Олена Теліга (1906–1942) – українська поетеса, публіцистка, літературний критик, діячка ОУН.
З біографії
Олена Теліга народилася 8 (21) липня 1906 року в с. Ільїнському в Підмосковʼї в інтелігентній українській родині.
Батько – Іван Опанасович Шовгенів, був відомим ученим, інженером-гідротехніком, походив зі Слобожанщини, а мати – Уляна Нальянч-Качковська, вчителька, походила з Поділля, з давньої української православної священицької родини, що мала білоруське коріння.
У сім’ї розмовляли російською мовою і діти виховувалися в атмосфері російської культури.
У 1911 році, коли Оленці виповнилось п’ять років, родина Шовгенових переїхала до Санкт-Петербурга, де батько працював інженером-гідротехніком, а потім – віце-директором департаменту земельних поліпшень, очолював технічний і гідрологічний комітети, викладав у Петроградському інституті шляхів сполучення.
Звідти, у травні 1917 року родина переїхала до міста Ізюм на Харківщині, де Іван Опанасович став працювати у Міністерстві залізничних шляхів сполучень.
У вересні 1918 р. Івана Шовгеніва запросили на роботу до Києва на посаду професора Київського політехнічного інституту. У Києві Оленка спочатку навчалася у третьому класі приватної жіночої гімназії, а потім, коли у 1919 році приватну освіту скасували, перейшла до звичайної «трудової школи».
Згадуючи своє дитинство, Олена писала своїй подрузі: «Батько, яко інженер, їздив по ріжних кінцях бувшої Росії і тягав нас за собою. Лише літо, і то не часто, ми проводили на рідній для батька Харківщині, але в ріжних місцях, так що і вона не була моїм «домом»… Для мене цим домом став Київ».
Під час революційних подій в Україні, Іван Опанасович став міністром уряду Української Народної Республіки, а старший брат Сергій – вояком армії УНР.
Після поразки української державності батько і брат у 1920 році змушені були виїхати в еміграцію, сподіваючись за тиждень-два повернутися, а 13-річна Олена з матір’ю і молодшим братом залишилась у Києві. Щоб звести кінці з кінцями, мати продавала хатні речі, а Оленка влаштувалась посильною в Київський політехнічний інститут, де нещодавно працював батько.
«З таємничою радісною усмішкою мила я підлогу і закопчене начиння, з такою ж усмішкою ганяла і розносила повістки або пиляла дрова, – писала Олена в листі до подруги – Наталі Лівицької-Холодної. – Все це мене мало обходило, і все я робила мов у сні, робила старанно, але не переймаючись всім цим… Коли ж кінчалася моя щоденна праця, тоді життя було мов квітка, що ледве починає розпускатися, а що має тисячі пелюстків. Кожний вірш, образ, захід сонця, кожне миле обличчя і ніжне слово приймала моя душа гостро і здивовано. Весь світ був для мене, а я для всього світу».
У липні 1922 року Олена з матір’ю та братом теж вирушили в еміграцію до Чехословаччини, де батько став першим ректором Української Подєбрадської господарської академії. У Подєбрадах дівчина навчалася на Українських матуральних курсах, щоб отримати «матуру» – документ, який давав право вступу до вищої школи.
Будучи студенткою історико-літературного відділу Українського вищого педагогічного інституту ім. М.Драгоманова у Празі, вона поринула у бурхливе студентське життя – брала активну участь у літературних вечорах та диспутах молодих українських поетів та інтелектуалів, колишніх вояків Армії УНР, спілкувалася з Леонідом Мосендзом, Наталією Лівицькою-Холодною, Євгеном Маланюком, Юрієм Дараганом, Олегом Ольжичем.
Розповідають, що на одному із зборів, де були присутні російські емігранти-монархісти, пролунали образливі випади проти української мови. Олена відреагувала миттєво та жорстко: «Ви, хами! Ця собача мова – моя мова! Мова мого батька та моєї матері. І я вас більше не хочу знати!». З того часу Олена більше не говорила російською й обрала майбутній фах – українська мова і література.
У Подєбрадах вона познайомилась із Михайлом Телігою – бандуристом, колишнім старшиною Українського війська, студентом Української господарської академії. 1 серпня 1926 року вони одружилися. З вересня 1929 і до 1939 року подружжя і батьки Теліги проживали у Варшаві, де Олена продовжила свою активну мистецьку та громадську діяльність, працювала в українській школі при Українському Центральному Комітеті. У грудні 1939 року повернулася до Кракова, де знову зустрілася з Олегом Кандибою (Олегом Ольжичем). Після розмови з ним, вступила в ОУН й почала працювати в Культурній референтурі (підрозділі) Проводу ОУН, якою він керував.
У липні 1941 року разом із письменником Уласом Самчуком О.Теліга перейшла річку Сян й вирушила до Львова. 22 жовтня прибула до Києва, де розпочала активну діяльність у політичному та культурному житті міста. Її обрали головою Української спілки письменників, вона брала участь у заснуванні літературно-творчого альманаху «Літаври» та газети «Українське слово», яка виходила тиражем 50 тисяч екземплярів і поширювалася далеко за межами Києва.
Відомий український вчений Юрій Бойко писав: «Велика роль у піднесенні рівня національної свідомості належала «Українському слову… передусім у тому, що воно ані на хвилину не припиняло пропаганди ідеї української державності… Це було те, що являло пряму небезпеку для імперської політики Третього Рейху. Редактори це добре усвідомлювали. Але вони йшли напролом. Важливо було зробити в цьому напрямку якнайбільше, поки ворог не почне свої репресії».
Були випадки, коли до «Українського слова» чи «Літаври» надходили статті, в яких автори оспівували фюрера та його «новий порядок». Такі нотатки О. Теліга не друкувала, незважаючи на те, що це часто ставало приводом для доносів у гестапо. Перша хвиля репресій прокотилася містом у грудні 1941 року, коли було заарештовано багато націоналістів-підпільників та співробітників «Українського слова». Тижневик перестав виходити, а згодом було закрито і «Літаври». Над Оленою Телігою нависла смертельна небезпека. Вона про це знала, але навідріз відмовлялася залишити місто, і всі свої зусилля сконцентрувала на роботі Спілки письменників.
Олег Штуль, очевидець тих подій, згадував: «Олена Теліга живе наче на Клондайку. Жахливе харчування, в хаті холодно, нема ні води, ні світла. Але поетеса щодня, точно о 9-й годині ранку, акуратно причесана, елегантно одягнена, тремтячи від холоду, з посинілими пальцями, але з привітною й посмішкою, що підбадьорює, – у будинку Союзу на вулиці Трьохсвятительській. Це був справжній героїзм, і все для того, щоб дотриматися своїх принципів і продовжувати роботу. Тут виявилася постать Олени Теліги у всій її величі – у житті реалізувати свої принципи до останнього».
Друзі попереджали, що гестапо готує засідку у приміщенні Спілки, і радили їй туди не йти. Але Теліга сказала: «На мене чекають люди. Я не можу не прийти тому, що боюсь арешту. Зрештою – їх також поарештують. Я не можу втікти, бо хтось міг би сказати: в небезпеці нас лишила, а перед небезпекою говорила про патріотизм і жертвенність. Коли я не повернусь, то не забувайте про мене. Коли я загину, то знайте, що свій обов'язок сповнила до кінця».
9 лютого 1942 року О. Теліга пішла до Спілки письменників, де на неї чекали гестапівці. Під час арешту присутніх в приміщенні Спілки, гестапівці відпустили тих, хто не належав до неї. Михайло Теліга, який прийшов разом з Оленою, цією можливістю не скористався і був теж заарештований. Розповідають, що у камері № 36, куди кинули О. Телігу, знайшли напис на стіні, зроблений її рукою: «Тут сиділа і звідти йде на розстріл Олена Теліга». А зверху було накреслено націоналістичний стилізований під меч Тризуб.
Існує три версії загибелі Олени Теліги. Найпоширеніша каже, що її та Михайла Телігу разом із багатьма іншими українськими націоналістами гітлерівці розстріляли в Бабиному Яру 21 лютого 1942 року. Колишній бургомістр Леонтій Форостовський стверджував, що Теліга не стала чекати страти, перерізавши собі вени у тюремній камері.
Історик Ілля Левітас зазначає, що «широко поширена інформація про те, що в Бабиному Яру поховано Олену Телігу та інших українських націоналістів, розстріляних німцями, – міф… Їх розстрілювали просто у підвалах гестапо, а потім ховали на Лук'янівському цвинтарі. Швидше за все, там і знаходиться могила поетеси». (Згідно з Актом Надзвичайної державної комісії від 1943 року, на Лук'янівському цвинтарі дійсно знайшли братську могилу, в якій поховано близько 400 осіб).
Творча діяльність
Свою літературну діяльність Олена Теліга розпочала у 1928 році, будучи студенткою історико-літературного відділу Українського вищого педагогічного інституту ім. М.Драгоманова у Празі.
Саме тоді вона почала друкувати свої вірші та статті в «Літературно-науковому вістнику», який у той час виходив у Львові під редагуванням літературознавця, українського політичного діяча та ідеолога українського націоналізму – Дмитра Донцова. І саме він перший оцінив її талант, а згодом так охарактеризував її як людину і поетесу: «Оригінальна в образах та ідеях; цілісна, як рідко хто інший; елегантна у формі своїх віршів; горда в наставленні до життя – вона лишила нам взір справжньої панської поезії в найкращім значенні слова, поезії, позбавленої всього вульгарного, простацького… З’явилась вона, спалахнула і згоріла на тяжкім та сірім, потім криваво-червонім небі війни й революції, неначе блискуча зірка, лишаючи яскраве світло по собі, яке палахкотітиме нащадкам».
На сьогодні нам відомий лише сорок один вірш з написаних поетесою та низка публіцистичних статей. Більша частина її творів, на жаль, загубилися. При житті вона не встигла видати жодної власної книжки. Перші видання поетичних творів Олени Теліги окремими збірками вийшли друком на еміграції: «Душа на сторожі» (1946), «Прапори духа» (1947), «О. Теліга. Збірник» (1977), «Полум'яні межі» (1977).
У радянській Україні ім’я поетеси замовчувалося і згадалося тільки у 1989 році, коли в журналі «Україна» № 43 була опублікована присвячена Олені Телізі стаття Леоніда Череватенка «Вмерти в Києві» і добірка її віршів. Після цього в періодиці почали з’являтися статті про життя і творчість поетеси та окремі її поезії, як передруки з діаспорних видань. Пізніше вийшли видання: «Теліга О. «О краю мій… Твори, документи, біографічний нарис» (1999), «Теліга О. Листи. Спогади», (2003), «Теліга О. Вибрані твори» (2006) та інші.
Головна тема поезії Олени Теліги – подружні взаємини, роль жінки в суспільстві, в житті нації, поетична форма – послання. У своїй ліриці вона поєднувала ніжність з безмежною любов'ю до життя, запереченням міщанського духу. Її заяви про становище жінки в суспільстві були дуже прогресивними та сміливими на той час. Вона протиставляла свої погляди поглядам західних феміністок, проголошуючи, що місія жінки – у «ніжності», у підтримці бойового духу чоловіків. Цю притаманну її творчості особливість літературознавці визначили як «пасіонарність любовної лірики».
Особливістю лірики Олени Теліги є також її здатність до передбачення. Так, наприклад, у вірші «Поворот» вона описала у деталях повернення на рідну землю, щоб «злитися знову зі своїм народом», а в поезії «Лист» передбачила свій трагічний кінець: «Гарячу смерть – не зимне умирання».
Сьогодні Олена Теліга та її поезія знана не лише в Україні, а і за її межами. Твори поетеси перекладені англійською, французькою, польською, білоруською, грузинською та іншими мовами.
Ушанування пам’яті
У 1993 році в Києві було створено перший осередок нині відомого Всеукраїнського жіночого товариства імені Олени Теліги. За його клопотанням ім’я поетеси було присвоєно бібліотеці № 15 для дітей та юнацтва у столиці, Київській спеціалізованій середній школі № 97 з поглибленим вивченням англійської мови, середній школі № 1 у місті Феодосії (Крим). Традиційними стали всеукраїнські конкурси на краще виконання творів Олени Теліги «Щоб далі йти дорогою одною», які щороку в лютому проводить Товариство.
З 1994 року діє україномовна видавнича організація «Видавництво імені Олени Теліги».
У 2000 році було засновано Міжнародну літературно-мистецьку премію імені Олени Теліги, першим лауреатом якої стала видатна українська поетеса – Ліна Костенко.
Вперше в Україні на урядовому рівні було вшановано пам’ять Олени Теліги у дні відзначення її 90-літнього ювілею.
У 2006 році був випущений присвячений поетесі конверт із спеціальним погашенням.
У 2007 році Національний банк України випустив монету номіналом 2 гривні із зображенням Олени Теліги.
У 2007 році вийшов документальний фільм «Приватний лист світові», присвячений 100-річчю від дня народження Олени Теліги.
На честь Олени Теліги були встановлені Меморіальні дошки у Львові, Рівному, Києві, Подєбради на тих будинках, де вона жила, вчилась і працювала.
У 2009 році відбулося урочисте відкриття пам'ятника Олені Телізі у місті Києві на території скверу «Поляна» навпроти 12 корпусу КПІ.
25 лютого 2017 року на території Національного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр» у Києві відбулося відкриття пам'ятника Олені Телізі.
Всього по Україні ім'ям Олени Теліги названо вулиці більше, ніж у тридцяти населених пунктах.
Твори Олени Теліги введені у програму з української літератури середньої школи.
Подготовила Татьяна Дудина. Копирование запрещено.
