Володимир Сосюра (1898–1965) – український поет, прозаїк, перекладач, журналіст.
З біографії
Володимир Сосюра народився в робітничій родині на станції Дебальцеве 6 січня 1898 року.
Дитячі роки поета пройшли в селищі Третя Рота (нині місто Верхнє), де в старій хворостянці над берегом Дінця жила його родина.
Про цей край та про своїх рідних: батька Миколу Сосюру, кресляра за фахом, який за свій недовгий вік побував і вчителем, і писарем, і шахтарем, та матір – красуню Антоніну Лопотош, що вміла гарно співати й розповідати «про свої романтичні пригоди», Сосюра пізніше образно розповів у автобіографічному романі «Третя Рота».
Відомо, що початкову освіту він здобув під опікою батька. Навчившись читати, захопився читанням книжок.
Згадуючи про дитячі роки, поет писав: «Я страшенно полюбив книжки. Вони мені давали той світ, у якому одмовила доля. Я плавав з капітаном Немо на підводному човні, був в’язнем на повітряному кораблі божевільного вченого, був під землею і в зоряних світах, полював на індіянів на далекому заході і в тропічних лісах гойдався на ліанах над мутними водами, повними алігаторів і невідомих тварин... Книжки замінили мені товаришів і ласку матері, вони влили нові барви в мою душу, і вона зацвіла ярко і любовью під землею, під сяйвої звільненої думки. Вони дали мені крила в майбутнє, розкрили мені огненні простори... Я дуже хотів бути поетом, гадаючи, що поети – це надзвичайні люди».
І цим мріям суджено було здійснитися – Володимир Сосюра став великим поетом України, знаним в усіх її куточках. Але цьому передували роки важкої праці і страшний вир братовбивчої громадянської війни, у якому Сосюрі вдалося вижити.
Через нестатки сім’ї, яка нараховувала, крім Володимира, ще семеро дітей, майбутній поет 11-річним хлопцем пішов працювати до бондарного цеху содового заводу, потім працював телефоністом, чорноробочим, не цурався і випадкових заробітків. У 1911 році вступив до міністерського двокласного училища в селищі Третя Рота, але навчався частково.
У 1918 році у складі робітничої дружини содового заводу В. Сосюра брав участь у повстанні проти кайзерівських військ, став бунчужним 3-го Гайдамацького полку Армії УНР. Восени 1919-го потрапив у полон до денікінців. Його розстрілювали як петлюрівця, але поранений поет залишився живим. Завдяки своїй поезії Володимир Сосюра залишився живим і тоді, коли його, полоненого вояка, поставили перед червоним революційним трибуналом, а він раптом почав читати свої вірші. Вражені щирістю почуттів й поетичним талантом юнака, судді скасували смертний вирок і звільнили хлопця з-під варти.
У 1920 році В. Сосюра опинився в Одесі, де його, хворого на тиф, прийняли до своїх лав бійці Червоної Армії. У 1920 – 1921 роках він воював з білополяками та армією Нестора Махна. Згодом став курсантом політичних курсів, політпрацівником, з 1922 по 1923 рік навчався в Комуністичному університеті імені Артема, на робітничому факультеті Харківського інституту народної освіти.
Протягом десятиліття (1922 – 1932) Сосюра був членом багатьох літературних організацій: Пролеткульту, «Плугу», «Гарту», ВАПЛІТЕ, ВУСППу та інших, брав активну участь у літературних дискусіях. Від 1925 року він повністю присвятив себе літературній праці. За «націоналістичні ухили» у 1934 році поета виключили з партії і Спілки письменників. У ці кризові роки він майже не писав нових творів, займався поетичними перекладами. У 1936 році членство Сосюри у Спілці радянських письменників було поновлено. На початку війни, 1941 року поет був евакуйований до Башкирії, в Уфу. З 1942 року – працював в Українському радіокомітеті в Москві, з 1942 по 1944 рр. – він воєнний кореспондент фронтової газети «За честь Батьківщини».
Патріотичний вірш «Любіть Україну!», написаний і вперше опублікований у 1944 році, став у 1951 р. причиною найгостріших звинувачень поета в націоналізмі. В. Сосюру перестали друкувати і він жив під прямою загрозою арешту. За таких обставин у поета виникали психічні розлади і він був змушений декілька разів лягати до лікарні. Після смерті Сталіна у 1953 році, натхнення повернулося до нього і Сосюра видав нові збірки поезій: «За мир» (1953), «На струнах серця» (1955), «Солов’їні далі» (1957). У 1958 році поет пережив перший інфаркт. Від другого, що стався 8 січня 1965 року на 67 році життя, – він помер. Похований у Києві на Байковому цвинтарі.
Творча спадщина
Перші вірші, спочатку російською мовою, В. Сосюра почав писати у 14 років, а друкуватися – в 17. За життя поета вийшло понад 80 видань, серед яких: 3 віршовані романи, 21 поема, більше сорока збірок поезій, автобіографічна проза, публіцистичні статті та літературна критика. Помітними творами поета із 1920-х років вважаються поема «Махно» (1924) й історичні поеми «Тарас Трясило» і «Мазепа», в якій автор художньо осмислив образ гетьмана і намагався розкрити психологію його особистості як борця за Україну.
Уже перші збірки поезій відразу привернули до себе увагу читачів вражаючою задушевністю, революційним запалом і пристрастю інтимних почувань. Їх автора стали величати найсильнішим ліриком в українській поезії своєї доби. «Талановитий і свіжий, інколи курйозний, так і мріяти про таку міру популярності серед населення УРСР, ба навіть і сусідньої Білорусі, особливо ж серед студентської молоді, як Володимир Сосюра – цей стрункий чорнобривий красень із Донбасу із теплими карими очима, що світили радістю і зажурою». З повоєнних збірок найвизначніші: «Зелений світ» (1949), «Солов'їні далі» (1956), «Так ніхто не кохав» (1960).
Спадщина Сосюри постійно ревізувалася владою і самоцензурою. Наприклад, поеми на біблійну тематику «Каїн» (1948), «Мойсей» (1948), «Христос» (1949) за життя поета не побачили світ. Із творів вилучалася національна символіка і проблематика, згадки про участь у визвольних змаганнях, заклики любити мову.
На вірш «Любіть Україну» (1944) 2 липня 1951 року в газеті «Правда» з’явилася стаття «Про ідеологічні перекручування в літературі» із жорсткою критикою цього твору та її автора. Іван Багряний у передмові до українсько-англійського видання вірша «Любіть Україну» у видавництві «Україна» (1952, США) писав: «Відколи я знав Сосюру особисто, він все був у конфлікті з окупаційною владою через свою полум’яну любов до свого народу». Щоб припинити ці конфлікти, Сосюрі доводилося «каятися» і «спокутувати вину» перед владою, якою він іноді був обласканий нагородами та преміями. Збірні видання творів Сосюри: «Поезії в 3 томах» (1929 – 1930), «Твори в 3 томах» (1957 – 1958), «Твори в 10 томах» (1970 – 1972).
Нагороди та премії
Сталінська премія першого ступеня (1948) – за збірку поезій «Щоб сади шуміли (1947).
Державна премія УРСР імені Т. Г. Шевченка (1963) – за збірки поезій «Ластівки на сонці» (1960) і «Щастя сім’ї трудової» (1962).
Два ордена Леніна (1948 і 1960).
Орден Червоного прапора (1943).
Орден Трудового Червоного Прапора (1958).
Орден «Знак Пошани» (1939).
Ушанування пам'яті
На батьківщині поета у місті Сіверську працює меморіальний музей Володимира Сосюри.
У Лисичанську встановлено пам'ятник Володимирові Сосюрі.
До 100-річчя від дня народження Володимира Сосюри присвячена Пам'ятна монета НБУ номіналом 2 гривні.
У 1998 році випущена марка України із зображенням Володимира Сосюри.
Життю і творчій діяльності поета присвячені: документальний фільм «Володимир Сосюра» (1971, режисер Вадим Кіслов), відеострічка «Володимир Сосюра» (1993), а також – документальний фільм «Так ніхто не кохав» (2008, частини 1, 2) з телевізійного циклу «Гра долі» (режисер Василь Образ, студія ВІАТЕЛ).
Іменем Володимира Сосюри названі вулиці та провулки в багатьох містах та населених пунктах України.
Твори поета внесені в програму з української літератури середньої школи.
Подготовила Татьяна Дудина. Копирование запрещено.
