Іван Драч (1936–2018) – український поет, перекладач, кіносценарист, драматург, літературний критик, державний і громадський діяч.
З біографії
Іван Драч народився 17 жовтня 1936 року в селі Теліжинці Тетіївського району Київської області (нині – Білоцерківський район) у родині робітника радгоспу.
Після успішного закінчення Тетіївської середньої школи викладав російську мову та літературу в семирічній школі села Дзвеняче Тетіївського району, потім працював інструктором Тетіївського райкому ЛКСМУ.
З 1955 по 1958 рік – служив у лавах Радянської Армії. Одразу після демобілізації вступив у Київський гуманітарний університет на факультет філології, але через «зухвалі ворожі настрої» охоронці «ідеологічної чистоти» вишу скоро виключили його з лав студентів.
У 1959 році – став членом літературної студії імені В. Чумака, а також – Клубу Творчої Молоді, тоді ж у нього з’явилися дружні контакти з дисидентським колом і перші вірші із критикою радянської влади.
У 1961 році Драч поновив навчання в університеті на заочному відділенні й одночасно почав працювати у редакції газети «Літературна Україна». У 1962 році його прийняли до Спілки письменників.
У 1964 р. – після закінчення дворічних найвищих сценарних курсів у Москві він здобув фах кіносценариста і до 1974 року працював на кіностудії художніх фільмів імені О. Довженка, а потім – у редакції журналу «Вітчизна».
Після гучних арештів дисидентів у Драча теж почалися проблеми з владою, і у 1966 році він був змушений каятися за зв’язок з ними у своєму «відкритому листі», а у виступах та поезіях – неодноразово виступати з критикою буржуазного націоналізму та підтримкою комуністичної партії (її членом він був з 1959 по 1990 рік). Це суттєво вплинуло на покращення стосунків Драча зі владою. З початком Перебудови він відновив свої контакти в дисидентських колах. У 1974–1987 роках – займався творчою та журналістською роботою (м. Київ) і все активніше провадив політичну діяльність.
З 1989 по 1992 рік Іван Драч – перший секретар Київської організації Спілки письменників України. На Установчих зборах Народного Руху України поета обрали його головою, а навесні 1990 р. – депутатом Верховної Ради УРСР (депутатський мандат він виборював протягом кількох скликань).
З 1991 року Драч – голова ради товариства «Україна – Світ», із серпня 1992-го – голова Української всесвітньої координаційної ради, з листопада 1995-го – голова президії Конгресу української інтелігенції, з 1997 по 2001 – член Ради з питань мовної політики при Президентові України, з 1999 – член Комітету Національної премії України імені Тараса Шевченка, з 2000 по 2002 рік – Голова Державного комітету інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України та член Комітету з питань європейської інтеграції Верховної Ради України. У 2014 році Драч очолив Комітет з присудження щорічної премії Президента України «Українська книжка року» і відійшов від активної політичної діяльності.
19 червня 2018 року на вісімдесят другому році життя поет помер в київській клінічній лікарні «Феофанія» від важкої хвороби легень. Похорон відбувся 21 червня. Згідно із заповітом, його поховали біля могили сина Максима на кладовищі рідного села. Дмитро Дроздовський – науковий співробітник Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка Академії Наук України, зробив у той день запис: «Вчена рада завершилася звісткою про відхід у засвіти Івана Драча... Немає слів. Протуберанцевий Соняшник, живий, словогронноінноваційний, вибухово-каскаднометафоричний... Бракне слів, щоб сказати, який вакуум утворився...».
Творча спадщина
Перший відомий вірш Івана Драча – «Ми за мир», був надрукований у районній газеті 9 травня 1951 року, коли майбутній поет ще вчився у 7-му класі. Через 10 років він опублікував у газеті «Літературна Україна» драму-феєрію «Ніж у сонці». Твір відразу привернув до себе увагу критики, а ім’я його автора зробив широко відомим.
Саме відтоді поезія Івана Драча зайняла почесне «хрестоматійне» місце в усіх історіях української літератури ХХ століття. Протягом 1962−1988 pоків вийшли його збірки: «Соняшник» (1962), «Протуберанці серця» (1965), «Балади буднів» (1967), «До джерел» (1972), «Корінь і крона» (1974), «Київське небо» (1976), «Шабля і хустина» (1981), «Драматичні поеми» (1982), «Теліжинці» (1985), «Чорнобильська мадонна» (1987), «Храм сонця» (1988), «Вірші та поеми» і «Лист до калини» (1990), «Вогонь з попелу» (1995), «Сізіфів меч» (1999), «Крила» (2001), «Противні строфи» (2005), «Сонце моє» та зібрання «Твори: у 3 т.» (2010).
Поет і видавець Іван Малкович зазначає: «Поезія Івана Драча у 60-і роки стала таким свіжим вітром, який пробудив інтерес у багатьох не тільки до української поезії й української літератури, а ширше – взагалі до всього українського. Тоді поезія захоплювала уми багатьох людей. То був час, коли лише у метафорі можна було щось висловити, якимись натяками, щось таке, що не можна було висловити ніде. Іван Драч це теж дуже добре робив. Іван Драч був поетичним лідером шістдесятників. Із натхненням жонглера він закручував в одну поетичну орбіту і золоту цибулину, і теорію відносності, і випрані штани, і комуністичну партію, і Леніна, і зворушливу бабусенцію, і «пропалакінограмоту», і Чорнобиль, і Рух, і дух. Тобто він був лідером, в якому все природно вживалося».
І дійсно, сонцепоклонницькі мотиви проймають усю творчість Драча – від першої збірки «Соняшник» (1962) до післячорнобильської «Храм сонця» (1988). Рясна, розкішна метафоричність, поєднана з реальністю, свіжість світосприйняття, гіперболізація загострених почуттів і думок, космізм і «защемленість» – є характерними рисами художнього почерку поета, і вони виявилися уже в перших його збірках.
Драча називали Гоголем у поезії, реформатором і новатором у поетиці. Балади та етюди – улюблені жанри його лірики, а основні мотиви – це патріотизм, любов до Батьківщини, віра у всемогутність науки й техніки, розкриття проблем протиборства світлого і темного начал, космосу і хаосу в бутті та характеру людини. Своє життєве і творче кредо Іван Драч сформулював у невеличкій поемі «Спрага»:
Це спрага людяності, і краси, і змоги,
Я нею сповнений. Мене пече щоднини
Жагуча спрага щастя для людини.
Тривоги людства — це мої тривоги.
Пізній І. Драч у своїй поетичній іпостасі іронічний, часом глибоко саркастичний, у нім превалює Драч-публіцист, розчарований у політичній діяльності. В одному зі своїх віршів зізнається:
Я п’ять років займався політикою
І став дурнішим у п’ять разів –
Проспиртований злободенною пліткою,
Я ще й досі не протверезів...
В той же час він стверджував:
Я абсолютний оптиміст. Вірю у свій народ.
Діапазон творчості І.Драча – широчезний. Він – автор 12 кіносценаріїв, в т.ч. сценарію «Криниця для спраглих», «Пропала грамота», фільмів-біографій про українських митців – Лесю Українку («Іду до тебе»), Миколу Лисенка («Київська фантазія»), Григорія Сковороду («Григорій Сковорода»). Його перу належить збірка статей і нотаток «Духовний меч» (1983), книга спогадів про С. Параджанова «Трагічна квітка» (1994), збірка поетичних перекладів та статей «Наближення» (2012). Твори поета відомі у перекладах на польську, азербайджанську, латинську, молдавську, чеську, німецьку, білоруську, російську та інші мови.
Нагороди та відзнаки
За своє творче життя Іван Драч отримав багато нагород та відзнак. Серед них:
1976 – Державна премія УРСР імені Т. Г. Шевченка – за збірку віршів «Корінь і крона» (1974).
1983 – Державна премія СРСР – за збірку віршів «Зелена брама» (1980).
1991 – Премія фонду Антоновичів.
У 1996, 2001 та 2011 році – Орден князя Ярослава Мудрого V, IV і III ступеня.
2006 – Звання Герой України «за самовіддане служіння українському народу, втілене в поетичному слові та відстоюванні ідеалів свободи та демократії».
2011 – Відзнака Президента України – ювілейна медаль «20 років незалежності України».
Іван Драч був також нагороджений Орденом Трудового Червоного Прапора та
Орденом «Знак Пошани».
Ушанування пам'яті
Іменем Івана Драча названо вулиці у містах України: Івано-Франківськ, Ізмаїл, Київ, Ковель.
І. Драчу присвячено телефільм Р. Єфіменка «Іван Драч. Кредо» (1990), книги М. Ільницького (1986), А. Ткаченко (1988 та 2000), В Ковтуна (1998).
Окремі поезії Івана Драча введені у програму з української літератури середньої школи.
Подготовила Татьяна Дудина. Копирование запрещено.
