Іван Багряний (1907–1963) – український поет, прозаїк, драматург, публіцист, журналіст та політичний діяч.
З біографії
Іван Багряний (справжнє ім’я: Лозов’ягін Іван Павлович, інші псевдоніми: Полярний, Дон Кочерга) народився 19 вересня (2 жовтня) 1907 року в селі Куземин на Полтавщині (тепер Сумська область) у родині робітника-муляра.
У 1912–1916 р. він навчався в церковно-парафіяльній школі в Охтирці, згодом – у вищій початковій школі.
У 1920 році вчився у Краснопільській художньо-керамічній школі.
З 1922 по 1926 рік – викладав малювання в колонії для безпритульних і сиріт, працював на шахтах Донбасу, а у 1924 році вступив до Охтирської філії організації селянських письменників «Плуг».
У 1925 році вийшов із комсомолу, і, щоб «збагатитись враженнями» (вислів Івана Багряного), побував на Донбасі, в Криму, на Кубані, в Кам’янці-Подільському, де працював у місцевій газеті «Червоний кордон».
У 1926 році Багряний вступив до Київського художнього інституту (КХІ), але через матеріальну скруту та упереджене ставлення керівництва закінчити його не вдалося.
Навчаючись в КХІ, вийшов зі спілки «Плуг» і вступив до опозиційного літературного об’єднання МАРС («Майстерня революційного слова»), де зблизився з Валер’яном Підмогильним, Євгеном Плужником, Борисом Антоненком-Давидовичем, Григорієм Косинкою, Тодосем Осьмачкою та іншими письменниками, яких пізніше було піддано репресіям.
16 квітня 1932 року Багряного звинуватили «в проведенні контрреволюційної агітації» і заарештували.
Про цей випадок і подальший період арештів, ув’язнень, концтаборів, утеч сам письменник в автобіографії написав так: «У 1932 році був заарештований за політичний самостійницький український ухил в літературі й політиці й ув’язнений в Харківській «внутрішній тюрмі» ГПУ, де пробув 11 місяців в камері самотнього ув’язнення, а потім був засуджений на 5 років концтаборів. Присуд відбував в таборах так званого БАМЛАГУ. Терміну не добув, бо в 1937 році втік. Був повторно заарештований на початку 1938 року й сидів у Харківській в’язниці УГБ — НКВД на Холодній горі. Сидів 2 роки й 7 місяців. Був звільнений в 1940 році восени під нагляд в зв’язку з тяжкою хворобою легенів, а головне, згідно формуляру тимчасового звільнення «за недостатністю матеріалів для повторного засудження». Умовне звільнення було обмежене місцем перебування, з якого не мав права виїхати,— це м. Охтирка, де й застала мене війна. До війни кілька місяців працював у Охтирському театрі декоратором. Після початку війни перебував на фронті як «народний ополченець» і залишився в німецькому підпіллі. За німців працював редактором української газети «Голос Охтирщини». У 1942 р. мав бути розстріляний, згідно німецького курсу щодо української національної інтелігенції, але випадково врятувався…».
Восени 1945 року Іван Багряний емігрував до Німеччини і став одним із засновників літературно-мистецького об’єднання українських еміграційних письменників – Мистецький Український Рух (МУР), яке згодом у США перетворилося в об’єднання українських письменників «Слово» з центром у Нью-Йорку.
У 1946 році письменник памфлетом «Чому я не хочу вертати до СРСР?» привернув увагу світової громадськості правдою про становище людини в СРСР, врятувавши цим від репатріації чимало людей. У 1948 році – заснував Українську революційно-демократичну партію (УРДП), був головою Виконавчого органу Української Національної Ради і заступником президента УНР.
До самої смерті редагував газету «Українські вісті». 25 серпня 1963 року Іван Багряний самотньо помер у санаторії Блазієн у Шварцвальді (Західна Німеччина). Йому було 56 років. Похований у місті Новий Ульм (Німеччина).
Літературна діяльність
Іван Багряний працював у різних жанрах і залишив чималий творчий доробок: 4 поетичні збірки, 11 поем, 3 драматичні твори, 7 романів, 2 повісті, більше десятка оповідань, низку статей та казки для дітей.
Літературний критик Григорій Костюк, якому Багряний у 1944 році передав у Львові на збереження частину своїх рукописів, писав, що українська література зі смертю Івана Багряного втратила «в розквіті творчих сил насамперед оригінального, вникливого, перманентно неспокійного письменника, поета великої уяви, схвильованої суспільної і душевної напруги, поета самобутнього образно-мистецького бачення світу».
Він визначив чотири, хоч і нерівномірних, етапи творчого шляху письменника: 1926–1932 роки – початок літературного шляху до першого арешту; 1932–1940 роки – період ув’язнень і концтаборів; 1941–1945 роки – період Другої світової війни й окупації України; 1945–1963 роки – повоєнна доба і еміграція.
Свої перші вірші Іван Багряний надрукував у 1925 році, коли працював у Кам’янці-Подільському ілюстратором у газеті «Червоний кордон». Саме того ж року під псевдонімом І. Полярний він видав в Охтирці невелику збірку «Чорні силуети: П’ять оповідань».
З 1926 року, ще навчаючись у КХІ, став активно друкуватися в журналах «Глобус», «Всесвіт», «Життя й революція», «Червоний шлях» та інших. Згодом видав низку поетичних творів: збірку віршів «До меж заказаних», поеми «Монголія» та «Ave, Марія» (невдовзі вона була заборонена цензурою і вилучена з книготоргівлі), п’єсу «Бузок» про графоманів.
У 1930 році побачив світ роман у віршах «Скелька», після чого офіційна критика назвала Івана Багряного «співцем куркульської ідеології» і, як наслідок, почалися переслідування з обшуками, вилученням уже готових до друку рукописів із видавництв, а надрукованих – із бібліотек та книжкових крамниць.
Найвизначнішими творами письменника вважаються пригодницький роман з автобіографічними елементами «Тигролови», написаний і виданий 1944 року під назвою «Звіролови» у львівському журналі «Вечірня година», та роман «Сад Гетсиманський» (1948–1950).
В основу роману «Тигролови» покладено події, що сталися під час відбування автором заслання на Далекому Сході, а герой роману – Григорій Многогрішний увібрав у себе риси характеру Івана Багряного.
Мужнім і несхитним постав також і Андрій Чумак – головний герой іншого роману з автобіографічними елементами і символічною назвою – «Сад Гетсиманський», у якому правдиві описи тюремного ув’язнення Чумака засновані на особистому авторському досвіді. Саме у цьому творі Іван Багряний наголосив: «Людина – це найвеличніша з усіх істот. Людина – найнещасніша з усіх істот. Людина – найпідліша з усіх істот. Як тяжко з цих трьох рубрик вибирати першу для доведення прикладом».
Твори Івана Багряного перекладалися та видавалися англійською, німецькою, нідерландською, російською, італійською, французькою, іспанською та іншими мовами. Письменник був посмертно реабілітований у 1991 році, відтоді в Україні почали перевидавати його творчу спадщину.
Нагороди
У 1963 році філія Об’єднання демократичної української молоді (ОДУМ) в Чикаго розпочала акцію за надання Нобелівської премії Іванові Багряному, але його несподівана смерть перешкодила офіційному висуненню на цю нагороду.
У Багряного могли бути серйозні шанси на отримання Нобелівської нагороди, адже він створив два визначні романи про ГУЛАГ – «Сад Гетсиманський» і «Тигролови», ще за двадцять років до написання Олександром Солженіциним книжки «Архіпелаг ГУЛАГ».
У 1992 році постановою Кабінету Міністрів України Іванові Багряному посмертно присудили Державну премію України імені Тараса Шевченка за романи «Сад Гетсиманський» і «Тигролови». (Ці твори введені у програму з української літератури середньої школи).
Ушанування пам'яті
У 1996 році було засновано Фундацію імені Івана Багряного (США, м. Детройт).
У 1996 році, з нагоди 90-річчя з дня народження письменника, було засновано літературну премію імені Івана Багряного. Серед її перших лауреатів – Іван Дзюба.
25 вересня 2007 року – введено в обіг ювілейну монету «Іван Багряний» із серії «Видатні особистості України» номіналом 2 гривні з нейзильберу.
25 серпня 2016 року в Охтирці було відкрито меморіальну дошку на рідному обійсті Лозов'ягіних.
2 жовтня 2017 року у місті Охтирці був встановлений пам'ятник письменнику.
6 липня 2018 року у місті Краснопіллі на Сумщині – відкрито пам'ятний знак на стіні гуртожитку Краснопільського ДПТНЗ «Краснопільське ПТУ», де юний Іван Багряний (Лозов'яга) у 20-х роках XX століття навчався малярській та гончарній справі.
Іменем Івана Багряного названо провулок в Житомирі.
Подготовила Татьяна Дудина. Копирование запрещено.
