Василь Симоненко (1935–1963) – український поет, журналіст.
З біографії
Василь Симоненко народився 8 січня 1935 року у селі Біївці Лубенського району Полтавської області.
Дитинство майбутнього поета було важким і голодним, оскільки воно припало на роки війни. Батько залишив сім’ю – його замінив Васильку дідусь. Мати тяжко працювала в колгоспі. До неї не один раз приходили свати, але вона не хотіла, щоб у її сина, якого самовіддано любила, був вітчим.
Василько спочатку навчався у Біївській початковій школі, де закінчив п’ять класів. Вчителька пригадувала: «У класі з-поміж дітей він виділявся двома речами: бідним одягом та розумом». Потім перейшов у школу у сусідньому селі – Єнківцях. У 1952 році закінчив із золотою медаллю Тарандиївську середню школу, до якої хлопцю доводилось ходити пішки у будь-яку погоду майже 9 кілометрів лише в одну сторону. Того ж року – вступив на факультет журналістики Київського університету.
Водночас із Симоненком там тоді навчалися такі видатні майбутні діячі української літератури: Юрій Мушкетик, Микола Сом, Валерій Шевчук, Борис Олійник. Василь став активним членом університетської літературної студії. Стажуючись в університетській багатотиражці «За радянські кадри», юнак вів рубрику «На літературному Парнасі». Відомо, що він закінчив навчання в університеті у 1957 році. До 1960 року – працював журналістом у газеті «Черкаська правда», а згодом, по 1963 рік – у газеті «Молодь Черкащини», а також – власним кореспондентом «Робітничої газети».
Навесні 1960 року в Києві було засновано Клуб творчої молоді. Пізніше його учасників почали називати шістдесятниками. Серед них були поети: Василь Стус, Микола Вінграновський, Ліна Костенко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк, художниця Алла Горська. Василь Симоненко теж став активним членом цього Клубу і разом з іншими молодими поетами їздив по містах України, виступав на літературних творчих вечорах та диспутах. У 1962 році Василя Симоненка прийняли у Спілку письменників України і він планував вступити до аспірантури Інституту літератури АН УРСР.
Саме того ж року поет разом з Аллою Горською та президентом Клубу творчої молоді, режисером і професором Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І.Карпенка-Карого – Лесем Танюком проводив роботу з виявлення місць поховання розстріляних органами НКВС на Лук’янівському та Васильківському цвинтарях, а також – у лісовому масиві біля поселення Биківня. Він приймав участь у колективному складанні Меморандуму із вимогою оприлюднити місця масових поховань і перетворити їх у національні місця скорботи та пам’яті і надіслав його до Київської міської ради. Після такого «зухвальства» за поетом було встановлено нагляд.
Відомо, що 6 червня 1962 року на вокзалі Черкас правоохоронці силоміць затягли Василя Симоненка у вагон і повезли у відділення міліції на станцію імені Тараса Шевченка, де жорстоко побили. Приводом послужила суперечка між поетом і продавчинею вокзального буфету – начебто вона раніше встановленого часу хотіла зачинитися на перерву. Редакційне посвідчення журналіста ще більше роз'ятрило міліціонерів. Цілу ніч поета протримали в камері. Дружина та друзі розшукали його тільки наступного ранку, і він розповів їм, як йому зв’язали руки, кинули ниць і нещадно били по нирках. Поета звільнили лише після втручання голови Смілянського міськкому партiï.
На думку друзів Симоненка, це побиття було не випадковим – у формі міліціонерів були кагебісти. Після цього випадку поет став хворіти – його нестерпно боліли нирки. На початку вересня він ліг в обласну лікарню, де йому зробили операцію. Вона не допомогла – у ніч проти 14 грудня Василь Симоненко помер. Його поховали на міському кладовищі у Черкасах. Офіційна версія смерті поета – рак нирок.
Творча діяльність
Писати вірші Василь Симоненко почав ще старшокласником і вміщував їх у шкільній стіннівці. Продовжував творити і у студентські роки, але друкувався мало. На це було дві причини: Симоненко був дуже вимогливим до художньої довершеності своїх творів і не міг погодитися з притисками цензури, яка нещадно шматувала фрагменти і окремі рядки поданих до друку поезій, коли вбачала в них гостру соціальну та політичну критику можновладців.
У щоденнику поета є такий запис: «Формалізм починається там, де кінчається думка. Якщо, поет не приносить нових думок та емоцій – він формаліст. Як би не реклямував свою мниму належність до реалістів. Холуйським реалізм не може бути. Є реалізм, якому служив Шевченко, і є реалізм, що користується послугами». А пізніше, 3 вересня 1963 року, Симоненко написав: «Друковані органи стали ще бездарнішими і зухвалішими: «Літературна Україна» каструє мою статтю, «Україна» знущається над віршами…. До цього можна ще додати, що в квітні були зняті мої вірші у «Зміні», зарізані (?) у «Жовтні», потім надійшли гарбузи з «Дніпра» і «Вітчизни» (це назви республіканських журналів). Ай, ай, ай, весело! Всі ми під пресом. Так воно треба задля прогресу…». Прижиттєвими виданнями Симоненка були лише перша збірка поезій – «Тиша і грім» (1962) і казка «Цар Плаксій та Лоскотон» (1963), яку поет створив для свого маленького сина Лесика за одну ніч.
Великої популярності набули самвидавні поезії Симоненка, зокрема цикл творів із сатирою на радянський лад. Це такі поезії, як «Некролог кукурудзяному качанові», «Злодій», «Суд», «Балада про зайшлого чоловіка», «Дума про щастя», «Одинока матір», «Брама», «Де зараз ви, кати мого народу?» та інші.
Окремий значний цикл становлять твори, в яких поет висловлює любов до своєї батьківщини – України: «Задивляюсь у твої зіниці», «Є тисячі доріг», «Український лев», «Лебеді материнства», «Україні», «Грудочка землі». Надзвичайно популярними стали поезії з глибоким філософським підтекстом: «Ти знаєш, що ти людина…» і «Я», а також вірші, у яких поет засуджує ставлення влади до людини як до гвинтика: «Дід умер», «Баба Онися», «Перший». Тоді ж у щоденнику поета з’явився новий запис: «Втрата мужності – це втрата людської гідності, котру я ставлю над усе. Навіть над самим життям. Але скільки людей – розумних і талановитих – рятували своє життя, поступаючися гідністю, і, власне, перетворювали його в нікому не потрібне животіння. Це – найстрашніше».
Вірші інтимної лірики В. Симоненка вражають красою і щирістю почуттів. Більшість з них увійшли до прижиттєвої збірки «Тиша і грім», частково – до збірки «Земне тяжіння», яка вийшла друком у 1964 році уже після смерті поета. У щоденнику Василя Симоненка є запис від 5 вересня 1963 року: «Вчора написав «Казку про Дурила». Написав одним подихом, хоч дещо було заготовлене раніше. Сьогодні казка ще подобається мені, жаль, що нікому її почитати…». Алегорично-сатирична спрямованість цього твору мала таку викривальну силу, була настільки насичена алюзіями на сучасну поетові дійсність, що «Казка про Дурила» була вперше оприлюднена лише через 24 роки після смерті її автора.
Ушанування пам'яті
Ім'ям поета названі вулиці у багатьох містах України, Черкаська спеціалізована школа № 33 та спеціалізована школа № 252 в місті Києві. У Черкасах працює Літературно-меморіальний музей Василя Симоненка. У 1965 році на громадських засадах було створено музей і у Біївцях – у хаті, де поет народився. 17 листопада 2010 року у Черкасах встановили пам'ятник поетові.
25 грудня 2008 року Національний банк України випустив в обіг пам'ятну монету номіналом 2 гривні, присвячену поету, а у 2015 році була випущена ювілейна поштова марка на честь 80-річчя з дня його народження. 20 травня 2015 року у внутрішньому дворику Червоного корпусу КНУ імені Тараса Шевченка відбулися урочистості з нагоди відкриття погруддя Василю Симоненку.
Іменем поета названо п'ять премій:
Літературна премія «Берег надії» імені Василя Симоненка (1986–2013),
Літературна премія імені Василя Симоненка НСПУ (1987–2010),
Всеукраїнська літературна премія імені Василя Симоненка (2012),
Лубенська районна літературно-мистецька премія імені Василя Симоненка (2000),
Журналістська премія імені Василя Симоненка (2012).
На вірші Василя Симоненка створено десятки пісень. Їх виконують і кобзарі, і панки, і поп-виконавці, і метал-гурти. Їх співає молодь під гітару. Окремі вірші поета, віршовані казки: «Казка про Дурила», «Подорож у країну Навпаки», «Цар Плаксій та Лоскотон» введені у програму з української літератури середньої школи.
Подготовила Татьяна Дудина. Копирование запрещено.
