювали в помешканні Плужників. Вони високо цінували талант Плужника, шанували його за освіченість, культуру, правдивість та іронічність.
У липні 1926 року в Євгена Плужника раптово відбулося загострення туберкульозу – горлом пішла кров. Лікарі прогнозували швидкий і неминучий летальний кінець. Але після тривалого лікування Плужник повернувся до творчості й почав «життя вдруге». Літературознавець Л. Скирда зазначав: «Відтоді і назавше його життя підлягало суворому режиму: літо на Полтавщині – у родичів дружини, осінь – у Криму, весна – на Кавказі». З 1923 року Євген працював у різних редакціях перекладачем, а вечорами продовжував самоосвіту й писав вірші.
Після того, як у листопаді 1934 року за сфабрикованою справою заарештували його друзів-літераторів – Григорія Косинку і Дмитра Фальківського, – Плужник теж очікував арешту. 4 грудня близько півночі він, почувши шум автомобіля біля свого дому, сказав дружині: «Це по мене», – і почав одягатися. Зайшли троє, пред’явили ордер на арешт, зробили обшук.
Л. Череватенко – дослідник життя і творчості поета, у своїй роботі відтворив ту фатальну подію так: «Коли процедуру закінчили і можна було вже йти, Є. Плужник несподівано попросив дозволу побути ще трохи вдома: він хоче попрощатися з кімнатою. Ті, що прийшли по нього, перезирнулися, але дозволили. Євген Павлович сів на свою канапу і похилив обличчя в долоні… Так він просидів кілька хвилин. Йому не заважали. Потім Є. Плужник підвівся і промовив: «Я готовий». І поцілував дружину».
Співавтор дослідження «З порога смерті: Письменники України – жертви сталінських репресій» (К., 1991) В. Мельник зазначає: «Ордер на арешт Є. Плужника і трус у його квартирі був виписаний 4.ХІІ.1934 року. Але ще 2 грудня уповноважена секретно-політичного відділу НКВС УРСР Гольдман скомпоновала постанову, в якій Плужник звинувачувався в тому, що він «є членом контрреволюційної організації, був зв’язаний з націоналістичною групою письменників, вів контрреволюційну роботу. Знав про практичну діяльність організації з підготовки терактів»
27–28 березня 1935 року відбувся судовий процес виїзної Військової комісії Верховного Суду СРСР. Вирок – розстріл, пізніше його було замінено на десятилітнє ув’язнення у спецтаборах. Є. Плужник сприйняв заміну розстрілу на тривале ув’язнення як надію на життя, мріючи коли-небудь таки повернутися до коханої дружини і творчої роботи. У Соловецькому таборі, де поет відбував покарання, він перебував у загальній камері в умовах тісноти, задухи, антисанітарії, холоду. Саме там у нього знову відбулося загострення туберкульозу, він дійшов до крайнього виснаження і був переведений до табірного лазарету. Писав дружині теплі, світлі, самоіронічні, обнадійливі листи. Останній був написаний чужою рукою під диктовку. Знесилений хворобою Плужник тремтячим пером дописав лише одну фразу: «Присягаюсь тобі, я все одно виживу!». Дружина отримала цього листа 29 лютого 1936 року, а пізніше дізналася, що Євгена Павловича не стало 2 лютого, у день народження його товариша – письменника Валер’яна Підмогильного, якого розстріляли пізніше – в 1937 р.
За спогадом санітара-українця М. Тайги, який опікувався Плужником у лазареті, в останню годину життя Євген Павлович попросив його принести воду: «Я вмиюся, пригадаю Дніпро і вмру». Занурив долоні в миску з крижаною водою, помалу омив своє лице, затримав руки біля очей, наче прагнув щось найголовніше оживити й зафіксувати в уяві. Не поспішаючи, витерся рушником. Ліг, сховав руки під ковдру, випростався і склепив повіки. Санітар вкрив його до самого підборіддя і на хвилинку вийшов, щоб винести миску з водою. А коли повернувся, поет уже не дихав».
Тіло з биркою №1137 загорнули в лахміття, у санки впрягся з/к Підмогильний та ще декілька політв’язнів, і повезли на табірне кладовище. Могила поета не збереглася. Євген Плужник був реабілітований у серпні 1956 року, але аж до 1966 р. про його ім’я та творчість все ще заборонялось згадувати. Умовна могила поета знаходиться на Байковому кладовищі в Києві, 9 ділянка.
Творча діяльність
Віршувати Євген Плужник почав ще у гімназійні роки. Серйозну літературну діяльність розпочав на початку 1920-х років. Перші вірші, опубліковані у пресі, були підписані псевдонімом «Кантемирянин» і мали переважно публіцистичний характер. Під власним прізвищем Плужник почав друкуватися в журналах «Глобус», «Нова Громада», «Червоний Шлях», «Життя й Революція» з 1924 року. Він увійшов у літературу передовсім як талановитий поет-гуманіст. Збереглося приблизно 160 його віршів і лірико-філософські поеми «Канів» та «Галілей».
У першу поетичну збірку – «Дні», яка вийшла у 1926 році, Плужник не вмістив ранні вірші, надруковані у періодиці та твори інтимної лірики. Епіграфом «Днів» було узято рядки з вірша П. Тичини «Скорбна мати»: «Як страшно! Людське серце / До краю обідніло». Його ліричний герой – людина, що зберегла християнську духовність в роки революційних потрясінь та лихоліття громадянської війни, голоду, карається знелюдненням багатьох інших людей, знеціненням життя людини як такої. Водночас поет намагається вірити в гуманне майбутнє, яке виправдає чорні дні. У 1927 році вийшла друком друга збірка – «Рання осінь», остання була надрукована за життя автора. Вона різко відрізняється від першої. У ній з’являється мореністика, поезії з філософським поглядом на існування людини, нації, людства, з лексикону щезло слово «біль», натомість домінуючими стали слова «спокій і нудьга».
У 1928 році вийшов прозовий твір Плужника – роман «Недуга». Твір містить глибинну філософську тезу-запитання про внутрішній драматизм кохання, від якого неможливо відсторонитися повністю. Читачі схвально зустріли роман, тому наступного року був перевиданий. А от офіційна критика не підтримала прозового дебюту Є. Плужника, бо не змогла відшукати в цьому творі «правильну письменницьку свідомість» та більшовицьку ідеологію.
Ще однією гранню таланту Є. Плужника була кіно- і театральна драматургія. Тексти двох його кіносценаріїв і першої п’єси «Болото» – загублені. Збереглися лише три п’єси – дві прозові («Професор Сухораб» і «У дворі на передмісті») були надруковані в 1929 році, а третя – віршована трагікомедія «Змова у Києві», стилістичною окрасою якої є гостро актуальні, дошкульно іронічні й мудрі афористичні вислови, у повному обсязі побачила світ тільки у 1989 році. Цей твір показав потужне драматургічне обдаровання Є. Плужника, яке виявила і його лірика. Після авторського прочитання «Змови у Києві» на квартирі В.Підмогильного, де збиралися літератори, її схвалив Лесь Курбас й захопився ідеєю вистави у театрі «Березіль». Кость Кошевський теж брався поставити п’єсу у київському Театрі імені І. Франка. Проте жоден із Плужникових драматичних творів не побачив світла рампи через цензурні утиски.
Є. Плужник виявив свій талант і як перекладач, редактор, лексикограф, укладач антології. На початку 30-х років XX ст. задля заробітку він переклав українською мовою: «Невський проспект» М. Гоголя, «Похлібці» і «Злодії» А. Чехова, «Діло Артамонових» М. Горького, текст кінофільму «Тихий Дон», а також третю книгу М. Шолохова під тією ж назвою; разом з Ф. Якубовським упорядкував «Антологію української поезії»; був співробітником на Київській кінофабриці. Череватенко зауважує, що таке різноманіття видів творчої діяльності Плужника було значною мірою вимушеним: «Адже за вірші йому платили копійки, та й друкувався нерясно». І при цьому наголошував на небайдужому, фаховому, творчому ставленні митця до перекладацької та укладацької діяльності. Відомо, що Плужник переклав «Одруження» М. Гоголя, «Дитинство» й «Отроцтво» Л. Толстого, проте вони не були опубліковані. Важливим для розвитку української мови і практики мовлення був укладений спільно з В. Підмогильним словник «Фразеологія ділової мови», який двічі вийшов друком у 1926 і 1927 роках і залишився досі актуальним. Заробляв на життя Плужник також редагуванням, зокрема опрацював роман «Міжгір’я» Івана Ле, суттєво виправивши авторський текст.
Третя збірка лірики поета – «Рівновага», була завершена ним у 1933 році, але книжка побачила світ значно пізніше, вже після смерті автора – у 1943 році, за кордоном, в 4-му томі «Українського Засіву». Окремим виданням вона вийшла у 1948 році в німецькому Аугсбурзі. Поет планував укласти і четверту збірку з іронічними віршами-портретами, а також п’яту – про кохання. Проте арешт, ув’язнення та передчасна смерть не дали йому здійснити ці творчі задуми. Вірші, які Є. Плужник написав у таборі, досі не знайдено. Ім’я видатного митця – Євгена Плужника увійшло як в історію української літератури, так і в перелік жертв сталінських репресій 30-х років ХХ століття.
Ушанування пам’яті
У 1992 році іменем Євгена Плужника названа Центральна районна бібліотека Шевченківського району м. Києва.
На будинку в Києві на Прорізній вулиці, 18/1, де у 1923–1934 роках мешкав Євген Плужник, встановлена меморіальна дошка.
Вулиці, названі на честь Євгена Плужника, існують в багатьох населених пунктах України.
26 грудня 2018 року на державному рівні в Україні відзначалася пам'ятна дата – 120-ліття з дня народження Євгена Плужника – поета, прозаїка, перекладача, драматурга.
Твори поета введені у програму з української літератури середньої школи.
Подготовила Татьяна Дудина. Копирование запрещено.
